Інтерв’ю "Футбол 24" з Олександром Маховим – він займався футболом разом із легендою Зорі, згодом став журналістом, а також пройшов війну зі зброєю в руках.
Махов – луганчанин в екзилі. До 2014-го жив та працював у рідному місті, грав у футбол, часто відвідував домашні матчі Зорі і толерував Росію. А потім стався раптовий та безповоротний злам. "Коли сюди заїхали російські солдати і почали воювати проти нас, українців, я вже не відчував нічого, окрім злості та зневаги", – розповідає в інтерв’ю "Футбол 24".
Сашко покинув окуповане місто, щоб невдовзі повернутися на Схід вже зі зброєю у руках. "Це моя "маленька війна", – пояснює скромно. Вона триває досі. Лише тільки автомат у руках Махова змінився на мікрофон – він військовий кореспондент телеканалів "Україна" та "Україна 24".
"На фронті рівень патріотизму ультрас – зашкалює"
– Цими днями ви знову перебували у відрядженні на передовій. Що побачили? Яка ситуація з обстрілами наших позицій?
– Я буваю на передовій приблизно по два тижні – кожні півтора місяця. Останнім часом ситуація тут стабільно напружена. Останні два тижні окупанти стріляють, вже не ховаючись, із заборонених калібрів – 120-ті міномети, ствольна артилерія 152-га, протитанкові ракети. Не забуваймо про класичну ситуацію із снайперами, які постійно чатують на наших бійців. Передумов для затишшя – немає.
– Які настрої серед українських вояків? Адже багато часу "режим тиші" триває лише на папері, обмежуючи фактично тільки одну сторону протистояння. Це демотивує?
– Наступного тижня якраз виповниться рік з моменту впровадження "режиму тиші" (розмова відбулася минулої суботи, – Футбол 24). Можливо, перші кілька місяців він дійсно зберігався. Потрібно розуміти, що уздовж лінії фронту є ділянки, на яких напруження – постійне. Це здебільшого ті ділянки, де є близькість сторін одна до одної (200, 300 чи 500 метрів), або ж великі відстані, де поблизу немає населених пунктів, що дозволяє працювати ворожій артилерії (напрямки від Маріуполя до Волновахи, степова частина). А ось такі місця, як Піски, Мар’їнка, Зайцеве, де дистанція між сторонами – до 500 метрів, продовжуються перестрілки.
Якщо спершу поміж наших бійців була думка, що "режим тиші" може зберегтися упродовж тривалого часу, то десь після Нового року обстріли почастішали, ворог почав використовувати зброю забороненого калібру. Зараз уже ніхто навіть не згадує про "режим тиші" – усім зрозуміло, що його немає. Був і є дозвіл на відкриття вогню у відповідь, коли це дійсно потрібно.
З боку окупантів бувають обстріли, коли вони намагаються спровокувати, а є такі, коли справді працюють на ураження. Наші хлопці вже навчилися це розрізняти. На провокації не відповідають – зайве використання боєприпасів.
За останні два тижні помітив кілька тенденцій. По-перше, окупанти застосовують тактику підготовлених атак. Вони обирають напрямок та ціль – і суто по цій ділянці влаштовують масовані обстріли. По-друге, як кажуть самі наші вояки (а я побував і в Донецькій, і в Луганській областях), що такими обстрілами бойовики намагаються спровокувати вогонь у відповідь, аби потім розв’язати на цій ділянці фронту повномасштабні бойові дії. Тож наші відповідають точково – там, де це найбільше потрібно.
– Наскільки часто зустрічаєте в окопах футбольних ультрас?
– Часто зустрічаю. І луганських, і з усіх інших клубів. З 2014-го я перетинаюся з ними практично щодня. Приємно поговорити про футбол із людьми, які за ним стежать (Усміхається). Коли випадає можливість, вони організовують у місцевих населених пунктах футбольні матчі. Приїжджають грати під час своїх вихідних, щоб відволіктися від війни. Знаю, що деякі командири дозволяють раз на кілька тижнів виїхати і провести вільний час за футболом, а якщо це поблизу моря (Маріуполь, Волноваха) – то й відпочити на пляжі.
– Чим відрізняються ультрас від рядових бійців? Можливо, більш хоробрі, відчайдушні?
– Не хочеться людей якось поділяти, але всі ультрас, яких я зустрічав на фронті, – і хлопці, і дівчата – дуже сильно вмотивовані. У них є розуміння, для чого вони сюди прийшли, чого хочуть, чого добиваються. У розмовах це відчувається одразу. Їхній рівень патріотизму – зашкалює. Зачасту ультрас є зразком, побратими можуть на них покластися у будь-якій ситуації.
