Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олександром Косевичем, екс-наставником Кривбасу, Зорі та краматорського Авангарду, колишнім президентом донецького Металурга. Людина-епоха!
Так вже склалося, що в Україні футбольний тренер обов’язково повинен мати за спиною насичену ігрову кар’єру. Натомість у Німеччині та інших європейських країнах професіональні команди часто очолюють люди, які ніколи не грали серед профі. Частково під цю концепцію підпадає Олександр Косевич. З тією лише різницею, що у футбол він прийшов з боротьби, а вперше головним тренером став незадовго до свого 40-річчя.
Олександр Олександрович тренував лише три команди. Ви повинні пам’ятати його Кривбас із Гігіадзе та Сачком і Зорю, яка врятувалася від вильоту та розпочала рух із аутсайдера до середняка. Кілька років тому скромний краматорський Авангард із Косевичем на чолі міг пробитися у Прем’єр-лігу. Встиг Олександр Олександрович попрацювати у ролі функціонера, коли був одним із керівників Шахтаря до епох Брагіна та Ахметова, а згодом створив донецький Металург.
За останні 8 років йому довелося двічі залишати свій дім. Спершу окупанти захопили Донецьк, а тепер продовжують зазіхати на Краматорськ, що став для Косевича рідним. Нині 56-річний тренер допомагає землякам та їздить по містах Донбасу із гуманітарною допомогою.
"Коли зібралися повертатися додому, нам сказали: "Їхати вже немає куди"
– Найчастіше відвідую Краматорськ, Слов'янськ та Покровськ, – розповідає Олександр Олександрович.
– До Олександра Ситника, який воює у цих місцях, теж заглянули?
– Так, я Сашка давно знаю. До того ж мав безпосередній стосунок до його команди ФК "Слов'янськ АТО", яка стала чемпіоном України серед військовослужбовців.
– Футболіст на передовій – вчинок Ситника вас здивував?
– У цій команді грали хлопці, які брали участь в АТО ще з 2014 року. Не залишатися осторонь та воювати за Батьківщину – це справа честі. Сашко – порядна людина, справжній громадянин України, як і ті хлопці, які захищають нашу країну.
– У гарячих точках перебувають і два представники вашого Краматорська: Павло Похитайло та Олексій Беспалов.
– Так, ми перетиналися з цими хлопцями, знаю їх. Радий, що у серці вони мають справжній патріотизм і б'ються за рідну землю зі зброєю в руках. Це дорогого вартує.
– У вас своя місія і зона відповідальності. Коли вирішили долучитися до процесу доставки гуманітарної допомоги у населені пункти Донеччини?
– В основному, їжджу разом зі своїм колегою, відомим екс-арбітром Олегом Зубарєвим. Взялися за цю справу після того, як нам відмовили в армії. У мене інвалідність, воювати повноцінно не можу. Тому вирішив бути корисним в іншій сфері. Ініціатива надходила від голови УАФ Андрія Павелка, з яким я зустрічався у Краматорську, де ми спільно вирішили допомагати нужденним.
– Після 2014-го Краматорськ став для вас рідним?
– Безперечно, хоч донедавна я мешкав у Лимані. Розумієте, місто розвивалося, поки сюди знову не прийшла війна. За останні 8 років у цьому регіоні було відкрито стільки майданчиків, скільки не будували до 2014-го. А скільки клубів з Донеччини грали на професіональному рівні: Шахтар, Маріуполь, Олімпік, Краматорськ, Яруд. Життя налагоджувалося, працювали усі школи, секції…
– Вашого житла у Лимані більше немає?
– У всякому разі його доля невідома. Ми поспіхом виїхали, вивезли дітей. Коли зібралися повертатися додому, то нам сказали: "Їхати вже немає куди". На момент повномасштабного вторгнення Росії я перебував у Краматорську, працював у якості одного з керівників Донецької обласної асоціації футболу.
– Коли зрозуміли, що евакуація життєво необхідна?
