Олег Кузнєцов: "Сміт сварив за пиятику, а його асистенти в цей час виносили на похмілля два ящики з шампанським"
"Футбол 24" представляє другу частину інтерв'ю з легендарним захисником київського "Динамо" 80-х років Олегом Кузнєцовим.
У другій частині інтерв’ю "Футбол 24" оборонець зіркового "Динамо" 80-х згадав Євро-1988, розповів, чому збірна СССР провалилася на чемпіонаті світу-1990, як "водив козу" пабами Ґлазґо, згадав, як відмовився виступати за Росію, а потім став обличчям російського банку в Києві й привідкрив завісу закулісся збірної Блохіна, яка вийшла до чвертьфіналу чемпіонату світу-2006.
– 1988-й пройшов під знаком чемпіонату Європи. В ході підготовки збірна СССР перемогла 4:2 чинних чемпіонів світу аргентинців з Марадоною у складі.
– Не став би загострювати на цьому матчі особливої уваги. Аргентинці на той комерційний турнір у Німеччину приїхали ледь не з пляжів. Товариські матчі в жодне порівняння з офіційними не йдуть. Хоча, звісно, ми грали в своє задоволення, забили хороші м’ячі. Але товариський турнір є товариський. У фіналі ми поступилися 0:2 шведам. У них тоді нападник грав, ростом не менше 190 сантиметрів. Звичайно, штовхалися. В одному з моментів він, поки не бачив суддя, дав мені ліктем так, що опинився на землі. Як швед у тій ситуації не забив, не збагну. Лежу, дихання забите і чую голос Лобановського: "Як ти тримаєш гравця?!" І не поясниш же, що суперник навмисне вдарив. Звісно, потім відповів, не без цього.
– Євро-1988 – пік вашої кар’єри?
– Звичайно. Шкода, що не виграли, але треба також врахувати, що після 1972-го, коли збірна СССР грала у фіналі, в фінальну частину команда не пробивалася жодного разу. В дебютному матчі ми зіграли проти голландців значно гірше, ніж у фіналі. Голландці нас вовтузили як хотіли, на їхню половину поля ми перейшли рази три. Але Вася Рац плюнув і забив. А у вирішальному поєдинку створили вдосталь моментів, не забили пенальті. Та ще й Марко ван Бастен божевільний м’яч забив. Так буває. Правда, я фінал пропустив через перебір попереджень. Прикро. Але хто про це думав у півфіналі? Тоді проти італійців ми видали один з найкращих матчів збірної СССР в її історії. В складі італійців були Роберто Манчіні, Джанлука Віаллі, Роберто Донадоні, Джузеппе Джаніні. Одні зірки, а ми їх пресингом зім’яли так, що не дали підняти голови. Ганяли всі 90 хвилин.
– Поряд з цим поєдинком ставлять ще виїзний матч проти французів у відбірному раунді в 1986-му.
– Можливо. Ми тоді теж виграли 2:0, але в першому таймі французи втратили стільки моментів, що могли й програти. З італійцями перевага була тотальною.
– Чого після чемпіонату Європи було більше – радості чи розчарування?
– Розчарування не було точно. Ми вже після півфіналу розуміли, що стрибнули вище голови. В такій компанії дійшли до фіналу!
– Лобановський після поразки виглядав дуже сумним.
– Відчував, що могли виграти. Підготувалися ми ідеально, гра давалася, сил достатньо.
– Голландців у тій же манері, що італійців перемогти було неможливо?
– Швидше за все ні. Проти такого тренера як Рінус Міхелс треба діяти гнучкіше. Та й на такому рівні дві гри поспіль на основі пресингу провести важко. Важко не стільки фізично, скільки психологічно. Та й специфіка гри різна. Італійці намагалися грати через швидких нападників Манчіні та Віаллі. Голландці ж робили акцент на контролі м’яча, діяли зваженіше. А зірок у них теж було багато – ван Бастен, Рууд Ґулліт, Франк Рійкард, Рональд Куман. Та вся команда.
– Олеже Володимировичу, чому після блискучого 1986-го цілих чотири роки не могло стати чемпіоном "Динамо"?
