УКР РУС

"Гранати падали навколо – я це пережив": він вразив Кварцяного, ледь не перейшов у Динамо і захоплювався Блохіним

15 жовтня 2021 Читать на русском
Автор: Любомир Кузьмяк

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Браніславом Крунічем, яскравим боснійським легіонером луцької Волині 2000-х.

Віталій Кварцяний володів особливими вміннями розкривати футболістів. Навіть, якщо вони самі не завжди вірили у себе. Якось наставник Волині побачив касету із записом гри Браніслава Круніча – його так вразили дії боснійця, що тренер цілий рік шукав варіанти виходу на цього півзахисника. Коли тренер знайшов Браніслава у скромному Леотарі, то не без проблем переконав боснійця переїхати у Луцьк. Згодом футболіст назве той вчинок одним із найправильніших у житті.

"Кварцяному під гарячу руку не потрапляв": Сімінін – про нові Карпати, свій гол Динамо, 9 вилучень і втечу на дискотеку

На початку "нульових" Круніч був лідером Волині і належав до категорії найбільш технічних футболістів нашого чемпіонату. На жаль, замість продовження розвитку і переходу у київське Динамо, Браніслав переїхав у Росію. Круніч із теплом згадує роботу з Кварцяним, відзначає колектив Волині та захоплюється Олегом Блохіним, з яким працював у Москві.

"Війна – це найстрашніше випробування у житті"

– Ще під час кар'єри футболіста я вирішив для себе – хочу стати тренером, – каже Браніслав. – Мені завжди це подобалося. Вперше спробував себе у цій ролі 6 років тому, коли працював у Железнічарі з Бані-Луки. Щороку ми прогресували і підіймалися на дивізіон вище. Згодом очолював Крупу та Борац. А зараз треную Леотар – це третя моя команда у Прем'єр-лізі. Ми тільки-но вийшли в елітний дивізіон і маємо завдання втриматися у першості. Поки йдемо у середині турнірної таблиці.

– Період роботи в Железнічарі був особливим, адже ви паралельно виходили на поле. Вам вистачало мотивації і здоров'я продовжувати кар'єру футболіста майже у 40-річному віці?

– Все просто – я обожнюю футбол. Мама купила мені перший футбольний м'яч у півтора року. Це своєрідний спосіб життя. Я став футболістом, оскільки любив футбол. Справа не у грошах. Аналогічно ставлюся до гри і зараз.

– Ви тренуєте Леотар із Требіньє, вашого рідного міста з населенням у 25 тисяч. Для Требіньє ви – місцева зірка, яку всі знають і люблять?

– Є таке (Усміхається). Не знаю, як щодо загальної любові, але мене знають у місті всі, це правда. Відчуваю підтримку навіть на вулицях Требіньє і взагалі, де б я не перебував.

– На початку 90-х на ваше життя вплинула Боснійська війна. Які у вас спогади про цей трагічний час?

– Війна сильно змінила життя усіх боснійців. Хлопці мого віку вмирали, це жахливе явище. Війна змінила мене, загартувала характер, сформувала світогляд. Безперечно, вона завадила моєму футбольному розвитку. Коли тобі 13, ти повинен тренуватися і брати участь у змаганнях. А цього не було. Хоча після пережитого я по-іншому дивився на будь-які життєві проблеми. Ніколи не зупинятися, не звертати уваги на труднощі… Будь-які футбольні проблеми здавалися мені дрібницями. Наше життя складається з багатьох випробувань. Однак війна – це найстрашніше випробування.

"Фактично П'яніч став моїм спадкоємцем"

– У 2003-му разом із Леотаром ви стаєте першим чемпіоном Боснії та Герцеговини. Впродовж того сезону ви отримали дебютний виклик у національну команду. Чим запам'ятався дебют проти збірної Німеччини з Каном, Клозе і Янкером у складі?

– Більше значення для мене мали імена тих, хто був поруч у роздягальні: Хасан Саліхаміджіч, Сергей Барбарез, Мірсад Хібіч, капітан мадридського Атлетіко. Елвір Баліч, Елвір Боліч. Цей факт давав мені впевненість. Безперечно, спробувати себе проти людей, які ще три місяці тому грали у фіналі чемпіонату світу, це також дорогого вартує.

