В історії команди київського Динамо видатних оборонців не бракувало. Нинішній гість Футбол 24 – один з них. Втім, навіть на тлі своїх зіркових попередників Олександр Головко вирізняється найперше інтелектуальним стилем гри, вмінням перегравати суперників мізками. У сьогоднішньому інтерв'ю, яке публікуємо в рамках спільного проекту Футбол 24 і громадської організації Друзі Динамо, нинішній наставник молодіжної збірної України розповів, як переміг киян у першому чемпіонаті України в складі Таврії, як тримав найвидатніших європейських нападників, за рахунок чого Динамо перемогло Барселону і чому не переграло Баварію в півфіналі Ліги чемпіонів, згадав про свою сутичку з Філімоновим у Ліверпулі і окреслив перспективи потрапляння команди, яку він очолює, на Олімпіаду-2020.
"Ту Таврію порівняв би з сучасним Лестером"
– Олександре Борисовичу, перше чемпіонство Таврії, одним зі співтворців якого ви стали, давно обросло легендами. Усе, починаючи від перед матчевої установки Анатолія Заяєва, який жартував, що забув прізвища Лужного і Шматоваленка і говорив про людей з накачаними ногами, які бігають по флангах.
– Що саме говорив Анатолій Миколайович, вже й не пригадаю. Знаю, що люди, які пишуть мемуари, часто прикрашають те, що було, красивими історіями. Я цим займатися не буду. А саме те чемпіонство згадується, немов цікава авантюра. Перед нами стояло завдання потрапити до єврокубків. Для цього потрібно було займати у своїй групі перше місце. Завдання ми виконали, зігравши на виїзді 0:0 з Шахтарем. Однак зайняли перше місце і мусили грати фінал (усміхається).
Зрозуміло, що динамівці були фаворитами, але гра у Львові продемонструвала, що ми були готові протистояти киянам в футбольних, психологічних й інших аспектах. Цього не очікував ніхто, навіть ми. Хоча, звісно, до фіналу ми готувалися. Після того, як нас після матчу в Донецьку два-три дні в Сімферополі не могли знайти. За добу чи дві до фіналу ми просто переночували, провели якесь одне тренування. Тренування не надто складне, бо в голові ще зоставалася ейфорія від того, що вже зробили. Розуміли, що завдання виконане. Думали, поїдемо до Львова, зіграємо, а в разі, якщо поступимося Динамо, ніхто нас не засудить. А вийде, то вийде. Вийшло.
– Ви запам’яталися найперше як сильний персональник. Напередодні золотого матчу мали завдання тримати лідера динамівської атаки Олега Саленка?
– Завдань по окремо взятих гравцях не мав точно. Ми пройшли довгий шлях. Особисто я розпочинав ще з першої радянської ліги. То була неймовірна школа, після якої тренерові не вартувало налаштовувати підопічних на те, що проти цього суперника легко, а з іншим складно. Не дивлячись на те, що я був молодий, з таким досвідом вже почувався досвідченим. Довіру Заяєва відчував з перших днів появи в Таврії й швидко набрався речей, які прискорили моє становлення. Взагалі, у нас у Сімферополі була прекрасна команда – і якщо брати до уваги тренера, і особистостей, які поряд зі мною тоді виступали.
– Судячи з телекартинки, львівський стадіон Україна тоді вболівав за Таврію.
– Думаю, що стадіон Україна тривалий час не міг зрозуміти, за кого йому вболівати. Бо хочеш – не хочеш, а Динамо є Динамо. Нас львів’яни знали погано і то логічно. Але в процесі гри вболівальники переходили то на один, то на інший бік. Зрозуміло, що коли ми забили першими, запахло сенсацією. А нашим братам-українцям лише подавай щось смажене. Втім, звісно, дякую львів’янам за те, що нас тоді підтримували.
– Кажете, що довго гравців Таврії не могли зібрати разом після нічиєї з Шахтарем. Що робилося після здобуття чемпіонства?
– Думаю, у кожного ця історія була індивідуальною. В миті тріумфу почуваєшся найщасливішою людиною на землі. Але це відчуття швидко минає. І починаються буденні питання – де те, де інше, чому немає того. Однак часу на розкачку в нас не було, бо невдовзі мали стартувати у єврокубках. Взагалі, ту Таврію порівняв би з сучасним Лестером, коли команда може зібратися на один сезон, але без відповідного запасу міцності у наступному чемпіонаті спаду уникнути неможливо. Власне, скотилися вниз у 1993-му й ми. Наступних регалій Таврії довелося чекати довгих 18 років.
