"Футбол 24" розшукав Артема Безродного, уродженця Сум, який прийняв російське громадянство і феєрив у московському "Спартаку" епохи Романцева.
Артем Безродний – людина-загадка. Етнічний українець яскравим метеоритом промчав із лихих 90-х у нове тисячоліття і зненацька згас. До 24 років Безродний встиг здобути чотири чемпіонські титули, а також Кубок Росії. Ненадовго випірнув в азербайджанському «Аразі» і тоді зник остаточно. По суті, в 26 років його кар’єра закінчилася.
Тривалий час про Артема ходили легенди і не зовсім хороша слава. Мовляв, спився, розтринькав нажиті статки. Згодом до нього збайдужіли, а пізніше - забули. Плече Безродному підставила рідна Сумщина. Тут він вилікував хронічні травми, почав регулярно грати у футбол і зосередився на власній сім’ї. Зараз із посмішкою та ностальгією згадує атмосферу в головній команді свого життя – «Спартаку» 90-х.
«Ахілли залікував тільки крізь біль»
- Готуючись до цього інтерв’ю, помітив, що, починаючи з 2010-го, ви не «світилися» у ЗМІ. Журналісти про вас забули, чи ви свідомо вважали за потрібне залишатися у затінку?
- Різні моменти бувають. Траплялося, що дзвонили журналісти. Був випадок, коли надійшло від них запрошення в Москву, але поїздка зірвалася.
- Чим ви зараз займаєтеся?
- Підтримую потихеньку форму. З практикою зараз важкувато, тому що зимовий період. Іноді у міні-футбол граю. Тож в основному сам займаюся. Крос, тренажерний зал, басейн.
- Ви вже 11 років поза професійним футболом. Чи важко було змиритися з думкою, що все закінчилося і на кар’єрі доведеться ставити крапку?
- Дуже, дуже важко. Надзвичайно важко!
- А коли зрозуміли, що вже не повернетеся у професійний футбол в якості гравця?
- Я про це не думав до останнього часу. І зараз не думаю. Нема навіть у думках такого. Таке відчуття, що це – неможливо.
- Чув, що ви грали за аматорські клуби Сумщини і досягнули там серйозних успіхів, багато голів забили. Чи можна детальніше?
- Як це – «успіхів»? Успіхів я добився у «Спартаку», коли ставав чемпіоном Росії. А на аматорському рівні – це не успіхи. Для декого, звичайно, це досягнення – виграти Кубок Сумщини. Проте – не для мене. Досягнення – це перемагати у Вищій лізі, грати в Лізі чемпіонів, обігрувати великі команди.
На фото: Артем Безродний із дружиною Вітою
- Якщо узагальнювати вашу кар’єру, то помітимо, що все життя вас супроводжували травми – і в «Спартаку», і в «Байєрі». Після якої з них вам було найважче не лише фізично, але й морально?
- Це ахілли, звичайно. У «Спартаку» ахілли почалися, коли прийшов до влади президент клубу Червиченко, коли почався розвал команди. Зміна гравців, ротація, той пішов, цей прийшов. Молодь стали підпускати, натомість футболісти, які досягнули серйозних висот, йшли з команди або їх прибирали. При президентстві Олега Івановича Романцева такого неподобства не було. «Спартак» грав і здобував титули.
З приходом Червиченка розпочався хаос у клубі, який триває досі – «Спартак» дотепер не може виграти чемпіонство, хоча для «Спартака» ніколи не існувало другого місця, третього. Це не результат, це поразка. Результат – тільки перше місце. Романцев буквально вселив нам у мозок думку: «Ви у футболі повинні витискати тільки максимум. Ви маєте бути найкращими». Коли «Спартак» став чемпіоном Росії другий, третій, четвертий раз поспіль, Олегу Івановичу це трохи набридло і він захотів виграти щось у Європі…
- До «Спартака» ми ще повернемося, а зараз я б хотів закрити тему ваших травм. Читав, що в тридцять років ви вилікували ахілл за допомогою нетрадиційної медицини. В чому полягала ця методика?
