"Взяв бутси-розвалюхи – у них і забив": легенда Карпат Лихачов обігнав Блохіна, грав із Міланом, зрівняв у фіналі-1969
Любомир Кузьмяк зустрівся із Геннадієм Лихачовим, знаменитим форвардом 60-70-х. Це перше в житті велике інтерв'ю легенди львівських Карпат.
Головна перемога в історії Карпат – здобуття Кубка СРСР-1969 – вже давно стала частиною міфології та епосу. Для багатьох вболівальників той тріумф Карпат особливо цінний через походження футболістів. Вболівати за своїх хлопців зі Львова, Хмельницького чи Закарпаття завжди приємніше. Проте навіть ті Карпати не могли похизуватися цілковитою відсутністю легіонерів у своєму складі.
Геннадій Лихачов та Валерій Сиров – два карпатівці з основи команди Юста, народжені за межами України. Власне, унікальність Лихачова не тільки у цьому і не у його фантастичній гольовій серії в тому розіграші Кубка СРСР. "22 листопада 1966-го я вперше приїхав до Львова. І вже майже 60 років з невеликими перервами мешкаю тут. Народився я в Саратові, але почуваюся львів’янином. Це місто дало мені все", – каже Геннадій Михайлович.
Річницю завоювання Кубка СРСР можуть відсвяткувати лише четверо карпатівців: власне Лихачов, капітан Ігор Кульчицький та захисник Юрій Бондаренко, які мешкають у Львові. Доля голкіпера Михайла Лупола, на жаль, невідома. Кілька років тому він залишався в окупованій Макіївці на Донеччині.
В інтерв’ю легенди Карпат для Футбол 24 у його 79-й день народження – про придбані бутси перед фіналом, особливу настанову Мікльоша, єдине вилучення в кар’єрі та безцінну футболку Джанні Рівери.
"Вперше у житті грав на 100-тисячнику. Воріт не бачив"
– Ваш партнер Іван Герег казав, що 17 серпня для нього є важливішим за день народження. А ви зазвичай святкуєте річницю здобуття Кубка?
– Я тоді не святкував, а тепер – і поготів. Нас одразу після матчу повезли на телестудію. Приїхали туди опівночі, нас зустріли вірменським коньяком. Поставили два ящики! А я їсти хотів – з’їв тістечко і отруївся.
– Ви усією командою поїхали на студію?
– Так. Я говорити відмовлявся, промов не готував. Тут оголошують: "Зараз автор забитого м’яча скаже слово". Та ви що? Я розгубився. Виручила Ольга Морозова, молода тенісистка, яка також була у студії: "Ви помітили, що воротар Кудасов стоїть на опорній нозі, тому цілили у дальній кут?" Я відповів чесно: "Та який Кудасов? Яка опорна? Я вперше у житті грав на 100-тисячнику. Воріт не бачив, не кажучи про Кудасова на опорній. Вдарив, забив – ось і все".
Страховий менеджер, бізнесмен, м’ясник: Карпати-1969 – як склалися їхні долі?
– Кажуть, що саме ваш земляк із Саратова, воротар ростовського СКА Лев Кудасов, продав вам бутси, у яких ви на фінал вийшли.
– Якщо точніше, то його партнер Олексій Єськов. Перед самим фіналом купив за 50 рублів. То були немалі гроші. Зате красиві які – фірмовий Адідас! Відіграв перший тайм на Лужніках – ледь до роздягальні дійшов. У перерві взяв свої бутси-розвалюхи і відчув себе зовсім по-іншому. У них і забив гол.
Переможці Кубка у телестудії
– За день до фіналу ви святкували 23-й день народження. Як вас команда вітала?
– Прокинулися о 6-й ранку на базі, налили мені склянку сметани і поїхали в аеропорт. Побажали забити гол, я відповів: "Постараюся". Кількома днями раніше, 11 серпня, я вже отримав подарунок від клубу. Директор заводу "Електрон" Степан Петровський, який опікувався командою, вручив папірець і сказав: "Їдь на Левандівку, забирай свою Волгу".
– Враховуючи емоційне піднесення та хвилювання, перед фіналом змогли заснути?
– Після матчів я ніколи не спав. Завжди відчував напругу та спустошення. Перед фіналом теж почувався стривожено. У Ростова насправді була хороша команда. Я схильний вважати, що нам пощастило. І не лише у фіналі, а й на попередніх стадіях. Якби з Араратом та Суднобудівником ми грали на виїзді, то не факт, що перемогли б.
– Янош Габовда казав, що після виїзної перемоги над Трудом у Воронежі повірив у реальність виграшу турніру. Чвертьфінал був особливо важким?
