"У Жулянах літак Шахтаря зійшов зі смуги і застряг у снігу". Як Геннадій Орбу не впізнав Ахметова і чому його болить серце у Донецьку

13 жовтня 2017 5650 Читать на русском
"У Жулянах літак Шахтаря зійшов зі смуги і застряг у снігу". Як Геннадій Орбу не впізнав Ахметова і чому його болить серце у Донецьку
Геннадій Орбу

Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" із хавбеком Шахтаря і збірної України 90-х.

Кар’єра цього в’юнкого лівого хавбека компактно втиснулася у проміжок 10 років. За цей час Орбу встиг виграти два Кубки України, здобути три українські "срібла" і одну російську "бронзу", плюс – зіграти 17 матчів за національну збірну.

Частина перша: "Сафіуллін тримав годинник Брагіна. Ми зрозуміли – сталося щось страшне". Геннадій Орбу – про вбивство президента Шахтаря, конкуренцію з Динамо і перемогу над Спартаком

Уболівальникам він запам'ятався швидкими рейдами рідним флангом і потужними ударами здалеку. Цікаво, що сам Геннадій Григорович ці ігрові скілли скромно заперечує: "Я б не назвав себе швидким футболістом. Та й удар у мене такий собі".

"Глянули в ілюмінатор, а там – пожежники, автомобілі "швидкої"

– Наступний сезон Ротора був успішніший від попереднього – команда здобула "срібло". Але ви нагороди не отримали, тому що повернулися у Шахтар. Навіщо? Самі ж казали, що чемпіонат Росії був значно сильніший…

– Для мене самого це стало несподіванкою. Ми зіграли перший тур у Сочі проти новоросійського Чорноморця. У Волгограді не могли цього зробити, бо поле було без підігріву. Приходжу наступного дня на тренування, а тут – дзвінок від Яремченка: "Повертайся в Шахтар". Я такий: "Мені можна подумати?" А Валерій Іванович: "Вже пізно думати. За тобою їде Сафіуллін". Приїхав Сафіуллін, увечері забрав мене на джипі і доставив у Донецьк. Я одразу вилетів на Київ і зіграв проти ЦСКА. Як бачите, доля потягла мене додому. Так сталося.

– У Вищій лізі ви запам’яталися швидкісними рейдами і потужним ударом. Яким клубам забивали найчастіше?

– Почнемо з того, що у мене високої швидкості ніколи не було. Та й потужного удару – також. Не пригадую, кому забивав найчастіше. Хотілося б, звичайно, забивати частіше. Але найбільше задоволення мені приносили не голи, а результативні передачі. Радію, коли читаю інтерв'ю Ателькіна, Воробея, які розповідають, що багато голів забили після передач від Геннадія Орбу.

– Хто був вашим найбільш складним, неприємним опонентом на фланзі?

– Тоді у багатьох командах Вищої ліги були такі захисники, що ого-го! Давайте не будемо забувати, що Олег Лужний грав на моєму фланзі. У Дніпрі були Беженар, Горілий. Непросто доводилося в іграх з Чорноморцем, Металістом, запорізьким Торпедо. У 90-х треба було натерпітися болю від захисників. Пішки їх не обіграєш. Недарма кажуть, що чемпіонат України спершу потрібно витримати фізично, а вже потім – технічно.

Орбу

– Часто вас травмували?

– Дякувати Богу, переломів у мене не було. А ось операцій на колінах уникнути не вдалося.

– У 90-х Шахтар регулярно поступався Карпатам у Львові. Чому?

– Скажу вам так: упродовж своєї кар'єри я жодного разу так і не переміг у Львові. Якщо не помиляюся, двічі зіграв унічию, а решту матчів програв. Зате Шахтар регулярно перемагав Карпати у Донецьку.

– У дальні виїзди Шахтар вирушав стареньким літаком Ан-24. Екстремальні випадки траплялися?

– Звичайно. Пригадую, летіли через Київ в Ізраїль на збори – перші при тренері Прокопенку. У Жулянах літак зійшов зі смуги і застряг у снігу. Ніхто не зрозумів, що сталося. Глянули в ілюмінатор, а там – пожежники, автомобілі "швидкої". Фух, добре, що все обійшлося. Ми навіть не встигли злякатися.

"Я був неправий, тож довелося покинути Шахтар"

– Прокопенко виставив вас на трансфер після скандальної перепалки із вами. Коли ви усвідомили, що варто було прикусити язик?

– Це сталося 17 років тому. Звичайно, я тоді був неправий і мені довелося покинути Шахтар. Але згодом, коли Віктор Євгенович прийшов у клуб спортивним директором, про цей епізод ми ні разу не згадували.