"Бачив, як у Луганськ заїжджали росіяни з прапорами"
– Ви також встигли повоювати. Як бойовий досвід допомагає вам у журналістській роботі і чи додає він авторитету в очах чинних вояків?
– Коли приїжджаєш на передову, то не хочеться починати розмову з того, що я також воював. Але коли вони таки дізнаються, це дозволяє про щось поговорити: де воював, з ким і так далі. До тебе починають ставитися з більшою довірою.
У професії це сприяє глибшому розумінню тих процесів, які відбуваються всередині війська. Я сам пройшов через це, і тому багато моментів, особливо побутових, яких не відчули деякі інші мої колеги, знаю не з чуток. Тож у діалозі можу оперувати не тільки війною – "стріляли, не стріляли", але й розпитати про забезпечення водою чи де беруть електроенергію. Це штуки, з яких складається життя солдата на передовій. І солдат, почувши від тебе про наболіле, усвідомлює: "О, та цей чувак не лише приїхав познімати, а ще й у темі". Принаймні, мені так здається (Усміхається).
– У своєму попередньому інтерв’ю ви заявили, що попри пережите жахіття війни, нічого не хочете забувати. Розкажіть про винятковий факт, подію чи явище, яке ви пам’ятатимете завжди.
– Ох… (Після паузи) Загалом я сприймаю це, як свою "маленьку війну", у якій брав участь під час мобілізації. Там набрався колосального досвіду – життєвого і людського.
По-перше, це відносини між людьми. Знаєте, таке дивне відчуття... Можливо, у звичайному житті ти ніколи б не подружився із цими людьми зі свого підрозділу, якби не потрапив на війну. У побуті ви маєте вкрай мало спільного – різні професії, різні погляди на життя. Але коли ти опиняєшся з ними в одному окопі, то готовий віддати за них своє життя, і вони готові віддати за тебе свої життя.
По-друге, на війні ніхто не шукає для себе якоїсь вигоди. Є негласне правило: якщо побратим у тебе щось просить, ти не можеш йому відмовити. І тобі також ніхто не відмовить. "А що я отримаю натомість?" – таке навіть не спаде на думку. Повернувшись з війни, часто відчуваю, що люди перед тим, як щось зробити для тебе, обдумують це. Або й узагалі відмовляють: "Нема часу". Дуже відчутний контраст.
Ну і ще є прийняття теми смерті. Щось може статися, ти можеш загинути. Таке прийняття абсолютно змінює твоє ставлення до життя. Ти починаєш по-іншому ставитися до страху, хвороб чи інших неприємних речей. Бо розумієш, що у будь-якій ситуації треба боротися і не опускати руки. Якщо ти вже пройшов війну і зумів вижити, то у цивільному житті немає нічого, чого б не зміг здолати чи вирішити.
Побратими, з якими ти був разом, а особливо ті, які загинули, слугують нагадуванням: варто боротися далі. Траплялися моменти, коли пробігали думки: "Уже набридло, бляха, скільки я буду туди їздити, кому це потрібно?". А потім приїжджаєш на передову, спілкуєшся, зустрічаєш знайомих бійців і відчуваєш: ось люди, заради яких варто продовжувати. Поки триває війна, я намагаюся боротися там, де можу це робити. Якщо можу боротися інформаційно – то гнутиму лінію далі. Воно того варте.
– Яким було ваше ставлення до росіян перед війною і яким воно є зараз? Ви категоричні у своїй позиції, чи, може, припускаєте, що все-таки є "хороші росіяни"?
– (Усміхається) Серед військових є такий жарт: "Люблю росіян – кожного 200-го, а іноді – 300-го". Я виріс і провів свідоме життя до 28 років у Луганську, в російськомовному середовищі. Мене оточувало все російське або проросійське. Пам’ятаю, у дитинстві ми дивилися лише російські телеканали – НТВ, ОРТ, російські фільми, російські серіали. У нас якісь родичі жили в Росії. Тобто, тема Росії, співпраці із нею була на поверхні і я ставився до цього нормально. "Наші брати-слов’яни".
Зрештою, настав 2014-й. Ще весною я бачив власними очима, як у Луганськ заїжджали росіяни з прапорами, я чув їхні розмови. Був свідком того, як вони запускали "русскую весну" на Донбасі. Звичайно, моє ставлення до них різко змінилося. А потім, коли сюди заїхали російські солдати і почали воювати проти нас, українців, я вже не відчував нічого, окрім злості та зневаги.