– Народу на трибунах безліч, суперник дуже непростий. Я відкрив рахунок ударом з пенальті у першому таймі. А потім на останніх хвилинах одинадцятиметровий призначили вже у наші ворота. Як Вітя Турпак його відбив? Уявлення не маю. А воротар Труда, якому я забив – Валерій Татаренко – через пів року повісився. Не знаю, що там трапилося. У цьому контексті пригадую кіпера тбіліського Динамо Теймураза Степанія, який загинув у ДТП 21-річним. Ми з грузинами добре товаришували, не раз тепло спілкувалися з Теймуразом, братами Нодія та їхніми партнерами.
"Перед фіналом Мікльош виступив лише з трьома словами"
– На архівних кадрах у день фіналу вулиці Львова виглядали спорожнілими. Ви відчували, що усе місто вболіває за Карпати?
– Аякже. Усі матч дивилися. А потім навіть трохи лиха накоїли. Уявляєш, тролейбус на радощах перевернули!
– Вас із трапу літака на руках виносили?
– Як підняли на летовищі, то опустили на землю ледь не в центрі міста. Три вантажівки квітів назбирали. І на Лужниках ми мали чудову підтримку. Мій рідний брат їздив на матч до Москви. Коли люди дізналися, хто він, то від ейфорії ледь не задавили.
– У тому розіграші Кубка СРСР ви встановили унікальне досягнення, коли забивали ледь не на всіх стадіях турніру.
– Я порахував – з 12 командних голів я забив шість. Не вдалося відзначитися тільки у ворота одного суперника – Азовця із Жданова, нинішнього Маріуполя, проти якого грали на стадії 1/64 фіналу.
– За винятком двох матчів, Карпати приймали усіх суперників вдома. Обставини грали вам на руку?
– Головний драматизм відбувся у чвертьфіналі, коли московське Торпедо приймало миколаївський Суднобудівник. Більшість наших футболістів вболівала за Суднобудівник – потенційно слабшого суперника у півфіналі. Я ж підтримував Торпедо, бо у такому разі ми приймали б москвичів на Дружбі. А з Суднобудівником місце проведення матчу вирішував жереб. Проте команда Юрія Войнова виграла, а жеребкування було вдалим для нас – Миколаїв приїхав до Львова і ми їх вдома перемогли 2:0.
– У фіналі ви пропустили першими і пішли на перерву, поступаючись 0:1. Що відбувалося у роздягальні?
– До матчу дехто побоювався розгромної поразки. Мовляв, не критично, якщо 0:1 програємо, аби п’ять не пропустити. У перерві нічого надзвичайного не трапилося. Мені більше сподобалася установка від начальника команди до поєдинку. Карло Мікльош виступив лише з трьома словами: "Грайте, хлопці, розумно!" Що це означало? Уявлення не маю. Та ми все самі усвідомлювали.
"Обігнав Блохіна, та він цього не визнає"
– Як гадаєте, у чому полягала сила тих Карпат?
– У колективі. Ернест Юст не любив змінювати склад. Це стосувалося не лише сезону-1969, а й загалом. Маю визнати, що Юст та Бубукін – найкращі тренери у моїй кар’єрі. Валентин Борисович взагалі у мені бачив свого наступника. Хотів залучити мене до тренерської діяльності. Я відмовився, а пізніше шкодував.
– Про Бубукіна різне у Львові казали.
– Я можу виключно позитив згадати. Пригадую, як ми часто відпрацьовували навіси з флангів. "Гено, пробігай і прострілюй у штрафний майданчик", – наказував тренер. Я відповідав, що там нікого немає. "Це не твоя справа. Головне – виконай навіс", – пояснював Бубукін. А потім сварився на Габовду: "Де ти був, коли Лихачов подавав?"
Лихачов подає кутовий
– Якщо Габовда ловив головою ваші подачі, то м’яч безумовно опинявся у сітці?
– Краще за Івана ніхто не грав головою у Союзі. Казали про Старухіна, ще там когось називали… Та яке там. Габовда – номер один! Сяде і набиває м’яч на голові. Сотню може – легесенько. А я ледь два рази наб’ю.
– Зате ви були найшвидшим.
– Блохін цього не визнає.
– Ви змагалися з ним?
– Коли їздив на оглядини в Динамо з Остапом Савкою та з Ростиком Поточняком. Принаймні, це так тоді назвали. Якось після зарядки старші хлопці Медвідь, Хмельницький і Рудаков вирішили влаштувати нам змагання на трьох дистанціях: 30 метрів, 60 і 100. Кожен зробив свою ставку. На усіх трьох я Олега обігнав.
Лихачов (ліворуч) і Коньков (праворуч)
– У вашій кар’єрі була лише одна червона картка – 1972-го із Зорею, яка мчала до свого чемпіонства, Валентин Ліпатов вилучив вас із поля. За що?
