Велике інтерв’ю "Футбол 24" із Олегом Гарасом, незабутнім форвардом ФК Львів і московського Локомотива 90-х.
"Не люблю розмовляти про минуле", – ошелешує мене 45-річний Олег Зіновійович у дебюті нашого інтерв’ю. По-людськи розумію Гараса – травми підкосили його кар’єру на самісінькому злеті. Чверть століття тому ровесник Андрія Шевченка демонстрував шалений потенціал: вибився зі скромної львівської команди у московський Локомотив, забив Бенфіці у Кубку кубків і привернув увагу лісабонських "орлів" до своєї персони. Яскрава кар’єра у Європі здавалася питанням часу…
Тепер Олег Гарас – керівник департаменту скаутингу та селекції ФК Рух. Горить своєю роботою, готовий довго та охоче розповідати про пошук талантів, виховання молодих гравців. Обережно намацую старі ностальгійні точки – ФК Львів, московський період, відмова від пропозиції Бенфіки, Сьомін, Карпати... Без цього – ніяк.
"Яким форвардом я був? Швидким і, сподіваюся, ефективним"
– Не так давно вам виповнилося 45. З якими думками, філософськими висновками ви зустріли цю дату? Час починає бігти швидше?
– Настрій – хороший. Поки не відчуваю, що мені так багато років. Почуваюся активно. Ще вистачає намірів і планів, які хочеться втілити в життя. Дивлюся вперед.
– Наш легендарний співак Василь Зінкевич сказав: "Мені – 76 літ, проте в душі – завжди 17".
– Не скажу, що мені 17, адже прожив певне життя, щось пройшов, щось побачив. Напевно, я відповідаю своєму віку.
– Чи був дзвінок або вітальне повідомлення, які стали для вас приємною несподіванкою?
– Ні, несподіваних дзвінків не було. В основному, телефонують друзі, родичі, колеги. Мені дуже приємно від тієї кількості привітань. Не поділяю їх на "важливіші" і "менш важливі". Приємно, що увага до мене залишається великою.
– А з Росії, де ви провели значну частину своєї кар’єри, телефонували?
– Так. Спілкуюся з хлопцями, з якими грав в одній команді.
– Який кар'єрний епізод згадуєте найчастіше?
– Я не дуже люблю розмовляти про минуле. Це для мене вже закрита сторінка. Мені приємно, що воно було. Вважаю, мав певний успіх на тому етапі свого життя. Але зараз потрібно рухатися вперед, шукати інші варіанти розвитку та самовдосконалення. Не люблю згадувати минуле, а тим паче комусь розповідати.
– Сподіваюся, для нас сьогодні зробите невеличкий виняток. Молоде покоління ніколи не бачило вас у грі. Яким форвардом був Олег Гарас?
– Незвично описувати себе (Усміхається). Здебільшого аналізую інших футболістів, ідентифіковую їх для співпраці з нашим клубом. Яким був я? Мабуть, достатньо технічим, любив працювати з м'ячем. Був швидким і, сподіваюся, ефективним – немало забивав, приносив користь команді.
– У нападі почали грати одразу?
– Так склалося, що на інших позиціях мене фактично не використовували ніколи. Завжди любив атакувати, забивати голи і бачив себе лише в чужому штрафному майданчику.
"Карпати мене подивилися і віддали… у ФК Львів"
– Початок 90-х. Якими були спокуси для тодішньої молоді?
– Нічого особливого – ці спокуси наявні і серед сучасного покоління. У якийсь період часу з'являлися дівчата. Хотілося погуляти. Дискотеки, клуби. Але ж не завжди можна (Усміхається).
– У скільки років спробували алкоголь?
– Важко згадати. Скажу так: алкоголем не захоплювався. Звичайно, це могло бути пиво після матчів у розумних межах. У відпустці могло трапитися щось трішки міцніше. Але злісним порушником режиму я не був.
– Кажуть, що пиво допомагає у відновленні організму після великих навантажень.
