"Футбол 24" розшукав Ярослава Яцишина, форварда луцького Торпедо 80-х, який міг феєрити у Карпатах, Металісті та Дніпрі, але став жертвою власного характеру.
Епізод.
"С Яцишиным в команде связано очень много историй. Помню, у нас была полусмешная, полувеселая обстановка, когда узнали, что наш Ярослав, закоренелый холостяк, решил жениться и поставил начальнику команды Анатолию Барабасевичу задачу найти под него костюм. Тот перерыл все базы, то югославский, то немецкий, то польский костюм нашел. Яцишин: "Шо ти мені носиш, давай хоч наш костюм, але щоб на мене підійшов. Головне – біла сорочка, галстук, щоб я був файний козак", – згадує у своїй книзі "Футбол – це не тільки перемоги" Віталій Кварцяний.
Прискіпливий. Принциповий. І надзвичайно талановитий. За ним полювали легендарні Ємець та Жиздик, Леонід Колтун, Євген Лемешко, Ернест Юст. Але Яцишин став жертвою власних демонів – пристрасті до азартних ігор і якоїсь дивовижної наївності. "Якби я тоді мав добрих порадників…" Найбільше пан Ярослав шкодує, що на початку 80-х не наважився перейти в Дніпро. А міг би стати чемпіоном Радянського Союзу!
Після закінчення кар’єри Яцишин майже 20 років працював на стадіоні “Україна". Зараз він на сьомому десятку, тож шукає більш спокійну роботу: "Можливо, сторожем наймуся". Невизнана зірка 80-х. Невисокий на зріст. Дуже енергійний. Накульгує на ліву ногу. Не встигаємо замовити американо, як розмова вже стартувала.
"Чорна "Волга" Ємця і Жиздика стояла в лісі"
– Ви грали в Житомирі, у Металісті, Волині і навіть на Камчатці. З чого розпочнемо?
– Давайте з Металіста. Мене звідти не вигнали – я сам пішов. Тоді Металіст очолював Євген Лемешко. Команда будувалася, тренер мені обіцяв квартиру. Але був у команді такий футболіст Сергій Малько, він мене обізвав "бандерою". Я так образився, що зібрав речі і сів на літак з Харкова до Києва. Потім поїхав у Житомир.
"Що він таке робить? – обурювався Лемешко. – Я йому квартиру даю, а він фокуси включив". Я ж молодий, 21 рік, прийшов із села. Знаєте, як мене зачепило оте "бандера", сказане в зневажливому тоні? Я хлопець хоч і сільський, проте гоноровий. Тепер розумію, що зробив дурницю. Потрібно було перетерпіти і отримати квартиру.
– Олександр Іщенко розповідав, що йому зателефонував Лемешко і поцікавився: "Кого ти мені прислав? Знаєш, що він накоїв? Його викликав перший секретар обкому і каже: "Слава, вибирай квартиру і скажи, яку модель машини ти хочеш". "Та не потрібна мені ваша квартира. Дайте бензопилу "Дружба", бо батькові немає чим дрова різати". Було таке?
– (Сміється) То єрунда. Такого не було. Машини я не просив і мені її не пропонували. От квартиру – давали. Я в Металісті пробув десь два тижні і пішов, бо мене образили. Малько був непоганою людиною, але він постійно виступав "по тій справі" (Яцишин натякає на зловживання алкоголем, – "Футбол 24"). У той день він прийшов до готелю сильно напідпитку і кинув фразу про "бандеру". Я впевнений: якби він був тверезий – ніколи мені б такого не сказав.
Щоб ви знали, за мною приїжджали Ємець і Жиздик, які тоді працювали у нікопольському Колосі. Ті люди мені сказали: "У Житомирі тобі потрібно працювати 9 років, а в нас – лише 3". Там такі бабки – вище стелі! Я з ними розмовляв, а їхня чорна "Волга" стояла в лісі.
Пригадую, у той вечір я грав у карти. Приходять по мене: "Славік, до тебе приїхали". Яке там "приїхали", якщо ми в "секу" граємо?! Хтось мусить забрати гроші – серйозна сума на кону. Близько 270-280 рублів – пристойні бабки на той час. "Нехай зачекають", – кажу. Виграв гроші і тоді пішов на розмову в ліс.
"Ти тільки приїжджаєш до нас – і одразу отримуєш квартиру, – сказали мені Ємець і Жиздик. – Давай, пиши заяву. Гратимеш за Нікополь у Першій лізі". "Почекайте, – відповідаю. – Ви хочете сказати, що маєте більше грошей, ніж у Житомирі?" Вони розсміялися. Я взяв час на роздуми. Пацани в команді мені порадили: "Що таке Нікополь? Це село. Краще залишайся".
