Сучасники Бориса Шуршина не шкодували епітетів та порівнянь для його гри. Талант-самородок із невеличкого містечка на Сумщині міг зробити велику кар’єру. Шалена працездатність, магічна ліва нога, хороша генетика та відсутність травм робили його гравцем без очевидних недоліків.
Та чи потребував він більшого? Футбольний романтизм із легкими нотками бразильського характеру вартував більше, ніж значні амбіції. Врешті-решт, щира любов до футболу зробила Бориса Шуршина унікальним в іншому компоненті – неофіційно він є гравцем, який провів найбільшу кількість матчів у професійному українському футболі. Якщо додати ще й ветеранські поєдинки, то загальна цифра перевершує тисячу! Другого квітня Шуршину виповнюється 67 років. І він продовжує виходити на поле. Абсолютна легенда!
"Два дні поїздив на потязі і сказав, що це не моє"
– Я живу на два міста, – каже Борис Михайлович. – Мешкаю я в Сумах, а у рідну Ворожбу періодично навідуюся. Там, на кордоні з Росією, залишаються мої брати та сестри. Ситуація важка – бомблять, стріляють… Напружено дуже.
– Працюєте у Сумах?
– Я – пенсіонер. Додатково ще сторожую в першому училищі.
– Ви грали у багатьох містах, але вирішили повернутися на батьківщину.
– Сумщина – мій рідний край. Так доля склалася. Я грав у Дніпрі, Києві, Нікополі, але Суми та Ворожба – найдорожчі серцю місця. Тому і старість зустрічаю тут.
– Ворожба – відомий залізничний вузол. В юності не розглядали варіанту із роботою на залізниці?
– Мій батько грав у футбол на локальному рівні, тому я теж хотів себе спробувати у спорті. А взагалі так, я одразу після школи намагався стати помічником машиніста. Проте два дні поїздив на потязі і сказав, що це не моє. А тут ще й в Авангард з Білопілля покликали – якраз відбувався фінальний етап чемпіонату. З цього все почалося.
– Ваша кар’єра унікальна, адже ви увесь цей час, з 1974-го, граєте у футбол.
– Мені от-от 67 виповниться, а я все ще граю. Виступаю за ветеранську команду із Сум під назвою Ніколь. Беру участь у чемпіонаті 65+.
– Вам ніколи футбол не набридав?
– Я зараз говорю з тобою, але паралельно дивлюся повтори футбольних матчів. Лігу націй увімкнув. А ти кажеш! Куди я без футболу?
– Натрапив на вашу фотографію, де ви з цигаркою стоїте поруч із футбольним полем. Давно палите?
– Почав у 35 років. Можна сказати, що під час кар’єри не палив. А тут одного разу спробував і затягнуло. Закінчив із великим футболом і все, почалося. Хоча палю небагато – під настрій. Якщо погано на душі, то можу закурити.
"Точної кількості не знаю, але десь у районі 800 матчів зіграв"
– Футбольні архіваріуси називають вас унікальною постаттю в історії українського футболу. Дніпрянин Дмитро Москаленко підрахував майже 900 зіграних вами матчів на професійному рівні. Коли ви дізналися про своє досягнення?
– У нас на Сумщині цим займається Григорій Рева – готує історичні матеріали на футбольну тематику. От він мені й розповів про це. Точної кількості матчів я не знаю, але так, десь у районі 800 матчів зіграв.
– Травми вас оминали?
– Тьху-тьху, дотепер оминають (Усміхається). За увесь час пригадую тільки в Охтирці зв’язку надірвав.
– Останній матч на професійному рівні ви зіграли у 40 років. Ваш Явір із Краснопілля виступав на серйозному рівні – у Першій лізі.
– Я міг би й далі грати, якби не певні курйозні моменти. Тренер вирішив прибрати усіх старичків. Мені й довелося закінчити.
– Ігор Захаряк? Ви старші за нього.
– Звичайно, старший. Такою була його ініціатива – довелося прийняти рішення тренера.
– Цікаво, що навіть в останніх сезонах ви стабільно грали і відзначалися голами.
– Зі здоров’ям проблем не мав. У мене взагалі у родині чимало довгожителів. Моя бабуся, мама моєї мами, прожила 94 роки. Мама померла у 89 років. Тільки батько рано пішов – у 61 рік. Я виховувався у дворі, на природі у Ворожбі. Влітку – футбол, взимку – хокей і лижі.
– За кого у дитинстві вболівали?
– За Динамо. Чудово пригадую часи Веремєєва, Соснихіна, Колотова, Блохіна. Ми з татом разом за киян вболівали. Коли я перейшов у Дніпро, то почав підтримувати цю команду. А зараз, якщо чесно, український футбол дуже рідко дивлюся.
"Серебряников дав кілька порад щодо стандартів"
– Ви починали в 70-х. Який рівень футболу був тоді?
– Якщо чесно, то більшість тренерів сповідували схожий стиль. Фізика і ще раз фізика. Найбільше запам’яталося, коли у київському СКА Юрія Войнова змінив Йожеф Сабо. От з ним було дійсно цікаво. Відчувався контраст та новизна. Ігрові вправи, робота з м’ячем… Ми не втомлювалися від тренувань – все було настільки якісно та інтенсивно.