– Причин кілька. По-перше, розпочиналася зміна поколінь. Безсонов, Балтача, Баль, Дем’яненко вже були гравцями віковими, Блохін пішов у 1987-му. По-друге, не минають безслідно психологічні удари на кшталт матчів з Бельгією чи "Порту". Фактори накопичувалися. До того ж не дарма Лобановський говорив, що в "Динамо" на максимумі можна провести років п’ять-шість. Після того людський організм починає здавати. То зараз існують сучасніші методи відновлення. На динамівські базі басейн, кілька видів лазень, гарне харчування. У нас якась сауна теж була, але в басейні з іржавою водою поряд могли поміститися не більше п’яти осіб. Харчування? Кинуть на тарілку яєшню з ковбасою й їж. То зараз можна замовляти омлет з сиром, руколою, вісім видів супів, дієтичне м’ясо. Кетчупів зараз їсти не дають, майонезів теж. У наш час на це ніхто уваги не звертав. Ми колись раділи, заселившись в московському готелі "Росія", таким дефіцитам як "Кока-Кола" чи "Фанта".
Розумієте, емоції почали згасати. Якщо в тому ж 1986-му ми після поразок збиралися, обговорювали, чому так сталося, то потім почали ставитися до невдач буденно. Також вплинув на команду перехід Заварова в "Ювентус" у 1988-му. Сашка відпустили першим, а інші почали мріяти про свої переходи. Відчули смак грошей, тим паче, що нам непогано заплатили за чемпіонат Європи. Хотілося заробити більше і розуміли, що це можливо тільки в західних клубах. Саме в той час почали з’являтися агенти чи півагенти. Вони постійно нашіптували, куди тебе запрошують. Усі ці речі заважали сконцентруватися. Та й у Союзі загалом тоді тривала "Пєрєстройка", певності в завтрашньому дні не було.
– Гадаєте, передумовою до вашого переходу в "Рейнджерс" були матчі з шотланцями в 1/16 фіналу Кубка чемпіонів у 1988-му?
– Вже коли опинився в Ґлазґо. Тренер Ґрем Сунесс сказав, що мене вели два чи три роки. Я був на олівці в "Рейнджерс" після чемпіонату Євро-1988.
– Але перехід відбувся тільки після мундіалю-1990, на який збірна СССР їхала одним із прихованих фаворитів, а в підсумку не змогла вийти з групи.
– Головним винуватцем зробили Лобановського. Але не все так просто. Готувалися ми до чемпіонату світу на старовинній туристичній базі Чокко, в горах, поруч із замком. Були там два рази. Футбольне поле там розташоване на вершині гори. Наче все гарно, але ж то майже північ Італії. Наче літо, але велика вологість, постійні дощі, вітер. А грати на чемпіонаті світу довелося в південному місті Барі. Інший клімат, інші умови. До того ж на матчі ми добиралися специфічно. Одинадцять основних футболістів сідали на вертоліт і перелітали гори хвилин 20, а решта доїжджали по серпантину автобусом.
Крім того, між собою ми потім дійшли висновку, що Лобановський вочевидь хотів пройти групу на тлі втоми. То італійський стиль – з групи виходиш з великими зусиллями. А потім набираєш форму і у вирішальних матчах виглядаєш у порівнянні з суперниками щораз свіжіше. І справді, в Італії перед мундіалем ми провели багато часу, зіграли чимало товариських матчів зі збірними і клубами. Також були проблеми зі складом. Несподіванкою стала відсутність у заявці Олега лужного.
– Здається, у нього була травма.
– По-моєму, ні. Також Лобановського тоді критикували, навіщо він взяв Безсонова, Дем’яненка і Хідіятулліна, яким було вже за 30. Не хотілося б нікого образити, але не надто великими помічниками для команди тоді виглядало більшість людей, які сиділи на заміні, приміром, Валерій Брошин, Ігор Шалімов. Та ще й румуни, з якими зустрічалися в першому матчі, були для нас дуже неприємними суперниками. В 1987-му вони у складі "Стяуа" відібрали у нас Суперкубок, пограли ми їм товариську гру. Та й взагалі з країнами колишнього соцтабору було найважче. Вони налаштовувалися на нас по-особливому, вважали, що найголовніше – то перемогти СССР.
– Переходу в "Рейнджерс" передував товариський матч між колишнім і майбутнім вашими клубами на "Айброксі".
– Той матч шотландці перед стартом свого чемпіонату присвятили моєму переходу, а "Динамо" оплатили переліт і проживання. Наші гравці про причину поєдинку знали, то перед матчем дали капітанську пов’язку. "Можеш не розминатися" - кажуть. Але щойно матч розпочався, як хвилині на п’ятій вибігаємо в контратаку. Даю Протасову довгу передачу, а сам біжу відкриватися. Олег м’яч повернув і я метрів з 25-ти як бабахнув у "дев’ятку". Стадіон там "впав". А на "Айброксі" - "биток, 30 тисяч. Наші футболісти теж дивувалися: "Ти що твориш? І капітан, і гол на п’ятій хвилині". Врешті, виграли ми 3:1.
