На неповторному голосі Сергія Савелія виросло не одне покоління молодих українців. У його творчому доробку – 11 (!) Олімпіад, матчі київського «Динамо» в Лізі чемпіонів 90-х, чемпіонат України у вищій лізі 1990-2000-х. Це не враховуючи великої кількості трансляцій інших видів спорту – Сергій Степанович може прокоментувати навіть кьорлінг! Наша розмова із 60-річною легендою відбулася у перервах між трансляцією етапу Кубка світу з біатлону у канадському Кенморі. Хіба могло бути інакше?
***
- З нещодавніх постів у вашому фейсбуку розумію, що товариші покидають вас і відходять у кращий світ. Як переживаєте ці втрати? Чи не впадаєте у розпач?
- Як кажуть в Одесі: «Не дождетесь». Сумно це все, звичайно. Колі Рябову було лише 59. Це свого часу був найкращий трансляційний телережисер в Україні. Але життя триває.
- Розкажіть хоча б один яскравий випадок із життя цієї світлої людини, яку знали всі, хто дивився матчі з вашим коментарем.
- Не тільки з моїм. На футбольних трансляціях із Колею встигли попрацювати багато коментаторів. Нам довелося чимало поїздити у той час, коли Перший національний був єдиним транслятором чемпіонату України. Протягом дня ми долали такі маршрути, що це здоров’я не додавало. Бувало, їхали Київ – Львів, потім Львів – Сімферополь, наостанок Сімферополь – Київ. Потягами, а подеколи і маршрутками. Не лише вдень, а й вночі.
Коля був справді світлою людиною. Але разом з тим і суперечливою для багатьох. Люди, для яких життя – це завжди неспокій, здаються складними. Я в таких випадках пригадую слова Булата Окуджави про Висоцького: «Говорят, что грешил, что не к сроку свечу затушил... Как умел, так и жил, а безгрешных не знает природа».
Для Колі не існувало поняття «абияк». Приїхали ми в Маріуполь, а там на заваді нормального показу матчу стояли дві світлові башти. Володимир Семенович Бойко, президент маріупольського клубу і, якщо говорити відверто, господар Маріуполя у прямому та переносному значенні, прислухався до слів Рябова. Одразу викликав із заводу зварників – стовпи були зрізані.
Аналогічно і в Сімферополі – не було «верхньої точки». А що за показ футболу без гарної панорами? Домовляємося з Куніциним. Він по своїх каналах викликає чи то мнс-ників, чи пожежників, вони підіймають вишку і доставляють наших операторів прямо на дах – туди, де сидить Куніцин і кримські чиновники. У Львові «верхні точки» були не зовсім чіткі. Тому нам вдалося домовитись про встановлення камер між місцями, де сиділо керівництво «Карпат». З Димінським знаходили спільну мову.
«Застосував до будівельників кілька борцівських прийомів»
- Ви народилися на Полтавщині – славній землі Котляревського і Гребінки. Як проходило ваше дитинство?
- Я народився і прожив перші 17 років у звичайному і водночас незвичайному селі Кулажинці. Там свого часу народився і мешкав Панас Маркович – перший чоловік письменниці Марко Вовчок. У нашій школі діяв шкільний театр. Класний керівник, світла йому пам’ять, Микола Петрович Катруш сам писав п’єси, а ми їх ставили на сцені. Я виступав у ролях Лукаша, Назара Стодолі. Паралельно займався спортом і був капітаном команд практично в усіх ігрових видах. А ще – солістом у хорі, капітаном команди КВН.
- У вашому роду були козаки?
- Козацьке коріння, напевно, є по лінії матері. Її дівоче прізвище – Пацюк. Діда мого звали Пацюк Антон Полікарпович. Пацюка ми пам'ятаємо із «Вечорів на хуторі біля Диканьки» - як сидів цей вусатий козак і вареники в сметану кидав. По батьковій лінії мій прапрадід походив із далекої Томської губернії, він був кучером. Приїхав сюди – високий, статний, широкоплечий – наш поміщик його побачив і каже: «От мені б такого кучера для виїздів у Київ». А моє ж село всього за 135 кілометрів від столиці – хіба то відстань? От поміщики й обмінялися: «Я тобі кучера, а ти мені шість мисливських собак». Прізвище мого прапрадіда - Савельєв. Згодом воно було перероблене на «Савелій».
- У юності ви займалися вільною боротьбою. Чи додавало це популярності серед дівчат?
- Популярність завжди мають сміливі хлопці. Пригадую, у часи, коли навчався в Київському університеті, у їдальні стояв музичний автомат. Туди кидаєш 5 копійок і обираєш пісню, яку хочеш почути. Часто замовляли російськомовну: «Плывут туманы белые, с моей тоской не знаются. Ах, почему несмелые девчонкам меньше нравятся?» А вільна боротьба… Я все ж більше займався футболом та іншими ігровими видами спорту. Боротьба була в селі. Хлопці збираються на вигоні і міряються силою.