– У Динамо вас пам’ятають поруч із Владиславом Ващуком. Хоча коли ви у 1995-му прийшли до Києва, з центральних оборонців тут були гравці збірної Сергій Беженар, Сергій Леженцев.
– То селекція. Виживає найсильніший. На той час у мене й Владика вистачило сил, щоб використати свій шанс і не віддавати місця в основі впродовж наступних шести чи семи сезонів. То звична конкуренція, яку ми з Ващуком витримали. Звичайно, згадувані вами футболісти – теж висококласні. Виходячи з ними в парі, теж відчував надійність. Хоча не можу сказати, що мені було байдуже, з ким грати. Як би не було, але футбольні зв’язки формуються на ментальному рівні. Особливо коли з'являється досвід. Особливо коли мова про центральну зону оборони, де воротар і два захисники мають розуміти одне одного підсвідомо. Ця трійця, а надто двоє центральних оборонців мають бути одним цілим. Ми з Владом дивилися на футбол однаково. І розуміли, чого від нас вимагають. Нам вистачало футбольного інтелекту, щоб допомагати одне одному.
– Виступи в Динамо ви розпочали під керівництвом Йожефа Сабо. Але перемоги з’явилися з приходом Валерія Лобановського.
– На мій погляд, з приходом Валерія Васильовича робота стала системнішою. Стало менше емоцій, а додалося кропіткої, важкої праці, де не було часу на зайві думки. Й звісно, велику роль відіграла довіра тренера. На той момент я очікування Валерія Васильовича виправдовував.
– Коли розпочинали перший єврокубковий сезон під керівництвом Лобановського, розуміли на що команда здатна?
– Нічого не розуміли. Ми усвідомлювали, що прийшла легенда. Попервах сиділи і дискутували з Валерієм Васильовичем, цікавилися його думою, як треба чинити в різних ігрових ситуаціях. І лише потім починали розуміти, про що ми взагалі можемо розмовляти з такою величиною. Просто намагалися виконувати те, що від нас вимагалося. Раз перемагали, то щось робилося правильно. А воно ж як зазвичай? Коли тобі важко, але є результат, то з’являється й розуміння, для чого ти все це робиш.
– Юрій Калитвинцев колись сказав, що Лобановський під час тренувальних зборів тривалий час моделював гру Динамо так, немов команді доведеться грати проти Барселони. Це, мовляв, і допомогло розгромити каталонців в обох поєдинках у 1997-му.
– Не став би говорити категорично, що моделювання було аж настільки специфічним. На той час такої детальної інформації, яку отримуємо про кожного суперника зараз, ми про Барселону не мали. Так, матчі каталонців ми дивилися, але особливих тонкощів їхньої гри не знали. Валерій Васильович розумів, з яким суперником нам доведеться грати. Просто на той момент ми переважали каталонців і функціонально, і як команда, і за рівнем індивідуальної майстерності. Ми розуміли, що готові до чогось більшого, ніж рівень чемпіонату України. Питання могли виникати лише в царині психології. Але тренерові вдалося заспокоїти команду. Найголовнішим для нас було переступити внутрішній бар'єр у середині себе. Нам це вийшло.
– Коли Динамо програло Ювентусу в чвертьфіналі Ліги чемпіонів-1997/1998, Лобановський сказав: "Якби ми пройшли далі, то був би злочин проти футболу". Згодні?
– Ні. Ми могли виграти, і то б не було щось надзвичайне. На мою думку, Валерій Васильович сказав так тому, що дуже поважав Ювентус в цілому і її тренера Марчелло Ліппі зокрема. То була одна з тих команд, до яких Лобановський ставився обережно, але з великою шанобливістю. Принаймні я це відчував. Валерій Васильович розумів реальну силу Ювентуса і бачив, що ми на той момент виявилися не готовими їй протистояти.
– Наступна Ліга чемпіонів стала найуспішнішою в незалежній історії українського футболу. Проте починалося все з одного очка в двох стартових матчах, з голу Сергія Реброва на останніх секундах третього поєдинку проти Арсенала на Вемблі.
– Тоді все було на грані. Почати варто з протистояння з чеською Спартою, яке ми виграли лише в серії післяматчевих пенальті. Андрій Шевченко створив гол, який врятував нас у Празі, на заключних хвилинах основного часу. Правий був Віктор Прокопенко, сказавши, що логіки у футболі шукати не варто. З іншого боку, нічого випадкового в наших результатах не було. Ми буди готовими функціонально, психологічно, усі розуміли, що на Динамо працює вся країна. Однак м’яч круглий, а поле рівне. Хтось ці речі називає фартом, але вони вони заробляються важкою працею. Щастить завжди найсильнішим. Нам теж тоді пощастило, бо ми невтомно працювали.