Так, є у Росії люди, які виходили на певні акції протесту. Але якщо ваш президент розв’язав війну на Донбасі і в Криму, а потім ви йдете і голосуєте за нього, підтримуєте партію, то мені хочеться, щоб на кордоні з Росією виріс міцний паркан. У вас є ваш Путін, весь ваш російський шовінізм – будь ласка, живіть собі там і насолоджуйтесь.
Попри це, я зустрічав немало росіян, які воюють за Україну проти Росії. З великою повагою ставлюся до таких людей. Не можу сказати, що всі росіяни – погані. Але якщо тотальній більшості росіян хочеться жити так, як вони живуть, – нехай роблять це на своїй території. При цьому бажано, щоб між нами стояв високий міцний паркан. До нас не лізьте. У 2014-му році Україна зробила свій вибір – ми будуємо демократичну та правову державу. Можливо, колись і в них настануть такі часи.
"Я грав разом із Каменюкою – він мужик, не зазвіздився"
– "Довоєнний Донецьк співав українські повстанські пісні", – пригадував в інтерв’ю для "Футбол 24" Сергій Жадан. А що співав довоєнний Луганськ?
– Чесно кажучи, я не можу розділити думку Сергія Жадана. У ті часи я працював журналістом на луганському обласному телебаченні. Пам’ятаю, що до луганчан, які розмовляли українською або вдягали вишиванку не тільки на День Незалежності, які співали українські пісні – до них ставилися, як до диваків. Особливо це стосується індустріальної частини Луганської області – якраз тієї, що зараз перебуває під окупацією. Мова про Луганськ і нижню частину – ближче до Росії (Краснодон, Красний Луч, Свердловськ).
А от все, що на північ від Луганська, тобто території, які залишилися під контролем України, – там я значно частіше міг почути українську мову, частіше зустрічав людей у вишиванках. Вони влаштовували українські культурні заходи, підтримували традиції тощо. Я переконаний, що саме через це у 2014-му бойовики та росіяни не змогли знайти підтримки у місцевих мешканців.
– У якому середовищі ви виростали та формувалися?
– Усе моє дитинство та початок юності були пов’язані із футболом. Спочатку грав у дворах. Луганськ поділений на квартали (місцеві чомусь їх називали "квАртали"). І ми постійно змагалися у чемпіонатах "квартал на квартал". Збиралися на якомусь стадіоні, куди приходили 3-4 команди, і розпочиналися заруби.
Потім я потрапив у дитячо-юнацьку систему футбольного клубу Зоря. Займався там із шостого по одинадцятий клас. Здебільшого грав на позиції правофлангового захисника. Був невеличкого зросту. Тоді ми ще не знали сучасних трендів, коли фулбек покриває увесь фланг від прапорця до прапорця. Більше того, наша команда грала навіть із ліберо! Хоча вже весь світ відмовився від цієї позиції.
У нас було по два тренування на добу – зранку та ввечері, а вдень – школа. У суботу – передігрове тренування, у неділю – гра. Тобто, серйозний режим. І хоча футболістом я не став, відчуваю вдячність футболу за те, що він дав мені фізичну силу та витривале тіло. Спорт вберіг мене від вулиці. Ті мої друзі, які не займалися футболом, підсіли на наркотики, алкоголь, дрібні крадіжки.
– Оскільки ви займалися у Зорі, то і м’ячик подавали на домашніх матчах?
– О, це було великою честю – потрапити у ту квоту пацанів, які подаватимуть м’ячі. Нас виховували на історії Зорі, яка у 1972-му стала чемпіоном Союзу, виступаючи на стадіоні "Авангард". Тобто, традиції відчувалися дуже сильні, а відпрацювати болбоєм на домашньому матчі вважалося надзвичайно престижно. Мені пощастило лише з 2-3 поєдинками. Шахтар чи Динамо тоді не гостювали, але я однаково був переповнений враженнями.
– Яким був фольклор на секторах "Авангарда"?
– Луганські фанати – одні з найвідданіших своєму клубу. Відвідуваність домашніх матчів також була на пристойному рівні. Зрозуміло, що на Шахтар чи Динамо завжди збирався биток. Але навіть на суперників рівня Металургів приходило по 10-15 тисяч. Підтримка була шаленою.
Матч Зорі перетворювався на свято у всьому місті. Ти виходив на вулицю і одразу розумів, що сьогодні в Луганську – футбол. Фанати заздалегідь починали гуртуватися на площі, навколо стадіону. Приїжджали люди з інших міст Луганської області. Біля секторів пританцьовував клубний талісман – чорно-білий кіт. Фанатська кричалка: "Черно-белые!" – була завжди.
