Полум’яне інтерв’ю "Футбол 24" із батьком Дениса Бойка, 2-разовим чемпіоном СРСР у складі київського "Динамо". "Слава Богу, що ти мене віддав на футбол, а не в медінститут", - пригадує синові слова Бойко-старший.
«Бешикташ» стане для Дениса трампліном»
- Олександре Григоровичу, якими клопотами живете зараз?
- Я вже на пенсії, але досі працюю в університеті фінансів, який об’єднаний із торговельно-економічним університетом. Доцент на кафедрі фізичного виховання.
- За сином дуже скучили?
- Так, я скучаю, тому що зрідка його бачу. То він відпочиває десь, то грає. Крайній раз, коли бачив Дениса - 7 січня, на Різдво. Він приїхав після відпочинку і збирався брати курс на Дніпропетровськ.
- Як підтримуєте зв'язок зараз?
- Практично кожного дня зідзвонюємося вайбером – залежно від того, коли у нього вільний час. Тому що зараз у новому клубі тренування, масажі, всілякі інші процедури.
- Що розповідає вам? Як у нього проходить адаптація?
- Денис поки що тренується. Я запитував, які там плани будують тренери, що й до чого, він відповів: «Наразі ніхто нічого конкретного не проговорює. Мовляв – тренуйся». У них на Кубок були ігри, але бачу, що турки мого сина не кваплять. Він там тиждень – це невеликий термін, щоб познайомитися з командою і акліматизуватися.
- Цими днями Денис святкував День народження…
- Ну як святкував… Ви ж бачили це відео? Я теж шматочок переглянув у випуску футбольних новин, як його вітала вся команда, а він співав якусь пісню. Я ще з ним сьогодні не спілкувався. Думаю, увечері поговоримо і він мені розкаже, яку пісню виконав.
- «Воины света» - найпопулярнішу, дніпрянську.
- Так? Тоді зрозуміло.
- А які у нього успіхи з вивченням турецької мови?
- Та поки що ніяких (Сміється). Мовного бар’єру не повинно бути, тому що Денис знає англійську, як і легіонери та турецькі гравці «Бешикташа». А якщо хоче вивчити ще й турецьку – то нехай бере курси, вчителя наймає. Знати декілька мов - це взагалі чудово.
- Після переходу Дениса у «Бешикташ» думки вболівальників розділилися: дехто вважає, що турецький чемпіонат не відповідає потенціалу нашого голкіпера і потрібно було брати вище…
- У нього були пропозиції. Наприклад, влітку з «Вест Хема». Але Денис не грає за збірну України, а в Англії потрібно мати мінімум 75 відсотків матчів за національну команду… У нього немає такої практики, тож англійський чемпіонат відпадає одразу. Інші команди вже були укомплектовані хорошими воротарями. А «Бешикташ» його хотів ще з літа. Думаю, цей клуб стане для Дениса трампліном.
- Які батьківські настанови ви дали йому перед вильотом у Стамбул?
- (Усміхається) Він вирушив у Дніпропетровськ, не знаючи, поїде у Стамбул, чи ні. Полетів на збори з «Дніпром» і все вирішилося за кілька днів. Як воно зазвичай і буває: цілий рік говорять – нічого не виходить, а тут раз-два – і вирішили. Тож Денис переїхав, а я його не бачив, щоб так конкретно поспілкуватися на цю тему. Але він – професіонал і знає, що робити. Коли йому потрібні мої поради, то не соромиться запитувати.
- Які у вас спогади пов’язані з Туреччиною?
- Грав за юнацьку збірну СРСР проти турків. Це був, якщо не помиляюся, 1972 рік. Матч пройшов в Ізмірі. Хоча, можливо, пізніше грав ще й у Трабзоні – зараз важко пригадати.
- Фото вашої красуні-невістки Валерії вже вчинили фурор у турецькій пресі. Чи не відволікатиме від футболу така підвищена увага?