– У контексті півфіналу з Баварією знову зацитую Лобановського: "Команда не повірила, що такого суперника можна перемагати 5:1 чи 6:1".
– А ось тут погоджуся. Не дивлячись на те, що нам якось неймовірно легко домашній матч давався, усі хлопці занадто поважали мюнхенців. Навіть тоді, коли за рахунку 3:1 у нас було чимало моментів, щоб забити ще. Але врешті Карстен Янкер забив у ситуації, де, можливо, помилився я. Все завершилося нічиєю 3:3.
Карстен Янкер продавив Головка та зрівняв рахунок, 3:3...
Втім, протистояння тривало не 90, а 180 хвилин. У Мюнхені ми довести свою перевагу не змогли. Мабуть, теж справедливо, бо Баварія ледь не виграла ту Лігу чемпіонів. Виграла б, якби не пропустила два м’ячі від Манчестера в компенсований арбітром час у фіналі. У нас база в Конча-Заспі вибухнула, коли Тедді Шерінгем та Оле-Гунар Солск’яєр ті голи забивали. Від радості, звичайно.
"Динамо"-1999, якого боялася Європа. Золотий склад Лобановського – де вони зараз
– Переконаний, що сталося так, як мало статися. Вдячний долі, що вона склалася саме так. Хоча якщо брати кожну окремо взяту ситуацію, то десь недопрацювали, десь хтось був за нас сильнішим. У світі мільйони футболістів і кожен хоче одного – перемоги.
– Мені особисто той період запам’ятався зокрема трьома вашими протистояннями – проти француза Ніколя Анелька, якому ви у восьми матчах не дали забити жодного разу, проти іспанця Фернандо Морьєнтеса й, безперечно, проти Янкера.
– Карстен, безумовно, найнеприємніший із вами перерахованих. То момент суто фізіологічний – 90 кілограмів проти 75-ти. Переграти нападника з такими габаритами можна виключно за рахунок мізків, завдяки роботі на випередження і з допомогою вибору позиції. Штовхатися з Янкером не бажано. До чого це може призвести, продемонстрував епізод з третім голом у наші ворота у згадуваному півфіналі. На мій погляд, перешкодити Карстенові в цій ситуації було вже просто неможливо.
Непросто було й з Анелька, в меншій мірі – з Морьєнтесом. З гравців Реала мені більше клопотів завдавав Рауль. То нападник, з яким грати неприємно, він завжди там, де небезпечно. Також додав би іншого німця – Ульфа Кірстена. То люди, з якими було дійсно важко.
Проти Янкера в матчі збірних
Проти Алана Ширера
– В Україні такі люди були?
– Так. Я з ними тренувався в одному клубі. Це – Шевченко і Ребров. Я проти них не грав, але постійна робота в тренувальному режимі давала змогу впевненіше почуватися на міжнародній арені.
– Пам’ятаєте момент, коли у 1999-му після одного з моментів виїзного матчу проти Баварії не стрималися і щепилися безпосередньо на полі Олександр Шовковський і Юрій Дмитрулін?
– Так.
– І як ви гаркнули на Олександра Філімонова після пропущеного в 2000-му голу в Ліверпулі теж?
– Звісно.
– Можна сказати, що то був дзвіночок, що та плеяда гравців починає сходити?
– Можливо. То була частинка згасання тієї команди, то були просто нерви. Адже осилити ту роботу, яку осилили ми, здатен далеко не кожен. Ми витратили чимало сил, хоча й знали, для чого працювали. Однак рано чи пізно людина починає ламатися. У когось ці збої проявляються в такий спосіб, як у мене. Хтось реагує по-своєму, когось зараз вже немає в живих. Спорт найвищих досягнень – нещадний. особливо коли граєш за таку команду як Динамо. Звичайно, емоції бажано приховувати і найчастіше нам це виходило.