– Той товариський матч відзначився штовханиною і подальшим вилученням Саліхаміджіча та Вьорнса. Що трапилося у тому епізоді?

– Мабуть, це тягнулося ще з Бундесліги, де вони грали один проти одного у складі Баварії та дортмундської Борусії. До того ж газон був слизьким. Дощ не зупинявся протягом двох днів до початку матчу – довелося поле сушити гвинтокрилами. Вьорнс підкотився під Хасана і все почалося. До бійки не дійшло, але поштовхалися вони добряче.

– За національну команду ви провели всього 6 матчів. "Всього", бо за своїм потенціалом могли зіграти більше. Те, що у збірній ви повноцінно не розкрилися – болісна для вас тема?

– Я не шкодую ні про що. У молодості я періодично отримував виклики у збірну. Під час виступів у Москві я зазнав ушкодження, хоча мене теж кликали. Зрештою, у кожній зі своїх шести ігор я намагався бути корисним. Шкодую тільки про одне – я забивав у всіх своїх клубах, а от у складі збірної так і не відзначився голом. Це засмучує.

– В останньому поєдинку за збірну ви стали свідком дебюту 18-річного Міралема П'яніча. Розуміли, що на цього хлопця чекає хороше майбутнє?

– Фактично Міралем став моїм спадкоємцем. Для мене це велика радість. Тоді усі розуміли, що П'яніч виросте у великого гравця. Вже на старті свого шляху він показував рівень. Хоч Міралем і не потужний фізично, зате з неймовірним футбольним інтелектом.

"Кварцяний був для нас і тренером, і татом, і бухгалтером"

– У 2004-му ви приїжджаєте в Україну. Гінці Віталія Кварцяного мали непросте завдання переконати вас залишити зону комфорту і переїхати з Боснії та Герцеговини. Як їм це вдалося?

– Чиста правда, я планував усе футбольне життя провести у рідному клубі. Втім мій контракт з Леотаром закінчився, у нас виникли розбіжності з керівництвом клубу. Саме тоді люди Кварцяного запропонували варіант з Україною. Я не хотів їхати у Волинь, та вони переконали мене. Я познайомився з Віталієм Володимировичем та президентом клубу Столяром. Ми дуже швидко про все домовилися. Зараз можу лише подякувати їм. Перехід у Волинь – один з найбільш правильних кроків у моїй кар'єрі.

– Трохи раніше у запорізький Металург переїхав ваш партнер по збірній Споменко Бошняк. До кого зверталися за порадою перед підписанням контракту з Волинню?

– Так, я спілкувався з кількома людьми. Проте маю певне привило у житті – у всьому хочу переконатися сам. Хтось може тобі сказати, що там добре, хтось порадить у жодному разі не їхати туди. Рішення приймати лише мені.

– Дорогою з Києва до Луцька ви начебто сильно нервували: "Куди ми їдемо так довго"?

– Звичайно, я переживав. Це було щось нове і незрозуміле для мене. Однак це нормально.

– Кварцяний згадував, що на першому тренуванні ви не вразили. Напередодні ви святкували весілля, тому "ваші ноги були ватними". У той момент справді думали не про футбол?

– (Сміється) Не знаю, чи це через весілля. Потім Кварцяний розповідав про свої переживання. Коли вперше побачив мене у Луцьку, то подумав, що йому привезли іншого футболіста. Мабуть, все через мій характер. Зараз я це сприймаю по-іншому, вже як тренер. А тоді вважав, що я достатньо хороший на полі. Кому я щось повинен доводити? Буде гра – ви все побачите. Тому на тренуваннях я не сильно себе проявляв.

"Випив, поспав і забив три голи": перший легіонер Кварцяного сподобався Динамо, грав із Барсою і не витримав у Шахтарі

– Кварцяний – людина, яка не залишає байдужою. У вас не виникало думок, на кшталт, куди я потрапив?