- Не думаю, що це відволікатиме. Денис там зараз один. Поки що тренується і шукає квартиру. Знайде, облаштується, тоді й перевезе сім'ю до себе. Сім'я для футболіста-професіонала – не перешкода в роботі.
- Коли плануєте полетіти в гості?
- Поки що, як ви знаєте, я працюю. З першого лютого у нас розпочинається навчання після канікул. Тільки-но з’явиться така можливість – одразу полечу.
«Зіткнення із Гусєвим неприємне, але це спорт»
- У футбол Денис потрапив з вашої батьківської подачі?
- Так, я його привів у дитячу спортивну школу «Динамо». Абсолютно випадково він став у ворота. Думалося, що буде захисником, але на одному з тренувань бракувало голкіпера і Денис спробував на гаревому полі нове амплуа, яке йому припало до вподоби.
- Ваша дружина не заперечувала проти футбольної кар’єри сина?
- Краще сказати «мама», бо зараз у мене вже інша дружина. Так ось мама у нас із медичною освітою і вона дуже хотіла, щоб Денис став лікарем. Син, коли підріс, то сказав: «Тату, дякую Богу, що ти мене віддав на футбол, а не в медінститут».
- У «Динамо» кар'єра Дениса Бойка могла б скластися і краще?
- Що вже є, те є. Коли він почав виступати за «Оболонь», то не думав, що може грати в «Динамо». Але зустрів хорошого тренера Юрія Максимова, який у нього повірив. У Дениса були і хороші матчі, і відверто невдалі, але Максимов продовжував йому довіряти. Завдяки набутому досвіду син повернувся у «Динамо». На якомусь етапі йому перестали довіряти – таке рішення тренерського штабу.
Можливо, «Динамо» просто не було його командою. Таке часто траплялося: забиває людина, переходить в «Динамо» - м'яч не йде у ворота, покидає «Динамо» - знову починає забивати. У Дениса такий характер, що коли йому довіряють, він менше нервує і гра вдається. Коли ж відчуває недовіру, коли в кожній грі все залежить від того, чи ти пропустиш (якщо пропустив, то в наступному матчі не гратимеш) – починається мандраж.
- Невдачу у Тирасполі ще довго йому згадували?
- Як це – невдачу? Він вибивав м’яч і влучив людині, яка перебувала за десять метрів, у спину. Це курйозний гол, але хіба така вже невдача? Він же не закинув м'яч сам собі. Жоден з голкіперів не застрахований від такого. Це один епізод. Потрібно глобально дивитися на речі.
- Нюанси на полі супроводжувалися скандальними епізодами у побуті, як, наприклад, у той день, коли він сів нетверезий за кермо…
- А коли він сів нетверезий за кермо ви знаєте? А чому не знаєте? Ви ж журналіст – повинні знати. У цей день вони вийшли у фінал молодіжного чемпіонату Європи і в роздягальні пили шампанське. Старший тренер, як і вся команда, святкував і відзначав успіх. Увечері Денис розвозив хлопців по домівках, а потім стався цей гучний резонанс. Я знаю, що він запитував інспекторів ДАІ про причину, цікавився, чи вони можуть підвезти його до стоянки автомобіля. Вони відповіли: «Ми б могли це зробити. Але, на жаль, тебе замовили. Нам подзвонили і сказали, що водій такої-то машини – п'яний”. От і все.
- Хто міг замовити?
- А цього ніхто не знає. Це так, хіба одні здогадки.
- Чи кожен матч, в якому Денис бере участь, ви переглядаєте?
- Звичайно. Але от зараз у мене будуть проблеми з Туреччиною. Ті трансляції в інтернеті постійно зависатимуть… Халепа! Я з ним зідзвонювався після того, як «Бешикташ» програв на Кубок 3:4. А він каже: «Тату, вони грають без захисту. Буде важко» (Сміється).
- Чи сильно ви злякалися, коли відбулося страшне зіткнення вашого сина із Олегом Гусєвим?
