Видатний капітан Динамо розповів "Футбол 24", як здіймався з киянами на вершину як гравець і чому не зміг затриматися в рідному клубі на посаді тренера.
В інтерв’ю, яке публікуємо в рамках спільного проекту "Футбол 24" і громадської організації "Друзі Динамо", Анатолій Дем’яненко згадав зіркові роки гравецької кар’єри, розповів, як карав легіонерів доларом як тренер, як програв Шахтареві "золотий матч" у 2006-му і як допустив появу в колективі таємничих колумбійців.
– Анатолію Васильовичу, пам’ятаєте зі скількох років почали слідкувати за клубом, в якому пізніше судилося стати великим капітаном?
– Скільки себе пам’ятаю, стільки й слідкував. Бо завжди мріяв, що гратиму за киян. Точніше, спершу все ж марив Дніпром, командою рідного міста. Мріяти – то найголовніше. Бо людина, яка втихомирюється і задовольняється тим, що у неї є, не має майбутнього. Зрозуміло, що виріс я найперше на перемогах команди середини 70-х. Коли дивився, як Динамо виграє перший Кубок кубків, як перемагає Баварію в Суперкубку, радів страшенно. А трохи згодом пишався, що ще мав щастя пограти поряд з покійним Віктором Колотовим, з Володимиром Веремеєвим, з Анатолієм Коньковим, з Олегом Блохіним і Леонідом Буряком. Вчився у них, переймав досвід.
– Правду кажуть, що ті люди, які грали за Динамо 1975 року, були сильнішими індивідуально, а покоління 1986-го проявило себе найперше як команда?
– Ой, не скажіть! Зрозуміло, у команді 1975 року сильних особистостей вистачало. Але хіба Ігор Бєланов, Сашко Заваров чи Володя Безсонов були слабшими індивідуально? То були видатні футболісти. І не лише вони. Згадайте фінал Кубка кубків у 1986-му. Атлетіко ж сильною командою було? А ми їх переграли вчисту, 3:0. Причому голи забили прекрасні. Валерій Васильович нас до того фіналу підвів готовими ідеально. Перед вильотом до Ліона ми на наступний після Чорнобильської трагедії день перемогли 2:0 Спартак. Правда, тоді про вибух не знали нічого. Про масштаби почали задумуватися в Ліоні. Розуміли, що вдома біда і своєю перемогою підбадьоримо українських людей бодай якось.
– То, мабуть, найкращий матч команди 80-х.
– Я б іще згадав два фінали Кубка СССР – проти Шахтаря у 1985-му і проти мінського Динамо в 1987-му. У грі білорусами тоді поступалися 1:3, на заключних хвилинах основного часу рахунок зрівняли й виграли в серії пенальті.
– Переломним тоді був гол Олега Кузнєцова зі штрафного?
– Думаю, що так. Нас той м’яч надихнув. Ми понеслися вперед і за 30 секунд до фінального свистка Заваров забив втретє. Таке не забувається. Зрештою, скільки ж таких матчів було?
– Кузнєцов в інтерв’ю "Футболу 24" згадував матч за золото у 1986-му проти московського Динамо, коли зустріч ще не почалася, а він і Павло Яковенко винесли двох суперників на бігову доріжку.
– Футбол – то жорсткий, контактний вид спорту, в якому налаштування іноді важить більше, ніж гола майстерність. Зрозуміло, що на "золотий матч" ми були зарядженими неймовірно. Думаю, ні тренерам, ні мені як капітанові зайвих слів перед таким поєдинком підшуковувати не треба було. Вийшли на розминку – а на трибунах 100 тисяч людей. Це надихало ще більше. Стадіон кипів і ми не мали права підвести цих людей… А наступного дня у Києві пішов сніг.
– Взагалі, бути капітаном Динамо – то щось особливе?
– Зрозуміло. Ти – помічник тренера на полі. Мусиш бути вимогливим найперше до себе. А крім того, змушений підбадьорювати, щоб ліпше віддавалися на тренуваннях і під час матчів, партнерів за командою. Бо якщо кожен гравець продемонструє на полі все найліпше, що в нього є, перемога нікуди не дінеться. Іноді доводилося кричати, іноді достатньо кількох слів, а в окремих випадках доводилося людей заспокоювати. Та все це дієво, лише коли капітана сприймає команда.
