Сьогодні виповнюється 45 років з дня, коли львівські "Карпати" на "Лужниках" встановили історичне досягнення, ставши першим і останнім неелітним клубом Союзу, якому підкорився Кубок СРСР. Про це наша розмова з легендарним капітаном "зелено-білих" Ігорем Кульчицьким.
Однак бесіду з культовим львівським "Кулею", як прозвали Ігоря Євстаховича у місті Лева, "Футбол 24" розпочав із сьогодення. Увечері "Карпати" зіграють непростий поєдинок з луцькою "Волинню". Спекотне Галицько-Волинське дербі!
- Пане Ігоре, як гадаєте, 45-річчя історичного тріумфу "Карпат" зможе додатково мотивувати молоду команду Ігоря Йовічевіча?
- Розумієте, в «Карпатах» молодий тренер, молода команда, майже всі – свої вихованці. Зрозуміло, що вони не можуть одразу заграти, як грають досвідчені футболісти. Потрібен час, щоб вони зігралися. Потрібні роки. Ще тоді, коли в команді виступали Бартуловіч, Федорчук, виходили п’ять чи шість наших молодих гравців. Тепер їх більше.
У цьому турі грають з «Волинню» - командою досвідченішою, старшою. «Карпатам» буде дуже важко, але можуть взяти очки, як з «Говерлою». Останні два матчі львів’яни провалили. Незалежно від того, програють в Луцьку, зіграють внічию чи виграють – вони насамперед мусять набиратися досвіду. Це головне. «Карпати» зробили ставку на своїх хлопців – і це дуже добра політика. Бо бачите: орендовані Гладкий, Бартуловіч вмить повернулися у команду, якій належали, а «Карпати» залишилися ні з чим. Знаєте, найбільших своїх успіхів «Карпати» досягли тоді, коли був сплав молодості і досвіду. Не одразу заграв Лихачов, не одразу заграв Броварський, Данилюк та інші молоді хлопці. Тренер Юст підпускав їх поступово, і з часом вони стали зірками. Я радий, що й інші команди починають відмовлятися від легіонерів. Це піде на користь збірній.
- Ви особисто знайомі з Йовічевічем. Якої про нього думки?
- Ігор – молодий тренер. Він вже десять років працює у Львові з різними командами «Карпат» - молодіжними, юнацькими. Звісно, йому трішки важко, бо основний склад – це дуже серйозне навантаження. Але він вчиться, і я думаю, що буде не гірший від Севідова. Севідов також розпочинав із поразок, хоча в нього були досвідчені гравці. Натомість в Йовічевіча – переважно молодь.
- Кілька днів тому з'явилася інформація, що "Карпатам" ніде грати домашні матчі - проблеми з газоном на "Україні". Натомість "Шахтар" прибрав до рук "Арену Львів". Вам не здається така ситуація дещо парадоксальною?
- Просто погода була дуже спекотна, тож трава на полі «України» не зуміла прижитися. Зараз над цим працюють, тож може вдасться відновити. Я вважаю, що це не є серйозна проблема, адже «Карпати» мають «Львів Арену», мають інші варіанти. Зрештою, матчі першого кола можна зіграти на виїзді.
- Львівському вболівальнику, напевно, трішки образливо, адже на нашому суперстадіоні грає «Шахтар», натомість свої хлопці змушені будуть перебиватися деінде…
- Потрібно розуміти, що «Львів Арена» - це не львівський стадіон, а київський. НСК «Олімпійський», «Львів Арена» - ми тут не господарі. Якби господар був львівський, то звісно ж, що можна б було домовлятися. Той стадіон потребує великих грошей, набагато дешевше грати на своєму. В нас нема стільки грошей, як в «Шахтаря». Я дякую Богу, що Димінський ще тримає ту команду. Якщо б він взяв і кинув «Карпати», ми б могли повторити долю «Ниви» (Тернопіль) чи «Буковини». Тут, у Львові, ніхто не хоче займатися «Карпатами».
- "Шахтар" створив "Карпатам" потужну конкуренцію у боротьбі за глядача. Що потрібно робити "Карпатам", аби не програти?
