Фабрика смерті у Руанді 90-х в 5 разів перевищувала темпи знищення жертв у німецьких концтаборах. Володимир Войтюк – про унікальний випадок, коли життя приреченого на страту врятував... футбол.
14 квітня в Н’яматі, містечку в Південній Руанді, трапилася подія, яку торговець Марселен Квібука ніколи не зможе забути. Він був хуту, а його дружина Франсуаза, яка щойно народила четверту дитину, тутсі. Тричі до Марселена приходив натовп поліцейських та місцевих жителів. Вони вимагали видати їм Франсуазу, однак Квібуку щоразу вдавалося від них відкупитися. Також торговець стверджував, що його дружина на кілька днів поїхала до батьків. Проте, коли головорізи прийшли вчетверте, вони були налаштовані більш рішуче. "Я хочу, щоб ти знав, знайдемо ми її сьогодні чи ні, – заявив Марселену шеф місцевої поліції Самуель Нікобалі, – ми вб’ємо тебе. Грошики більше не врятують твою задницю".
Франсуаза, що ховалася у сусідньому банановому гаю, почувши ці слова, вийшла звідти та сказала: "Не вбивайте його. Вам потрібна я, а не він". Поліцейські зрозуміли, що Квібука водив їх за носа, і шалено розлютилися, один із них влупив торговця палицею по голові. Франсуаза ж зберігала спокій, вона лише попросила дозволу попрощатися з дітьми. Коли нещасна повернулася, то звернулася до Нікобалі: "Вбийте мене тут", – і почала молитися. Один поліцейський запитав у приреченої: "Ти завершила?" І коли Франсуаза кивнула, легенько вдарив її мачете. "Зачекайте! Квібука повинен вбити її власноруч, – прокричав Нікобалі та простягнув Марселену мачете. – Або ти допомагаєш нам, або ми вбиваємо тебе, твоїх дітей та спалюємо твоє кубло тутсі".
"Моя рука відмовила, і з неї випало мачете. Я думав про усі труднощі, крізь які пройшов разом з Франсуазою, і про те, що я повинен стати її вбивцею, – згадував Квібука. – Я почув, як хтось вигукнув: "Пішли, візьмемо дітей та спалимо хату!". У цей момент Франсуаза звернулася до мене: "Чому ти зволікаєш? Зроби це. Бог знає, що це не ти вбиваєш мене. Я не зможу жити, якщо ти помреш". Раптово я знайшов у собі сили зробити це. Поліцейські дали мені мотику, і дружина відвернулася. Коли Франсуаза молилася, я вдарив її в голову. "Вріж їй ще раз, вріж як слід!", – кричали поліцейські. Я вдарив і вона померла".
"Я повинен був убити дружину, – пояснював торговець через 10 років. – Вони однаково вбили б її, адже їй не пощастило народитися тутсі. А так я хоча б врятував дітей".
Трагедія сім’ї Квібуки була не єдиною та не найстрахітливішою у цій невеликій країні в самому серці Африки. За 100 чорних днів – з 7 квітня по 17 липня 1994-го – в Руанді вбили не менше 937 тисяч людей, у переважній більшості – тутсі. Ці жахливі події традиційно порівнюють з Голокостом. Його недарма називають найбільш концентрованим актом геноциду в історії людства. Архітектори масового винищення тутсі могли б дати фору навіть нацистам. Так, щоденна інтенсивність руандійського геноциду у 5 разів перевищувала темпи знищення жертв у німецьких концтаборах.
Ерік Мурангва не любив згадувати той страшний день, коли він готувався до смерті. Воротар лежав на животі на підлозі власного будинку в Кігалі та відчував, як холодне дуло АК-47 впиралося йому в спину. Це був не перший і зовсім не останній випадок, коли Еріку погрожували смертю. Під час кривавих 100 днів усі тутсі в Руанді відчували, що у них на спині намальована величезна мішень. У цей момент 19-річний хлопець не думав про свою сім’ю чи співмешканця Атанаса, який стояв на колінах за метр від футболіста. Хоча АК і не впирався юнаку в спину, але становище, в якому той опинився, важко назвати кращим – бойовик приставив йому пістолет до скроні.
Також Ерік не думав про наступний матч свого клубу в Кубку володарів кубків КАФ. Він навіть не молився. Думки голкіпера наче випарувалися. Мурангва просто чекав пострілу. "Мій розум був повністю порожнім. У мене абсолютно не варила голова, вона вимкнулася. Я не злякався, просто змирився з тим, що помру. Розумів: солдат не хоче вірити, що я – гравець Района, тож почав рахувати 10, 9, 8, але потім на це вже не залишилось сил".
