Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" із українським військовим кореспондентом Романом Бочкалою.
Сирія, Сомалі, ДР Конго, Афганістан, Косово, Ліберія, Іран, Руанда, Нагірний Карабах… Це неповний перелік "гарячих точок", де він висвітлював громадянські і військові конфлікти. А поки літав по світу, війна прийшла у його домівку – росіяни відібрали Крим, розв’язали пекельні жнива на Донбасі.
У 2014-15 роках Бочкала буквально жив на фронті. Отримував поранення, потрапив у сепарський полон, але щоразу виходив сухим із води. Вдосталь надивившись на кровопролиття у Сирії, чи, до прикладу, на диких головорізів у Демократичній Республіці Конго, він дійшов висновку: все ж найглибший, найболісніший слід у спогадах залишили саме події на Донбасі.
Сьогодні ми публікуємо першу частину розмови із Романом Бочкалою – Карабах, пригоди в Африці, напад у Криму і дивовижний, наче у кіно, порятунок від "колорадів" у Слов’янську. Продовження – про футбол в екзотичних країнах і зустріч із рідним братом Пабло Ескобара – чекайте завтра.
"Футбольний Карабах – символ для всієї країни"
– Нещодавно ви знімали у Нагірному Карабаху, на території, яку Азербайджан знову взяв під контроль. Наскільки там складна ситуація? Що не увійшло до вашого фільму?
– Для зйомок цього фільму було мало часу. По-перше, я перебував там лише кілька днів. Для самих зйомок мав буквально півтори доби. Аби детально вникнути в тему, потрібно розшукати історію, розшукати людину або якусь родину, через яку можна все показати і розкрити глибше. Я бачив цих людей, але банально забракло часу, щоб з ними ближче познайомитися і поспілкуватись. Бо такі речі не робляться, як у новинах, за дві хвилини.
Ці люди свого часу втратили свої будинки і свою країну. Територія була окупованою. Зараз вимушені переселенці повертаються, шукають місця, де були їхні домівки. Розумію, що побути, пожити з ними – було б набагато цікавіше. Натомість у цьому фільмі – дуже мало людей. Зверніть увагу: я завжди у кадрі. Не тому, що так себе люблю, просто викручувався, розуміючи, що у мене не буде іншої нагоди.
– Виникало відчуття, що через кілька років такий вигляд, як, наприклад, місто-привид Агдам, матиме окупована частина Донбасу?
– Пряма аналогія навряд чи можлива. Якщо ми говоримо метафорами, то як місце вигнання, трагедії, розпачу, як місце, що втратило нормальне людське життя, Донбас до цього йде. А от у прямому сенсі – чи буде він розібраний по камінцях? Мабуть, ні. Бо є різниця. Конфлікт між Азербайджаном та Вірменією мав чітке етнічне підгрунтя. У нас етнічного підгрунтя, як такого, немає. Там виїжджали всі, у нас же із Донбасу виїхали не всі.
Пам’ятаю, 4-5 років тому, на 70-ту річницю Фінської війни, я їздив у Фінляндію. А точніше – у Суомуссалмі, за Полярним колом, де відбулися жорсткі бої і загинуло багато українців. У військовому музеї показані картини, як люди йшли з Карелії, яка тоді належала Фінляндії. Жінки, діти, літні люди – всі, окрім чоловіків. "Чому всі йшли?" – запитую. А мені відповідають: "Як вони могли жити під окупантом?". "А де всі чоловіки?" – "Чоловіки залишилися воювати".
Приблизно так само було в Азербайджані. Абсолютно всі азербайджанці були змушені покинути цю територію, а чоловіки воювали. У нас, на жаль, складнощі полягають в тому, що в часи СРСР на Донбас завозили людей з Росії, для яких Україна не є етнічною територією. Якщо ми говоримо про українців, для яких Україна – рідна країна, то для них Донбас – це дійсно Агдам. Як для мене особисто – Крим, я там виріс. Як журналіст, висвітлював події псевдореферендуму, після чого поїхав і більше не повертався. На якийсь час я втратив свою малу батьківщину.
– Агдам – рідне місто Карабаха, найсильнішого футбольного клубу країни. Там вже є розуміння, через скільки років команда зможе повернутися додому і провести перший матч?