Потім поступив у Кременчук (в університет з першої спроби не вдалося), де навчався на арматурника-електрозварювальника у професійно-технічному училищі. І там пішов у секцію вільної боротьби. Тренер помітив мій вуличний гарт (Усміхається). Згодом я навіть виграв у Кременчуці змагання «Трудові резерви», а потім посів друге місце на республіканському турнірі у ваговій категорії до 74 кілограмів. Важив 71 кілограм і 200 грамів. Зараз, на жаль, про таке можу тільки мріяти. Скільки важу? Та ні, це секрет… Добрячий центнер! (Сміється).
- На вулиці борцівські прийоми стали у пригоді?
- Було таке. Жили ми в університетському гуртожитку на вулиці Ломоносова. Традиційно внизу відбувалися танці. Поруч із нами розташовувався гуртожиток будівельників. Ну й хлопці-будівельники прийшли після важкої робочої зміни, напевно, «під мухою» – є такі традиції. Я сам, коли був будівельником, то ми залишалися у вагончиках після зміни – або в доміно пограти, або по 50, 100, 200 грамів перехилити. І от такі хлопці прийшли у зал і, так би мовити, трішки заважали танцювати. Довелося за них взятися. Пам’ятаю, мені допоміг Сергій Васильєв, на кілька курсів молодший. Він відомий роботою у ФФУ, а свого часу також займався боротьбою. Ми стали спина до спини і застосували кілька прийомів. Будівельники зрозуміли, що їм краще піти у свій гуртожиток.
«Мама казала: «Синок, ти як намолов – сім мішків вовни і всі неповні»
- Як потрапили на кафедру телебачення і радіомовлення?
- Після першого курсу я пройшов практику у своїй рідній гребінківській газеті. Тоді вона називалася «Серп і молот», а зараз – «Гребінчин край». А вже на другому курсі у нас розпочалася спеціалізація. Обирали на кафедру телебачення і радіомовлення за певною дикцією, приємним тембром голосу і більш-менш приємною зовнішністю. Алени Делони, може, й не потрібні були, але щоб і не Квазімодо. Я потрапив у радіогрупу і вона мене вивела у широкий ефір.
На фото: Сергій Савелій (праворуч) із однокурсниками у 1975-му
- Яким був ваш повноцінний дебют у якості футбольного телекоментатора?
- Спочатку я не коментував футбол. Абсолютний дебют відбувся у Запоріжжі, куди мені довелося поїхати замість легенди нашого коментаторського цеху Фаріда Досаєва. Там проходив Кубок СРСР зі стрибків у воду. На щастя, під час ефіру мені допомагав державний тренер Костянтин Ларюшкін. Мій коментар полягав у тому, що я такою гарно поставленою українською мовою і голосом представляв: «На вишці Інга Афоніна, і от зараз вона, я сподіваюся, виконає стрибок, а рідні стіни їй у цьому допоможуть». А Костянтин додавав, що вона виконає, як я іноді жартома кажу, «три зігнувшись, чотири прогнувшись і десять разів перекрутившись». Я його запитую: «Як ви все це знаєте?» «Бачите – написано «стрибок 485»? Це означає, що з задньої стійки, з двома обертами і так далі».
А дебютний футбольний репортаж – це був перший матч в історії незалежного чемпіонату України. Шостого березня 1992 року в Одесі зіграли «Чорноморець» і львівські «Карпати». Перший гол забив Анатолій Мущинка, а матч закінчився нічиєю 2:2. Стьопа Юрчишин був тоді молодим тренером «Карпат».
- Ви гартувалися ще в умовах радянської коментаторської школи. Які табу тоді існували у вашому ремеслі?
- Відверто кажучи, не можу пригадати, щоб було якесь очевидне табу. Хоча потім траплялися у мене прикрі епізоди, пов’язані із тренерами, коли щось скажеш в ефірі – не те, що даєш їм пораду, просто висловлюєш свою думку. І Віктор Колотов, світла йому пам'ять, який молодіжну збірну тренував, і Леонід Буряк негативно до цього ставилися. При зустрічі вони завжди казали: «Ти такий розумний, що можеш сам працювати тренером». «Вибачте, але я, як коментатор, маю право на свою думку», - відповідав їм.