– Це вже царина медицини. Але знаю, що у чемпіонаті Німеччини дозволялося пиво після матчів. Я й сам був свідком цього. Ми грали зі Штутгартом у єврокубках, а їхній лікар мене оперував. Коли я зайшов до них після матчу в Москві, щоб привітатись, то помітив, як німецькі футболісти споживали пиво прямо у роздягальні. Для них це нормально, якщо в розумних межах. У теплу погоду організм витрачає величезну кількість корисних речовин, тому для його відновлення це непогано.
– У професіональний футбол ви зайшли з львівськими Карпатами. Пам'ятаєте квітень 1993-го і свій дебют проти запорізького Торпедо?
– Звичайно. Це дебют, тому такі матчі запам'ятовуються на все життя.
– Невдовзі ви опиняєтеся у ФК Львів. Що сталося?
– На той момент мені було 16 років. Зовсім молодий хлопець, тому, напевно, виявився ще неготовим до Вищої ліги. Мене подивилися, спробували і віддали у ФК Львів, який виступав у Другій лізі. Звісно, що там було значно простіше потрапити до основного складу. Для кожного молодого футболіста дуже важливо мати ігрову практику, щоб розвиватися і самовдосконалюватись. Тому я за те, аби юні гравці перебували у клубах з меншими завданнями, нижчим класом. Там легше потрапити до основи.
– Стосунки між Карпатами та ФК Львів були зовсім іншими, ніж у сучасну епоху?
– Не готовий сказати, якими були стосунки між клубами. Це відбувалося на рівні керівництв. Наше завдання, як футболістів, полягало у грі на полі. Тим паче, я був молодим, тож не вникав у відносини львівських команд. А взагалі, я за те, щоб у місті існувала здорова конкуренція. Якщо є одноосібний клуб, це десь присипляє, заспокоює.
– Вірите у повернення відновлених Карпат на звичну для цього клубу орбіту і майбутню конкуренцію з Рухом?
– Я дуже хотів би, щоб так сталось. Карпати – клуб з величезними традиціями, історією. Це велика біда не тільки для львівського, а й всього українського футболу, якщо такі клуби будуть зникати. Ми втратимо свою історію. Тож, сподіваюся, Карпатам вдасться повернутися той високий рівень. А чи стануть вони конкурентами для Руху – побачимо. Маю надію, що ми будемо, як мінімум, не нижче, ніж Карпати (Усміхається).
"У Локомотиві відчував, що чогось досягнув"
– Дев'яності – це екстремально бідна інфраструктура футбольної України. Відчули на собі?
– Щодо інфраструктури, полів, то звичайно, що зараз ми трішки розвинулися, а умови покращилися. Але це значною мірою стосується Прем’єр-ліги, де набудували стадіони, поля з підігрівом. У 90-х цього не було навіть у Вищій лізі, тож справді доводилося грати на важких газонах. Непрості моменти, та все ж я не скажу, що було дуже погано. У будь-якому випадку, існувала структура розвитку – завдяки цьому футбол вижив. Інші ігрові види спорту переживають у нас нелегкі часи, натомість український футбол, плюс-мінус, на хорошому рівні.
– За нетривалий період у ФК Львів ви наколотили чотири десятки м'ячів. Який – найпам’ятніший?
– Для мене найбільш пам’ятний гол – у ворота Бенфіки. Коли ти забиваєш іменитому клубу, іменитому воротарю – це пам’ятається. Щодо ФК Львів, то важко щось виокремити. Розумієте, це був етап становлення. У футболіста – досить швидкоплинне життя. Маєш приблизно 10 років для досягнення максимальних результатів. У 17-19-річному віці здається, що попереду – величезний термін і ти все встигнеш. Коли ж пройшов відповідний проміжок і озираєшся, то розумієш: цього дуже мало. Кожен втрачений сезон коштує надзвичайно дорого – його вже не повернеш. Потрібно цінувати кожен рік кар'єри.
У ФК Львів я перебував з 16 до 19 років. Просто хотів грати у футбол і не думав ні про що інше. Коли потрапив у Локомотив, почався наступний етап. Тут стояли вже по-справжньому високі завдання. Ми двічі вигравали Кубок Росії, здобували срібні і бронзові медалі чемпіонату, щороку грали у єврокубках. У Локомотиві відчував, що чогось досягнув. А ФК Львів завжди буду вдячним за можливість стати професіональним футболістом. Тоді ще не існувало таких проектів, як U-19, U-21, тож багато юних талантів просто губилися.
