Наполі як лоно мафії, успішний Лаціо та фатальний Юве – як "Сопрано" осмислював героїв через кальчо і створив кіношедевр
Михайло Юхименко – про культовий серіал "Сопрано", його любов до футболу та вплив гігантів кальчо на персонажів кінострічки.
Десятого січня 1999 року на телеканалі НВО вийшов пілотний епізод культового “Сопрано”. Вже невдовзі кожна серія цього шоу охоплюватиме 10 мільйонів глядачів одночасно, побивши рекорди кабельного телебачення. Вісім сезонів стрічки визнають культурним феноменом, який вийшов далеко за межі кіно про італо-американську мафію.
"Сопрано" – більше, ніж серіал
В образі харизматичного Тоні Сопрано автори досліджували тему змін у суспільстві на межі століть. Сценаристи осмислювали токсичну маскулінність, патріархальну родину в ХХІ столітті, критерії успішності життя та депресію. Також увагу приділяли відносинам між етносами в США, батьками, дітьми, колегами тощо. При цьому серіал не забував про гумор, насміхаючись над “пацанськими поняттями” та голлівудським пафосом мафії.
Замість авторитетів на кшталт Майкла Корлеоне автори демонстрували провінційних мужиків у спортивках, які більше нагадують стереотипного "батю". Вони поводяться, як нью-йоркська мафіозна родина, але не гребують крадіжками на будівництві і обважуванням на рибному ринку. Більшу частину дня “родина” зависає у стрип-клубі та в сімейній кафешці – а її "капо" бояться вступу дітей у коледж. Занадто дорого.
Їхній бос – харизматичний 40-річний товстун Тоні, якого божественно зіграв Джеймс Гандольфіні. Лідер мафії демонструє шикарні кримінальні здібності, але ловить панічні атаки через відліт качок з басейну. Він ходить до психолога й має купу сімейних проблем. Його власна матір “замовила” вбивство сина його ж дядькові.
Таких глузувань у “Сопрано” багато. Поціновувачі серіалу пам’ятають, як дотепно Девід Чейз заримував магію сицилійських сцен “Хрещеного батька” з поїздкою італо-американців до Неаполя.
Америка любить соккер, "Сопрано" любить кальчо
Автори “Сопрано” виявились надзвичайно уважними до деталей. Жодна декорація чи костюм на персонажах не були введені просто так – майже всьому надавався сенс. Спорт у серіалі зайняв особливу нішу, тонко розкриваючи чи доповнюючи образи головних героїв.
Важливе місце у серіалі отримав і європейський футбол, що й не дивно. Американці у 90-х масово захопились соккером. Мундіаль у США провели у 1994 році, північноамериканська ліга МЛС стартувала у 1996-му, а збірна стала регулярним учасником чемпіонатів світу. У 2002-му вона навіть дійшла до чвертьфіналу. Серіал же знімали у 1999-2007 роках.
Увага авторів до футбольних дрібниць яскраво простежується у п'ятій серії шостого сезону. Герой Стіва Бушемі (Тоні Бландетта) спілкується зі своїм начальником, поки той дивиться матч. Події серіалу відбуваються у 2003 році, а босом Тоні є кореєць – і цей кореєць дивиться на гру Південної Кореї проти Китаю на Східноазійському чемпіонаті-2003.
Втім, автори “Сопрано” найбільше цікавились кальчо. Частина героїв кінострічки була прямо, символічно чи підсвідомо пов’язана з італійським футболом. Акцент саме на ньому пояснюється просто – наприкінці 90-х та початку “нульових” Серія А вважалася головною лігою світу, а майже всі персонажі та актори серіалу були італо-американцями.
Наполі – головний клуб “Сопрано”
Неаполь має особливе значення для "клану Сопрано". Родина Тоні та більшість його друзів мають кампанське коріння – їхні пращури народились у самому Неаполі чи в його околицях. На цьому тлі виник міф, ніби емблема Наполі була продемонстрована у серіалі першою.
