Футбольні академії України: хто і як формує майбутнє нашого футболу

Український футбол в останні кілька років буквально змушений жити з думкою про свою молодь. І справа вже давно не тільки в тому, що клуби хочуть красиво розповідати про академії чи робити "ставку на своїх". Реальність набагато простіша й жорсткіша. Через війну, проблеми з грошима та складнощі із запрошенням якісних легіонерів багато команд банально опинилися в ситуації, коли треба витягувати резерв ізсередини.

Саме в цей момент український футбол і впирається у свою болючу тему. Після покоління Забарного, Трубіна, Циганкова чи Судакова нових футболістів такого масштабу поки не видно в тій кількості, на яку всі чекали. Здібних хлопців вистачає чи не щороку, у юнацькому футболі постійно хтось виринає, про когось багато говорять, когось уже ледь не відправляють у топ-чемпіонати. Та далі починаються проблеми, коли хтось губиться при переході в дорослий футбол, хтось зупиняється у розвитку, а хтось просто не витримує конкуренції й поступово зникає зі серйозного рівня.

Ілюстративне фото

Питання давно вже не обмежується лише тим, наскільки талановита дитина. У сучасному футболі одного таланту вистачає хіба до певного віку. Далі дуже багато вирішує середовище – хто тебе тренує, у яких умовах ти працюєш, як клуб ставиться до молодих футболістів і чи готові там взагалі терпіти їхні помилки на дорослому рівні. Десь академії справді живуть футболом і вибудовують систему під гравця – від дитячих команд до першої команди. А десь усе тримається більше на ентузіазмі окремих людей, без нормальної структури й розуміння, що робити з цими хлопцями через кілька років.

Через це тема академій давно перестала бути історією суто про дитячий футбол. Зараз саме там вирішується, яким український футбол буде далі. Бо якщо система не навчиться стабільно доводити молодих гравців до дорослого рівня, клубам стане все важче конкурувати і всередині країни, і, тим більше, в Європі.

Чому роль академій в українському футболі різко зросла

Ще десять років тому українські клуби значно спокійніше дивилися на власні академії. Якщо в команді виникали проблеми зі складом, їх зазвичай закривали трансферами або запрошенням легіонерів. Молодь залишалася десь поруч, але далеко не завжди отримувала реальний шанс. Академія була важливою частиною клубу, однак рідко сприймалась як те, від чого справді залежить майбутнє команди.

Після 2022 року весь український футбол опинився в іншій реальності. Війна вдарила по клубах значно сильніше, ніж здавалося на початку. ФІФА дозволила іноземним гравцям і тренерам призупиняти контракти в односторонньому порядку – рішення, через яке частина клубів досі сперечається у Спортивному арбітражному суді та намагається повернути втрачений прибуток. Одні команди втратили фінансування, інші були змушені терміново переїжджати в інші міста, а хтось узагалі почав думати не про розвиток, а про те, як просто втриматися на плаву – і далеко не всім це вдалося.

Паралельно змінився і трансферний ринок. Привезти сильного іноземця стало значно важче – і справа не тільки в грошах. Через це клуби поступово почали все уважніше дивитися на власних вихованців. Молоді футболісти отримали більше хвилин, а сама академія раптом стала не фоном, а основним ресурсом для першої команди. Це добре видно навіть на прикладі Динамо. Якщо у сезоні 2020/21 кияни мали у складі 8 легіонерів, то зараз же "біло-сині" фактично обмежуються лише кількома іноземцями (точніше чотирма), та й ті у стартовому складі з’являються не надто часто.

Показовим у цьому плані став матч 26-го туру УПЛ 2025/26 проти Шахтаря, коли з перших хвилин у складі Динамо вийшли одразу десять (!) вихованців клубної академії, і, до речі, жодного легіонера, адже одинадцятим став Олександр Караваєв – вихованець Шахтаря. Для українського футболу ще кілька років тому така картина виглядала б дивовижно.

Колаж Анастасії Прокопчук

Паралельно виникла ще одна проблема – кадрова. Досвідчених футболістів у чемпіонаті стає менше, а швидко знайти їм рівноцінну заміну зараз дуже непросто. Через це клуби змушені раніше підтягувати молодих гравців до дорослого футболу. І саме тут одразу стає видно, наскільки академія готова працювати не на папері, а в реальних умовах.