– Цей м’яч красивіший, ніж мінському "Динамо" в фіналі Кубка-1987?
– Мінчанам я з місця забив, зі штрафного. А в Ґлазґо м’яч стрибав, піймав його на ногу зльоту.
– Лобановський у книзі "Безкінечний матч" критикував ваз за те, що маючи сильний удар, ви його вкрай рідко використовуєте.
– Так не давали ж використовувати. У нас було кому бити здалеку. Взяти Гену Литовченка. Куди моєму удару зрівнятися з його, скільки красивих голів він забив здалеку? То з правої ноги. А з іншого боку був Блохін. Ліпшого лівші ж не було. Могли пробити зі штрафного Рац і Бєланов. Я ж до того спокійно ставився. Бийте… Один раз дадуть та й добре. Голи для мене ніколи не були самоціллю. За збірну вперше забив у 54-му матчі, коли грали з норвежцями. Головним завданням у мене було забити більше, ніж Баль. Андрій Михайлович забив 15, а я – 16 (сміється). Ми з ним постійно сперечалися, хто в підсумку більше заб’є.
– У "Рейнджерсі" ви провели чотири сезони, але грали загалом мало.
– Не пощастило. Понад сім років у Києві і два у Чернігові відіграв без жодної серйозної травми, а в Шотландію в одному зі своїх перших матчів отримав пошкодження, через яке вибув надовго. Я приїхав після того, як ми разом з "Динамо" перемогли 4:1 ЦСКА і 13-й раз стали чемпіонами СССР. Був на ходу, щоправда, мусив адаптовуватися до незвичної для себе системи гри в лінію. У Лобановського ми ж грали з переднім і заднім оборонцями, а "Рейнджерсі" сказали, що виходжу на поле, але специфіки ніхто не пояснював. Довелося прилаштовуватися в ході справи. Голова крутилася, чимало не розумів. І добре, що суперник був більш-менш слабкий. Ми перемогли 5:0 "Сенкт-Міррен", а мене визнали найкращим гравцем матчу, вручили пивного келиха. Та вже у наступній зустрічі проти "Сент-Джонстона" порвав хрестоподібні зв’язки. Майже на рівному місці. Біг і щойно хотів на опорній нозі віддавати, як ззаду мене хтось штовхнув. Звалився всією вагою на коліно.
Сезон для мене закінчився. Мені наче наврочили. Річ у тім, що перед дебютом пройшов детальне обстеження до Ньюкасла. Там сказали, що все чисто, що гомілкостопи і коліна в порядку. Після "Сент-Джонстона", правда, обійшлося без операції, але реабілітація тривала вісім місяців. Важко було найперше морально, бо ж мовою не володів. Та й у спілкуванні з реабілітологом виникали непорозуміння. Він каже, що 20 разів треба присісти, а я присідаю 30. Та ще й сам не дуже слухав. За старою звичкою. Радили ретельно розминатися, а я ці поради іґнорував. Як наслідок, відчуваю ту травму понині. Буває, граю за ветеранів, а коліно вискакує.
Тоді ж, восени 1991-го хоча й відновився, але навіть під час підготовки відчував, що то не те. Зрештою, воно й не дивно. То зараз шотландські друзі розповідають, що для гравців після травм розробили спеціальну систему тренувань. Тоді в "Рейнджерсі" був кам’яний вік. Кинули м’яч, "дир-дир" 30 хвилин пограли і все заняття. Так, "дир-дир" інтенсивний, але я б не сказав, що то були навантаження чи якась системна підготовка. В суботу гру зіграв – у неділю маєш відпочинок. В понеділок після вихідного знову валяємо дурня, вівторок знов може бути днем відпочинку. В середу якесь навантаження отримали, а з четверга готуємося до гри. І так по колу. Фізичних навантажень бракувало.
– Михайличенко з’явився у Ґлазґо восени 1991-го. З ким спілкувалися до його появи?
– Познайомився в госпіталі з австралійським фізіотерапевтом. Він до того ж виявився моїм сусідом. Потім постійно їздив з ним у той реабілітаційний центр, де плавав у басейні, займався в тренажерному залі. Він знаходиться за містом, кілометрах у 30-ти від Ґлазґо, серед поля. Так ми поступово здружилися. А з футболістами "Рейнджерс" у той час особливого спілкування не було. Мова їхня від англійської відрізнялася дуже сильно, та ще й футбольний сленг специфічний. Я ж у школі вчився добре, англійську зрозуміти міг. Зокрема вільно спілкувався з тим австралійцем. Зрозуміло, не складнопідрядними реченнями говорили, але спільну мову знаходили. І дружини наші зійшлися. Річ у тім, що в австралійців було троє дітей і вони разом з нашою Катею ходили в один садочок. Ми дружили сім’ями, запрошували одне одного в гості.