– Читав, що й Сабо, який очолював збірну України, на вас ображався…

– Це все в минулому. Коли я навчався на тренерських курсах, ми із Сабо нормально спілкувалися. Скажу більше: вважаю Йожефа Йожефовича одним із найкращих тренерів українського футболу. Він відкрив багатьох знаменитих футболістів, один із яких збірну України зараз тренує. Фантастична кар'єра Шевченка – величезна заслуга Сабо.

– За національну збірну ви зіграли 17 матчів. Який із них запам’ятався найбільше?

– Запам'яталися лише два матчі: перший і останній (Усміхається). Дебютував я проти збірної Естонії, коли мене Сабо викликав. А останній матч зіграв проти Вірменії. Після цього Йожеф Йожефович вже не запрошував. Хороша атмосфера тоді була у збірній. Хлопці з Шахтаря, Динамо, Дніпра, Чорноморця прекрасно ладнали. А те, що результати були не найкращі – можливо, бракувало досвіду.

Орбу

– Не вистачало досвіду і Шахтарю, коли команда грала на євроарені. Досі пам'ятаю 0:4 від Цюріха. У матчі-відповіді ви оформили дубль, але вже було пізно…

– Яремченко втовкмачував нам, як міг, щоб при рахунку 0:1 і після вилучення Сергія Ковальова ми не бігли вперед. Команда ж навпаки хотіла забити гол на виїзді. Але вийшло так, що пропустили від Цюріха ще тричі. Справді, на міжнародній арені нам бракувало досвіду. Як зараз сказав Шевченко, футболісти збірної Хорватії щотижня грають відповідальні матчі при повних трибунах – в Іспанії, Англії, Німеччині. Для нас це нереально.

– Після Шахтаря ви опинилися у Ворсклі, де зіграли лише 3 матчі. Чому так мало?

– Можливо, перехід у Ворсклу був моєю помилкою. Але будь-який досвід, нехай і негативний, – корисний. Не так давно, коли команда U-19 грала з Мальме у Швеції, я спілкувався із Сергієм Юрійовичем Морозовим. Він мені сказав: "Поїздка у Полтаву була твоєю помилкою". "Ну що вже тепер вдієш, Сергію Юрійовичу? Так життя побудоване", – відповів я.

– Тим не менше, ви встигли забити зі штрафного дуже красивий гол у ворота Динамо.

– Це сталося на стадіоні Динамо імені Лобановського. Щоправда, тоді ця арена так не називалася, бо Лобановський сидів збоку, на лавочці. Чи спілкувався із Метром? Ні, жодного разу.

– Останнім клубом у вашій кар'єрі був саратовський Сокіл, про який ви досі дуже тепло відгукуєтеся…

– Команду тоді очолював Олександр Іванович Корешков. А допомагав йому мій товариш – Антон Шох. Плюс – із голкіперами команди працював Дмитро Тяпушкін, з яким я виступав за збірну України. Підібрався дуже серйозний колектив. Перший сезон у Прем'єр-лізі. У місті – неймовірний ажіотаж, квитки – на вагу золота. Тим паче, стадіончик – лише 15 тисяч. Трибуни забивалися вщерть. Дев'ять або десять турів ми йшли на першому місці у турнірній таблиці. Йдеш містом – усі тебе впізнають. Саратов – компактно розташувався на берегах Волги. Приємні спогади. Згодом неодноразово туди приїжджав – мене запрошували на матчі ветеранів.

– Невдовзі після того, як Сокіл очолив Леонід Ткаченко, ви були змушені закінчити кар'єру. Ткаченко – погана людина?

– Ну чому ж, я б так не сказав. Він мене викликав і все пояснив. Я таких людей поважаю. Коли футболіста відраховують або виставляють на трансфер – йому про це повинен сказати головний тренер, а не адміністратор, головний лікар чи хтось інший. Ткаченко мені пояснив своє бачення і подякував за послуги. Я зібрав речі і поїхав у Донецьк.

– Ваша кар'єра помістилася у 10 років…

– Так, все відбулося дуже швидко і компактно, можна так сказати.

– Але яскраво…

– Я вдячний за те, що ви так про мене згадуєте. У мене часто беруть інтерв'ю. Йду Маріуполем – люди впізнають, просять про автограф. Тішуся, що у своєму футбольному житті я таки щось зробив.

"Зателефонував Ахметов, а я його не впізнав"

– Чи довго ви залишалися безробітним, поки вас не запросили у Шахтар?

– Лише півтора місяці. Сидів вдома. Дзвонить телефон. Піднімаю слухавку, а там – Рінат Леонідович. Якщо чесно, я його спочатку не впізнав. Ахметов запросив мене повернутися у клуб. Це якраз той період, коли Шахтар програв Аустрії з рахунком 1:5, а Невіо Скала пішов у відставку. Виконувачем обов'язки головного тренера став Валерій Яремченко. А я, Леонов, Ковальов, Плоскина, Малишев, Чередник зайнялися селекційною роботою. Таким чином остаточно повісив бутси на цвях, адже така пропозиція надходить тільки один раз у житті.