Бойовик продовжував кричати. "Не бреши, я топ-фанат клубу. Я часто ходжу на матчі та знаю в обличчя всіх гравців команди. А тебе я бачу вперше. Як ти можеш казати, що граєш за них?, – проревів солдат. – Ти вішаєш мені локшину на вуха і я не збираюся це терпіти. Ми спершу хотіли вбити тебе пізніше, але брехня прискорила твою смерть". Раптом хтось із солдатів, які перевернули будинок гравця догори дриґом, жбурнув фотоальбом. І тут Фортуна усміхнулася Мурангві. Альбом відкрився на сторінці, де була світлина Еріка разом із партнерами по клубу. Так солдат отримав вагомий аргумент щодо "невинності" Мурангви.
"Ти Тото?", – запитав Еріка садист ("Тото" – в перекладі з суахілі – "молодий", було прізвиськом, яким гравці охрестили воротаря, коли той ще хлопчиною приєднався до Район Спорт). "Так, це я" – відповів голкіпер. "Чому ти не сказав мені раніше", – лютував солдат. "Але ж я говорив це вам останні 30 хвилин", – пробурмотів Мурангва. Бойовик уважніше придивився до світлини та, не вірячи власним очам, промовив: "Ого! Дійсно схожий. Як твої справи?"
"І тут, наче хтось махнув чарівною паличкою, і все змінилося. Гнів та ненависть, які перетворили обличчя цього молодика на страшну маску, кудись щезли. Я бачив перед собою милого чоловіка, який не здатен нікого скривдити. Солдат посміхнувся до мене, допоміг піднятися та посадив на диван. Він наказав своїм друзям покинути кімнату: "Щоб я міг наодинці потеревенити про футбол зі своїм кумиром". Саме так він і сказав!"
"Це було щось нереальне. Я не міг у це повірити. Я вже змирився зі смертю. І раптом чоловік, який ще кілька секунд тому хотів мене вбити, почав розповідати, що захоплюється мною. Солдат стверджував, що інколи захищає ворота у светрі з прізвищем "Мурангва" на плечах. Ми балакали про перемоги та мої яскраві сейви. Він залишив мене неушкодженим і дав кілька лайфхаків, як врятуватися від хуту. Безсумнівно, футбол врятував мені життя", – згадував Ерік.
Описані вище події трапилися 7 квітня 1994 року, коли життя в Руанді для тутсі перетворилося на пекло. Мурангві також не пощастило бути представником цього народу. "Я почав займатися спортом, тому що це було весело. Лише під час геноциду в Руанді я зрозумів, що спорт може не лише навчити бути людиною. Він може допомогти вижити під час одного з найбільших геноцидів в історії", – розповідав голкіпер в інтерв’ю The Guardian.
Ерік народився у місті Рвамагана (переважно населеним тутсі) на сході Руанди в 1975 році. Він був найстаршим із шести дітей. Сім’я Еріка вважалася заможною. Мурангвам належали ресторан та бар, які були одними з найкращих у місті. Хоча сім’я заробляла досить непогано, однак вона зазнавала постійних утисків з боку хуту, яким належала влада в країні. Тож у 1982-му батьки Еріка продали свій бізнес та переїхали в Кігалі. Саме в столиці Руанди й розпочалася футбольна кар’єра нашого героя.
Тоді англійська гра в країні переживала вкрай непрості часи. У 1987 році місцеві футбольні чиновники вирішили зняти збірну Руанди з міжнародних змагань через брак фінансування та кепські результати. Але місцеві клуби користувалися неймовірною популярністю серед руандійських політиків і фанатів. Наприкінці 1980-х практично в кожній команді серед клубного керівництва були члени Національного революційного руху за розвиток, єдиної дозволеної політичної партії в Руанді, після того, як у 1973 році Жувеналь Габ’ярімана захопив владу в державі. Район Спорт завжди вважався одним з найпопулярніших клубів країни. Його заснували у 1968 році в Ньянзі, центрі Південної провінції. Це місто колись було резиденцією руандійської монархії, через що клубу часто діставалося від нової влади. Команді не допоміг навіть переїзд у Кігалі. Руандійські політики вже тоді активно розпалювали конфлікт між тутсі та хуту.