– У Луганську завжди складно грати. А тут ще й суперечливий епізод поруч із лінією поля. М’яч не вийшов, я його зберіг у грі. Асистент арбітра махає прапорцем – аут. Пробігаю поруч і кажу: "…, ну який аут?!" Образив суддю, використавши його етнічну приналежність. Ліпатов підбіг, почув підказку асистента і показав мені пряму червону. Юст одразу запитав, за що вигнали. Я розповів, а тренер сказав: "Ну все правильно зробили".
– Не оштрафував?
– Та ні, нічого такого.
"Якщо десь зупинимося, то відчиняй двері і біжи"
– У Карпатах ви провели одинадцять років без перерви. Вас запрошували в інші клуби?
– Лобановський кликав у Дніпро одразу після Кубка. Я летів до батьків у Саратов, ми навіть домовилися, що я повертатимуся через Дніпропетровськ. Валерій Васильович чекав мене в аеропорту. Я сказав "Добре" і полетів через Москву. Потім якось перетнулися з Лобановським. Він пройшов повз, ніби не помічаючи мене. Я все сам розумів.
– Могли подумати, що Львів стане для вас рідним?
– Мені дали тут чотири квартири за три роки. Я перевіз сюди всіх рідних. За увесь час виключно добре ставлення, увага та турбота. Як я міг шукати чогось кращого? Ось один випадок, який ілюструє ставлення львів’ян до мене. Перед багатьма матчами на поле вибігала жінка, яка дарувала мені квітку. Це стало своєрідною традицією. Квітку я передаровував дітям на трибунах. А після гри та ж дівчина перед входом в автобус дарувала мені парфуми. Як потім виявилося, вона працювала на парфумерній фабриці. Мене це дуже розчулювало.
– Як ви взагалі опинилися у Львові?
– Я розпочинав у рідному саратовському Соколі. Мене тільки взяли у команду, граю за дубль. У матчі з Карпатами видав феєрію, забив цілу пачку голів. Наступного дня – поєдинок основних складів на Дружбі. Я у запасі сиджу – худий, малий, 50 кілограмів ваги. Сокіл виграв 1:0 – єдиний гол забив наш лідер Віктор Чернишков. Ми мешкали у готелі "Львів", ночували там і пізніше мали відлітати на матч в інше місто. Наступного ранку ми з Віктором вийшли на прогулянку центром Львова. Раптом до нас під’їжджає УАЗик. Двері відчинилися і ррраз – нас у машину затягнули.
– Викрадення посеред білого дня?
– Спочатку ми теж не зрозуміли, що трапилося. Вітя мені прошепотів на вухо: "Якщо десь зупинимося, то відчиняй двері і біжи". Тільки згодом нам повідомили, що це представники футбольної команди. Коли приїхали на зустріч з керівництвом Карпат, Чернишков довго не думав: "Мені 28 років, я все життя у Саратові провів, а от Генка – молодий, вам підійде". Зрештою, ми повернулися у готель, але інтерес Карпат не зник. Навіть Юст у Саратов приїжджав. Врешті-решт, мене переконали.
– Що було головним аргументом?
– До Львова я приїхав не сам, а із сестрою. Вона й взялася переконувати. Карпати виділили мені квартиру, одразу оточили увагою. Потім Сокіл не хотів мене відпускати. Почали вигадувати якісь історії, мовляв, я не повернув у клуб спортивний костюм. На щастя, все згодом вирішилося.
"Пропонували за футболку Рівери будь-які гроші. Пам'ять важливіша"
– 1976-го Карпати зіграли товариський матч із Міланом. Федір Чорба згадував свій гол у ворота чемпіона Європи Енріко Альбертозі, а Ярослав Кікоть розповідав, як обмінявся після гри футболкою із володарем "Золотого м’яча" Джанні Ріверою. А що вам запам’яталося?
– Неправда! Це я футболку Рівери дістав. Розповідаю, як все було. Перед грою нам видали прості зелені футболки – одні з найдешевших, які тоді існували. Виходимо на розминку, а на лінії лежить купка футболок Мілана – десять штук. Щось на кшталт подарунку для нас. Я вибрав свою "сімку", під якою також Рівера за Мілан грав. А от Козинкевичу подарунка не дісталося.
– Чому?
– Поки Едик пішов у туалет, його футболку з номером 11 хтось забрав. Як пізніше з’ясувалося, Сашко Ракитський. Воротарям же не давали – от він і футболку польового гравця взяв. Сама гра була непоганою. Мене збили у штрафному майданчику, Федя Чорба реалізував пенальті. Згодом Мілан відігрався – так і закінчили 1:1.
– Футболка Рівери у вас досі є?
– У мене, напевно, в єдиного залишилася. Мені якось пропонували: "Гено, даємо будь-які гроші". Однак я відмовився. Пам'ять важливіша за гроші.