– Лобановський радився з вами, визначаючи склад чи тактику на гру?
– Ні. Він просто викликав нас перед матчами – разом, по лініях чи когось окремо. Приміром, викликав чотирьох оборонців, цікавився нашим самопочуттям, потім переходив до суто ігрових питань. Хоча, звісно, до побажань провідних гравців Валерій Васильович прислуховувався. Він же бачив, як ми викладаємося і розумів, що пропонуючи щось, ми не відстоюємо друзів, а думаємо про командні інтереси.
– А сперечатися з Лобановським могли?
– Важкувато було. То треба було мати більш ніж стовідсоткові аргументи.
– У вас такі аргументи були?
– Ні (сміється). Лобановський був великим тренером, видатним психологом. Таких людей треба слухати. Мені пощастило, що стільки років грав у Валерія Васильовича, а потім ще й був у його тренерському штабі.
– Слово асистента Лобановського має вагу?
– Безперечно. Значно більшу, ніж слово гравця. Навіть коли він капітан. Перед кожною грою Валерій Васильович цікавився моєю думкою, пропонував побудувати свій план на гру. Цими питаннями Лобановський нас тестував. "Давайте, молодь, працюйте, вам продовжувати традиції київського Динамо" – говорив.
– Можна сказати, що виконуючи функції асистента ви були для футболістів "добрим дядьком" при "дядькові поганому"?
– Головний є головний, то зрозуміло. А помічник на те й існує, щоб допомагати. Зокрема згладжує окремі гострі кути. У когось поганий настрій, комусь щось не сподобалося – мусив гасити ці емоції. Так, щоб задоволеними залишилися і гравці, і головний тренер.
– Прийнято вважати, що динамівський футбол – то футбол Лобановського. Згодні?
– Так. То – розмашистий стиль, швидкості, стрімкий перехід з оборони в атаку, багато боротьби. Так Динамо грало ще до Лобановського. Валерій Васильович наш стиль вдосконалив. Але нині той стиль, здається, втрачений. І традиції теж.
– Назавжди?
– Не знаю. Подивимося. Зрозуміло, що те, що відбувається з командою зараз, мене влаштовувати не може. Цьому клубові я віддав найкращі роки свого життя. Розумієте, ми звикли грати для людей, при заповнених трибунах. Коли виходиш на поле, а чаша стадіону повна, у тебе може щось не виходити, але віддаватися сповна зобов’язаний. Ми грали так, як люди грають в Англії.
– Коли Динамо перемагало Спартак у Лізі чемпіонів у 1994-му, ви працювали помічником Йожефа Сабо. Можна сказати, що хід того матчу за рахунку 0:2 на користь гостей переламали трибуни?
– Частково. Бо ж футбол ми теж тоді продемонстрували непоганий. Невдалим був лише перший тайм і це вилилося у результат 0:2. "Не можна, хлопці, так, стільки людей прийшло, – казали в перерві. – Треба трохи додати і все буде гаразд". І додали ж. Прекрасний матч вийшов. Або згадайте наш матч з голландським Утрехтом у Кубку кубків-1985/1986. На виїзді ж поступалися 0:2, я забив єдиний гол на останніх хвилинах. М’яч тоді ледь-ледь у ворота закотився. Але то не важливо – пересік лінію воріт й усе. Хтозна, чи змогли б ми удома відігратися з 0:2? Припускати складно. Ми ж були на початку шляху. Так, вже зігралися, добре влилися до складу молоді футболісти – Ваня Яремчук, Паша Яковенко, Вася Рац. У Києві ж від голландців пропустили вже на сьомій хвилині. Але трибуни Республіканського тоді теж тріщали. Зібралися, змогли переінакшити хід матчу і виграли 4:1.