Ерік Мурангва – крайній праворуч
Як це часто буває, Ерік став футболістом випадково. "Неподалік від мого будинку розташовувалася тренувальна база Района і чи не весь вільний час я проводив там, стоячи за воротами. Я захоплювався нашим голкіпером та намагався повторювати кожен його рух. У 1989 році, коли на одне з тренувань не прийшов резервний воротар, мене попросили його замінити. Чому вони вибрали саме мене? Тренер сказав щось на кшталт: "Ти високий і гадаю, що з тебе може вийти непоганий голкіпер". Наставник не помилився. І вже за кілька місяців я дебютував у першій команді". Тото схоплював все на льоту, тож вже невдовзі став улюбленцем фанатів. Через кілька років саме любов уболівальників врятує Еріку життя.
У 1990-му в Руанді розпочалася кривава війна. Тоді армія повстанців тутсі та Руандійський патріотичний фронт напали на країну з Уганди. Президент Габ’ярімана під тиском внутрішньої опозиції та міжнародної громадськості був змушений взяти курс на демократизацію. Також йому довелося запровадити багатопартійність. Це вкрай не сподобалося хуту, які, плануючи масову різанину ненависних тутсі, почали стрімко поповнювати свій арсенал, збираючи зброю і мачете. А сумнозвісне "Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів" щодня звинувачувало тутсі в усіх смертних гріхах. Політики, які намагалися збільшити свій електорат, вербували фанатів у невеличкі армії. Вони посилали тутсі та хуту на вірну смерть. Політики ставилися до них, як до гарматного м’яса.
У тому ж 1990-му в Руанді вперше почули про Інтерахамве. Ним матері-тутсі досі лякають своїх нечемних дітей. Це озброєне ополчення хуту найбільше "прославиться" під час геноциду. Першими членами зграї покидьків стали вболівальники одного з аматорських клубів Кігалі, якому симпатизував сам Габ’ярімана. Причина великої любові президента до скромного клубу – банальна: за нього виступав син Жувеналя. На початку 1990-х лави Інтерахамве зростали в геометричній прогресії. Вони поповнювалися у першу чергу завдяки футбольним фанатам. Цікаво, що в 1992 році один з лідерів бойовиків Жорж Рутаганда (прокурор, який доб’ється довічного ув’язнення цьому кату, зазначив: "Без нього геноцид в Руанді ніколи б не відбувся") балотувався у президенти Района. Однак Жорж зазнав фіаско, коли його спіймали на фальсифікації виборів.
На жаль, цей провал не зупинив Габ’ярімана та його посіпак. Район у ті часи слугував своєрідною мулетою для чинної влади. Вони не могли змиритися з тим, що в одному з найуспішніших клубів країни домінували тутсі. Тож чиновники почали усувати цей недолік. За членами правління часто приходила поліція. Ті, кому щастило – опинялися за ґратами, інші ж – просто зникали. Політики швидко захопили владу в клубі.
"Однак чужі вболівальники продовжували вважати нас символом тутсі. Я ненавидів виїзні матчі. Сотні фанатів стояли за воротами і не лише обливали мене брудом, а й погрожували вбивством. Особливо неприємними були поїздки на матчі клубів, пов’язаних з армією. Надто виділялися поєдинки з Чорними Пантерами. Ми ніяк не могли зачепитися на їхньому полі бодай за нічию. Перед початком домашніх матчів Пантер, у роздягальню суддів заходив якийсь генерал. Він клав на стіл пістолет і пачку купюр та запитував арбітра: "Що ти вибираєш?" Очевидно, що всі брали гроші. Ми тоді цього не знали. І марно намагалися переконати суддів у тому, що пенальті не було або ж гол забитий з офсайду. Я також ненавидів виїзди в Гісенью, на батьківщину тирана. Там вболівальники постійно влаштовували нам справжнє пекло. Якось у розпал війни я відмовився туди їхати, оскільки боявся, що можу звідти не повернутися", – згадує Ерік сувору руандійську реальність 90-х.