Як сьогодні формується професійний футболіст

У сучасному футболі самого таланту вже давно замало. Колись про молодих хлопців часто говорили дуже просто: біжить, б'є – отже, футболіст. Але футбол за ці роки сильно змінився, і зараз усе працює значно складніше.

Сьогодні футболіст формується не лише на тренуваннях чи матчах. Дуже багато залежить від того, у якій атмосфері він росте, які люди поруч із ним працюють щодня і як сам гравець переживає перші серйозні труднощі. Один може бути дуже сталановитим, але "посипатися" після першої невдачі чи конкуренції за місце в складі. Інший – навпаки, не виглядати суперзіркою в 16 років, але поступово вирости через характер, дисципліну й правильне середовище. І в сучасному футболі саме такі нюанси дуже часто вирішують, хто дійде до серйозного рівня, а хто так і залишиться "на перспективу".

Однією з головних фігур у розвитку молодого футболіста досі залишається тренер. Саме в дитячому та юнацькому віці закладається ставлення до дисципліни, роботи й реакції на власні помилки. Але важливі тут не лише знання тренера, а й підхід до гравця. Десь молодому футболісту дають час помилятися і спокійно розвиватися, а десь після однієї невдалої гри він одразу сідає в запас. Не менше впливає і середовище навколо – батьки, агенти, атмосфера всередині клубу.

"Якщо дитина знає, що навіть після поразки тренер і далі вірить у неї, то це своєрідне відчуття безпеки допомагає не зупинятися і рухатися вперед. Коли гравець відчуває довіру, він отримує право на помилку, а це дозволяє йому експериментувати та прогресувати. Через довіру тренера дитина вчиться довіряти власним силам, що формує сильний характер не лише на футбольному полі, але й поза його межами. Натомість відсутність довіри породжує постійну тривожність, страх помилки, відсутність креативу та імпровізації. Така атмосфера руйнує самооцінку молодого футболіста. Він більше не вірить у себе, в своє майбутнє. Це, зазвичай, призводить до втрати інтересу до футболу зокрема чи спорту загалом.



Футбол – це, все ж таки, гра. А від гри діти мають отримувати задоволення. Батьки, які вимагають бути лише найкращими і тільки перемагати, забирають в дітей радість від цієї прекрасної гри. Часто саме батьки створюють той тиск. Прийдіть на будь-яке тренування чи змагання і переконаєтеся в цьому самі. Вважаю, що академії, які обмежили втручання батьків у тренувальний і змагальний процес, дуже добре потурбувалися про психологічний комфорт для своїх вихованців", – коментує цей фактор спортивна психологиня Анастасія Романюк.

Окремо варто виділити й те, що часто молодий гравець отримує занадто багато уваги ще до того, як справді щось довів у футболі, і через це в декого з’являється відчуття, ніби головна робота вже зроблена.

"Я вам скажу приклад, який усім відомий, це не великий секрет. Олег Дзюринець дебютував за першу команду Руха. Багато хто зрозумів, що це було штучно, що він не витягує рівень нашого футболу. Після чого в нього почалася серйозна зіркова хвороба. Його так понесло, що його вдалося зупинити не дуже швидко і дуже складно. Тому наші футболісти не готові ментально до того, щоб вигравати конкуренцію, не готові до того, щоб працювати ще більше, ніж вони працюють. Вони вважають, що ми от такі є, і нас повинні такими сприймати й любити", – виокремлює експерт молодіжного футболу в Україні Сергій Тищенко.

Олег Дзюринець дебютує проти Динамо / Фото УПЛ

Не менш важливими залишаються й звичайні футбольні умови, у яких росте гравець. Якість полів, наявність манежу, нормальне відновлення, лікарі, ставлення до навчання – усе це в підсумку теж сильно впливає на розвиток футболіста. І в Україні різниця між академіями досі дуже відчутна. В одних клубах дитина фактично отримує майже професійні умови ще з юного віку, а десь усе набагато простіше і тримається більше на ентузіазмі. Тому зараз хороший футболіст формується не лише завдяки природному таланту – дуже часто вирішують саме ті деталі, які збоку можуть здаватися дрібницями.

Чому система академій працює нерівномірно

Якщо подивитися на українські академії в цілому, різниця між ними помічається дуже швидко. Складається враження, ніби вони живуть у зовсім різних футбольних умовах. Одні клуби намагаються будувати систему – вкладають гроші у поля, розвиток тренерів, селекцію, медичний супровід. А в інших академія існує більше "для галочки", бо так має бути у структурі клубу, але без чіткої роботи на перспективу.