Цікаво, що той австралієць мене поставив на ноги, потім ще когось з футболістів "Рейнджерс" і отримав запрошення працювати в клубі. По грошах після госпіталю він піднявся суттєво.
Кілька разів запрошував у гості капітан команди Річард Ґаф. То вже коли приїхав Михайличенко. Ми жили в котеджі у передмісті Ґлазґо. Ґаф мешкав метрах у ста від нас. Було видно, що житло холостяцьке. Повечеряли, але особливого спілкування надалі не вийшло. Непогано спілкувалися з голландцем Пітером Гюйстрою, хоч він і був конкурентом Михайличенка. З леґіонерами все ж спільну мову знайти легше. Алі Макойст, Енді Ґорам, Іан Дюрант як почнуть між собою белькотати, то виникало враження, що то не мова, а набір звуків. На них англійці великими очима дивилися.
Хоча з цими хлопцями весело. "Горбушки" видавав майже кожен. Буває, прибивали цвяхами до підлоги бутси, чимось мастили взуття, намочували футболки. Заїздів на базу у "Рейнджерсі" не було, але футболісти любили збиратися там самі. Тікали від дружин та дітей, грали в карти, в окремих, мабуть, були коханки. Але то дрібниці. Льоша Михайличенко застав у "Рейнджерс" Пола Ґаскойна. Той міг на рибалці закинути комусь із партнерів за командою в багажник рибу. Зрозуміло, через два дні сморід робився таки, що можна було викидати машину. Одного ж разу Ґаззу перед командою вирішив вичитати тренер: "Такий-сякий, вчора прийшов п’яний на тренування". Той винно опустив голову, вибачається. А по нозі стікає струмочок. Пісяє людина.
Проте найбільше вразила атмосфера навколо футболу в Шотландії. На всіх матчах трибуни заповнені. Дербі з "Селтіком", звісно, було подією особливою. Але "кельти" тоді були помітно слабшими від нас. На фініші перевага "Рейнджерс" сягала 15-20 очків. Воно й не дивно, адже в той період не найліпші шотландці виїздили в Англію, а навпаки за "Рейнджерс" виступали збірники Англії Тревор Стівен, воротар Кріс Вудс, Марк Гейтлі.
– З Сунессом ви, виходить. майже не працювали.
– У 1991-му він очолив "Ліверпуль", а "Рейнджерс" прийняв Волтер Сміт. Цікавий дядько. Приїжджаємо після Різдва на тренування, вдягаємо "family dress", робимо групову знимку і їдемо по пабах. Келих пива там, келих там – їздили цілу ніч. А наступного дня тренування. Приходять люди ще фактично п’яні. "Сьогодні у нас крос" - каже Сміт. Зазвичай готуємося на регбійних полях (правда, ідеальної якості), а на цей раз тренування призначили на "Айброксі". Перед кросом Сміт свариться: "Такі-сякі, вчора понапивалися!" А в цей час вийшли два асистенти і винесли ящики з шампанським. Пляшок по десять, в льоду. Ящики поставили по різні боки поля, дали кожному гравцеві по одноразового келиху. Мали не бігти, а йти. П’ять кіл пройшли, шампанського попили й вільні.
Збори у "Рейнджерса" теж цікаві. Готується команда без м’ячів. Впродовж тижня під час дворазових тренувань лише ганяють. Якось поїхали у вже згадувану італійську Чокку. Тиждень готувалися, а в останній день зборів у місті розпочався пивний фестиваль. Лобановський би зійшов з розуму. Можете уявити, щоб футболісти гульбанили цілу ніч? Щоправда, майже жоден з гравців "Рейнджерс" не палив. Горілки чи віскі вони теж не вживають. П’ють пиво, а шампанське, то з апельсиновим соком. Але шотландцям важливо не напитися. Їх цікавить сам процес гульні. Люблять люди повеселитися, погудіти, на ранок у несвідомому стані лежати в літаку. Я в тому всьому участь іноді теж брав, але через мовний бар’єр було не так цікаво. Посидіти ми могли з Михайличенком. Та й то по великих святах – Пасха, Різдво, Новий рік, дні народження.
– Установки в Сунесса і Сміта чимось запам’яталися?