Кулак почав розжиматися, коли розпочалися перші приїзди іноземців, коли інший підхід до футболу почав змінювати зокрема й нас. І, безперечно, у нас теж поволі розпочинався закат. Він розпочинається тоді, коли починаєш вимагати не з себе, а з когось іншого. То особливість всіх гравців, які мають завершувати виступи. А вміння піти – то теж достоїнство. У нас питання почалися після того, як команду залишили Андрій Шевченко, Олег Лужний, Каха Каладзе. Ставало зрозумілим, що ця команда дограє свій п’ятирічний цикл. У мене тоді теж був варіант з Ліверпулем. Не склалося, але то вже інша історія. Важливо інше: ця команда перестала досягати в єврокубках того, чого вона досягала раніше. Якийсь час ми грали радше за інерцією. Мені здавалося, що при цьому ми демонструємо достатньо хороший футбол.
А потім змінилося все. Зрозуміло, найбільше підкосила нас смерть Валерія Васильовича. То вже була інша історія й інша команда.
Проти Саакашвілі, але за Шеву. Як живеться Кахаберу Каладзе
Матч з МЮ в Лізі чемпіонів. Проти Райана Гіггза
– Ви не перший, хто каже, що з легіонерами єдності не було.
– Залежно від того, кого вважати легіонером. Валика Белькевича, Сашка Хацкевича чи Макса Шацьких усі вважали своїми. Те саме стосується Флоріна Черната, Тіберіу Гіоане, Георгі Пеєва, балканців. То хлопці з країн колишнього соцтабору. А ось із гравцями з дальнього зарубіжжя єдності не може бути за визначенням. Бо ментальність у нас різна. Важко було з бразильцями, аргентинцем Нанні. Але, повторюю, то вже був інший час і початок побудови нової команди. Нам у ній місця не було з огляду на вік.
– Завершивши кар'єру, відразу вирішили, що будете тренером?
– Ні, звичайно. Хотів залишитися в футболі, але ще не знав, у якій ролі. На роздуми витратив близько року. Сумнівався, що тренерство – то те, що мені треба. Бо то інша специфіка. Але отримав дзвінок з Федерації футболу, запропонували роботу. Спершу відмовився, бо розумів, що перед тим як тренувати, треба вчитися. Але Юра Калитвинцев, якщо не помиляюся, мав очолювати Динамо-2. Мені запропонували постажуватися в нього з командою 1990 року народження. Вдячний, що мені дали таку змогу. За той час відчув, що таке тренерська робота, зсередини. Нахвилювався так, що будь здоровий. Але одна справа, коли ти помічник, сидиш на лаві і ні за що не відповідаєш. Зовсім інша – головний тренер. То нові страхи, вагання. Розуміння напрацьовується лише в процесі роботи. Теоретичних знань недостатньо.
– Сивіти почали, вже коли стали тренером?
– У мене то генетично-спадкове. Тато теж посивів рано. Бо дідові теж є запитання (усміхається). А діти ж по генетиці більше вдаються навіть не в батька, а в діда. Хоча зрозуміло, що ця професія здоров'я не додає. Тренер відповідає за результат і витрачає чимало психічного здоров'я.
– Ви увійшли в історію, як перший футболіст, який став чемпіоном України у складі двох різних команд. тепер маєте змогу увійти в історію, як перший тренер, який виведе збірну України з футболу на Олімпіаду.
– Дай Боже, я б цього дуже хотів. Хоча то процес тривалий і дуже важкий. Командою в основному доводиться керувати на відстані, а впливати на стан гравців неможливо. Приймати людей доводиться такими, якими вони до тебе приїхали, з різними ступенями тренованості, ігровою практикою і моральним станом. За ті чотири дні, впродовж яких працюємо разом, мусиш підвести хлопців до єдиного цілого, вселити у них надію, мотивувати і правильно, тактично грамотно побудувати гру. Наша сила в розмаїтті тактики.
Завдання складне. Спершу треба з дуже непростої групи пробитися у фінальну частину чемпіонату Європи, потім для потрапляння на Олімпійські ігри треба як мінімум вийти у півфінал Євро. Але ми зробимо все, що від нас залежить. Будемо налаштовуватися на максимальний результат у кожному окремо взятому матчі.
Повірте, наша команда готова вирішувати найсерйозніші завдання. Але давайте підкреслимо найголовніше: основна мета існування юнацьких і молодіжних збірних – підготовка резерву для національної команди. Тому мені приємно, що шістьох хлопців, з якими я працюю з 15-річного віку, нині запрошує до лав першої збірної Андрій Шевченко. Для мене цей критерій роботи – головний. Хоча, звісно, намагаємося ми досягати результату й на своєму рівні. Бо футболісти, які не виграють, не мають духу переможців. Для того, щоб успішніше виступати за національну збірну, хлопці мають перемагати у складі молодіжки. Точніше, не лише в ній, а починаючи з 15-16-ти років.