Її носієм є Сальваторе Бонпенсьєро – один із найближчих підлеглих Тоні, який отримав прізвисько “Пуссі”. Дивне "поганяло" нагадує про кар'єру грабіжника в юності (бо залазив через хвіртки, немов кішечка). Під час рейду ФБР він стоїть у олімпійці з виразною буквою N на серці.
Втім, це був логотип бренду Nautica. Навряд чи Пусс був вболівальником – Тоні Спорано іронічно підмічав, що Селл жодного дня не займався спортом. Вага Пуссі та вічні проблеми зі спиною підтверджують цей коментар. Бігом він точно не займався :)
А от Ф'юріо Джунто точно ходив на стадіон Сан-Паоло. Тоні Сопрано привіз його до США прямо з Неаполя, витягнувши із кримінальної "сім'ї" кампанських родичів і зробивши своїм ад'ютантом. Холоднокровний соціопат приніс клану жорстокість Каморри, відзначивши приїзд до Америки легендарним виносом публічного дому.
Ф'юріо сповнений суперечностями. Був брутальним, але обожнював дітей. Зневажав безкультурність американців, однак захоплювався їхніми телевізорами та телебаченням. Був готовий вмерти за Дона, але ледь не кинув Тоні під пропелер гелікоптера. Бив жінок – втім, закохався у дружину боса й розтанув, немов підліток.
Одне залишалося незмінним – Ф'юріо любив кальчо та вболівав за Наполі. Це стало очевидним у 12-й серії четвертого сезону, коли італієць з’явився у офіційній клубній олімпійці на чемпіонат 2000/01. Під нею помітно футболку з третього комплекту форми Наполі. Цікаво, що актор Федеріко Кастелуччо, який зіграв роль неаполітанця Ф'юріо, теж народився у Неаполі.
Форма Наполі на цьому персонажі символізує традиції Каморри, якими банда сповнюється із приїздом Ф'юріо. Він набагато жорстокіший за американських колег, вставляє італійські речення в розмови англійською та шокує місцевих ненавистю до Христофора Колумба – ікони італо-американської спільноти. Тому що Колумб був родом із Дженоа, розташованої на багатій Півночі Італії.
Але для мафії у Нью-Джерсі всі ці особливості незрозумілі. Для неї Ф'юріо – просто італієць, який приїхав "на нормальні туалети подивитись". Показово, що Тоні Сопрано в одному з психоделічних снів бачить Ф'юріо у футболці збірної Італії 1999 року (що помітно по бренду Kappa на правому плечі).
Бобо Вієрі у матчі за збірну Італії проти Данії, 1999 рік / Alex Livesey /Allsport
Лаціо як символ відмінності Крістофера Молтісанті
Тоні Сопрано називав Крісі племінником, хоча по факту той був двоюрідним братом дружини. Сам "кузен" неодноразово заявляв, що ставиться до Тоні, як до батька – тим паче, що свого реального татуся він майже не пам’ятає (його застрелили). Тоні ж бачить себе наставником молодого мафіозі.
Все це мало б призвести до появи Крістофера Молтісанті у футболці Наполі, адже вся родина Ді Мео (яку очолює Тоні Сопрано) має кампанське коріння. Бабця Кріса так і зовсім народились у Неаполі. Тим не менш, у фінальній серії четвертого сезону "племінник" несподівано одягнув футболку римського Лаціо із сезону 2000/01 – тільки без логотипу.
Алессандро Неста та Джузеппе Панкаро проти Андрія Шевченка та Олівера Бірхоффа, 2001 рік / Grazia Neri/ALLSPORT
На батьківщині кіношного Молтісанті такий хід міг дорого обійтись. Але чому Кріс обирає столичний клуб? По-перше, тому що Майкл Імперіолі, який зіграв персонажа, має коріння із регіону Лаціо – там народилися дідусь і бабуся. Таким чином артист зробив оммаж землі пращурів.