- Не знав, що як зарадити ахіллам. Стільки уколів зробив, стільки курсів лікування і реабілітації пройшов, до яких тільки спеціалістів не їздив – все марно. Я був у відчаї. Зі «Спартака» пішов із травмою, тому що Червиченко постійно дорікав: «Довго лікуєшся». Ми з ним одразу не знайшли спільної мови. Якщо б я травму отримав на дискотеці – це зрозуміло. Але ж я травмувався на зборах! Наче вже не болить… Гра, дві – знову те саме. Уколи, уколи. Я зранку ставав на коліна і так повз у туалет. Ахілли були чорними, та їх не було взагалі! Коли вже повернувся у Суми, почав пити трави. Плюс – бігав, долаючи нестерпний біль, по снігах, по льоду. Ахілли залікував тільки крізь біль. Рік я так бігав по різних горах. Потихеньку вoни припинили мене турбувати.
«Всі двірники на базі в Тарасовці боялися Романцева»
- Перші кроки у футболі ви робили під наглядом свого батька, дитячого тренера. Який він – ваш батько?
- Він суворий і вимогливий. Завжди тренував мене поруч із старшими хлопцями. Всі вважали, що батько повинен йти синові на поступки. А він на поступки не йшов. Навпаки – навантажував ще більше. Принижував при всіх, змушував працювати. Такий він був.
- Яких відомих футболістів виховав, крім вас?
- Про відомих я не можу сказати. Хлопці розходилися по різних командах, але висококласних футболістів з них так і не вийшло. Просто вони не потрапили в інші хороші руки, щоб розвинути свою кар’єру.
- У юності вами цікавилися європейські клуби, зокрема, пропонували перейти в «Аякс» і «Нант». Чому батько відмовився?
- Я був надто молодий, тому не хотілося так рано їхати за кордон. Та й не особливо розумів, що від мене хотіли (Сміється). Поїхати в Європу – це було щось нереальне. Батько вважав, що туди потрібно вирушати, коли сформуюся, як повноцінний футболіст. Зате ми поїхали в московський ЦСКА, а потім підписали контракт із «Спартаком». Мені заледве виповнилося 16 років.
Як це було? В’ячеслав Вікторович Грозний підійшов до батька у манежі ЦСКА. «Ми б хотіли, щоб ваш син грав у «Спартаку». «А що ти думаєш із цього приводу?» - запитав мене батько. «Тату, я обома руками – «за». Тут навіть не було причин вагатися. «Спартак» і «Динамо» (Київ). Більше ніяких команд не існувало.
- До речі, київський клуб вами, бува, не цікавився?
- У нас відбувся турнір «Переправа», за підсумками мені дістався приз найкращому півзахиснику серед хлопців 1978-79 років народження. Тоді ще Андрій Воронін отримав «найкращого нападника». І після цього я поїхав з батьком на перегляд у ЦСКА. Може, якісь українські клуби мною і цікавилися, але я про це не знаю.
- Перше тренування із «Спартаком». В якомусь із моментів ви прокидуєте м’яч поміж ніг Віктору Онопку і той невдовзі помстився, жорстко збивши вас із ніг. Пишалися тим, що отримали на горіхи від легенди російського футболу?
- Ну не те, щоб пишався. Але уявіть собі той час: хто такий Вітя Онопко, а хто – я. Я його раніше бачив лише по телевізору. І от у нас двосторонка в спартаківському манежі у Сокольниках. Момент зіткнення був повною несподіванкою для мене. Ноги відлетіли вище голови. Але в роздягальні Онопко підійшов і вибачився.
- Якими у вас були враження від знайомства із Олегом Романцевим? Він справді володів екстрасенсорними здібностями?
- Ну, так. Він узагалі випромінював магію. Під час тренування Романцев міг не кричати. Один лише погляд змушував футболіста працювати на 120 відсотків. Ми поважали і боялися його, як тренера. Напевно, навіть всі двірники на базі в Тарасовці боялися Романцева (Сміється).
На фото: Олег Романцев і його команда
- Не ображаєтеся на Романцева за те, що запропонував вам підписати порожній бланк нового контракту, а коли ви відмовилися – відправив у «Байєр»?