Перед бурею настало невеличке затишшя. Навесні 1994 року Район поступився 0:1 у виїзному матчі Кубка володарів КАФ Аль-Гілялу. Суданський клуб вважався явним фаворитом протистояння, оскільки двома роками раніше виходив до фіналу африканського Кубка чемпіонів. У матчі-відповіді на переповненому стадіоні Амахоро в Кігалі Район розтрощив Аль-Гілял з рахунком 4:1. Це був один із найбільших тріумфів в історії руандійських клубів. Тій перемозі вдалося досягнути, на перший погляд, неможливого: хуту та тутсі закопали сокиру війни. На жаль, перемир’я виявилось нетривалим. "Це був матч неймовірного значення. Ми грали у той час, коли Руанда тріщала по швах. Наша перемога створила неймовірну атмосферу єдності. Тутсі та хуту, які ненавиділи одне одного, почали випивати разом. Люди всю ніч святкували у пабах і танцювали на вулицях. Я ніколи не забуду цей карнавал", – згадує Ерік ті дивовижні миті.
Навіть "Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів", котре зазвичай вішало усіх собак на Район Спорт, привітало клуб із тим, що він підняв престиж руандійського футболу на неймовірні висоти. Хитрий диктатор також не змарнував нагоди погрітися в променях слави гравців. Габ’яріман запросив їх до себе в палац. Про гучний прийом, влаштований президентом, ще довго трубили усі руандійські ЗМІ.
"Більшість із нас не хотіла їхати, але це виявилась пропозиція, від якої не можна було відмовитися. Тиран намагався присвоїти наш тріумф собі. Мені це вкрай не подобалося. Я вважаю, що футбол повинен бути поза політикою. На жаль, у Руанді вони завжди йдуть поряд. Тоді Габ’яріман зіпсував мені свято. Але, тим не менше, я радів, що наша країна на кілька днів забула про старі чвари. І цього вдалося досягнути й завдяки моїй скромній персоні".
До речі, президентський прийом мав і позитивні наслідки. Коли через кілька місяців півзахисника Селестіна Гасангву схопили бойовики, футболіст згадав про фото, на якому він тисне руку Габ’яріману, та показав світлину головорізам, ті одразу його відпустили.
Мурангва й досі чудово пам’ятає, де його застала звістка, що підпалила бікфордів шнур руандійської порохової бочки. Він повертався додому з бару, в якому дивився півфінал КАН між Замбією та Малі. У тому поєдинку Замбія пробилася до фіналу. Ця історія достойна пера голлівудських сценаристів. Адже за рік до сенсаційного успіху 18 футболістів збірної Замбії загинули в авіакатастрофі.
У ту ніч, коли Ерік розмовляв із товаришами про тріумф Мідних куль, він довідався про іншу катастрофу: "Сусід розповів, що чув великий вибух та бачив, як у небі загорілася велика куля. Ми тоді не надто звертали увагу на такі дрібниці. У 1994-му Руанда була зоною бойових дій, тож ми звикли чути вибухи бомб і гранат. Згодом я довідався, що того вечора збили президентський літак".
Разом із Габ’яріманом загинув і президент Бурунді Сіпрієн Нтар’яміра. Через кілька годин після цього інциденту (досі так і не вдалося з’ясувати, хто стояв за гучним вбивством, одними з основних підозрюваних є екстремісти хуту), Інтерахамве розпочало криваве полювання на тутсі. "Дізнавшись про смерть тирана, я не знав – радіти чи плакати. З одного боку мене тішило, що Габ’яріман більше не накоїть нічого лихого, але з другого я розумів, кого звинуватять в цій трагедії. На жаль, я не помилився", – розповідав голкіпер.
Жувеналь Габ’ярімана (у центрі)
"7 квітня близько третьої ночі мене розбудили вибухи та постріли. Стрілянина в ті часи у Руанді не була чимось надзвичайним. Однак я одразу зрозумів, що трапилося щось серйозне. Канонада видалася мені надто інтенсивною. Те, що відбувалося за вікном, радше нагадувало справжню битву, а не звичну вуличну стрілянину. Я спершу подумав, що в країні розпочався черговий переворот. І усвідомлював, що це не віщує нам нічого хорошого".
"Дочекавшись, коли на вулиці стихне, я вирішив сходити у розвідку. Сусіди розповіли мені, що кількох людей у нашому районі вбили. Ніхто не знав, за що їх розстріляли. Ходили чутки, що єдиною провиною тих нещасних було те, що вони не підтримували чинну владу. Не лише тутсі недолюблювали уряд, хуту також не надто приязно ставились до політичної верхівки. Після обіду до нас почали долітати тривожні чутки. Бойовики вирізували тутсі цілими сім’ями. Саме тоді ми зрозуміли, що над нашими шиями підвісили дамоклів меч, який будь-якої миті може відрубати наші голови".
Далі буде.