- Чесно кажучи, я стежив насамперед за Денисом – він же побіг і почав вибивати м’яч. Зрозумів, що відбулося зіткнення, але спершу не надав цьому значення – вони у футболі трапляються часто. Звичайно, момент дуже неприємний, але це спорт, буває всяке. Воротарі також в аналогічних ситуаціях отримують серйозні травми. У Шовковського, наприклад, був епізод у контрольному матчі. Людина бігла на нього до кінця, очі на лоба. В результаті – зіткнення, у Сашка - перелом ключиці.
- У Дениса на тілі багато татуювань. Яке з них вам найбільше до вподоби?
- Мені? Мені, може, нічого не подобається (Сміється). Він народився у рік Дракона, тож якось набив собі його на тілі. На цьому можна було б зупинитися. Я вплинути на це не міг, а в синові проявлявся якийсь юнацький максималізм. «Мої руки – що хочу, те й роблю». Тож потім вже з певним сенсом почав робити наколки.
«Із сідниць ще довго діставав дрібненький червоний щебінь»
- Ви родом із Буковини. Що знаєте про своїх предків?
- Знаю небагато. Мої батьки – з Полтавської області. Два моїх дідусі загинули на війні. Мати жила в селі, але роботи там не було. Її подруга опинилася в Чернівцях і написала звідти листа, мовляв, приїжджай до мене – місто хороше, та й робота є. Спершу мама поїхала туди з моєю старшою сестрою, а потім і батько приєднався. Я народився вже у Чернівцях.
- Упродовж кар’єри ви грали на позиціях захисника і опорника. Де почувалися природніше?
- Центрбеком було комфортніше. Виступав на цій позиції за юнацьку збірну СРСР. Тож у «Динамо» мене запрошували саме як центрального захисника. Але в той момент у команді були Фоменко, Решко, потім прийшов Коньков. Тому я змушений був очікувати своєї черги (Усміхається). А у 1974-му примудрився зламати на батуті обидві руки…
- Як це сталося?
- Пузач, який тоді був тренером «дубля», підійшов і каже: «На тебе Лобановський розраховує. Давай всі тренування, максимальна самовіддача. Щоб потім претензій не було». Це втягуючі збори, у нас акробатика в залі «Динамо», де стояли батути. На календарі 9 січня. Я стрибав, а тренер стояв на краю батута, щось підказував, підкручував. У якийсь момент до тренера хтось підійшов, він став осторонь, у них зав'язалась бесіда. «Давай самотужки – сальто назад і сальто вперед», - гукнув мені. Сальто назад я зробив, а сальто вперед – не докрутив. Руки виставив, батут жорсткий – переломи. До всього невдало мені надали допомогу, довелося повторно. У підсумку пропустив всі збори.
- Ви були капітаном динамівського «дубля» 70-х. Хто на ваших очах дивував талантом, але таки не зміг пробитися в першу команду?
- Олег Таран. Потім – Славко Головін, який згодом вдало виступав у «Чорноморці». Перспективним був Ігор Гребеножко. Але він досить рано зламав ногу і в нього кар'єра не склалася. Олег Серебрянський – грав потім у «Дніпрі». Вистачало й таких футболістів, яких запрошували з інших команд, але вони не потрапляли в основу, тож грали за «дубль». Ледь не забув про Григорія Пасічного! Талановитий футболіст, вбили його у Харкові, в ресторані.
- Метр Лобановський був генератором геніальних думок – досі його цитують. Яка репліка найбільше запам'яталася особисто вам?
- (Сміється) Запитує одного футболіста: «Що з тобою на зборах відбувається? Якийсь ти кволий, тонусу немає…» - «Васильовичу, приїхав у «Динамо» - кинув пити і курити». – «Вова, різко нічого не можна кидати!»
Ще одна хороша історія – про мене. Приїхали до Львова, граємо на «Дружбі». Літо. Якась товариська гра, між колами чемпіонату була двотижнева пауза. І от ми виходимо на поле, а Лобановський мені каже: «Саша, якщо не виконаєш 20 підкатів, вважай, що ти сьогодні не грав». Довелося виконати. Навіть більше, ніж 20, тож все нормально. Тільки потім із сідниць ще довго діставав дрібненький червоний щебінь, яким підсипали поле.