– Класне запитання. Я так глибоко не замислювався, хоча цікавлюся футболом. Пам’ятаю, раніше у них був такий клуб, як Нефтчі. Найсильніший, найбільш крутий. Зараз про нього нічого не чутно. У будь-якому разі, планую знову поїхати туди, відвідати місто Шуша, яке стало наріжним каменем цієї війни. Тож обов’язково поцікавлюся клубом Карабах і дам вам детальну, грунтовну відповідь.
Влада Азербайджану обіцяє у дуже стислі терміни відновити там інфраструктуру. Вже будують аеропорт, усюди встановлений зв’язок 4G, круте покриття і так далі. Якщо врахувати, що цей футбольний клуб і його назва були певним символом для всієї країни, думаю, новий класний стадіон в Агдамі повинен з’явитися дуже скоро. І буде надзвичайно символічно, коли збірна Азербайджану проведе там першу гру після деокупації.
– Не було бажання показати інший бік конфлікту, познімати на території Вірменії?
– А я туди заїжджав, як і в Баку, це було ще у 2012 році. Тоді Україна головувала в ОБСЄ, і я робив цикл матеріалів про заморожені конфлікти. Побував у Придністров’ї, Абхазії, Осетії тощо. Вже тоді для себе зрозумів, що там немає якоїсь однієї правди. Адже у вірменів також багато своєї історії на карабахській землі. Конфлікт настільки глибокий і давній, що єдине, чого там немає, – це питання релігії. Ті, хто роздмухують версію, мовляв, тут мусульмани, а там християни, помиляються. Насправді – це лише балачки і спекуляції.
Як журналіст, я розумію, що завжди є два боки, дві правди. Але розумію також і те, що в цій ситуації потрапити в Степанакерт не можу. Причин – багато. Головна з них – зараз там російські військові. Залишки так званої НКР (самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки) – під мандатом так званих російських "миротворців". Вони для мене – окупанти частини моєї країни. Це моя принципова позиція. А, по-друге, це навіть небезпечно. Я впевнений, що там до мене можуть виникнути якісь питання, як до журналіста, що має однозначну позицію.
"Як Сирія втрачала людське обличчя..."
– Ваш бекграунд, як військового кореспондента, вражає – відвідали понад 10 гарячих точок на планеті. Де стали свідком найбільшої жесті і жорстокості?
– Найбільш яскрава сторінка, як не дивно, – це наш український Схід. Можливо тому, що він – ближче до серця, є глибше проникнення і розуміння ситуації, свідком якої я став. Фактично, у 2014-15 роках я жив на фронті. У 14-му реально взагалі не помітив, як минуло літо. Пригадую, у вересні написав у Фейсбуці: "А було літо?". За цей час отримав два поранення. Але найбільш боляче те, що втратив деяких близьких друзів.
Оскільки я опинився на передових позиціях, коли бачиш ворога впритул, це були незабутні відчуття. І Донецький аеропорт, і Піски, і Кримське, Металіст та ще багато всього. Більше ніде я не мав такого проникнення і наближення до подій.
Якщо брати закордонні історії, то на перше місце поставлю Сирію. Там теж вистачало жесті, яку бачив власними очима. Я там був 5 разів: з 2011 по 2015 роки. Потім Сирія, як і Росія, стали по один бік, сирійське посольство в Україні закрилося і візу припинили видавати.
Окрім цього, я побував довкола кордону – з боку Туреччини, Йорданії, Лівану, Іраку, спостерігаючи цей конфлікт. Найбільше мене вразив Хомс – вщент розбите місто, частково – другий Агдам. Покалічені люди в шпиталях. Діти, які втратили кінцівки. На це було страшно дивитися.
Трагедію Сирії я бачив у розвитку. У 2011 році почалося з громадянського конфлікту. Напруга наростала, країна фактично знищувалася і втрачала людське обличчя. Раніше це була світська держава, там ніколи не виникало релігійних, міжетнічних чи територіальних (окрім курдів, але не так гостро, як Туреччина, і Голанських висот з Ізраїлем) конфліктів.