Коли Геллер став вкладати гроші у Зорю, розпочалася робота з вболівальниками. Ти міг прийти на стадіон за годину до початку матчу і взяти участь в різноманітних конкурсах. Але найкраще запалювали, звісно, луганські ультрас – завжди з фаєрами, банерами, барабанами. Я постійно намагався купити квиток якомога ближче до їхніх секторів – щоб разом із ними покричати. Просто сидіти і дивитися – не моє.
Це дуже класні спогади. Спілкуюся з багатьма луганчанами і знаю, що всі були вкрай засмучені, коли у 2014-му Зорі довелося переїхати. Клуб якраз почав виступати у єврокубках. Луганськ цього, на жаль, не дочекався. Я абсолютно точно впевнений, що всі домашні матчі супроводжувалися б аншлагами.
– Вболівальники часто відвідують матчі заради одного виняткового футболіста. Колись, наприклад, "ходили на Блохіна". А на кого ходили в Луганську?
– На Микиту Каменюку! Я – з 86-го року, а він – з 85-го. Ми займалися у сусідніх за віком секціях Зорі. Потім Микита потрапив у дубль, звідки перейшов до основного складу команди. У футбольній школі, траплялося, ми грали разом або один проти одного. Одразу було помітно, що це дуже високопрофесійна людина, яка ставиться до своїх обов’язків з величезною відповідальністю. Каменюка слугував зразком ставлення до футболу, професії, роботи і своїх одноклубників.
Недаремно він згодом став капітаном. Це була топ-зірка нашого клубу – власний вихованець, фактично всю кар’єру провів у рідній команді, зіграв у єврокубках і був викликаний до лав національної збірної. Що приємно: попри всі успіхи, Каменюка не зазвіздився. Коли у Києві я приходив на Зорю і брав у нього автографи, він ніколи не відмовляв у спілкуванні. Крутий гравець і крута людина.
– Як склалися долі ультрас Зорі, які дотримувалися проукраїнських позицій? Чи багато з них опинилися у застінках луганських катівень?
– Життя розкидало їх по країні, як і всіх нас. Хтось переїхав в Одесу, хтось – у Київ чи Запоріжжя. Думаю, багатьом відома історія Влада Овчаренка і Артема Ахмерова. Ці хлопці, вже перебуваючи під окупацією, влаштували у Луганську спалення прапора "ЛНР", знявши це на відео. Акцію повторили кілька разів. Зрештою, їх арештували. Вони просиділи за гратами досить тривалий час.
"Яремчук, Миколенко, якщо не знаєте історію Басти – то загугліть"
– Давайте про патріотизм. Вас бісить, що навіть на восьмому році війни переважна більшість українських футболістів – "вне политики"?
– Чесно кажучи, бісить. Мені дуже сподобалась книга Сергія Жадана "Інтернат". Там є епізод, коли головний герой зустрічається з працівниками цього інтернату. Відбувається діалог. Один із співробітників кидає фразу: "Это не мое дело – кто там стреляет. Я вот здесь себе сижу".
І це у книзі йдеться про 2-3 рік війни. Зараз уже восьмий! Думаю, до того часу вже варто було б свою позицію сформувати і озвучити. Натомість зовсім нещодавно, наприклад, Іванісеня із Зорі перейшов у Крилья Совєтов. Для мене абсолютно незрозуміло, коли є країна, яка фінансує і відправляє своїх людей, щоб вони вбивали українців, а ти їдеш туди заробляти ці гроші. Не може бути ніяких пояснень. "Гроші", "годувати сім’ю" чи тому подібне – для мене це дикість.
Особисто я цього не сприйму ніколи. Моя рідна сестра поїхала в Росію і живе там. Через це я з нею не спілкуюся. Я ніколи не зможу зрозуміти людей, які поїхали туди жити або працювати. Мені здається, що в Україні є достатньо можливостей. І навіть якщо ти себе тут не знайшов, то є сусідні країни на кшталт тієї ж Польщі. Я з величезним розумінням ставлюся до функціонерів деяких клубів, які не підписують контракти з футболістами, зашквареними контактами з Росією.