– Ми не думали, що все зайде так далеко, тому залишалися там до останнього. Моя сім’я покинула Донбас 11 квітня, коли над головою почало літати все більше ракет та снарядів.
– На початку квітня Росія цинічно обстріляла краматорський вокзал.
– Разом із Зубарєвим ми були там приблизно за півгодини до бомбардування. Вивозили сім'ї наших футбольних арбітрів і проїжджали блокпост неподалік вокзалу. Це трагедія. Для чого знищувати мирне населення?
"Передали Шахтар Брагіну, а самі організували Металург"
– Ви народилися у Донецьку. Коли востаннє відвідували рідне місто?
– Був там у 2015-му на похороні матері. У мене одна Батьківщина – це Україна. Вважайте, що ті, хто виїхав звідти у 2014-му, продемонстрували свою чітку позицію.
– У дитинстві ви займалися боротьбою. Футбол з’явився пізніше?
– Я здобув звання майстра спорту з дзюдо, робив чималі успіхи. На футбол теж ходив – навчався у групі Шахтаря в Петра Пономаренка. Не склалося… Згодом потрапив до Олексія Дрозденка, який і відрахував мене через якісь проблеми у школі. Потім, коли я був одним із очільників Шахтаря, сміялися з Олексієм Митрофановичем. "Бачиш, зате тепер ти серед керівників клубу", – казав Дрозденко.
– У школі ви були розбишакою?
– Хай там як, та це не заважало мені вчитися на відмінно. Захищати себе навчився з дитинства, до того ж спортивні навички допомагали.
– Яким було ваше максимальне досягнення у боротьбі?
– Я входив до збірної СРСР, потім був членом збірної України. А ще брав участь у спартакіаді народів СРСР. То був важливий досвід і корисне спілкування з колегами.
– Ви повернулися у професіональний футбол вже у зрілому віці?
– Після боротьби я почав займатися бізнесом. На початку 90-х Шахтар зіткнувся із фінансовими труднощами, тому група підприємців, серед яких був і я, протягнула руку допомоги клубу. Нам вдалося втримати клуб на плаву, Шахтар навіть здобув срібні медалі чемпіонату. А вже через рік ми передали клуб Ахатю Брагіну. Самі ж організували Металург.
– Якою людиною був Брагін?
– Спогади про нього тільки хороші. Клуб залишався проблемним, а Брагін доклав усіх зусиль, щоб його розвинути. Він мав важливу рису – якщо обіцяв щось, то обов'язково виконував, був людиною слова.
"0:8 з Вердером? Достатньо було глянути в очі нашим гравцям"
– Коли ви відчули, що достатньо глибоко розумієтеся на футболі?
– Я мав честь працювати з багатьма класними тренерами, у кожного набирався знань. Черпав інформацію від Євгена Короля, з яким я ще працював у донецькому клубі Гарант, потім дізнавався щось нове від Валерія Яремченка, Семена Альтмана, Володимира Онищенка. Кожен дав мені своє футбольне розуміння. А на початку 2000-х я сам почав тренувати Кривбас.
– Чия підтримка на цьому етапі була ключовою?
– Мене переконали дві людини: Євген Кучеревський та президент Кривбасу Сергій Поліщук. Саме вони підштовхнули мене до того, що слід піти і скласти іспити, отримати тренерську ліцензію.
– Де ви познайомилися з Кучеревським?
– З Євгеном Мефодійовичем ми зналися ще з часів Першої ліги, де його Миколаїв зустрічався з моїм донецьким Металургом. Побачилися на зборах у Саках чи то у Ялті. Потім він тренував Дніпро, а я – Кривбас, наша дружба продовжувалася. Про Мефодійовича у мене тільки найкращі спогади, як і про його асистента Вадима Тищенка.
– Коли ви створювали донецький Металург, то могли припустити, що він нав’язуватиме конкуренцію у місті Шахтарю?