– Та яке? То в нас за день чи два дні до матчу заїзд на базу, за п’ять годин до гри мали поїсти. У Ґлазґо коли матч розпочинався о третій, на стадіоні мали з’явитися за дві години до початку. Перед цим цілком міг напхатися пасти, ніхто за тим не слідкував. Спускаєшся по сходах у роздягальню і читаєш список з 11-ти людей. У 1990-му в число запасних могло потрапити лише дві людини. Навіть воротаря запасного не було. Тобто 13 до матчу причетні, а решта дивляться поєдинок з трибуни. І лише вони отримували преміальні. "Ми сьогодні граємо, давай, давай! Вперед!" Які перегляди, який аналіз? Ми зараз дивимося, приміром, як діють оборонці суперника, як вони переходять вперед. Там на такі "дрібниці" уваги не звертали взагалі.
– В 1992-му на чемпіонаті Європи збірна СНГ з вами у складі програла начебто п’яним шотландцям з рахунком 0:3. І то після нічиїх з німцями та голландцями.
– Нам для виходу у півфінал потрібно було перемагати, тоді як шотландці вже ні на що не претендували. Вони пили всю ніч. Перегар перед матчем відчувався страшенний. "Може піддайтеся?" - жартуємо разом з Михайличенком у розмові з гравцями "Рейнджерс". "Та ви нас і так порвете, подивіться, в якому ви стані" - кажуть ті. "Я прийшов о п’ятій ранку", "Я о шостій…" - хизувалися своїми нічними походеньками. А потім були рикошети, стійки. Навіть не пригадаю, щоб ми не реалізовували стільки моментів в одному матчі. Зрештою, СНГ – хіба то вже була збірна? Ніхто особливо тим результатом не переймався.
– Пізніше ви з Михайличенком стали одними з небагатьох українських гравців, хто відмовився прийняти російське громадянство і виступати за збірну Росії.
– А що мені Росія? До того ж 30 років, навіщо мені це на завершення кар’єри? Ми з Льошею однозначно сказали: "Ні". Те саме зробили Литовченко з Протасовим.
– Мабуть, найпам’ятнішим для вас за чотири роки шотландської кар’єри стало дербі з "Селтіком" у перший день нового. 1994 року. Михайличенко тоді забив два, ви раз, а "Рейнджерс" переміг 4:2.
– То був спалах. Грав я мало і не те щоб деградував, але перестав отримувати від того процесу задоволення. Постійні травми розігратися в повній мірі змоги не давали. Мене це пригнічувало. Власне, в тій грі з "Селтіком" теж вийшов на заміну замість Гейтлі наприкінці зустрічі. А потім знову тривалий час не грав. Тому коли влітку отримав запрошення з Ізраїлю, вирішив поговорити зі Смітом. "Дивися, якщо хочеш – залишайся, - сказав той. – Ми свого ставлення до тебе не змінюємо, у тебе контракт і можеш добути його до кінця. Але в склад ти вочевидь потрапляти не будеш, тренуватимешся з дублем". Ставлення було більш ніж порядним.
– В "Маккабі" з Хайфи вас Андрій Баль покликав?
– Попервах я навіть не знав, що він до цього клубу причетний, лише згодом почав здогадувався, що без його впливу не обійшлося. У нас був агент ізраїльтянин. "Маккабі" потрапив до Ліги чемпіонів, хоче підсилитися" - каже. Чому б ні? У Хайфі тоді крім Андрюхи виступало ще кілька українців – Ваня Гецко, Рома Пец, Сергій Кандауров, Вася Кардаш. Та й місцеві хлопці непогані – Хаїм ревіво потім пограв в Іспанії, Еял Беркович – в Англії. Наче все гаразд, але затримався в новій команді місяці на три. Відпрацював тижневі збори в Голландії, а потім нам у кваліфікації Ліги чемпіонів попався австрійський "Зальцбурґ". Вели вдома 1:0. Але на останніх хвилинах пропустили двічі.
– Саме після вашої заміни.
– Таке. На виїзді поступилися без варіантів. 1:3 – свій м’яч забили на заключних хвилина. Зрозуміло. Що після цього вильоту ставлення було вже зовсім іншим. Мене брали під Лігу чемпіонів, а в чемпіонаті Ізраїлю Хайфа тоді була на голову сильнішою за решту суперників. Я ж прийшов на правах оренди. В той час леґіонерів на полі могло бути не більше трьох, а отже платати мені надалі зарплату в "Маккабі" смислу не бачили. До того ж мене не влаштовували житлові умови. Кажу, не для того, щоб когось образити. А для порівняння. Якщо Кандауров жив в "особняку", то мене поселили у двокімнатній квартирі дому на кшталт "хрущовки". То за умови, що після приходу пояснював, що в Ґлазґо живу в будинку з п’ятьма спальнями. "Так, усе вирішимо, тут буде не гірше" - запевняли. Але коли почали їздити й шукати, постійно шукали виправдання. Там дорого, там ще щось. Крім того, домовлявся, що доньку влаштують в англомовний коледж. Це теж виявилося нереальним. "Дитину треба возити в Тель-Авів" - сказали. Одним словом, побутові проблеми наклалися на футбольні й вирішив не залишатися.