– Ех, якби перейшли у Нікополь – могли б потрапити в Дніпро.
– Та послухайте, мене у Дніпро запрошували і без Нікополя! Леонід Колтун приїжджав за мною 4 або 5 разів. Це був 1979 чи 1980 рік. "Приїжджай і не хвилюйся – ми тобі хату зробимо", – переконував Колтун. "Та що ти, Славік, – знову втрутилися житомирські пацани. – Кому ти в Дніпропетровську потрібний? А тут у тебе гроші, репутація". Якби я був мудріший, або мав добрих порадників, то грав би в Дніпрі. Хто його знає, як склалася б доля.
– Знав би прикуп – жив би в Сочі…
– Так. Треба, треба було їхати в Дніпро. Я ще тоді перепитував: "Навіщо вам я? Є ж хлопці, які грають краще". "Нехай тебе це не хвилює. З вашої команди ми беремо тільки тебе", – наполягав Колтун. Але що вже тепер згадувати…
"Заб’ю желізно, щоб я здох!”
– Ви родом із Львівщини. У Карпати вас ніколи не запрошували?
– Чому ж ні? Коли мав 18 років, займався із дублем Карпат. Одного разу мене взяли з першою командою в Душанбе. Герег, Поточняк, Кульчицький – усі зірки. Почали грати в карти на гроші. Я приєднався. Це побачив головний тренер Ернест Юст і був категоричний: "Щоб я тебе в команді більше не бачив". На тому моя історія з Карпатами закінчилася.
– Читав, що у свої найкращі часи ви забивали по 25-29 голів за сезон. Звідки така результативність у лівого півзахисника?
– Трохи перебільшують. От по 14-19 голів було стабільно. Роззабивався, коли виступав на Камчатці, у місті Находка. Чекайте, а що я мудрого зробив, коли потім пішов звідти? Фєдя, справжній Фєдя! В матеріальному плані там було чудово. Приходив перший секретар і запитував: "Що кому потрібно?"
Зі мною грав такий Льоха з Бердичева – він отримав 3-кімнатну квартиру, бо багато забивав. Коли я приїхав, то одразу запропонував йому парі: "Ти забиваєш багато. Не ображайся, але я заб’ю більше”. Він мене запросив до себе додому. "Ти ж знаєш, що я не п’ю”, – відповідаю. "Нічого, – каже. – Сядемо, поговоримо". Сіли. Радить мені: "Вимагай квартиру. Потім обміняєш собі на Львів".
Викликали до керівництва. "Що тобі потрібно – квартира чи машина?" "Машина", – відповідаю. "Без питань, все зробимо". Там були страшні гроші! Команда спочатку вийшла в Другу лігу, а потім і в Першу. Туди навіть відомі люди із московського Динамо приїжджали грати.
Чому я поїхав звідти? "Славік, – сказав мені якось Льоха із Бердичева. – Моя дружина тут знудилась, тож ми повертаємося додому. А ти залишайся". "Ні, Льоха, – відповідаю. – Якщо ти їдеш, то і я їду". Мене не хотіли відпускати. Один тренер вмовляв: "Прошу тебе, як брата, залишся". Але жодні аргументи не спрацьовували. Хоч там можна було жити – ікра, червона риба. Поруч – океан. Прекрасний край. Щоправда, коли тільки вирушав на Камчатку, мене друзі попереджали: "Тебе хлопнуть. Там вже тебе ніхто не знайде".
– "Бандерою" вас не називали?
– Ні-і-і. Мене там дуже сильно поважали. "Бандерою" ніхто і ніде не називав. Один Малько лише.
– Далі на вашому шляху виникла Волинь, точніше – луцьке Торпедо.
– Маркевич мене не визнавав, як гравця. Казав Кварцяному: "Навіщо ти з ним цяцькаєшся? То є марна трата часу". Почув це і кажу Кварцу: "Щоб я здох – доведу свою придатність". Може б і не грав у Луцьку, але Маркевич тоді якраз поїхав у Москву тижнів на 2.
Тим часом тривають збори. Ми грали спаринг проти Кривого Рогу. Зламався лівий хав. "Зіграєш?" – запитує Кварцяний. "Та я лівим хавом звик навіть більше, ніж попереду", – відповідаю. "То так або ні?" – Віталій Володимирович звик ставити запитання конкретно. На фланзі мені випав сильний опонент. То я його "возив", то він мене. Зіграли 0:0, я влучив у стійку. Дуже хотів забити, щоб Маркевич знав – я не якесь фуфло.