– Поки ми грали у нижчих дивізіонах, то, звичайно, про це мова не йшла. У 1997-му Металург здобув право грати у Вищій лізі, ми взялися за ремонт свого стадіону. Клуб боровся за свого вболівальника, не міг тягатися з Шахтарем, але свою вагому нішу Металург займав не лише у Донецьку, а й на загальноукраїнському рівні.
– Керівникам українських клубів часто бракує терпіння. Ви коли-небудь дозволяли собі втрутитися у роботу тренерського штабу?
– І Семен Альтман, і Володимир Онищенко запевняли мене, що повністю задоволені співпрацею – можете їх запитати. Я жодного разу не втручався у тренерські справи. Навпаки прагнув розвивати клуб, займався своїми обов’язками і тільки допомагав головним тренерам. За межами тренувального процесу, у приватних бесідах я здобував дуже важливі знання від них, часто з ними спілкувався.
– Захисник Металурга Володимир Яксманицький згадував, як ви заходили у роздягальню в перерві легендарного матчу з Вердером, коли ваша команда програвала лише 0:3. "Ви по шию у лайні. Залишилося ще по голову залізти. Виходьте на другий тайм і виправляйте". Не допомогло?
– Це був надзвичайно складний момент. Особливо на фоні того, що вдома Металург непогано зіграв з Вердером – 2:2. Зрозуміло, що у Бремені ми чекали ще більшого випробування. Та й додався особливий фактор – наша роздягальня на "Везерштадіоні" розташовувалася безпосередньо під сектором фанатів Вердера. Ми чули все це за стінами, зверху. Достатньо було глянути в очі нашим гравцям і ставав очевидним той факт, що не усі з них впоралися з емоціями. Як наслідок, 0:8. Хоча у нас були чудові виконавці: Вірт, Яксманицький, Котов, Зотов, Чутанг, Ткаченко, Закарлюка.
"Уявіть, що було б, якби майстер спорту з боротьби бив людину"
– У той час в Металург почали приїжджати перші легіонери: камерунець Чутанг, румун Архіре, нігерієць Алегбе.
– Алегбе швидко адаптувався у колективі. Чутанг приїхав у Донецьк вже заслуженим футболістом, у статусі учасника чемпіонату світу, переможця Кубка африканських націй. Бернар, до речі, був футболістом агенції Дмитра Селюка. Усі легіонери, які приїжджали від Селюка, були професіоналами. Як було потім – не беруся судити. При мені випадкових людей не було.
– Ви часто давали вогню на прес-конференціях та під час матчів. У 2007-му президент Арсенала Вадим Рабінович звинуватив вас у фізичному тиску на суддю в перерві матчу. Чим завершився той скандал?
– Був і суд, було все… Рабінович заплатив серйозний штраф, попросив пробачення через свої вигадки. І на цьому історія закінчилася. Є головний тренер Заваров, є арбітри – я нікого не бив, можна усіх запитати. Наслухався про себе я багато. Просто уявіть, що було б, якби майстер спорту з боротьби бив би людину. Сліди не приховаєш. Я звик доводити все працею на футбольному полі.
– Все ж ви часто конфліктували з суддями. Це збіг обставин чи прикра буденність нашого футболу?
– Я не робитиму з себе святого. Маю гріхи, як і кожна людина. Футбольна несправедливість має місце завжди. Просто інколи вона межує з рекетом та бандитизмом. Як на мене, це дикість. Саме у такі моменти траплялися мої зриви – я висловлювався, нервувався, мене штрафували, про це писали в пресі.
– Нещодавно з’явилася інформація про те, що екс-футболісти донецького Металурга Олександр Воскобойник та Вадим Солодкий брали участь у війні в складі незаконних проросійських формувань. Ви давно зустрічалися з ними?
– Треба розуміти, що життя в окупованій частині Донбасу – воно зовсім інше. Не думаю, що у цих хлопців було бажання воювати проти своїх. Зрештою, це тільки моє бачення. Вадик Солодкий розпочинав у мене ще в Другій лізі і дійшов з нами до Вищої. Сашко також давно грав. Ніколи не помічав у них жодного негативу стосовно України. Не слід виключати варіанту із примусовою мобілізацією. Мені важко робити висновки.