– Ви згадали про Ракитського, який із розпачем розповідав про втрачені медалі 1976-го: "В останньому матчі із Зенітом нас "сплавили". Ми собі піджаки підготували для медалей, дірки поробили…"
– Шостого листопада ми грали у Москві з ЦСКА. Погода жахлива: сніг, дощ, болото. Зіграли 1:1, ввечері літак. Спали на підлозі всю ніч, рейс через погодні умови перенесли. Квитки на літак здали, натомість взяли на потяг. Повернулися до Львова тільки ввечері 8 листопада. А через два дні гра із Зенітом, найбільш неприємною командою Вищої ліги. Перший тайм – горимо 0:2. Потім заробляємо пенальті, Чорба не забиває, пропускаємо втретє. Все наче страшний сон.
– Надія була на суперників.
– Паралельно у Тбілісі грали два Динамо. Нам треба було вболівати або за нічию, або за москвичів. У підсумку грузини виграли 3:1, Реваз Челебадзе дубль оформив. Все, ми в… одному місці. Не тільки не другі, а й навіть не треті.
"Савка просив: "Дай пенальті, четвертий заб’ю". Я відмовився і схибив"
– За останні роки відійшли у вічність кілька ваших одноклубників. Ви близько товаришували з Ростиславом Поточняком, екс-партнером по Карпатах і Металісті. Три роки тому його не стало. Ще через рік пішов інший ваш друг Богдан Грещак.
– У нас була традиція. На Погулянці, поруч зі школою, я залишав на стоянці автомобіль. Заходив у гості до Богдана Грещака та Романа Риф’яка. Також туди і Ростик приходив. Мали вільний час – у джокера грали, згадували минуле. А зараз нікого, всі пішли один за одним. Дуже сумно та самотньо. Ще й Віті Никитюка 2021-го не стало…
– У Карпатах ви були штатним пенальтистом. До певного моменту?
– Бив, поки вперше не схибив. Приймали вдома Локомотив, Остап Савка три голи їм забив. Суддя призначає пенальті у ті ворота, що ближче до роздягальні. Я взявся виконувати, але Остап просить: "Дай мені м’яч, четвертий гол заб’ю". Я відмовився, пробив у правий кут і схибив. Після цього зарікся – ніяких пенальті.
Лихачов пробиває пенальті
– 1971-го Карпати дебютували у Вищій лізі матчем з Араратом. Там теж фігурує драматизм із пенальті. І не одним.
– Ми грали не на Раздані, а на старому стадіоні Спартак. Народу на трибунах – ого-го! Пішов кутовий виконувати і дивом вцілів. То каміння пролетить, то ще якісь предмети жбурляють. І у такій атмосфері суддя Табаков наважився призначити пенальті за фол на Грещаку. Кульчицький його реалізував. На 87-й хвилині Табаков ставить ще одну "точку"! Кульчицький знову бере м’яч, проте хтось із вірмен як зацідить Кульчику! Кров на обличчі, пауза. Зрозуміло, що Ігор вже не битиме.
Кульчицький: Іскра української Незалежності спалахнула, коли "Карпати" здобули Кубок СРСР
– У вас був варіант взяти м’яч?
– Ні, Тарас Шулятицький пішов пробивати. Вдарив і схибив. Коли він виконував пенальті, ми вже були на низькому старті – готувалися бігти у роздягальню. Тарас пробив і ми рвонули з поля – навіть не думали матч догравати. Шулятицький поки добіг до нас, добряче отримав.
– Коли вибралися зі стадіону?
– Ми у роздягальні сиділи п’ять годин. Вболівальники скло все вибили, автобус пошкодили. Десь опівночі все заспокоїлося. Ми вилітали з Єревану зранку. Приїхали під готель, швидко вибігли з автобуса. А як інакше? Нас і там шпана чекала. Добре, що встигли втекти.
– На полі вас можна було впізнати не лише завдяки хорошій швидкості. Вас вирізняли серед інших стильні чорні вуса.
– Запустив я їх не для іміджу. Коли їздили на Кубу, то я захворів там на червоний вовчак. Пропустив 14 місяців. Під кубинським сонцем обличчя перетворилося на мандарин. Пощастило потрапити до одного чоловіка, який травами лікував цю хворобу. Лікарі братися за лікування не хотіли.
– Карпати ви покинули 1977-го, одним із останніх з-поміж володарів Кубка СРСР. Як залишали рідний клуб?
– Шкодую, що це трапилося так рано. Мене, Поточняка та Кікотя списали, хоча мені було 30 років, а їм – ще менше. Здавалося, що ми ще могли допомогти Карпатам. Ми з Ростиком поїхали у Харків – там у Металісті він став легендою. Звичайно, було непросто піти з команди Вищої ліги у Другу лігу. Але це життя, це футбол. Образи у мене немає.
Автор висловлює подяку Назару Яцишину за допомогу в організації інтервʼю.