Ясна річ, що тоді, на початку сезону, ніхто й уявити не міг, чим усе завершиться. Але у футболі не буває випадковостей. На створення боєздатної команди потрібно два-три роки. І то як мінімум. Але добре, що після десятого місця у 1984-му керівництву вистачило терпіння не сходити з обраного шляху і залишити Валерія Васильовича на посаді. Мабуть, збрешу, якщо скажу, що тоді були впевненими, що все у нас вийде, навіть ми, гравці. Але Валерій Васильович зміг знайти молодих гравців, які підходили нам по стилю і додали б того, чого команді бракувало.
– Згадуючи ті часи, ви, мабуть, говорите про те терпіння, якого забракло керівництву Динамо в ставленні до вас у 2007-му?
– То питання до керівників. Мені за той час не соромно. В 2007-му ми стали чемпіонами, виграли Суперкубок. Причому виграли молодіжним складом. Коли сказав Ігореві Михайловичу, що збираюся виставити молодь, він схопився за голову: "Толю, ти що, ми програємо 5:0!" А ми вийшли, зіграли в основний час 2:2 і виграли серію пенальті. А взагалі, не хотів би говорити на цю тему. Нехай моє звільнення залишиться на совісті тих, хто таке рішення виніс.
– Впродовж сезону-2006/2007 у складі Динамо виступало відразу 22 легіонери. То – абсолютний рекорд наших чемпіонатів.
– Ось так вийшло. Моя думка – брати треба лише тих іноземців, які були б на голову вищими за наших футболістів. Не так, щоб грали однаково або трохи краще, а саме на голову сильніше. Тоді ж була мода на легіонерів і брали ледь не всіх, кого пропонували. Мені приводили гравців, а де їх дівати, не знав. Люди ображалися, амбіції у них великі, а рівень не такий високий, як того б хотілося.
– Та ще й з дисципліною проблеми в окремих гравців були.
– Діоґо Рінкона оштрафував за спізнення на збори на 100 тисяч доларів. Ми готувалися до Ліги чемпіонів. Перед відпусткою попередив гравців, що кожен день спізнення коштуватиме їм десять тисяч. Діоґо спізнився на десять днів. Хоча гравець він був непоганий. Більше того, з дисципліною у нього теж зазвичай проблем не було. Постійно з ним спілкувався, наголошував, щоб слідкував за вагою. Бо з зайвими кілограмами Рінкон труднощі мав. Поїде додому – сім чи вісім кілограмів згори.
– Відкрийте секрет раптових появи і зникнення з Динамо двох колумбійців.
– Яких?
– Тих, що вийшли на заміну в матчі проти Стяуа в Лізі чемпіонів. Їх звали Хосе Морено і Гаррісон Отольваро.
– Досі не знаю, звідки вони взялися. Поставив їх, щоб люди подивилися, що то за легіонери. Щоб хтось переконався, що наші гравці не гірші.
– З 2008 року ви в Динамо не працюєте.
– То не від мене залежить. Стежу за Динамо зі сторони. І дивуюся, що Шахтар виграє чемпіонство за чотири тури до закінчення чемпіонату, з 15-очковим відривом. Такого не було ніколи в історії. Я сильно засмутився, коли ми в 2006-му програли "гірникам" чемпіонство в "золотому матчі". Тоді в Кривому Розі загалом рівна гра була. Але Шахтареві більше поталанило.
– Тоді виглядало, що Динамо занадто обережно зіграло в домашньому матчі проти гірників наприкінці чемпіонату в Києві. Виграй кияни тоді, "золотого матчу" вдалося б уникнути.
– Ми вели 1:0. Гравці виконували те, що я від них вимагав. Але є ще психологія. Забили м’яч і ввімкнулося побоювання не пропустити.
-Матчі проти Динамо, коли були наставником Волині, були для вас особливими?
– Ні. Бо я – професіонал, усе життя віддав футболу. Так, за Динамо хвилююся, але робив усе, щоб перемагала команда, яку я на той час очолював. А взагалі бажаю киянам перемог. Традиції, які здобувалися роками, розгубити найлегше. Важче потім знову здобувати репутацію. А ще не згоден з тими, хто каже, що динамівський стиль своє вже віджив. В сучасному футболі виросли швидкості, збільшилося контактної боротьби, але принципи залишилися тими ж, як 20 чи 30 років тому. Питання у виконанні.