Повернувся Мирон Богданович. Склад на наступну гру визначає вже він. Але Кварц просить: "Нехай Яцишин зіграє ще один раз". Маркевич дає добро. Кварцяний: "Славік, ти розумієш, що мусиш забити?" – "Заб’ю желізно, щоб я здох”. При цьому розумію головного тренера. У нього є зіграний склад, люди виступають в команді по 5 років. А тут прийшов якийсь чудак із Житомира. Тож він вважав, що я якийсь "глухар".
– Чому ж "глухар"? У книзі Кварцяного сказано, що в Житомирі ви були головною зіркою, практично Пеле…
– Я не хочу себе хвалити – Пеле чи не Пеле, але гравцем був солідним. Можете в Олександра Іщенка запитати. Якщо б я був "глухарем", мене б ніхто в команді не тримав. Тоді в кожному колективі існувала шалена конкуренція. Я грав у Другій лізі Союзу, але за своїм рівнем вона нічим не поступалася сучасній Вищій лізі. Сталь, Олександрія, Зірка – то все х*рня. Думаю, що наша тодішня команда їх бомбила би. Зараз рівень демонструє тільки Шахтар. А Динамо – то є нуль. Зважаючи на те, які вони там гроші отримують, – повинні на полі гризти землю.
– Повернімося до Торпедо. Отож, вам дали ще один шанс…
– Кварцяний мені сказав: "Славік, ти повинен бути не на половину, а на цілу голову вищим від гравців нашої команди. Доведеш?" – "Щоб я здох". Вийшов на поле і забив. Хоч мене Маркевич спершу і недооцінював, зате потім оцінив аж з надлишком. Минуло багато років, але при зустрічі Богданович завжди дуже тепло мене вітає.
Пам’ятаю, граємо із рівненським Авангардом. Маркевич каже: "Знаєш, що Рівне – Луцьк – це вороги між собою? Це дербі. Ти можеш забити м’яч?” – "Мироне Богдановичу, без базару. Ось вам хрест, що заб’ю. Тільки переведіть мене з флангу у напад". Я – низенький, мав пристойну швидкість, м'яч прилипав до ноги. Забив у тому матчі 2 голи. Крім мене відзначилися Бердовський і Мозолюк – Торпедо перемогло 4:0.
Заходить Маркевич у роздягальню і вручає мені кришталеву вазу в нагороду. "Мироне Богдановичу, ви мені того не давайте, – кажу. – Дайте Федецькому, наприклад. Є хлопці, які зіграли краще, ніж я". Тренер поплескав по плечу і лише усміхнувся. Я ту вазу сховав у сумку і привіз додому. Досі в мене стоїть на почесному місці. Після того матчу я мав повний кредит довіри від Богдановича. Хоча спершу поставив на мені хрест: "Він навіть ходить неправильно".
– Кварцяний писав, що ви накульгували на ліву ногу…
– Мене ж двічі ламали – у Луцьку і Франківську. Ви що, того не знаєте? У Франківську я зазнав від Дебенка страшного подвійного перелому – бамбуковий щиток розлетівся на шматки. Він потім підійшов: "Славік, вибач".
Чому так сталося? Незадовго до матчу я почувався нездоровим і лежав у лікарні. Приходить Кварцяний: "Маркевич сказав взяти тебе на Франківськ. Грати не будеш. Просто подивишся матч". Приїхали, а Богданович випускає мене на поле. Думаю, якби я вийшов не такий кволий, то може б уник того нищівного підкату. Перелом розійшовся аж у п'яти напрямках. Начальник команди Барабасевич ніс мене на руках.
На ногу встановлювали апарат Ілізарова. Маркевич відправив мене в Москву на операцію – я просив про допомогу, бо не хотів на все життя калікою залишитись. Тренер був знайомий із хорошим спеціалістом. Той лікар мене прооперував: "Будеш бігати ще багато років". Так і сталося.
"Підходжу до Маркевича: "Бурч здав гру"
– Одужуючи від перелому, ви регулярно обігрували в карти молодого Лужного та деяких інших одноклубників. "Он чистил их, как сапожник сапоги", – написав Кварцяний у своїй книзі.
– Я не хочу багато розповідати, але вони думали, що з ними за стіл сів якийсь селюк, дурник. На початках я програв за одну ніч 270 чи 280 рублів. Отож хлопці потирали руки. Мали враження, що потрапили на лоха, який зароблятиме гроші, а вони мене будуть чистити. Нічого подібного! Я раз їх обіграв на 300 рублів, потім вдруге. Ого, той хлопець – не промах (Усміхається). Потім зі мною боялися грати: "Та нахр*н він нам потрібен?"
– Бувало, що вам відмовлялися повертати борги?