– Баль вкоренився там надовго і не жалів.
– І Вітя Чанов теж. Сашко Уваров ось досі живе. Але мені захотілося повернутися. До того ж повертався я в "Динамо". Поїхав на збори, поговорив з Володимиром Онищенком, котрий тоді очолював команду, з Григорієм Суркісом. Спочатку вони говорили, щоб був дядьком-наставником, а потім трохи змінили думку, сказали, що робитимуть ставку на молодь. Я ж відчував, що не награвся, тому залюбки прийняв пропозицію власника "Борисфена" Дмитра Злобенка. Умови там були гарні, на матчі першої ліги добиралися літаками, футболістів зібрали пристойних, зокрема Литовченка, у тренерському штабі був Чанов. Зрозуміло, що до вищої ліги ми пробилися вже через сезон. Там теж не загубилися, йшли серед лідерів, зіграли внічию з "Динамо".
– Але відігравши за тоді вже "ЦСКА-Борисфен" осінь, ви вирішили завершити кар’єру.
– Клуб почав відчувати труднощі, люди перестали отримувати зарплату. Злобенко команду вже покинув, тому залишатися смислу не бачив. Друзі запропонували роботу в "Ва-Банку", у відділі "паблік релейшенз". Водили мене на зустрічі, немов весільного генерала. Власником того банку був москвич, він був зацікавлений у тому, щоб з допомогою відомих людей закріпити позиції в Києві. Там відпрацював два роки, був ініціатором проведення турніру серед банківських установ.
– Та, мабуть, тягнуло назад у великий футбол?
– Безперечно. Зрозуміло, що футбольних зв’язків не поривав, регулярно відвідував матчі, зустрічався з колишніми партнерами по "Динамо" на святах. Одного разу Безсонов з Литовченком запропонували, якщо є час, допомогти тренувати ЦСКА. "Попрацюєш з оборонцями, - кажуть. – А ми тобі оклад виб’ємо". "О, то ще й гроші платити будуть? Чому б ні" - відповів. Врешті. Затримався в команді довше за всіх, аж до того часу, коли ЦСКА трансформувався в "Арсенал". Грошей не було, ми вже стояли на вильоті, ледве зачепилися за рятівне місце. Закінчував головним, бо пішли і Безсонов, і Фоменко.
Можливо, кинув би ту справу і пішов би в нікуди й я. Але запропонував увійти в тренерський штаб "Динамо" після смерті Лобановського Льоша Михайличенко. Ми ж друзі по житті, і зараз в одному будинку живемо.
– Перший повноцінний сезон з Михайличенком на чолі "Динамо" провело пристойно – виграло чемпіонський титул, два роки поспіль було близьким до виходу з групи Ліги чемпіонів.
– Все було гаразд – і результат давали, і молодь до основи підводили, і леґіонери за нас виступали непогані. Все б нічого, якби не матч кваліфікації Ліги чемпіонів проти "Трабзонспору" влітку 2004-го. Не хочу переходити на особистості, але окремі іноземці зіграли дуже підозріло. З тими гравцями у Михайличенка до того були конфлікти.
– Олексій Олександрович після відставки в структурі клубу залишився.
– Тоді Дем’яненкові та Зуєву запропонували залишитися й за бажання продовжити діяльність в штабі Йожефа Сабо, який замінив Михайличенка. Мені сказали, що маю роботу в національній збірній, де суміщав посади, допомагаючи разом з Дем’яненком Леонідові Буряку.
– У збірній ви затрималися на довго, уже й після відставки Леоніда Йосиповича.
– Блохін запропонував залишитися, а я не відмовився. Можу сказати, що передумови до того успіху, якого досягнув Олег, були створені Буряком. У цілому напрямки їхньої роботи схожі. Не однакові, але в багатьох моментах схожі. Ні один, ні інший стовідсотково Лобановського не копіювали. Сказав би, що Буряк і Блохін подібні не стільки баченням на тактику, скільки в психологічних аспектах. Обидва велику увагу приділяли розмовам з футболістами. Власне, така специфіка роботи в збірній. То в клубі тренер бачить футболістів постійно. Коли люди збираються на тиждень чи два раз на три місяці, дрібниці про фізичний і психологічний стан треба вловлювати на льоту.