У Сирії я побачив, мабуть вперше (вдруге – в Україні), що війна – це технологія. Якщо колись я був упевнений, що у XXI столітті неможлива велика війна, що людство стало розумнішим, що воювати – невигідно, то зараз бачимо на прикладі Росії, що експансія продовжується. А технологічно розгойдати ситуацію можна штучно – навіть там, де ніколи б не подумав, що це можливо.
– Єфрем Лукацький, легендарний фотокор Associated Press, пригадував війну у Чечні: "Ми, журналісти, весь час брали багато горілки. Пили її, а вона не "брала". І коли засинаєш, починаєш дуже чітко чути, як люди кричать "спасите, помогите". У вас були моменти крайнього психологічного дискомфорту?
– Звичайно, були. Це підтвердить мій колега, також чудовий фотокор Олександр Клименко. Так сталося, що ми багато часу були разом на фронті. Та й із Лукацьким іноді перетиналися, у нього залізна психіка. Це типова історія – і з приводу горілки також. "Не бере". Реально не бере. Зловживати цим не можна, бо алкоголь все одно так чи інакше затьмарює увагу, присипляє пильність тощо.
У кожного – різний поріг стресостійкості. Здається, що ти спілкуєшся із кремезною людиною. Але починається обстріл, небезпека – і ця людина починає бігати, в неї паніка. Хтось просто лягає, як паралізований. А буває – звичайний хлопчина, особливо не воював, проте в екстремальній ситуації веде за собою. Просто у всіх – різні психопрофілі, я ніколи за це не звинувачую.
"Напів мафіозі, керівник клану місцевого – я подарував йому шоколадні цукерки"
– У якій країні люди найбільш не схожі на українців ментально і культурно? Мабуть, десь в Африці?
– Так, ви маєте рацію – Африка. З того, що я бачив, – ДР Конго. Там я відчував щось типу білого расизму. На тебе налітають, вивертають кишені. У деяких районах небезпечно взагалі виходити на вулицю. Можливо, справа не в ментальності, а у дуже важкому житті, відсутності освіти і виховання. Війна доводить до сказу. Люди втрачають людське обличчя.
У тих районах Конго, зокрема на кордоні з Руандою, місто Гома, робляться неймовірні речі. Це на межі, просто дичина. Я бачив людей, яких за допомогою мачете розрізали на шматки. Маю фото, але вони – не для публікації. Ти розумієш: якщо, не дай боже, потрапиш у полон, то не зможеш достукатися до чогось раціонального. Тебе не пожаліють. Попри те, у Конго вистачає і хороших людей. Вони також місцеві, працюють, допомагають іншим. Просто вони не бачать цивілізації, тож стають такими, якими є.
– Як варто поводитися журналісту у зонах конфлікту, щоб мінімалізувати для себе ризики?
– Одна категорія відносин – коли потрапляєш на якусь небезпечну територію. Інша – коли потрапляєш у небезпечну ситуацію. Розглянемо обидві.
Територія. Там головне знайти людину, яка приймає рішення: вождь племені, польовий командир, старійшина тощо. Якщо знаходиш старшого, який відповідає за цю територію, віддає накази, і стаєш під його захист, висловивши повагу, поставивши до відома, що ти тут, то, як правило, тебе сприймають нормально. Якщо ж, потрапивши на незнайому територію, робиш усе, що хочеш, ні з ким не координуючись, потім важко буде до когось апелювати.
У Сомалі це врятувало мені життя. Відправився туди із Джибуті і потрапив до Бербери, де були піратські гнізда (зараз це все змістилося в Нігерію). Пішов шукати старшого, знайшов такого собі мера тієї Бербери – напів мафіозі, керівник клану місцевого. Подарував йому шоколадні цукерки "Вечірній Київ", український прапорець тощо. Розповів, що я турист (вирішив не представлятися журналістом, не взяв із собою посвідчення). "Цікаво, хочу побачити ваших хлопців". Враховуємо лексикон – я не казав йому "пірати". Далі я зробив із ним фото (це ще один лайфхак), бо може виникнути ситуація, коли не буде часу щось пояснювати, а показати фотку – завжди простіше.
І от минає кілька днів. Під’їжджає пікап, перекриває дорогу, кладуть мене. Єдине, що встиг – увімкнув фотоапарат і показую: "Look at this". "Ти його знаєш?" – "Звичайно". Ситуація змінилася вмить, нападники почали виправдовуватись: "Ми зупинили тебе, бо хотіли запитати, чи потрібно підвезти" (Усміхається). У Косово був схожий випадок. Затримала військова поліція – показав швиденько фото з головою місії. І так траплялося кілька разів.