Одна з головних причин такої різниці – гроші. Сильна академія не будується за сезон чи два. Це постійні витрати на тренерів, інфраструктуру, медицину, поїздки, селекцію, і головне – без швидкої гарантії результату. Не кожен клуб готовий роками вкладатися в систему, не отримуючи миттєвої віддачі.

Досі великою проблемою залишається й інфраструктура. В окремих академіях діти працюють у хороших умовах, а десь усе значно складніше навіть на базовому рівні. Особливо це помітно в регіонах, де бракує якісних полів, манежів чи нормальних умов для тренувань узимку. І в таких речах український дитячий футбол поки ще дуже сильно просідає.

Ще проблемнішою ситуація виглядає у звичайних ДЮСШ, які мали б бути основою масового розвитку футболу в країні. Але реальність така, що багато з них уже давно відстають від сучасних вимог. Невеликі зарплати тренерів, старі методи роботи й слабка матеріальна база сильно б’ють по якості підготовки дітей. Через це чимало талановитих хлопців на початковому етапі просто не отримують тих умов і рівня роботи, які потрібні для нормального розвитку в сучасному футболі.

"У нас в Україні є система ДЮСШ, яка, за статистикою, охоплює приблизно 8% дітей. Рівень цих ДЮСШ настільки низький, що це просто не передати словами. Там немає можливості для росту. Тренерам все одно, тому що вони отримують зарплату в будь-якому разі однакову – чи вони будуть працювати з дітьми, чи просто давати м’ячі. Ніхто не зацікавлений у тому, щоб возити цих дітей у якісь клуби, пропонувати їх у плані переглядів. Ми все одно розуміємо, що всі витрати – форма, турніри, все інше – лягають на батьків", – говорить Сергій Тищенко.

Найслабше місце – перехід у дорослий футбол

Саме перехід із юнацького футболу в дорослий найчастіше й показує реальний рівень роботи академії. Бо можна мати хороші поля, гучне ім’я й сильні команди на дитячому рівні, але все це мало що означає, якщо футболіст у підсумку не закріплюється у професійному футболі. І для України це зараз одна з найбільш болючих тем. У 16-18 років про багатьох гравців говорять як про велике майбутнє, але минає кілька сезонів – і ці прізвища зникають.

Частково проблема в самому юнацькому футболі. Рівень U-19 в Україні далеко не завжди якісно готує до дорослих вимог – інших швидкостей, жорсткішої боротьби та зовсім іншого тиску.

Голкіпер Динамо В’ячеслав Суркіс нещодавно провів уже 100 матчів у чемпіонаті U-19 – першим в історії Національної ліги. Для юнацького рівня це величезна цифра, яка водночас добре показує ще одну проблему українського футболу, коли багато молодих гравців надто довго "застрягають" у юнацьких турнірах замість того, щоб раніше адаптовуватись до дорослого футболу.

Вʼячеслав Суркіс / Фото ФК Динамо Київ

Свою роль відіграє і тиск результату. Тренери здебільшого просто не мають часу спокійно підводити молодь, тому у важливих матчах більше довіряють досвідченим футболістам. Але проблема не лише в цьому. Частина молодих гравців і сама психологічно не готова до нового рівня. Після хорошого періоду в U-19 у декого з’являється відчуття, ніби головне вже позаду, хоча справжній футбол для них тільки починається.

"Саме тут психологічна підготовка і певні особисті якості відіграють важливу роль. До прикладу, гравець на своєму рівні в академії, ДЮСШ чи в молодіжній команді був "зіркою", значно виділявся, то в дорослій професійній команді на нього чекає висока конкуренція і втрата цього лідерського статусу. Крім цього, приставка "перспективний" тисне величезними очікуваннями та відповідальністю, з чим не кожен молодий гравець може впоратися саме у психологічному плані", – говорить Анастасія Романюк.

Окремою історією стали постійні оренди. Комусь вони справді допомагають адаптуватися й отримати досвід дорослого футболу, але для багатьох це перетворюється на нескінченні переїзди без нормальної перспективи й розуміння, що буде далі. Тому проблема переходу в дорослий футбол значно ширша, ніж просто розмови про "слабку молодь". Тут накладається одразу багато факторів – від рівня академії до психології самого футболіста.