- Очевидно, що «Карпати» не демонструють таку гру, як «Шахтар». Львівський вболівальник є такий, що йде на всі матчі, де команда показує ГРУ. Тобто люди не стільки йдуть підтримати «гірників», як подивитися на якісний футбол. Ми колись грали так, що на кожен матч приходило по 40, 50, 55 і навіть 70 тисяч вболівальників. І це на «Україну»! Якщо теперішні «Карпати» будуть так грати, як ми в 60-70-х роках, то збиратимуть більшу аудиторію, ніж «Шахтар».
- Сьогодні виповнюється 45 років перемозі "Карпат" у Кубку СРСР. Як відзначатимете цю поважну дату?
- Ми, ветерани команди, хочемо зібратися. Нас не так вже й багато залишилося – можна порахувати на пальцях. Поговоримо, згадаємо ті часи. Звісно, дуже приємно, що виповнюється 45 років з дня, коли «Карпати» здобули історичну перемогу в Кубку СРСР. Я просив клуб з нагоди 45-річчя почистити пам’ятну арку перед входом на стадіон. Планували зробити це в суботу, але завадив дощ.
- Як це так компартія допустила, що престижний радянський трофей потрапив у руки бандерівцям?
- Тоді арбітри судили більш-менш кваліфіковано. Це по-перше. По-друге – в нас була дуже сильна команда. Якщо суддя заангажований, проте команда сильніша від суперника на голову, забиває м’яч за м’ячем – він нічого не зможе вдіяти. Ми тоді обігрували і київське «Динамо», і навіть «Палмейрас». Бразильці в Радянському Союзі не програли жодної гри, приїхали до нас, друголігової команди, і ми їх обіграли. На стадіоні були присутні близько 65 тисяч вболівальників - сиділи навіть на деревах, на освітлювальних щоглах... Тодішня "Дружба" була розрахована на 42 тисячі глядачів, хоча зазвичай поміщалося 50 тисяч - лавки дерев'яні, можна й потіснитися. З якою б командою не грали "Карпати" - навіть найслабшою - менше 40 тисяч на стадіоні не збиралося.
У «Карпат» були сильні гравці в кожній лінії. Я завжди кажу: команда складається з різнопланових гравців. Якщо захисники протистоять ворожому нападу, то півзахист – це «мотор». Англійська приказка звучить так: покажіть мені, які у вас півзахисники, і я скажу, яка у вас команда. Хавбеки і атаці допомагають, і обороняються. А якщо «мотор» барахлить – машина далеко не заїде.
"Карпати" - СКА (Ростов-на-Дону) - 2:1 (Лихачов, 62, Булгаков, 66 - Зінченко, 20)
- Кажете, карпатівський "мотор" працював відмінно. Та все ж, чи помічали ви спроби загальмувати команду з боку арбітрів?
- Так, у фіналі Кубка відчувалося сприяння і симпатія суддів до ростовського СКА. Вирішальна гра за традицією відбувалася в День фізкультурника, який у Союзі відзначали 17 серпня. На матчі працювали найкращі судді СРСР. Наприклад, Тофік Бахрамов з Азербайджану отримав "Золотий свисток", як найкращий суддя світу. Грузин Круашвілі також мав міжнародну категорію. Ну а Хярмс нам розповідав, що у 1968 році нас "поховав", на нього чинився страшний тиск. Естонці - чесні люди, тож Хярмсу було дуже неприємно, але його просто змусили: "Якщо ти не допоможеш "Уралмашу" потрапити в еліту, то матимеш проблеми". "Карпати" вже тоді мали виходити у вищу лігу, проте нас засудили. А наступного року, у фіналі Кубка, Хярмс був асистентом головного арбітра.
Трофей ми здобули по грі - не те, щоб нам пощастило. Ми справді повністю обіграли ростовців, які тоді йшли в чемпіонаті Союзу на третій сходинці. "Карпати" полюбилися вболівальникам грою, характером, самовіддачею. Я не знаю, чи ще колись якась українська команда із другої ліги повторить наше досягнення і здобуде національний Кубок. За кордоном такі випадки є - тут не посперечаєшся.
- Ви згадували, що на "Карпати" приходило по 40-50 тисяч. Чи можете пригадати, яким був фольклор на трибунах, що скандували? Можливо, проскакували якісь політичні гасла?