– Ви є прихильником юнацько-молодіжних ліг, чи, можливо, старої традиції, коли багато клубів утримували другі і треті команди у нижчих дивізіонах, де таланти одразу мали можливість зрозуміти, що таке дорослий футбол?
– Я вважаю, що U-19 – дуже хороший, сильний проект, який у жодному випадку не можна загубити. Це дає молодим футболістам, які випускаються в 16 років, додаткові 2 роки, щоб вони могли окріпнути. Люди, і футболісти зокрема, розвиваються по-різному: хтось одразу має потужніші антропометричні дані, а на когось потрібно зачекати довше. Буфер у 2 роки – це неймовірний проект.
Щодо U-21, то, на мою думку, цей проект себе вичерпав. Він уже не був таким, який би приносив клубам користь. Замість нього ефективніше, з певними поправками, мати другі команди у нижчих професіональних лігах. Тому що не всі з U-19 можуть одразу потрапляти в основний склад, особливо, якщо рівень нашого чемпіонату зростатиме.
Яремчук, Довбик, Супряга
– Позаяк бесіда торкнулася підготовки молодих талантів, хочу запитати: чому у своїй більшості загубилося покоління наших чемпіонів світу U-20?
– Найголовніша причина – і я вже її трішки зачепив – полягає в тому, що для розвитку молодих футболістів повинна бути ігрова практика. Якщо вони не грають, то ніколи не стануть хорошими футболістами. Хлопці, які підписували контракти з іменитими клубами – Шахтарем і Динамо, не отримували там практики. У цьому їхня проблема. Якщо не можеш конкурувати, скажімо, в Динамо, якщо не маєш там стабільної ігрової практики, краще йти в оренду чи переходити в інші клуби. Але ти повинен грати! 18-20-річний футболіст має грати з ранку до ночі.
Довбик розриває УПЛ: частиною трансферу у Динамо може стати Супряга – чи втрутиться Шахтар?
Велика кількість виконавців, які були у тій чемпіонській збірній, належать Шахтарю і Динамо. Без практики вони ризикують зупинитися у розвитку, як футболісти.
– Кого вважаєте найкращим українським форвардом прямо зараз?
– В Україні зараз велика проблема двох позицій – центрального захисника і центрального нападника. Дві великі проблеми теперішнього чемпіонату – і це помітно по національний збірній. Добре, що є Яремчук, у якого тут не склалося, в нього не повірили, але він заграв у закордонних чемпіонатах. Це топовий футболіст для головної команди, нападник №1. Проте ми не маємо конкуренції. Натуралізовуємо якихось бразильців, намагаємося закрити цю позицію, бо проблема очевидна.
– А Довбик?
– Так, на даний момент є ще Довбик, який має всі характеристики і якості для того, щоб стати "топ". Він зараз тільки починає набирати висоту, але повинна з’явитися ще й стабільність. Ми бачили не одного гравця, який видавав сезон, а потім зникав.
– Що буде із Супрягою? Він ще може повернутися на колишній рівень?
– Я в це вірю, тому що він дуже талановитий і обдарований. Все, чого йому бракує, – то стабільного місця в складі та ігрової практики. Якщо зараз він вирішить це питання шляхом оренди чи зміни клубу, все буде добре. Влад – молодий, у нього ще достатньо часу. Перспективи у нього хороші.
"Суперник з Армінії грубо в’їхав по опорній, я випав майже на рік"
– Літо 1996-го, ви стаєте гравцем московського Локомотива. У нечисленних інтерв’ю після завершення кар’єри шкодуєте, що невдовзі відмовилися від переходу в Бенфіку. А не шкодуєте, що опинилися в Москві? Адже саме там, через їхню любов до штучного покриття, розпочалася жахлива серія ваших травм…
– Я ніколи не прив’язував свої травми до якогось певного клубу. Це могло статися в будь-якій іншій команді. Звичайно, що на травматизм впливає і тренувальний процес, і поля, на яких ми граємо. Але ніхто не дасть гарантій, що цього б зі мною не трапилося деінде.