Війна і футбольні академії

Повномасштабна війна дуже серйозно змінила життя українських футбольних академій. Після 2022 року багато клубів думали вже не стільки про розвиток, скільки про те, як просто втримати систему в робочому стані – не втратити дітей, тренерів і можливість далі тренуватись. Особливо важко довелося академіям зі сходу та півдня країни. Частина клубів була змушена переїжджати, хтось залишився без баз або нормальних умов для роботи.

Через це різниця між регіонами стала ще помітнішою. На заході країни ситуація виглядала трохи стабільніше, тоді як багато східних клубів працювали фактично в режимі постійної невизначеності. Але проблема не лише в інфраструктурі чи логістиці. Молоді футболісти почали рости в умовах, де повітряні тривоги, переїзди й постійна напруга стали частиною звичайного життя, і це теж сильно вплинуло на їхній розвиток як і на український футбол в цілому.

Популярним прикладом впливу війни на дитячий футбол в Україні став символічний жест вихованців академії київського Локомотива. Юні гравці передали президенту ФІФА Джанні Інфантіно м’яч, пошкоджений внаслідок ракетного удару, як нагадування про реалії, у яких нині змушений існувати український спорт.

Мʼяч, який вихованці Локомотива передали президенту ФІФА / Фото ФК Локомотив

Паралельно змінився і сам підхід клубів до молодих гравців. Через фінансові труднощі та проблеми з трансферами академії отримали значно більшу роль, а футболісти з молодіжних команд почали частіше діставати шанси на рівні основи. Але для багатьох така різка відповідальність виявилася непростою історією.

Війна дуже сильно вдарила і по самому потоку молодих талантів в українському футболі. Після 2022 року величезна кількість дітей та юних футболістів виїхала за кордон разом із сім’ями. Для когось це стало великим шансом – потрапити в академії сильніших клубів, працювати в кращих умовах і розвиватися у більш спокійному середовищі без постійних тривог та переїздів.

"Навіть якщо брати наші юнацькі збірні України, то дуже багато футболістів викликаються з європейських клубів, тому що під час війни вони оселилися в різних країнах і виступають за різні команди. Також багато областей України перебувають під постійними обстрілами і це впливає на розвиток дитячого футболу. І, звичайно, це також формує рівень конкуренції в лігах і певною мірою впливає на рівень команд загалом", – говорить наставник збірної України U-16 та Руха Назар Савицький.

Але для українського футболу тут є й інший бік проблеми. Чим довше молоді гравці перебувають у європейських системах, тим більше вони починають потрапляти в поле зору інших федерацій. Історій, коли українським футболістам поступово пропонують змінити спортивне громадянство, стає дедалі більше. Через це є ризик, що Україна з часом може втрачати не лише окремих гравців, а ціле покоління талантів, яке могло б у майбутньому стати основою для збірної та українських клубів.

Дуже показовий приклад – Артем Степанов. Після переїзду до Німеччини форвард опинився у системі Байєра, а зараз виступає в оренді за нідерландський Утрехт. Навколо нього вже з’являлися розмови про можливий інтерес збірної Німеччини. І це вже давно не поодинока історія для українського футболу останніх років.

Хто формує нову систему українського футболу

Найсильнішою академією країни багато хто й досі називає систему Шахтаря. Донеччани роками вкладалися не лише в першу команду, а й у дитячий футбол, селекцію, інфраструктуру та саму модель підготовки гравців. І це дало результат – академія стабільно випускає футболістів високого рівня навіть попри те, що клуб уже багато років не базується у рідному Донецьку через російську окупацію та наслідки війни.

Шахтар U-19 – чемпіони Національної ліги / Фото ФК Шахтар

Інша річ, що пробитися у першу команду Шахтаря молодим українцям завжди було дуже непросто. Через високу конкуренцію та постійну ставку на дорогих легіонерів багато вихованців або роками чекали свого шансу, або зрештою йшли будувати кар’єру в інших командах. Водночас саме цей фактор частково впливає і на рівень команди U-19, адже частина молодих футболістів довше залишається у юнацькому футболі й отримує більше часу для розвитку. Але навіть за таких умов далеко не всі з них у підсумку отримують реальні перспективи на рівні дорослого футболу.