"Звичайно, розмови про борця-тренера Косевича були"
– Повертаючись до вашого тренерського дебюту у Кривбасі – підтримка президента Поліщука це добре, однак настає мить, коли ти залишаєшся наодинці з футболістами у роздягальні. Не відчували страху чи переживань через те, що підопічні можуть неправильно вас сприймати?
– Скажу відверто, було складно. Але з першого дня я виробив своє правило – усі тренувальні заняття проводив особисто. Звичайно, розмови про борця-тренера Косевича були. Та я для себе постановив – якщо людина взялася за щось, то повинна присвячувати себе справі і вдень, і вночі. А футбол – це не просто гра, це частина життя. Передусім я хотів довести собі, що здатен тренувати на хорошому рівні.
– Оглядаючись назад, можете сказати, що задоволені роботою?
– Я працював у командах, які не мали надлишку фінансових можливостей. І Зоря, і Кривбас, і Авангард не могли дозволити собі запросити дорогих футболістів. Однак вони ніколи не вилітали, не зазнавали регресу чи спаду. Можливо, ми не демонстрували особливо видовищного футболу, часто грали в оборонному стилі, але досягали результату.
– Ваш колишній підопічний Євген Луценко згадував: "Якщо команда грала лайно, то Косевич був готовий брати битку і товкти машини футболістам. Та коли ми перемагали, у вихідні дозволяв робити що завгодно. А ще мав традицію – на старті зборів збирав всю команду за стіл, від водія до масажиста. Алкоголь дозволявся будь-який. Навіть курити можна було. Пий, гуляй, караоке. Коли Косевича прибрали, вся команда пішла просити за нього президента Зорі".
– Я прихильник того, що спочатку, на березі, варто з усіма домовитися, поглянути одне одному у вічі, зізнатися у тому, що ми можемо досягнути разом. Коли у колективі немає єдності, це крок у безодню. Так було не лише у Луганську. Мій Кривбас перебував на межі вильоту. Але ми впоралися, залишалися єдиним цілим і врятувалися. Зорю я прийняв у статусі останньої команди, а до рятівного місця нам залишалося 8 очок. Проте ми врятувалися. Якби не наша тодішня єдність, то ми б не бачили тієї Зорі, яка зараз вважається однією з найкращих команд України.
– Ще одна цитата від екс-підопічного Магомеда Адієва: "Я міг підійти до Косевича з будь-яким проханням і знав, що тренер мені допоможе. Якось посеред ночі зателефонував мені: "Чечене, чим займаєшся? Миттю одягайся, зараз по тебе приїде машина. Ми йдемо у нічний клуб". Спочатку я подумав, що це жарт… В нічний клуб, з тренером? Ні, не може бути. Повірив я лише тоді, коли під вікнами побачив автомобіль".
– Кожен тренер має відчувати свою команду. Якщо ти бачиш, що настав час відпочити, то краще не заважати або ж побути з ними і пошвидше відправити їх додому. Так, я справді ходив на дискотеку з Адієвим. І Магомед, і Мурад Рамазанов – вихідці з Кавказу. Можливо, сумували за домом. Я хотів підготувати команду до гри і вважаю, що цей метод не підводив. Колись Мефодійович навчив мене – з футболістами треба постійно розмовляти. От я й намагався завжди бути поруч.
"Сачко сильно переживав через те, що мало забиває"
– Ви відкрили для українського футболу Желько Любеновіча. За яких обставин це трапилося?
– Ми активно співпрацювали із сербським агентом Гораном Вельковичем. Він привіз нам кількох класних футболістів: Дарко Дуньїча, Мірко Буньєвчевіча, Желько Любеновіча та Александара Трішовіча, який, щоправда, спочатку був у Волині. Коли я побачив Желько, то не сумнівався, що він гратиме на хорошому рівні. Наш футбол переживав засилля легіонерів, було справді непросто відгадати. Та у випадку з Любеновічем все склалося.