– Ні, такого не було. Ми грали готівкою. Не маєш грошей – ніхто тобі не позичить. Є бабки – граєш. Нема – по руках, бувай здоровий. Таке неписане правило. Якщо почнеш позичати – будеш голий-босий вассер.
– Картами заробляли більше, ніж футболом?
– За ніч міг виграти і 300, і 400 рублів. От собі думайте тепер (Усміхається). Але можна було стільки ж і програти. У Житомирі виступав такий собі Снігір. Він був аферистом, його вбили на Камчатці. А я попереджав: "Толік, підеш спати скоро". Снігір з мене сміявся – був високим мужиком, під метр 90. Але поїхав на Схід, де зв'язався з якимись вірменами. Вони його спіймали на тому, що приховав карту, і зарізали.
– Читав, що в луцькій команді вас побоювалися. Мовляв, ви кожному могли "напіхати" за недостатню самовіддачу.
– Звичайно, було таке. Щоб ви знали – я є чудак справедливий. Одного разу виявив, що команда в Луцьку здала гру Буковині – 0:1. Не вся команда, а троє гравців – Самошкін, Польний і Бурч. Міша – голкіпер, Ігор – центральний захисник. Вловлюєте? Самошкін – форвард, але всі вони – товариші. Я розкусив цю шайку.
Граємо-граємо, але м'яч ніяк не лізе у ворота гостей. На кону – по 140 рублів для кожного за перемогу. І тут пропускаємо за дуже дивних обставин. Суперник пробив по самісінькому центру воріт, Бурч стрибнув на метр убік.
Після матчу заходжу розлючений в роздягальню і одразу до Бурча – хотів його вдарити. "Куди ти стрибаєш?!" – "Славік, то так випадково сталося". Я ж розумів, що випадковістю тут навіть не пахне. Підходжу до Маркевича: "Бурч здав гру". Богданович лише відмахнувся. Через три тижні один із наших поїхав у Чернівці і там, за пляшкою, дізнався правду. Йому зізналися: "Твої здали гру. Бурч, Польний і Самошкін". Маркевич потім прогнав із команди всіх трьох.
– Розкажіть про Кварцяного. Яким він був три десятки років тому?
– Не такий імпульсивний, як зараз. Тепер він страшенно агресивний. Так не можна робити. Якщо футболіст грає погано, заміни його, оштрафуй. Але займатися рукоприкладством – я цього не розумію. Маркевич – повна протилежність. Спокійний, з кавусею, чайочком. А Кварцяний: "Який чай? Яка кава? Що ти починаєш?" Я дуже поважаю Віталія Володимировича, але так робити не можна.
Я нещодавно був на матчі Другої ліги ФК Львів – Волинь. Луцьк програв за всіма статтями. Стою із Чабаном, Кварцяний йому дзвонить і репетує неймовірно. Сергій протягує мені телефон: "Послухай. Каже, що вижене з команди". Голкіпер Волині вийшов з воріт і отримав за комірець. При чому тут Чабан? На мене Кварцяний ні разу не кричав. Ні-ра-зу! Але потрібно було дуже добре грати.
– У Луцьку ходили легенди про те, що вам важко було догодити весільним костюмом…
– Було діло. Купили мені німецький або югославський костюм. Шукав Барабасевич, начальник команди. Я хотів аліганський костюм. Був при грошах і не бажав одягати якусь єрунду.
– Як склалася ваша доля після Волині?
– Я повернувся в Житомир. Там трохи пограв, а потім перейшов у Керамік із Баранівки. Там натрапив на "золоте дно" – команду фінансував фарфоровий завод. Отримував по 700 рублів – таких грошей не було ні в Луцьку, ні в Житомирі. Знову багато забивав.
Тим часом у Житомирі команду очолив Зая Авдиш і взявся наполегливо мене запрошувати. Я ж не хотів туди йти, бо він дуже кричить. Ассирійці – то є страшні люди. Приїхав за мною. Я не міг сказати, що відмовляюся – інакше мені каюк. Там же рекетири, які тримали всі кіоски в Житомирі. "Зая Зедович, – кажу. – Питань нема, буду у вас".
У наступному матчі симулюю травму. Потім – знову. Авдиш розлютився: "Ти не займайся х*рнею". Тоді що я роблю – пішов до лікаря команди, проставився і прошу: "Напиши, що у мене рветься пах, що мій стан нікудишній і мені, як футболісту, вже гаплик". Зроблено! Авдиш потім того лікаря звільнив, хоча мені, на щастя, дав спокій.
Після закінчення кар'єри я майже 20 років працював на стадіоні Україна. Був варіант тренувати дітей, але це заняття не для моїх нервів – я занадто імпульсивний.