У порівнянні з Динамо Шахтар, як і раніше, залишається значно інтернаціональнішою командою, що напряму пов’язано з фінансовими можливостями клубу. Навіть у нинішніх умовах донеччани продовжують активно залучати іноземних футболістів, насамперед латиноамериканців з-за океану. Станом на кінець сезону 2025/26 частка легіонерів у складі Шахтаря становить 50%, тобто половину команди. Для сучасного українського футболу це доволі показова й водночас вражаюча цифра.

Тобто Шахтарю вдається одночасно зберігати високий рівень першої команди та продовжувати випускати якісних вихованців. І хоча далеко не всі з них отримують шанс закріпитися в основному складі донеччан, сама система підготовки гравців залишається однією з найсильніших в Україні.

Динамо традиційно залишається одним із головних клубів України у плані підготовки власних футболістів. Через київську академію пройшло кілька поколінь гравців для національної збірної, а її головною гордістю назавжди залишатиметься Андрій Шевченко – єдиний володар "Золотого м’яча" за часів незалежності України та нинішній президент УАФ. Нове покоління лише продовжило цю історію: Миколенко, Забарний, Циганков, Ванат та багато інших вихованців вкотре підтвердили статус академії Динамо як однієї з найсильніших у країні.

Втім, останніми роками дедалі частіше з’являються розмови про потребу змін і оновлення підходів. Попри величезний досвід та авторитет, академія не завжди встигає швидко адаптовуватись до сучасних футбольних тенденцій, а окремі проблеми особливо помітні саме під час переходу молоді в дорослий футбол. Хоча у випадку Динамо це часто не так привертає увагу, як в інших клубах. Значною мірою через те, що кияни останніми роками банально мають менше ресурсів для масштабних трансферів і все частіше змушені робити ставку на власних вихованців та вигоди від їхніх трансферів. І вже потім навколо цього поступово формується історія про "філософію клубу" та довіру до молоді, хоча на практиці багато рішень тут продиктовані саме нинішніми реаліями українського футболу.

Територія ДЮФШ Динамо ім. Валерiя Лобановського / Фото ФК Динамо

Водночас результати юнацьких команд показують, що система підготовки у Динамо залишається конкурентною всередині країни. Кияни вигравали чемпіонат України U-19 у сезонах 2023/24 та 2024/25, а у нинішньому розіграші 2025/26 знову вели боротьбу за перше місце. Однак на фініші сезону "біло-сині" не зуміли дотягнутися до Шахтаря, незважаючи на шалені 9:2 проти Кудрівки в останньому турі, і фінішували другуми. Але навіть цей результат показує, що на рівні юнацького футболу Динамо й далі стабільно залишається серед лідерів.

Окремим шляхом останніми роками намагається йти Рух. Львівський клуб дуже серйозно зайшов у тему дитячого футболу, зробивши ставку на селекцію та роботу із західним регіоном. Фактично за короткий час Рух перетворився на один із головних центрів для молодих талантів у цій частині країни. Клуб вклався в інфраструктуру, створив хороші умови та почав вибудовувати систему, якої раніше в українському футболі у таких масштабах майже не було. Показово, що будівництво спортивного комплексу навколо Винниківського озера стартувало лише у 2018 році, тобто вся ця структура є відносно новою, але вже зараз помітно впливає на розвиток молодіжного футболу в регіоні.

Фото ФК Рух

Навіть за таких умов проблема переходу молоді у дорослий футбол нікуди не зникла. Талановитих гравців у системі Руха справді багато, однак далеко не всі потім стабільно заграють на рівні УПЛ. Особливо цікаво це виглядає зараз на фоні виключення першої команди з УПЛ та переходу частини футболістів у Карпати внаслідок "співпраці". І тут виникає логічне питання, адже попередня практика показала не надто хороший результат: до львівського клубу вже переходила ціла група вихованців Руха, але справді закріпитися й стабільно грати на високому рівні вдалося одиницям.

"Не можу сказати, що є якась одна комплексна проблема – є процеси, які треба добре контролювати, і всі вони дуже важливі у формуванні професійного футболіста. Якщо ж говорити про перехід із юнацького футболу в дорослий, то це зовсім інший рівень навантаження, супротиву, зовсім інший рівень психологічної підготовки. Я б сказав, що на всіх рівнях є певний перехідний період, який потребує часу для адаптації", – пояснює проблему тренер Руху U-16 Назар Савицький.