По-друге, футболка Лаціо підкреслює образ Крістофера. Цей персонаж – представник молодшого покоління родини Ді Мео, якому італійські традиції малознайомі й малоцікаві. Показово, що Крісі після приїзду до Неаполя взагалі не виходив із готелю, переївши "креветкових салатів" у літаку (насправді він накачався наркотиками й викликав повій).
Його образ неабияк контрастує з олдскульним італо-американським патріотом Полі Галтьєрі. Під час перемовин із Каморрою він цікавиться лишень місцевими восьминогами, а звичайних італійців дістає спробами подружитись.
Зате Крістофер уважно ставиться до своєї презентабельності. Він купує дорогі машини, полюбляє костюми від Армані та хоче виглядати успішним. Футболка чинного чемпіона Італії, за який виступали Недвед, Верон, Креспо, Неста, Індзагі, Салас, Сімеоне, Міхайловіч та інші суперзірки – те, що треба для модника.
Зрештою, футболка “орлів” підкреслювала інакшість Кріса. Він був трагічним персонажем, якого тягнуло до виходу із кримінального кола. Племінник Тоні постійно задумувався над місцем у житті й тягнувся до високого – ненадовго зав'язав із наркотиками та алкоголем, писав сценарії, ходив на акторські курси й навіть став продюсером фільму. Всіх інших членів клану влаштовувала бандитська багнюка й статус провінційних гопників.
Футболку успішних римлян можна протиставити формі неаполітанців, яких так люблять у "родині Сопрано". Втім, Крісі зняв джерсі "орлів" ще до кінця серії й більше ніколи не одягав, ніби відмовившись від чогось більшого у житті. Так само він відмовлявся від тверезості й спроб вирватись за межі мафіозного болота.
Ювентус як символ катастрофи
Найбільш впливовий і титулований італійський клуб зустрічається у серіалі всього два рази – і лише на декілька секунд. Вперше це трапилось у 12-й серії другого сезону – під час перемовин між Річі Апрілом та Альбертом Барізі в одному з шинків.
На тлі героїв проходить бармен у олімпійці. На її рукавах – логотип Kappa. Між тим, це не просто олімпійка, а тренувальний костюм Ювентуса із сезону 1998/99.
Зінедін Зідан у тренувальному костюмі Ювентуса / PATRICK HERTZOG/AFP via Getty Images
Тоді туринці завершили чемпіонат на 6-й позиції, однак більш важливою стала дата виходу серії. Епізод випустили 2 квітня 2000 року – а всього за добу до цього Ювентус програв Лаціо. Без цієї поразки “б’янконері” взяли б Скудетто. Вони стали б чемпіонами навіть з урахуванням усіх провалів наприкінці сезону, а замість цього відстали від римлян на одне очко.
Тобто, поразка Ювентуса в ті дні стала фатальною для "б'янконері". Такими ж фатальними для Річі Апріла виявились перемовини, які вели під час проходу бармена в олімпійці Юве. Опис цієї фатальності розкриває сюжет, тож не переходьте за посиланням, якщо бажаєте переглянути серіал.
Вдруге Ювентус з’явився у 9-й серії шостого сезону. Під час народних гулянь у "Маленькій Італії" в кадр потрапила лавка з атрибутикою клубів Серії А – Мілана, Ювентуса і Лаціо. Ймовірно, їх додали для антуражу, однак далі трапилась магія кіно.
Серія вийшла на екрани в березні 2006 року, а вже у травні італійські ЗМІ шокували справою Кальчополі. Ювентус, Мілан і Лаціо (а також Фіорентина й Реджина) були звинувачені у змові, за яку найсильніше покарали туринців. “Стару Синьйору” відправили до Серії В.
Іронічно, що у цій серії обігрувалась тема брудного італійського бізнесу. Аби провести святкування в честь покровителя італо-американців Нью-Йорка, представники Сопрано запропонували місцевому храму пожертву в 10 тисяч доларів. Молодий священник вмілим шантажем вибив 50 тисяч.