– Спочатку існував мовний бар'єр. Коли почав усе розуміти, я вже адаптувався в колективі. До того ж я став провідним виконавцем Волині, мені усе вдавалося. З Віталієм Володимировичем у нас були чудові стосунки. Вже у момент прощання тренер розповів: "У певних ситуаціях я навмисно кричав на тебе – після цього ти краще грав". Насправді я ж не так це розцінював. Я теж емоційна людина і сприймав Кварцяного абсолютно адекватно. Він і хвалить, і сварить емоційно. Ніколи не сприймав його крик, як негатив. Хай там як, а для мене, Девіча, Трішовіча чи Герасим'юка це надзвичайно важливий тренер, який допоміг здійснити кілька кроків вперед. Кварцяний зробив з мене того футболіста, яким я став. Він для нас був і тренером, і татом, і бухгалтером.

"Я не вмів і не любив грати головою. Навчився завдяки Сачку"

– Ви жодного разу не збирали речі і не думали про спонтанний переїзд з Луцька?

– Ніколи. Я вже розповідав про війну, яка загартувала мене. Гранати падали навколо мене – і я це пережив. А тут тренер кричить. І що такого? У дитинстві я шоколадки не бачив, здолав чимало випробувань. Тому у футболі мене нічого не лякало. Це чоловіча гра, треба боротися за кожен м'яч. Зараз, як тренер, я усе це ще більше розумію і приймаю.

– Наставник Волині завжди відзначав ваші футбольні навички: пас, удар, техніка, словом усе необхідне. Але виділяв один недолік – часто ви були людиною настрою. Погоджуєтеся?

– Багато речей залежать від віку, характеру, менталітету. Звичайно, я залежав від настрою. На матчі з Динамо, Дніпром чи Шахтарем виходив з шаленою мотивацією. Траплялося, що на деякі поєдинки Кварцяний мене налаштовував. У цьому і полягає різниця з футболістами топ-рівня, які у кожному матчі викладаються на максимум. Нечасто, але я міг не проявити себе. Якби робив це стабільно, то грав би, напевно, у найкращих клубах Європи.

– Ваш дебют припав на битву з Динамо, яке легко обіграло Волинь 3:0. Відчули рівень суперника?

– Особливо сподобався бразилець Діого Рінкон. Сильний і потужний футболіст. Пам'ятаю і хет-трик Максима Шацьких. Зрештою, у Динамо завжди була хороша команда.

– Вашу адаптацію в Луцьку полегшувала велика кількість земляків у складі Волині.

– Цікаво те, що допомагали і місцеві. Важливу роль виконував капітан Василь Сачко. Також великим авторитетом користувався Володя Гащин. Від цих людей я завжди відчував підтримку. Їм вдалося об'єднати чималу кількість легіонерів та місцевих виконавців у єдиний колектив. З-поміж іноземців групу балканців об'єднував Міодраг Джудовіч. Хороші взаємини у роздягальні ми переносили на поле.

– Одна з головних речей, які ви навчилися в Луцьку?

– Я не вмів і не любив грати головою. Подивився, як це робить Василь Сачко і намагався повторювати: техніка стрибка, стиль удару. Я відчував, що добряче прокачав ці навички саме у Волині завдяки Сачку.

"Був інтерес від Динамо, але клуби не домовилися між собою"

– Один з найкрасивіших голів ви забили Шахтарю. Кажуть, у Донецьк ви добиралися автобусом і провели у дорозі 18 годин. Як почувалися?

– Було важко їздити на схід України. Про зустріч із Шахтарем нагадує нагорода найкращому гравцю матчу – тоді я забив Стіпе Плетікосі. Волинь вигравала 1:0, але потім тричі пропустила. Пригадую, як протягом всієї гри мене переслідував Анатолій Тимощук.

– До речі, ви дуже схожі з ним завдяки зачіскам.

– Візуально ми справді схожі, але мали відмінності в контексті стилю гри. Тимощук любив грати на оборону, а я працював на атаку.

– У Кварцяного всі футболісти мають уміти відбирати м'ячі. Ви цього зовсім не любили. Він дозволяв вам не брати участі у чорновій роботі?