Бувало, що висловив думку, а вона не сподобалася комусь із президентів клубів чи тренерів, то тобі могли й натякнути, що наступний репортаж не будеш проводити. «З певних технічних причин». Іноді й відверті відсторонення були. Пригадую прикрий епізод із моїм колегою Сергієм Дерепою. Коментував матч чемпіонату України між тернопільською «Нивою» і, якщо не помиляюся, «Динамо» - в одному з моментів висловив свою точку зору на дії арбітрів. Озвучена думка не сподобалася комусь із «верхів», тож на певний час Дерепі дали відпочити від коментування.
- Ви коментували практично всі найпопулярніші види спорту і не зовсім популярні – також. Як вдавалося бути в темі? Маю на увазі не лише обізнаність із правилами, але й з реаліями.
- Не завжди вдавалося бути в темі, адже іноді таке доводилося коментувати! Особливо це стосується перших Олімпійських ігор. …Атланта, 1996 рік. Ми приїхали і одразу – саммарі. На зимовій Олімпіаді-1994 в Ліллехаммері саммарі тривало 30 хвилин, а тут – годину. Причому, 35-40 хвилин організатори відвели під бейсбол. Саммарі дуже часто доводилося коментувати відразу, навіть не знаючи, що тебе чекає попереду. І от матч Нікарагуа – Куба. Добре, що Сергій Лифар, світла йому пам'ять, брав мене із собою на Республіканський стадіон, де матчі проводив київський «Побутовик», срібний призер чемпіонату Союзу з бейсболу, і пояснював про ці іннінги, страйки. Але я ніколи в бейсбол серйозно не вникав, бо не сподівався, що доведеться його коментувати.
Виявилося, що бейсбольні Куба і Нікарагуа – одні з найсильніших команд світу. Але ці 40 хвилин я більше присвятив опису свого захоплення тим, як арбітри кричать «страйк», розповідав про атмосферу, приплітав сюди борцівські прийоми (Усміхається). Або пригадував своє дитинство, ми також грали в такі ігри, щоправда, вони по-іншому називалися. Береш палицю і по м'ячу як влучив! Моя мама, царство їй небесне, потім казала: «Синок, ти як намолов – сім мішків вовни і всі неповні».
А зимові Олімпіади! Погода часто втручалася у графік трансляцій. Гірські лижі нерідко переносили, тому що вітер сильний подув, сніг пішов. Швидкісний спуск, супергігант, гігантський слалом – їх проводити небезпечно, коли складні погодні умови. А ефір треба чимось заповнити. Тож ми ставили дуже «відомий» і «популярний» в Україні вид спорту – кьорлінг. У 1998-му, під час Олімпіади в Нагано, ми ще й знать не знали, що воно таке. Завдяки Борі Ланевському, якого не стало буквально 4 січня цього року, вдалося перекласти з англійської кілька абзаців про суть цього виду спорту. Що камінь – стоун, що він з граніту і важить 20 кілограмів, що є спеціальні мітли-щітки. Ну й я приблизно в такому темпі коментував. Сміливців піти на амбразуру, на цей кьорлінг, було небагато (Сміється). Інколи викликав вогонь на себе.
Ні, кошмари потім не мучили. Я розумів, що це життєві ситуації. Може це й не зовсім правильно, але я інколи кажу: головне, щоб земля не зірвалася зі своєї вісі, а все інше – минуще. Мене часто критикували, але я ставився до цього спокійно. Згадував Максима Рильського: «Лисиці брешуть на щити, та сонце устає на сході». Якщо критика конструктивна і доброзичлива – я дослухаюся. Але ж, знаєте, багато є «доброзичливців». Напевно, якщо б вони сіли за мікрофон, то «ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку».
«Як «Динамо» тягало мордою по газону «Вемблі» уславлений «Арсенал»
- Ви вже згадували про перший матч незалежного чемпіонату України. Якими тоді було матеріальне забезпечення трансляцій?
- Традиційно працювали чотири камери. Якщо задіювались шість – то це вже було просто чудово. Відеоповтори здійснювалися за допомогою апарату, який називався «ампекс». Він стояв у студії і захоплював кадри, які потрібно було повторити. На архівному відео роботу «ампекса» можна відрізнити завдяки великій літері R, яка мигала у кутку екрана. Працювалося без інтернету. Інформацію черпав із газетних вирізок, із спілкування з командою. Мені здається, що тоді доступнішими були і тренери, і їх помічники.
- Найекстремальніші умови, при яких вам довелося коментувати?
- В Одесі ніде було сховатися, я коментував, стоячи на відкритому просторі. Зненацька дмухнув вітер і всі мої папірці, нотатки полетіли вниз. Інший випадок: 12 грудня у Києві грали «Динамо» і «Металіст». Вісім градусів морозу. Коментаторська позиція була на свіжому повітрі (Усміхається). Але я хоч міг пританцьовувати, а моїм бідолашним операторам і цього не можна було. В якийсь момент поривом вітру вирвало кабелі і на моєму моніторі зникла картинка. Довелося взяти в руки мікрофон і коментувати без жодного поняття, що показує режисер. Як казахський акин: що бачу, те співаю.