– Правда, що мозковим центром збірної Блохіна був Семен Альтман?
– В смислі?
– Відповідав за тактику.
– Так категорично казати не можна, але швидше за все, трохи так і було. Якщо ми з Балем здебільшого вели заняття на полі, тобто доносили до гравців той комплекс вправ, який був затверджений Блохіним, то Семен Йосипович концентрувався на тактиці, на спілкуванні з пресою. Обов’язки ми ділили заздалегідь. Приміром, домовлялися з Балем, що сьогодні я веду тренування, а він судить чи навпаки. Блохін спостерігав за процесом зі сторони, але міг зупинити тренування, внести корективи чи щось підказати. Збором аналітичної інформації займався Володимир Веремеєв. Щоправда, перед чемпіонатом світу обов’язки в цьому напрямі ми теж розділили. Веремеєв відповідав за Іспанію, я слідкував за Саудівською Аравією, а Андрій Михайлович – за Туніс.
– Що подумали, коли Блохін на дебютній після призначення прес-конференції сказав, що виведе збірну на чемпіонат світу з першого місця?
– Не надали цим словам особливого значення. Розуміли, що на нас очікує серйозна робота. Єдине – перед стартом відбірного циклу ми розписали приблизний план здобуття очків. Приміром, маємо перших дві спарених гри. Суперники – Данія і Казахстан. Чотири очки влаштує? Так, тоді записуємо. Греція і Грузія – знову чотири. Підсумувавши, дійшли до висновку, що якщо візьмемо все своє, то станемо перше. Ми ж навіть трохи перевиконали свій план. Ніхто ж не очікував, що обіграємо Туреччину на виїзді 3:0. То була найкраща гра. При цьому накачкою футболістів перед матчами не займалися. У збірній це зробити важко. Часу мало, можна лише пояснити, як грає суперник і згадати, як повинні грати в різних ігрових ситуаціях.
– Один з перших кроків Блохіна на посаді – відрахування за порушення дисципліни Олександра Зотова, В’ячеслава Чечера і Сергія Закарлюки.
– Дисципліна в Олега була на першому місці. Опинилися б на місці цих трьох Воронін, Тимощук чи Шевченко, Блохін теж не вибачив би. Я в цьому переконаний.
– Жбурляння Шевченком футболки перед перервою матчу з македонцями з рук зійшло.
– То зовсім інше. За Зотова, Чечера і Закарлюку Блохіна просили і футболісти, і ми, тренери. Ні й крапка. Мабуть, то теж правильно, бо коли дасиш послаблення раз, доведеться дати й інший. Якщо люди хочуть грати за збірну, то зобов’язані приїжджати в нормальному стані, забути про клубні справи. Речі наче банальні, але втілити їх не так уже й просто.
– Після 0:4 у стартовому матчі від іспанців на чемпіонаті світу-2006 хтось вірив у те, що все завершиться настільки успішно?
– Ні, звичайно. Після того матчу тренери не спали до ранку. Блохін на емоціях навіть хотів піти. Більше всього радів Андрій Михайлович, мовляв, нарешті стану головним. Але трохи заспокоїлися і дійшли висновку, що нічого катастрофічного не відбулося. Ми ще до початку чемпіонату світу припускали, що чотирьох очків для виходу з групи може бути достатньо. Розуміли, що обов’язково треба перемагати Саудівську Аравію, а з Тунісом можна розійтися й миром. Тому прикро було не стільки за сам факт поразки від іспанців, скільки за те, що програли так багато. До того ж у тій зустрічі начудив, вигнавши Ващука і призначивши пенальті, суддя.
Думаю, якби не травми і дискваліфікації, у нас би ще й з італійцями у чвертьфіналі шанси були. То якщо не враховувати, що могли грати не з Італією. В 1/8-й з австралійцями команда Марчело Ліппі дивом відскочила. Гадаю, у 2006-му стався той же ефект, що в нас після Італії на Євро-1988. Вийшли до фіналу і вважали себе героями. Так само 11 років тому хлопці після Швейцарії розуміли, що їхнє досягнення повторять нескоро, що вони увійшли в історію. А можна ж було боротися. Ми намагалися заспокоїти підопічних. Разом з тим, не скажу, що не боролися. І голи суперники забили необов’язкові, і нині, на жаль, покійний Андрій Гусін два моменти втратив. Зрештою, можливо, то й був наш максимум.