«В Іраку професор отримував 10 доларів»
- У середині 80-х ви тренували одну з іракських команд. Інтригуюче!
- Це був клуб олімпійського комітету, який, по-моєму, так і називався – «Олімпік». Ним опікувався син Саддама Хусейна – Удей. У Багдаді функціонувало 12 клубів, тоді як загалом в Іраку – 24. Я там працював із Славком Кочубинським. Важкі були часи, але ми попрацювали нормально, з нами хотіли продовжити співробітництво. Проте запахло війною…
- Справді, упродовж 80-х точилася ірано-іракська війна.
- Так, вона йшла, але відчувалося це несильно. Ситуацію почали нагнітати курди. Довелося повернутися додому, бо становище там щораз більше загострювалось.
- Із сином Хусейна спілкувались?
- Звичайно. Він високий був, грав у баскетбол, керував національним олімпійським комітетом. Завжди відвідував матчі «Олімпіка», сидів у віп-ложі, а потім підходив і розмовляв з нами. Пересувався із загоном воєнізованої охорони. На матчах стадіони заповнювалися битком. Професор отримував в Іраку 10 доларів, на розваги у народу не було грошей, тому всі шукали віддушину у футболі.
На фото: Удей Хусейн - ліворуч
- Які іракські звичаї вас здивували, шокували?
- Та ми намагалися з будинку не висувати носа, адже нас суворо контролювали. Ми якось поїхали кудись, не попередивши нікого, тож потім мали серйозні неприємності. В Іраку заборонялося фотографувати пам’ятники, наприклад. Належало сидіти тихенько, щоб не нарватися на когось. Хоча тоді в країні був порядок – ніяких пострілів, вибухів. Якісь хіба що поодинокі випадки.
- Закінчивши професійну кар'єру, ви згодом повернулися на поле, ставши гравцем фінського клубу КПТ-85. Звідки таке рішення?
- Це напівлюбительський клуб, у ньому грав Леонід Буряк. Чемпіонат Фінляндії фінішував у жовтні, бо далі наступав холод, але Буряк домовився про візит цієї команди в Україну – на товариські матчі з колективом ветеранів. Ми на «Динамо» з ними грали, у Бердичеві грали. Мені тоді було повних 34, і я забив фінам парочку м'ячів. Перекладачка мені каже: «Чула їх розмову, вони хочуть зробити тобі пропозицію». Дійсно. Я з’їздив на перегляд, узгодив всі деталі. Після зборів в Адлері поїхав з ними у Фінляндію. Виступав практично до кінця сезону, поки у мене не полетів меніск. Після цього продовжувати зі мною контракт не стали. У Фінляндії грав на позиції форварда, між іншим (Усміхається).
- Фіни – веселі хлопці?
- Кемі – місто невеличке, за 100 кілометрів від Полярного кола. Люди спокійні, ніколи не нервуються. Дуже сподобалося мені свято – Іванів день. 22 червня сонце у них не сідає, а всю ніч перебуває над горизонтом. Першу ніч фіни гуляють, потім сплять у парках. На другий день похмеляються, а на третій – паряться у лазні. На три дні робота у країні призупиняється.
- У 2000-х ви працювали делегатом від ФФУ на матчах чемпіонату України. Найгучніший скандал, який вдалося зафіксувати?
- За сезон обслуговував близько 15 матчів Другої ліги. У 2010-му мене похвалив помічник Колліни: «Ви – перспективний інспектор». Після цього я вже не працював. Чому? Просто Колліна вирішив, що той, хто не працював арбітром, не може бути інспектором. Хто не грав у футбол – той може бути арбітром, правильно? А хто грав у футбол – той, отже, не може розбиратися у футболі і робити зауваження суддям. Нонсенс!
Олег Бабій, Футбол 24
Читайте також: