Три сезони, 65 матчів, 26 "сухих" і – дебют на євроарені. Андрій Кліщук став важливою частиною Кривбасу на шляху від повернення в УПЛ до боротьби за медалі. Та це літо принесло новий виклик – воротар приєднався до львівських Карпат, які також мають амбітні плани.
У великому інтерв’ю для Футбол 24 Кліщук розповідає про еволюцію криворізького клубу, життя футболіста у прифронтовому місті, мрію зіграти в груповому етапі єврокубків, трансформацію себе, як гравця. І – мотивацію зробити новий крок у кар’єрі.
"За три сезони не відібрали в Динамо жодного очка"
– Андрію, ти прийшов до Кривбасу в момент, коли клуб лише готувався до першого сезону в УПЛ. Яким він був із середини тоді? Відчувалося, що це проєкт із амбіціями, чи навпаки – всі тільки придивлялися одне до одного?
– Коли я прийшов у Кривбас, команда тільки формувалася. Основною ціллю було закріпитись в УПЛ, але вже тоді було відчутно – з цим тренерським штабом у нас будуть високі вимоги й великі амбіції. Умови для роботи були чудовими, залишалося лише зібрати колектив, здатний досягати поставлених завдань.
– Що змінилося у Кривбасі з першого до третього сезону? По атмосфері, рівню вимог, структурі, організації?
– Найбільша різниця – у колективі. Тренерський штаб зібрав сильну команду не лише у футбольному сенсі, а й за людськими якостями. Завдяки цьому ми й трималися у верхній частині таблиці, боролися за високі місця.
– Наскільки відчувалась еволюція всередині колективу – від статусу "міцного середняка" до команди, яка реально бореться за медалі й отримує єврокубкову ліцензію?
– Не можу сказати, що були якісь особливі моменти, коли все різко змінилось. Ми щодня багато працювали. Тренерський штаб і вболівальники вимагали результату – і ця постійна вимогливість мотивувала нас ставати кращими.
– Ти провів за Кривбас 65 матчів, 26 із них – "на нуль". Як ти сам змінювався за ці три сезони – технічно, психологічно, ментально?
– Щоб досягати результатів, треба розвиватися в усьому – як у футбольному плані, так і як особистість. Я вдячний за довіру тренерського штабу – завдяки їй і своїй праці я ріс, як воротар і як людина.
– Який матч ти вважаєш найважчим у футболці Кривбасу? А який – найціннішим особисто для себе?
– Найважчий матч – останній, проти Полісся (1:1). Ми розуміли, що для багатьох це була остання гра за Кривбас, і дуже хотілося подарувати команді й вболівальникам ще один єврокубковий сезон. Найцінніші – перший єврокубковий матч проти Вікторії та виїзд до Бетіса.
– Хто зі суперників по УПЛ за ці три роки справляв найбільше враження? Проти кого було найскладніше?
– Найважче було проти Динамо. Ми іноді грали добре, але за три сезони так і не змогли відібрати в них жодного очка.
– Як ти сприймаєш "сухі" матчі? Це просто цифра, чи конкретний маркер класу команди й твого внеску в її результат?
– "Сухий" матч – це завжди глобальне завдання для воротаря. Коли команда не пропускає – це додає впевненості і колективу, і самому голкіперу.
– Дебют на євроарені – це звучить гордо. Якими були твої емоції в той момент? І як ти зараз оцінюєш цей досвід: чого додав, чому навчив?
– Вихід на євроарену був моєю мрією. Вважаю, ми непогано зіграли чотири матчі, крім перших п’яти хвилин у Севільї, де нам трохи не вистачило досвіду. Це зовсім інший рівень – як гри, так і організації. Після таких матчів хочеться ще більше. Тепер моя мета – зіграти в груповому етапі.
– Коли стало зрозуміло, що Кривбас – реальний претендент на медалі, а не просто команда, яка "вистрелила" на місяць?
– Ми почали говорити про медалі ще після завершення першого кола – розуміли, що з такою динамікою можемо бути серед призерів.
– Якою була роздягальня в той момент? Віра, амбіції, план – що стояло за тим успіхом?
– Віри додав тренерський штаб – вони постійно наголошували, що це нам під силу. А ще – сам колектив, який був готовий викладатися, щоб досягти цієї цілі.
"Деякі речі краще залишити за кадром"
– Ти жив і грав у Кривому Розі – місті, яке часто під обстрілами. Як це впливало на щоденну рутину футболіста? Як змінювалась підготовка, коли повітряна тривога – не виняток, а звичка?
– Жити й грати в Кривому Розі було непросто. Постійні тривоги, обстріли – особливо в перший сезон. Було страшно привозити сім’ю, іноді прильоти траплялись навіть під час тренувань. Але всі, хто залишався, розуміли, в яких умовах ми працюємо – і працювали без скарг. Бо розуміли: нашим ЗСУ в рази важче.
– У якийсь момент з команди почали йти гравці через безпекову ситуацію. Як це переживала роздягальня? Чи був страх?
– Найважче було легіонерам – вони часто питали про ситуацію, не мали повного розуміння, що відбувається. Ми більше орієнтувалися в новинах. Але переїхати в безпечніше місто можливості не було, тому адаптувались до умов.
– Що тримало тебе в команді, коли було найважче? Віра в клуб? Місія? Люди?
– Мене тримало бажання грати. Я справді хотів виступати за Кривбас. Найважчий момент – приліт по дитячому майданчику неподалік бази. Це зачепило всіх.
– Тема грошей – завжди чутлива, але реальна. Чи були затримки? Як керівництво поводилось у складні моменти? Відчувалась чесність, стабільність?
– Футбол у воєнний час – непередбачуваний, і часто бракує стабільності. Було непросто, і якщо сказати, що все йшло гладко – це буде неправда. Але головне – тримати фокус на спільній меті, розуміти всю дистанцію. Деякі речі краще залишити за кадром.
– Ти три роки відіграв у клубі і залишив його, як частину історії. У чому Кривбас справді виріс, як структура? І де, можливо, ще є куди розвиватися?
– Якщо говорити про розвиток клубу, то Кривбас має все, щоб бути успішним. І мова не лише про спортивні результати – клуб росте як соціальний і економічний проєкт.
"У Карпатах подарували цікаву книгу"
– Після трьох потужних сезонів у Кривбасі ти став гравцем Карпат. Наскільки це рішення далося легко і з чого воно, насправді, виростало: бажання змін, новий проєкт, виклик для себе?
– Коли стало зрозуміло, що наша історія з Кривбасом добігає кінця, я почав розглядати інші варіанти. Відчував, що настав час робити наступний крок. Та ще впродовж сезону було зрозуміло, куди все рухається. Вибір Карпат – це і новий виклик, і новий етап для мене.
– Вже колишній гравець Кривбасу Тимур Стецьков покинув команду не за найкращим сценарієм – знаючи про його бажання піти, клуб фактично усунув його від матчів. Чи не було у тебе побоювань, що у разі зміни планів подібний сценарій міг повторитися й у твоїй ситуації?
– Я не боявся. На мене не було тиску.
– Наявність Стецькова в команді допомогла адаптуватись швидше?
– Так, звісно. Окрім Стецькова, я ще знав деяких хлопців і тренерів – усе це в комплексі допомагає пройти адаптацію якомога швидше. Коли поруч знайомі обличчя, входити в нове середовище значно легше.
– Якими були інші варіанти продовження кар’єри?
– Інші варіанти були, але зараз у цьому немає сенсу. Я радий бути гравцем Карпат.
– Що саме переконало у виборі Карпат? З ким із клубу вів ключову розмову перед підписанням?
– Найбільше переконала зацікавленість тренерського штабу, амбітність проєкту і саме місто. Спочатку була розмова з тренерами, далі – з керівництвом щодо умов.
– Наскільки відчутною виявилась різниця в тренувальних підходах між Кривбасом і Карпатами – чи довелось адаптовуватись у цьому плані також?
– У кожного тренера своє бачення та вимоги, тому тренування трохи відрізняються. Моє завдання – швидко до цього адаптуватися і перенести все це на гру.
– Як прийняли в колективі? Була якась посвята чи незвична зустріч?
– Тренер представив мене команді, зробили традиційний "коридор", усе як зазвичай. А ще на день народження подарували цікаву книгу – "Як говорити з дітьми". Це книга, яку має прочитати кожен, у кого є дитина.
– Карпати – клуб з великою історією, впізнаваним стилем і завжди вимогливим уболівальником. Як ти для себе бачиш цей виклик – у чому буде головне завдання у Львові?
– Це дуже цікавий етап. Карпати – амбітний клуб із великими цілями. Наше головне завдання – зробити так, щоб Карпат боялися не лише в Україні, а й у Європі.