– Насправді тренер не залучав мене до відбирання м'ячів. Але я мав багато бігати. Волинь – міцна команда, яка інтенсивно рухалася, мала хорошу антропометрію. Я отримував певну свободу дій. Кварцяний давав серйозні навантаження, ми витримували по три тренування на день, бігали по 10 кілометрів. Але тільки така робота робила нас сильнішими.

"Відігнав Парамона від воріт": екс-голкіпер Шахтаря стікав кров'ю проти Динамо, згадує Донецьк і авіакатастрофу Ту-154

– У прем'єрному матчі сезону 2005/06 Волинь приймала Шахтар, а ви прощалися з Луцьком. Місцеві фанати влаштували вам овації?

– Я дуже добре почувався в Україні і в Луцьку зокрема. У мене чудові спогади про цей період. Мене впізнавали на вулиці, люди завжди підтримували і запитували, чим можуть допомогти. Так було у таксі чи у магазині. Щодо прощального матчу з Шахтарем, то я вже знав, що їду в Томськ – ми узгодили всі деталі трансферу. Але я хотів вийти на поле. Ми домовилися з Кварцяним, що вийду проти Шахтаря. Ми програли 0:1, а я сильно хотів забити, мав кілька нагод. Пам'ятаю аплодисменти на свою адресу, мені було надзвичайно приємно.

– Ваш агент Шандор Варга запевняв, що вас хотіло придбати київське Динамо. Чому ви поїхали у Росію?

– Це правда, взимку був інтерес. Клуби вели переговори, але не домовилися між собою. Потім ще раз це питання підіймалося, коли я виступав у Томську. Динамо знову мною цікавилося, але до Києва я не переїхав.

"Для Блохіна немає другого чи третього місця. Лише перше"

– Майже вся ваша кар'єра минула у двох чемпіонатах: українському та російському. Вас не запрошували у Європу?

– Серйозних пропозицій не було. Кликали на Кіпр, у США, Австрію, Словенію. Та я не хотів туди їхати. Мені подобалося в Україні та Росії. Філософія і спосіб життя на Сході мені до душі. Почуваюся максимально комфортно там, це моє середовище. Ніколи не мріяв про Захід. Мій максимум – півроку в словенській Олімпії. Витримав у Любляні зовсім трохи, а потім сам поїхав звідти.

– У 2008-му новим тренером ФК Москва, де ви на той час виступали, призначили Олега Блохіна. Знали, що це за людина?

– Звичайно! Хто не знає Олега Блохіна? Він добре проявив себе у якості тренера збірної України, а у 1975-му визнавався найкращим футболістом у світі.

– У Москві Олег Володимирович нібито показував свої голи у ворота Баварії на установці. Підтвердите?

– Так, якось демонстрував це відео. Блохін – особлива людина, унікальна. Дуже радий, що довелося з ним попрацювати. Від нього можна було чимало навчитися. Людина, яка була найкращою у світі, не може мати слабкого характеру. Він надзвичайний. Коли я попрацював з ним, то все зрозумів. Більше я не мав сумнівів, чому Блохін був найкращим. Це відчувається навіть у розмові. Вам одразу все стане зрозуміло. Він просто хоче бути найкращим. Для нього немає другого чи третього місця. Лише перше, лише перемога.

– В одному з інтерв'ю ви звертали увагу на зайнятість тренера. Мовляв, Блохін завжди кудись поспішав, не мав часу на розмови.

– Так, він такий. Але кожна людина є особливою. Це його підхід.

– У своїй тренерській діяльності ви використовуєте методи Кварцяного чи Блохіна?

– Безперечно, доволі часто. У схожих ситуаціях дію за аналогією, пригадую минуле. Це важливі знання. Насправді я згадую Україну і хочу до вас приїхати. Я б відвідав Луцьк, Київ, Львів чи навіть Донецьк, якщо це буде можливо. Оскільки після переходу з Волині ніколи більше не повертався в Україну. Хочу приїхати і не важливо у якому статусі: чи у ролі тренера, чи як звичайний турист.

"Я не повія, щоб пропонувати себе ЦСКА чи київському Динамо". Предраг Пажин – про минуле снайпера у югославській війні, телефонні рахунки Брандау і плювок у суддю