– Здавалося, більший потенціал був у Дуньїча.
– Як на мене, то якраз був його рівень. Дарко мав хороші швидкісні якості та витривалість, утім його техніка роботи з м’ячем шкутильгала. Він часто не був здатен виконати завершальну передачу чи точно пробити. Скоріш за все, рівень нашої УПЛ був його максимумом. Зрештою, він потім ще два сезони у французькій Бастії пограв.
– Що скажете про харизматичного балканця Сеада Салаховіча?
– А ось цей не розкрився повністю – Сеад мав талант. У 2004-му він забив Стіпе Плетікосі з центра поля. Так здалеку "дунув" – ми обіграли Шахтар 1:0. Салаховіч розумів свій рівень, тому міг кілька матчів зіграти "на приспущених". Проте як тільки підходили матчі з лідерами, він брав себе в руки і був серед найкращих. А звичайні поєдинки проти Полтави чи Ужгорода міг провалити. Це він себе недооцінив, а не я. Я ж не достукався до нього.
Гігіадзе і Сачко
– У Кривбасі у вашому розпорядженні був топовий дует Гігіадзе – Сачко.
– Василь спочатку сильно переживав через те, що мало забиває. Я переконував і пояснював – це не твоя функція. Ти маєш зачепитися за м’яч і повернути його Гігіадзе. Завдяки цьому Васо ледь не став найкращим бомбардиром чемпіонату. Врешті-решт, ми знайшли взаєморозуміння, а Сачко навіть почав забивати ще більше, ніж до нашої розмови.
– Після Зорі ви не працювали протягом восьми років. Не складно було після паузи приймати Авангард?
– Усе через серйозні сімейні проблеми. То був важкий період для нашої сім'ї, про який навіть складно розповідати. В Авангард я прийшов вже у статусі одного з керівників Донецької обласної асоціації футболу. І асоціацією, і клубом керував Максим Єфімов – він і запропонував мені попрацювати. Авангард перебував на грані вильоту, я прийшов у команду і невдовзі ми стали п'ятими у Першій лізі.
– Кілька разів Авангард зупинявся за крок від виходу в УПЛ. Чого вам не вистачало?
– Ми розуміли, що у нас немає інфраструктури. За спортивним принципом ми могли виходити – Єфімов робив усе, що міг. Для багатьох Авангард став відправним пунктом, немало наших хлопців грають у Прем'єр-лізі. В Авангарді розкрилися чимало: Демченко, Шершень, Ємець. Як свого часу у Зорі та Кривбасі молоді Сашко Іващенко та Шевелюхін.
***
– Щоденно ви бачите жахливі наслідки обстрілів і постійно перебуваєте у небезпеці. Однак до цього звикнути не можна?
– Нереально. Просто з 2014-го ми маємо сумний досвід. Я розумію, що є люди, яким ще складніше, ніж мені. Тому і намагаємося їм допомогти: Дружківка, Костянтинівка, Краматорськ… Складно передати словами, що там відбувається. Населення потребує медикаментів, продуктів харчування, одягу.
– Поїздки під обстрілами – це неабияка сміливість.
– Не треба тільки за це ордени роздавати. Я намагаюся допомогти іншим усе своє життя, адже розумію, що добро повертається. Просто інколи це все вкрай важко бачити на власні очі. Це біль і трагедія. Я не політик, не готовий давати прогнози. Знаю тільки одне – нам потрібно відроджувати нашу Україну, а заодно економіку та футбол. Я спілкуюся з воїнами ще з часів АТО, вони битимуться до кінця, вірять у перемогу і роблять задля неї усе можливе.
– Про повернення до тренерської діяльності мрієте?
– Звичайно. Вік дозволяє працювати. Мене запрошували з-за кордону, проте я хочу жити в Україні, тут будувати команду. Сподіваюся, що після нашої перемоги ще попрацюю.