- По-перше, були українські гасла. Наприклад, коли ми грали фінал у Москві, на трибунах співали "Черемшину" - і не лише ті тридцять тисяч наших вболівальників, які прибули на матч. "Черемшина" - це хіт всього Радянського Союзу, тож москвичі її знали і підтягували за українцями. Дуже дружня атмосфера панувала на трибунах. А коли матч закінчився і ми поїхали з "Лужників", галицькі вболівальники у кількості 30 тисяч осіб пішли через Красну площадь, співаючи українських пісень. У Кремлі заціпеніли - подумали, що це почалась революція (Сміється). Львівське керівництво мало страшенний клопіт, бо їм одразу зателефонували з Москви. Іноді стаю свідком дискусій між депутатами, які сперечаються про те, коли ж почалося відродження України. "Шановні, - кажу.- Ви всього не знаєте. Іскра пішла у 1969 році, коли наші вболівальники з Західної Галіції розбудили "вічносп'ящего Лєніна". Його ніколи ніхто не будив, а ми розбудили - звідси пішло відродження України, нашої Незалежності.
- Як нагородили команду за Кубок?
- Знаєте, це смішно - грамотами і костюмами. Коли ми розповідали про те гравцям інших клубів, вони реготали і не могли повірити. Але у Львові так є, що там казати! Немає, знаєте, такого сприяння, заохочення, солідного нагородження. Отаке щось дадуть "для годиться" і все.
- У вашій багатій біографії практично відсутній пункт "тренерська кар'єра". Чому?
- Я тренував юнацькі команди і навіть з молодшими школярами виграв срібні медалі чемпіонату України. А потім поїхав у Москву на два роки, вдосконалювати тренерську науку, навчався на стаціонарі. Стажувався в лондонському "Тоттенхемі", "Шльонску" (Вроцлав). Поляки хотіли мене забрати до себе, бо я робив помітні успіхи, до того ж навчався у Лобановського. Словом, я дуже хотів працювати, але підкосила мене хвороба. До того ж, у 80-х роках "Карпат" не існувало - була чужа армійська команда СКА "Карпати". Мені пропонували їхати в Росію, але я ж патріот, націоналіст. Навіщо мені здалася та Росія?
І я став директором дитячої футбольної школи. Паралельно займався відродженням "Карпат". Київ нас не хотів приймати в українську зону другої ліги. Допомогла Москва, В'ячеслав Іванович Колосков - вихована, культурна людина. Вік сказав: "Я не можу змусити Київ вас прийняти, але є інший варіант - включимо "Карпати" в російську зону". Ми погодилися. В цю зону входили клуби західних областей Росії, Прибалтика, Молдова. Серед 22 команд ми взяли у сезоні 1989 року високе третє місце.
Але, але... Я сильно захворів. Ніхто в Союзі мені не міг допомогти, мусів їхати в Німеччину - на дуже складну операцію. Після цього тренувати вже не міг, адже ризикував на тренерській лаві заснути навіки. Таким чином я став начальником команди, а Борис Рассихін очолив "Карпати". Мені важко було б тренувати, бо я дуже емоційний, вибуховий - холерик, як то кажуть.
- Кажете, стажувалися у Лобановського. Яким був Валерій Васильович?
- Лобановський дійсно був тренером з великої літери - найкращим в Союзі і одним з найкращих в Європі. Він поставив на рейки футбольну теорію, залучив до процесу лікарів. При відборі гравців у "Динамо" Лобановський радився з ними - чи витримає новачок його фізичні навантаження. Створив наукову групу. Таких тренерів я більше не бачив - це була легенда.
Пригадую, два місяці перебував у Валерія Васильовича на практиці, а потім повернувся в Москву і продовжив навчання. Паралельно ми ходили на всі матчі, а потім робили їх ретельний аналіз. І ось київське "Динамо" приїжджає до "Спартака", який перед тим розгромив команди Тбілісі, Єревана. Лобановський мене запитує: "Ігоре, скажи, це суперники були слабкі, чи "Спартак" сильно зіграв?". Я відповідаю: "Валерій Васильович, спартаківці люблять, щоб їх не пресингували. Тоді вони дуже вміло розігрують "стіночки". Раз-раз-раз, поки ти озирнешся, вже йде удар і гол. Потрібно зачавити їх пресингом, не дати москвичам розвернутися. І тоді, я впевнений, що "Динамо", як мінімум, не програє". Лобановський дійсно нав'язав їм таку гру і не дозволив нічого зробити.
Олег Бабій, Футбол 24