– У пошуках талантів ви мандрували Європою і Південною Америкою. Пригадайте найяскравішу поїздку.

– У січні 2003 року ми вирушили на 45 днів у Бразилію. А звідти літали і в Аргентину, і в Уругвай – переглядали футболістів. Під наш приціл потрапляли матчі бразильського та аргентинського чемпіонатів, а також Копа Лібертадорес. На власні очі бачив гру Кака та Робінью.

– Які легіонери у Шахтарі – це ваша заслуга?

– Нас було 8 осіб. Ми по черзі переглядали кожного футболіста і давали президенту Шахтаря свої рекомендації. У клубі з’явилися Вукіч, Срна, Плетікоса, Фернандінью, Жадсон.

Це був такий час, коли Шахтар ще не проявив себе яскраво у Лізі чемпіонів. Багатьох футболістів (вже не пригадаю прізвищ) було дуже важко заманити у Донецьк. Фінансовий аспект тут не грав ролі – вони хотіли виступати в Іспанії, Англії. А от коли Шахтар проявив себе на євроарені, запрошувати легіонерів стало набагато легше.

Орбу

– Згодом ви розпочали тренерську кар’єру. Що вважаєте своїм головним досягненням на цій посаді?

– (Усміхається) Важке запитання. Я ще наразі не закінчив тренерську кар'єру, щоб підбивати підсумки. Як правило працював із молоддю. Тому найголовніше досягнення – вихованці телефонують і вітають мене із Днем народження чи іншими святами. Озвучувати їхніх прізвищ не буду. Нехай вони спершу заграють у Реалі і Барселоні (Сміється).

– Маєте міжнародний досвід – кілька місяців очолювали латвійську Даугаву. Чому там не затрималися?

– Мені надійшла пропозиція – і я поїхав у Латвію. Ми непогано стартували, зіграли два матчі в Лізі Європи. Але потім сталося таке, що мені не сподобалося (Орбу, вочевидь, натякає на договірні матчі, – "Футбол 24"). Через це Даугаву дискваліфікували у чемпіонаті Латвії. Я президенту сказав, що так працювати не можу. Зібрав речі і повернувся в Україну. Зараз я очолюю Маріуполь U-19. Тренерство для мене цікавіше, ніж робота скаута, яку я виконував упродовж 6 років.

– Колись ви сказали чудову фразу: "Якщо з мене зняти шкіру, там – шахтарське серце". Чи болить воно, коли бачите страшні фотографії стадіону "Шахтар"? Зараз він перетворився в руїни…

– Чомусь я не пригадую такої фрази… За Шахтар я став вболівати, починаючи із 1978 року, у 8-річному віці. Звісно, що цей клуб у моєму серці. Я відіграв за цю команду чимало, потім тренував, був скаутом. Тому те, що зараз відбувається зі стадіоном "Шахтар", вже не кажучи про "Донбас Арену", мене засмучує. Моє серце болить. Хочеться якомога скоріше туди повернутися і потішити наших вболівальників не по телевізору, а вживу. Мрію одягнути футболку Шахтаря і з трибуни донецького стадіону стежити за цим святом життя.

Я часто буваю в Донецьку. Люблю пішки прогулятися цим містом. Тим паче, там залишилось багато знайомих. І от коли йдеш Донецьком – серце також болить.

– Любов до футболу, як правило, прищеплює батько. Розкажіть про свого тата.

– Мої батьки регулярно їздили на матчі Шахтаря. Я завжди просив батька, щоб взяв мене з собою. Мені не відмовляли. Коли у 1979-му він поїхав від шахти Бажанова в НДР, там були Варнавський, Дегтярьов, Старухін. Потім переповідав мені це – і я полюбив футбол ще більше. Бігав з м’ячем у дворі і мамі ніяк не вдавалося загнати мене додому. Щоденник їм не показував, тому що, звісно, прогуляв уроки.

– Мати також любила футбол?

– Так, вона постійно ходила на матчі – і коли я грав за Бажановець, і коли вже виступав за Шахтар.

– Потім, після фінального свистка, ви обговорювали з ними свою гру?

– Ні, ніколи. Завжди казав їм: "Давайте я розберуся сам".

Сторінка автора у Facebook

"Сподіватися на допомогу Шахтаря не доводиться, але я не ображаюсь". Як Валерій Яремченко зустрічає 70-річний ювілей у Донецьку

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
16
год
:
47
хв
Динамо
17:00
Зоря
Вгадай результат матчу
Залиште відгук