– Миколенко та Яремчук на Росію не поїхали, але попри те фотографуються з Бастою…
– Я бачив це фото і сильно засмутився (Зітхає). Люди живуть у якійсь своїй бульбашці, своєму маленькому світі. Яремчук, Миколенко – ви ж точно знаєте історію, яка відбувається навколо Басти. А якщо не знаєте – загугліть. Ви знаєте, якими можуть бути для вас іміджеві наслідки. Навіщо це робити? У Києві я ходив у фан-зону і вболівав за нашу збірну на Євро-2020. Ти вболіваєш, а потім дивишся, як вони їдуть на відпочинок і фоткаються з Бастою…
Яремчук та Миколенко осоромились через фото з російським співаком Бастою
Окей, навіть якщо тобі подобаються їхні пісні, навіть якщо ти захотів сфоткатися – залиш це при собі. Футболісти – публічні люди. Ви представляєте Україну в усьому світі! І коли ти дивишся на такі фотографії… Ну бляха, чуваки, камон! Невже не можна без цього обійтися?
– Можливо потрібні просвітницькі курси на теми української історії, культури, політики? Хоча б для футболістів національної збірної…
– Я точно впевнений, що це потрібно не лише футболістам, але й усій країні. З 2014-го ми нарешті прийшли до розуміння необхідності просвітницьких акцій. До розуміння держави, в якій ти живеш, і того, що відбувається навколо. Поступово це відбувається, але, на жаль, не такими темпами, як хотілося б. Тому деякі люди, зокрема футболісти, думають: "А що тут такого? Баста – то Баста".
А насправді для великої кількості українців, тих же кримчан, які втратили свій дім, боляче це бачити. У мене є колега з Криму. Вона не може поїхати туди до своїх родичів, бо небезпечно – перебуває під санкціями і її залюбки відправлять у тюрму. Тож не тільки футболістам, але й українським школам вкрай бракує просвітництва і масової українізації.
– Назвіть три персони українського футболу, у яких ви найбільше розчарувалися.
– Ракицький. Мені незрозуміла його позиція щодо Гімну – це по-перше. А, по-друге, він поїхав грати за Зеніт – цим усе сказано. Другий – Тимощук. До 2014-го – все окей. Але потім ти продовжуєш працювати на клуб, який спонсорується Газпромом, а Газпром – це, фактично, російська держава.
Мені здавалося, в Іванісені була перспектива у національній збірній. І що тепер виходить? Можливість представляти свою країну він проміняв на гроші. Це його вибір, звісно. Але в очах десятків тисяч уболівальників він упав дуже низько.
– Три персони українського футболу, які викликають у вас найбільші симпатії?
– Микита Каменюка – я бачив його становлення, як футболіста. Для мене він є прикладом трудоголізму та характеру. Зорю називають "Мужиками", і от Микита – яскраво виражений "Мужик".
Мені дуже імпонує Олександр Зінченко. Я не знайомий із ним особисто, але, принаймні, з його інтерв’ю і ставлення до роботи в Манчестер Сіті, роблю позитивний висновок.
Ну й Андрій Шевченко. Кумир усіх хлопців кінця 90-х і "нульових". Я бачив по телевізору, як він забивав Барселоні, як вигравав Лігу чемпіонів з Міланом, як феєрив у Серії А. Шева дуже багато зробив як для популяризації футболу в Україні, так і для популяризації України у світі.
"Кожна поява Мілевського чи Киви провокує іспанський сором"
– Нещодавно ви дали інтерв’ю Сергію Іванову. Наприкінці розмови він запропонував цікавий асоціативний ряд: називав політиків, а ви підбирали футбольні відповідники і Порошенка порівняли із Фабріціо Раванеллі. Я очікував іншої відповіді – це ж вилитий Мирон Маркевич!
– (Сміється) Так-так, можливо.
– Пропоную вам знову зіграти в асоціації. Називаю п’ять футбольних персон, а ви підбираєте відповідники з української політики. Стартуємо?
– (Сміється) Давайте спробуємо!
– Андрій Шевченко.
– Чомусь найперша асоціація – Арсеній Яценюк. Мені імпонував цей чоловік, коли він перебував у великій політиці. Зараз відійшов від справ, але маю передчуття, що просто чекає свого часу.
– Ліонель Мессі.
– Нехай буде Кучма. Але чому…
– І перший, і другий – Льоня.
– (Сміється) До речі! Є така розповсюджена думка, що при Кучмі жилося найкраще. Аналогічно вважається, що Мессі – найкращий. Хоча, як на мене, Кучма – дуже суперечлива постать української історії.
– Кріштіану Роналду.
– Порошенко! Поясню. Із нинішніх футболістів Роналду мені імпонує найбільше. Із нинішніх українських політиків і Порошенко мені імпонує найбільше. Принаймні за те, що він зробив у 2014-15 роках. Хоча й до нього є багато запитань.
– Ярослав Ракицький.
– Ракицький – Медведчук. Пряма асоціація з Росією, російські гроші.
– Артем Мілевський.
– От він – Кива. Кожна поява Мілевського чи Киви провокує іспанський сором.