- Коли ви перше відчули, що стали популярним завдяки коментаторству?
- О, є дві смішні історії. Перша відбулася у Києві. Це були часи, коли активно боролися із «зеленим змієм». Ми тоді на Хрещатику святкували якусь подію і мені випав жереб піти в алкогольний відділ, де черги були страшенні, а на руки давали лише одну пляшку. Мій знайомий працював там вантажником, я з ним частенько грав у доміно в парку імені Шевченка. Він підходив, без черги подавав свою торбинку, дівчата йому накладали, а далі за певний зиск реалізовував товар серед учасників черги. Зробив першу ходку, другу… Мене це роздратувало. «Совість же треба мати!» - вигукую. Він повертається. «Ой, диктор телевидения! Так, Наташа, - наказує продавчині. – спочатку відпусти диктора телевидения, а тоді вже й мені даси» (Усміхається).
У Львові завжди відбувався сильний традиційний міжнародний юнацький турнір з настільного тенісу, через який пройшли всі найсильніші європейські майстри. Зокрема білорус Володя Самсонов саме там виконав вже в 11 років норматив майстра спорту. Так от, змагання закінчилися, ми приїхали на залізничний вокзал, а до потяга ще довгенько чекати. Праворуч від вокзалу притулився пивбарчик. Тож ми вирішили взяти по кухлеві пива. Стоїмо з Іллюшею Фрегером у черзі і розмовляємо. Черга – далеченько, роздумуємо, чи встигнемо. Тут повертається якийсь чоловік, подивився на мене і каже: «Хлопці! Отут стоїть коментатор Сергій Савелій, йому до Києва їхати – він може не встигнути пива нашого львівського випити». Хлопці розступилися: «Та звичайно. Пане Сергію, проходьте» (Усміхається). Іллюша потім ще довго мене підколював: «Тебе тільки в таких чергах і впізнають».
Це жарт, бо впізнавали й в інших ситуаціях. Особливо після того, як я брав флеш-інтерв'ю у Валерія Васильовича Лобановського на матчах Ліги чемпіонів. Їдеш у транспорті і чуєш, як навколо перешіптуються.
- Ви пригадували, що після нічиєї 1:1 з «Арсеналом» у Лондоні Валерій Васильович був незвично говірким із вами. Чи бачили його таким ще хоча б раз в інших ситуаціях?
- Я потім робив фільм з нагоди дня народження Валерія Васильовича. Це було у 1999 році. А рік перед тим виповнилося 30 років його тренерської діяльності. На базі у Конча-Заспі відбувалося святкування з цієї нагоди і Лобановський так охоче спілкувався із пресою, що я потім багато фрагментів використав у документальному фільмі. А от у флеш-інтерв'ю з ним було складно, тим паче формат передбачає не більше півтори хвилини розмови. Інколи він казав: «Не совсем вы ориентируетесь в современном футболе. Сейчас нет линии защиты, полузащиты, нападения. Есть команда». Інколи такі менторські нотки в нього проскакували.
Цікаво, чи справді він відчував у тому епізоді після нічиєї з «Арсеналом», що «Динамо» з 2-ма очками наступні три матчі виграє. Васильович настільки був піднесений, що я аж сам здивувався. Він підійшов і, відштовхнувшись від мого запитання у флеш-інтерв’ю, почав розповідь про те, як «Динамо» тягало мордою по газону «Вемблі» уславлений «Арсенал».
- У вашій колекції є фото з молодим Андрієм Шевченком, у якого ви, зрозуміло, берете інтерв’ю. Існує думка, що з нього – не найкращий оратор. А як здалося вам?
- Справді, Андрій – не найкращий оратор, але я думаю, що для футболіста такого гатунку, як Андрій Шевченко, це не основна вада. Інтерв'ю я в нього брав частенько – зокрема після матчу на «Сантьяго Бернабеу», коли «Динамо» грало з «Реалом». А на цьому фото зафіксоване інтерв’ю, коли йому вручали приз найкращого футболіста України. Це відбулося незадовго до його переходу в «Мілан». Він йшов на контакт, але для нього було краще, якщо цей контакт із журналістами був коротким. Міг відповісти не складнопідрядним, а простим реченням. Але Шевченко був гарним футболістом - дай Боже йому стати таким же тренером. А оратором бути не обов'язково.
Другу частину інтерв'ю читайте завтра.
Олег Бабій, Футбол 24
Фото з Facebook Сергія Савелія
Читайте також:
Сергій Полховський: Платіні порівняв Лобановського з Мольєром, який теж помер на сцені