– Вважаєте, Блохіну після чемпіонату світу треба було піти? Бо команда в наступному відбірному циклі виглядала спустошеною.
– З одного боку, якесь спустошення справді було. З іншого ж згадайте, які в нас тоді були суперники. Франція та Італія – ще до старту ми розуміли, що шансів вийти на чемпіонат Європи мало. Блохін нехай сам відповідає, чи варто було піти. Як на мене, його б на піку популярності просто з цієї посади не відпустили б. Та й вірили, що можна зіграти на Євро-2008. Правда, після жеребкування та віра стала набагато меншою.
– Зі збірної Блохін взимку 2007-го пішов у "Москву". І забрав туди вас із Балем. Успішним той період кар’єри для вашого штабу назвати складно.
– Почали розуміти, що власники клубу нагодували нас обіцянками, вперше потрапивши на клубну базу. На папері "Москва" виглядала суперклубом, а в кімнатах стояли ліжка з матрацами і подушками, на яких, мабуть, відпочивали ще Валентин Іванов з Едуардом Стрельцовим. Харчуванням команду забезпечувала якась приватна фірма, бракувало тренажерного залу. Два рази на день не могли тренуватися через затори. Ми банально не могли добратися на базу своєчасно. Купа конфліктних ситуацій виникло навколо гравців. Капітан команди Сергій Семак, на якому все трималося, пішов майже відразу. Свої мухи були в аргентинців. Утім, навіть за таких обставин Блохіну просто забракло часу. Дали б йому рік, усе було б гаразд. Показово, що чимало футболістів. Яких тоді запросив Блохін, грають у серйозних клубах понині. Взяти, скажімо, Самедова.
– З того часу ви працюєте тільки з молодіжними збірними.
– Якось так вийшло. З Яковенком товаришуємо сім’ями. В той час у паші з’явилася ідея створити систему молодіжних збірних. Тобто команда U21 (у тому випадку молодіжка з Коноплянкою і Ярмоленком у складі) грає офіційні матчі, а команда U20 готується паралельно до наступного відбірного циклу. Яковенко запропонував взятися за роботу з молодшими мені. Поговорили з Григорієм Суркісом, запевнили його в доцільності існування нової команди й розпочали роботу. Завдань переді мною не ставили, але грали ми вдало – там виграли турнір, там показали гарну гру. Коли передавав цих юнаків. Звільнилося місце в команді юнаків 1993 року народження. Запропонували працювати з ними. Так і втягнувся.
– Самостійно попрацювати з дорослими командами не хочете?
– Хотіти можна, але є реалії. В Україні щороку ліцензію Pro отримує по 20 тренерів. Загалом таких уже осіб 400. 90 відсотків безробітні. Мої амбіції робота з юнаками задовольняє. Розумію, що з клубами певності немає. Варіанти були. Але я ж розумію, що можна працевлаштуватися. Через місяць ту роботу втратити і залишитися на узбіччі.
– В Яковенка колись був інший експеримент – академічна група юнаків 1985 року народження. Гадаєте, цей досвід можна повторити?
– У розмовах з Павлом Олександровичем жартую, що Алієва і Мілевського він надто довго в Конча-Заспі протримав. Ті посиділи в заточенні з 15-ти до 19-ти років, а коли вирвалися, пішли у всі важкі. Але загалом то був гарний досвід. Працюючи з юнаками зараз, бачу, що дисципліна потрібна. Навіть у збірній втратиш пильність і вже дехто чудить. Мова навіть не про спиртне, а про звичайний порядок. Змушую хлопців банально за собою прибирати, не кидати на купу мокрих речей.
– Зараз ви очолюєте збірну України до 19-ти років.
– Розуміємо, що в фінальну частину чемпіонату Європи пробитися буде важко. Але кваліфікацію проходити зобов’язані. І в еліт-раунд теж бажано потрапити. А перемогти там складно, адже далі йде одна команда з чотирьох, а серед суперників обов’язково буде хтось із футбольних топ-держав. Двічі моїм командам на цій стадії попадалися португальці. В минулому циклі – голландці. Звісно, стимулюю хлопців, що вони повинні перемагати. Та вони й самі цього хочуть. Найгірше, коли футболіст змирився з тим, що плистиме по течії. Погано також, що тренери окремих клубів кажуть юнакам. Мовляв, навіщо ця збірна, зосередьтеся на клубі. Але що таке клуб? У "Динамо" і "Шахтарі" місць небагато. Виступаючи за збірну, можеш потрапити на олівець скаутам і поїхати в Західну Європу. А з клубів для більшості є дорога не далі за умовні Охтирку чи Кременчук.
, а також у Viber
показати приховати