Назар Савицький / Фото УАФ

Рух сьогодні – це клуб із фінансуванням, сучасною структурою та акцентом на академії, однак для подальшого розвитку потребує точкового перегляду окремих аспектів і часу, щоб ці зміни дали результат.

ЛНЗ – доволі показовий приклад клубу, який фактично з нуля почав дуже швидко будувати власну футбольну структуру. У Черкасах серйозно взялися за селекцію, розвиток дитячого футболу та створення повноцінної вертикалі між академією і першою командою. І для українських реалій це цікава історія, бо ще кілька років тому ЛНЗ взагалі мало хто сприймав як клуб, здатний претендувати на щось серйозне навіть на рівні УПЛ. Але вже зараз черкасці зробили дуже помітний ривок і посіли історичне друге місце в чемпіонаті, показавши, що амбіції клубу точно не обмежуються роллю тимчасового проєкту "на один сезон".

Вихованці академії ЛНЗ / Фото ФК ЛНЗ

Саме тому навколо академії ЛНЗ зараз теж з’являється дедалі більше уваги. У клубі намагаються вибудувати сучасну систему, яка в перспективі має не просто готувати футболістів для першої команди, а й допомогти ЛНЗ закріпитися серед стабільно конкурентних клубів українського футболу. І якщо нинішній темп розвитку збережеться, то цілком можливо, що через кілька років про черкаську академію говоритимуть уже значно серйозніше.

Мункач сьогодні виглядає найбільш нетипово серед українських академій. Клуб робить ставку на міжнародний напрям – партнерство з угорськими командами, зокрема Кішвардою, відкриває вихованцям прямий шлях у Європу. Водночас їхні гравці все одно з’являються у Динамо, Шахтарі та юнацьких збірних – тобто система працює у двох напрямах одночасно.

Академія Мункач / Фото з офіційного сайту

Колос, Полісся та Металіст 1925 рухаються іншим шляхом – вони вкладаються у власну інфраструктуру й поступово вибудовують академії з нуля. У Колоса це вже дало помітний результат: сучасна база на Борщагівці стала центром відбору для великого району, а такі гравці як Тутєров, який зараз належить англійському Сандерленду – підтвердження цього розвитку. Полісся й Металіст 1925 поки лише формують свої системи, але вкладають у них стабільно.

Ці приклади добре показують різницю між академіями, коли хтось робить ставку на міжнародні партнерства, хтось на інфраструктуру, а хтось намагається просто зберегти своїх вихованців.

Що потрібно українському футболу для появи нового покоління зірок

Сьогодні українському футболу вже замало просто мати здібних дітей чи кілька сильних академій. Найбільша проблема давно не в самому таланті, а в тому, що система дуже часто не доводить цих футболістів до дорослого рівня. Тому без серйозних змін у підготовці молоді ця історія і далі буде повторюватися – гучні прізвища в юнацькому футболі, а через кілька років про частину з них уже майже ніхто не згадує.

Найперше давно потребує змін система ДЮСШ. Саме там починається футбол для величезної кількості дітей, але в багатьох школах усе ще залишаються старі підходи, слабкі умови й проблеми з підготовкою тренерів. А сучасний дитячий футбол давно став набагато складнішим, ніж просто дати м’яч і провести тренування. Від тренера зараз залежить дуже багато – чи буде дитина прогресувати, чи витримає конкуренцію і чи взагалі не покине футбол у підлітковому віці.

Не менш важливо, щоб у клубах нарешті з’явився нормальний зв’язок між академією та першою командою. Бо зараз багато молодих гравців просто губляться між U-19, орендами та запасом, так і не розуміючи, чи є в них реальний шанс закріпитися на дорослому рівні. Паралельно нікуди не зникає й проблема інфраструктури – без нормальних полів, манежів, відновлення та медицини стабільно розвивати футболістів дуже важко.

Окремо сучасний футбол усе більше показує, наскільки важливою стала психологія. Сьогодні таланту вже недостатньо. Дуже часто кар’єру визначає те, як футболіст реагує на конкуренцію, помилки, критику чи невдалі періоди.

Але попри всі проблеми, в українського футболу все одно є головне – талановиті діти. І якщо клуби та вся система зможуть поступово підтягнути рівень підготовки, дати молоді нормальні умови й трохи більше терпіння, то нове сильне покоління футболістів в Україні неодмінно з’явиться.