Якщо ж ти опинився у конкретній небезпечній ситуації, насамперед потрібно розуміти, де можна сховатися. Ми – не учасники бойових дій, це теж треба усвідомлювати. Колись мене запитали: "Чи брали ви в руки зброю під час конфлікту?" Я відповів: "Моя головна зброя – це камера і мікрофон". Іншої у мене немає і не повинно бути. Тож якщо небезпечно – просто шукай сховище і координуйся з військовими, під мандатом яких перебуваєш. Не треба ніякої самодіяльності, це все може погано закінчитися. Ну і ще варто пам’ятати: жоден кадр не вартий людського життя. Усередині має бути запобіжник. Мій іноді мене рятував.
"Сепари всюди мали свої очі і вуха"
– Все ж іноді ви ходили по лезу ножа: на Донбасі потрапили у полон до сепарів, а у 2005-му зазнали жорстокого нападу у Криму…
– У 2005-му робив цикл розслідувань, був ще зовсім молодим журналістом, але вже шукав жорсткі формати. Переконаний, що цей напад був або на замовлення міліціянтів, або ж робота їхніх рук. Травматолог, який мене лікував, зізнався: "Бачу, в тебе чітко переламано по суглобах, вся ліва сторона, тебе били кийками". А мене "відключили" і вивезли за місто, коли опритомнів – лежав у снігу. Ще й не кожна зима у Криму буває така люта, як тоді. Добре, що прокинувся, бо можна було заснути назавжди.
А із сепарами історія сталася в Слов’янську. Коли почалася окупація цього міста, я перебував із редакційним завданням у Луганську. Прокидаюся, дізнаємося із оператором з новин, що там незрозумілі "зелені чоловічки". Редакцію поставив до відома вже по ходу: "Я їду в Слов’янськ". Не брав із собою ніяких журналістських документів. Вийшли з авто біля АЗС "Паралель" і пішки рушили в місто. Всі мости були заблоковані, там вже палали шини. Мав айфон, на який знімав.
Сепари всюди мали свої вуха та очі, Слов’янськ – місто невелике, тож вони плюс-мінус ідентифікували своїх. А місцеві, які не були до цього причетними, сиділи по домівках і нікуди не вилазили. І тут – ми, два хлопці призовного віку (Усміхається). Мережею сепарських сповіщень були таксисти, вони за нами придивлялися. В один прекрасний момент нас затримали і почали бити кийками.
Врятували дві речі. По-перше – Господь Бог і янгол-охоронець. По-друге, той, хто затримував, перебував, найімовірніше, у наркотичному сп’янінні. Спершу у нього була сильна концентрація агресії, а потім зненацька відходив. Це навіть по очах було помітно.
– Як викрутились?
– Із оператором у нас була наперед обговорена легенда, яка спрацювала. "Місцеві?" – "Ні". Правда? Правда. "Звідки приїхали?" – "З Луганська". Теж правда. "Де живеш у Луганську?" Називаю вулицю Совєтську, ми там винаймали квартиру. "Самі звідки?" – "З Криму". Штука в тому, що оператор Василь, як і я, дійсно походив з півострова. Тільки я – з Джанкоя, а він – з Арм’янська. На той момент я вже був прописаний у Києві. Але вони розкрили паспорт саме на тій сторінці, де кримська прописка. Якби натрапили на столичну – була б інша розмова. "А, ну да, з Криму.." Потім бах – концентрація: "А тут вказано "виписаний". Я викрутився: "Там зараз усіх виписують". Він: "Ну да, власть мєняєтся".
Словом, легенда проканала. Вони повірили, що ми – сепари, які приїхали на їхню підтримку. Нас відпустили. Звісно, перше, що хотілося, – дати звідти драла. Але це б стало дуже підозріло. Тож ми пішли далі. Скло на телефоні було розбите, але він продовжував працювати. Зайшли у якесь кафе, замовили чаю, я відкрив навігатор і продумав маршрут, як нарізати два кола і вийти з міста. Через кілька годин ми успішно покинули Слов’янськ.
Далі буде.