– Після СКА ви повернулися в Суми. Не хотіли спробувати себе на рівні сильнішому, ніж Друга ліга?
– Насправді мене кликали у Вищу лігу – чотири команди пропонували варіанти. Та мене тягнуло додому. 1981-го я все ж поїхав у Нікополь, а звідти Володимир Ємець забрав мене, Олександра Погорєлова та Ігоря Надєїна у Дніпро. Спочатку я не вірив, що гратиму у Вищій лізі. Коли перейшов у Дніпро, то не одразу там закріпився. Не йшло і все… Зате команда стрімко пішла вгору. З передостаннього місця стрибнули на восьме.
– На ваших очах формувалися майбутні зірки: Протасов, Лютий, Литовченко.
– На той момент вони не демонстрували видатних результатів. Рівень вони показали пізніше. Мені дуже подобалися Протасов і Литовченко. Їхнє мислення на полі інколи дивувало.
– У Нікополі ви потім перетнулися з молодим Миколою Кудрицьким – ще одна зірка.
– Ми мешкали в одній кімнаті. Я добре знав Миколиних батьків. Він доволі стриманим та закритим хлопцем був. Але у грі виглядав чудово та повністю розкривався у грі.
Життя обірвалось у дорозі. Найвідоміші футбольні ДТП, що закінчилися летально
– Після кількох сезонів у Колосі ви отримуєте ще одну спробу і знову їдете в Дніпро. Другий захід був більш вдалим?
– Я пограв із Дніпром у єврокубках – це було дуже пам’ятно. Особливо чітко пригадую виїзний матч з ПСВ, коли ми 2:2 зіграли. Та й від Вищої ліги отримував задоволення. І команда наша набрала хід. Дніпро був сильним насамперед колективною грою та характером. Я б не сказав, що один чи два гравці нас тягнули.
Надєїн, Лисенко, Шуршин
– Ваші екс-партнери відзначають особливе вміння виконувати стандарти. Де ви навчилися цьому мистецтву?
– Все вдавалося саме собою. Підходив і бив – ніяких секретів (Усміхається). Пригадую, як був на зборах у Ялті, мав нагоду поспілкуватися з легендою Динамо Віктором Серебряниковим. Він побачив, що я маю поставлений удар. От і дав кілька порад – як підкручувати, як вивертати гомілкостоп, як бити з підйому. Так я вдосконалив свої навички ще краще.
– Кажуть, деякі воротарі панічно боялися ваших ударів з лівої.
– Це ти у Юрія Сивухи запитай (Сміється).
"Біба пригрозив: "Хто лупитиме бездумно м’яч – сидітиме на лавці"
– 1987-го ви перебралися в охтирський Нафтовик. Контраст між Вищою та Другою лігами сильно відчувався?
– Я не думав, що затримаюся в Охтирці на 9 років. У мене якраз донька народилася, додому мене потягнуло. Але то були чудові часи.
– Легенда Нафтовика Василь Єрмак цитував ваші перші враження від Другої ліги: "Не встигаю за вами, не можу звикнути до такої манери".
– Перше коло я дійсно витратив на те, щоб зрозуміти, куди потрапив. Ніяк не міг підлаштуватися під партнерів. В основному, все трималося на фізичних даних і команди у Другій лізі грали у "бий-біжи". З часом я втягнувся. Допоміг Андрій Андрійович Біба, який пригрозив підопічним: "Хто лупитиме м’яч бездумно вперед – сидітиме на лавці". Відтоді Нафтовик почав м’яч тримати. Суперники плювалися, що усі 90 хвилин намагаються у нас м’яч забрати. Недарма ми 1991-го стали чемпіонами УРСР.
– Ваш колишній тренер Валерій Душков здивував порівнянням: "Борис на тренуванні міг не виблискувати, теорію пропускав, але на полі витворяв чудеса – все на рівні інстинктів. Як Рональдінью".
– Та ну, який Рональдінью? Просто я не міг пройти таку школу в Дніпрі та Колосі і відбувати номер в Охтирці. У мене був досвід, я на цьому виїжджав.
У Нафтовику
– Саме з Нафтовиком ви дебютували у першому історичному сезоні Вищої української ліги. Старших за вас було тільки п’ять футболістів у всьому чемпіонаті.
– Я завжди був молодим душею. І не звертав увагу на вік. У тому вкороченому сезоні я не брав участі тільки у двох матчах. Та й у колективі були досвідчені брати Єрмаки, які за потреби також могли підказати молодшим партнерам. Шкодую тільки, що гол не забив – у матчі з Прикарпаттям пенальті не реалізував.
– Після Нафтовика був Явір. У Краснопіллі, коли вам було під 40, партнери до вас зверталися на "ви"?
– Ні, я заборонив. І просив не називати мене Борисом Михайловичем. Маємо бути всі однаковими та не зважати на вік і регалії.
– Коли ви аналізуєте свою кар’єру, то не шкодуєте, що не досягнули більших висот?
– Зовсім ні. Не жалкую ні про що. Життя одне – що воно дає, те і треба брати. А трофеї, кубки чи великі команди – це все відносне. Я задоволений своєю кар’єрою.