Чому я не перейшов у Бенфіку? Якщо дивитися зараз, розумію, що це було помилкою. Але на той момент я вважав рішення правильним. Мені було 20 років. Я тільки прийшов з Першої ліги України. Вирішив не квапитись, дати собі паузу, ще трохи пограти у чемпіонаті Росії, щоб зміцніти, набратися досвіду і вже тоді планувати шлях у європейський чемпіонат. Не склалося. Таке життя.
– Наскільки відчутно змінилася зарплата після переїзду до Білокам’яної?
– Ну, звичайно, це не до порівняння. У Львові не було великих грошей, я грав для того, щоб розвинутися, як футболіст, і для цього мені створили всі умови. За це вдячний керівнику клубу Діденку і тренерському штабу на чолі з Юрчишиним, які заслужено, а іноді і незаслужено, постійно ставили мене, молодого, у склад. Я тоді не зважав на фінанси. І вважаю, що всім футболістам до 20 років не варто заглядати у фінансові питання, а тим паче віддавати перевагу фінансовим питанням у переговорному процесі при підписанні контракту. Насамперед потрібно зважати на можливість розвитку та ігрової практики. Завжди намагаюся донести цю ідею молодим гравцям: "Спочатку зробіть із себе футболіста, якісний продукт, а вже потім можна дорого продати".
У мене так і сталося. Розвивався, а коли чогось вартував, перейшов у клуб, який був одним із найбільш грошовитих у Росії. Локомотивом опікувалася залізниця – досить прибуткова галузь у 90-х. Ми мали непогані фінансові умови навіть за російськими мірками.
– За яких обставин ви зазнали своєї першої серйозної травми?
– Повернулися з перших зборів в Італії і якийсь період проводили в Москві. Грали спаринг із московським Динамо. В ігровому епізоді, у силовій боротьбі я втратив контроль над м’ячем, наступив на нього і порвав хрестоподібні зв’язки.
"Бюскенс переламав мені кістки". Він забив перший гол в історії українських чемпіонатів
– Упродовж трьох років ви пережили п’ять операцій, правильно?
– Після першої операції минуло шість місяців, почав готуватися до повернення на поле і знову зламався. Травма трохи простіша – меніски. Поїхав на другу операцію, тож фактично пропустив цілий рік. Наступного року відіграв нормально, а тоді отримав ще одну важку травму – знову "хрести", тільки тепер на іншій нозі. Біда спіткала на підготовчих зборах, спаринг із білефельдською Армінією – суперник пішов у підкат і грубо в’їхав по опорній. Я вчергове випав майже на рік.
– Як думаєте, при сучасному рівні спортивної медицини у вас був би шанс вийти здоровішим із цих епізодів?
– Мені немає на що скаржитися в плані операцій, відновлення, реабілітації. Локомотив дуже добре до мене поставився – щоразу оперували за кордоном (лікар Штутгарта). Плюс – місяцями я проходив у Німеччині реабілітацію. Усі процедури були зроблені надзвичайно якісно. Я досі граю у футбол і не відчуваю жодних проблем із прооперованими колінами.
Питання в іншому. Коли футболіст перебуває в ігровому тонусі, він прогресує. Коли ж випадає на такий значний період, як рік, потім дуже важко вивести себе на той рівень. Тим паче, якщо невдовзі знову тривалий час у лазареті. Це мене тягнуло вниз.
– Який у вас характер? Як переживали скрутні моменти?
– Розумієте, це довготривалий період. Ходити в депресії цілий рік ти не будеш. Звичайно, спочатку дуже засмучуєшся, у тебе депресивний стан, усвідомлюєш увесь масштаб проблеми. Але потім звикаєш, починаєш із цим жити і з цього вилазити, інакше – кінець. Або опускаєш руки, або сприймаєш гірку реальність і працюєш над її вирішенням.
Другу частину інтерв'ю читайте завтра.