Як наслідок, мафія зекономила на ремонті атракціонів, що вилилось у колапс каруселі. Причому постраждала сестра Тоні Сопрано. Словом, шоураннери видали шикарну презентацію особливостей і наслідків корупції – а футболки клубів Серії А у 2006 році стали найяскравішим символом цього явища.
Діти Сопрано обирають новий шлях
Окрім кальчо, "Сопрано" приділив невеличку увагу і американському соккеру. Зокрема, син Тоні Сопрано – ЕйДжей – ходить у футболках Нью-Йорк/Нью-Джерсі Метростарз. Клуб, у якому завершував Роберто Донадоні й починав Тім Ховард, став одним із засновників МЛС, а у 2006-му трансформувався у знайомий нам Нью-Йорк Ред Буллз.
Ентоні-джуніор не був фанатом спорту, але тричі з’являвся у різних джерсі Метростарз. Це – один із виявів локального патріотизму Ентоні. Сопрано-молодший також одягав атрибутику хокейного Нью-Джерсі Девілз та американсько-футбольного Нью-Йорк Джаянтс, що контрастує на тлі футболок Наполі чи Лаціо у членів "родини".
З іншого боку, на прикладі Ейджея та Метростарз простежується розрив у цінностях поколінь. Ф'юріо чи показушник Крістофер одягали форму Наполі й Лаціо для виходу в люди – в кафешки, у гості або на роботу. Це було елементом культурної самопрезентації американських італійців.
Син Тоні Сопрано, своєю чергою, ходить у футболках місцевого Метростраз по дому, обідає чи спить у них. Він – уже більше американець, ніж італієць (що розкривалося і в інших сценах). Джерсі для нього є побутовим брендованим одягом, а уболівальницькі вподобання орієнтовні на клуби з рідного штату.
Крім художнього сенсу, футболки Метростарз стали способом підтримки клубу з боку авторів. На момент зйомок ця команда трималась на останній позиції Східної конференції. Його футболістів навіть знайомили з акторами серіалу.
А от донька Тоні Сопрано – Медоу – у футболках відомих клубів не з’являлась. Зате вона сама грала у соккер за шкільну жіночу команду (та ще й на позиції голкіпера). На секцію соккеру записані також доньки найближчих людей Тоні – консільєрі Сільвіо Данте та ресторатора Арчі Букко (друга дитинства, не пов’язаного з криміналом).
Загалом ця картина демонструвала збільшення популярності соккеру в США. Конкретно ж для Медоу гра у футбол підкреслювала її прогресивні погляди – вона боролася за права жінок і меншин, а також зустрічалась із чорношкірим студентом. Та і загалом Медоу була носієм нових цінностей (не тільки лівих), разюче відрізняючись від консервативної католицької “родини”.
Don't Stop...
На жаль, фільмів про футбол відносно небагато – і вони рідко виходили за межі драми чи документалки. Далі за інших пішли сценаристи "Теда Лассо", однак там спорт №1 виступав у якості декорації для філософських роздумів. Девід Чейз же додав його лишень у декілька сцен, але в "Сопрано" клуби й сама гра вперше були художньо осмислені як соціокультурне явище. І найбільше в цьому осмисленні допомогла Серія А.
Велич кальчо завершилась зі справою Кальчополі – причому так само несподівано, як і фінальна серія "Сопрано". Втім, увімкнувши цей шедевр, ми знову пірнаємо у золоті часи, роздумуючи про високе й щиро усміхаючись. Серіал став черговим нагадуванням про необхідність збереження теплих спогадів, адже саме вони здатні зігріти у складні роки.
Про це говорить і сам Тоні Сопрано наприкінці першого сезону: “Колись, якщо пощастить, ви будете згадувати приємні моменти. Коли було добре. Такі, як