- Це пройдений етап. На Романцева не тримаю ані найменшої образи. Для мене це найкращий тренер. Думаю, що й ті хлопці, які тоді грали в «Спартаку», вважають аналогічно. Він – тонкий психолог, бачить гравця наскрізь. На перегляд приїжджають люди, Романцеву вистачить 15 хвилин, щоб визначити – це гравець, чи ні. Звертає увагу на те, як футболіст приймає м’яч, як біжить з м’ячем і навіть без м’яча.
- За яких обставин відбулася ваша остання розмова з Романцевим?
- Ой, важко пригадати. Він багато і не розмовляв з гравцями. Тим не менше, я спілкувався з ним неодноразово, хоча був молодим.
«Проти «Динамо» зіграв один матч»
- Яке місце у спартаківській ієрархії посідав В'ячеслав Грозний?
- В'ячеслав Вікторович був другим тренером. Коли у 1996-му Романцев повіз збірну на чемпіонат Європи, «Спартак» очолив Георгій Ярцев, а допомагав йому Грозний.
- Вам із Калініченком допомагав порадами, як землякам?
- Звичайно! Вікторович у всьому допомагав – і підказував, і пояснював. Після підписання контракту із «Спартаком» ми їздили до нього у Вінницю, щоб розпитати: як «Спартак» грає, як потрібно діяти, як Романцев бачить футбол. Грозний готував заздалегідь, бо спартаківський футбол – своєрідний. Не кожен хороший гравець може адаптуватися у «Спартаку». Приклади? Ну, я бачив, як приїжджали хлопці зі збірної України. Призетко, наприклад. Не знаю, з яких причин він не залишився у «Спартаку». Можливо, фінансові питання не вирішили. Було багато гравців, які підписували контракт на півроку, рік, а потім раз – і йшли геть. Особливо багато людей проходило через сито «Спартака» під час зборів. По 30-40 осіб. А вибиралося одного або двох.
- Чи відчувалося наприкінці 90-х заочне суперництво з київським «Динамо» у Лізі чемпіонів?
- Чогось такого не пригадаю. Пам'ятаю, проти «Динамо» зіграв один матч. Це був фінал Кубка Співдружності, коли за киян виступали Ребров, Шевченко, Каладзе, Белькевич, Хацкевич… Ми перемогли 2:1. Це було щось із чимось, звісно! Зіграти в матчі «Спартак» - «Динамо» і перемогти – це для мене дуже почесно.
- Калініченко упродовж багатьох років був вашим близьким другом. Потім спілкування перервалося. Як зараз?
- Ніяк не можемо з ним перетнутися. То з телефонами у нас проблеми, то ще щось… Не знаходимо точки дотику. Знаю, що Максим зараз тренером у «Металісті», так?
- Він все ж більше відомий, як телеексперт. Чи цікаво вам його слухати?
- Звичайно. Як колишній футболіст, він глибоко розуміє гру і все правильно каже. Максим вміє розмовляти, він бачить футбол, нічого не приховує і може сказати прямо. Не всім це, можливо, до вподоби. Коли вперше почув його в ролі коментатора – мені дуже сподобалось.
«Хлопці постаралися, навчили Робсона матюків»
- Повернімося до «Спартака». Олександр Філімонов. Ви були у «Спартаку», коли він пропустив той епічний гол від Шевченка на «Лужниках» і Росія пролетіла повз Євро-2000. Як кіпер переживав цю трагедію?
- Травили його – не те слово. Пам'ятаю, їхав у машині і чув, як його травили навіть по радіо. Мені здається, що після цього голу його футбольна кар'єра надламалася. Він втратив психологічну впевненість. Ви ж пам'ятаєте, що у київському «Динамо» в нього були ляпи. І все – він не зміг спіймати себе. Я його чудово знаю. Це дуже сильний голкіпер, трудяга. Поза футбольним полем – хороша людина. Під час гри кричить, такий грізний. А після матчу – розумний, адекватний чоловік. Команда намагалася його підтримати. Але все одно у душі залишилася рана і він не зміг із цим впоратися.
- А ще у «Спартаку» був бразилець Робсон на прізвисько «Максімка»…
- Робсон дуже гармонійно влився в команду. Із всіма хлопцями перебував у хороших стосунках. У «Спартаку» вважався своїм. Російською, хоч і не без акценту, але розмовляв нормально. Тчуйсе, до речі, в нас ще був. Цей також добре володів російською. Матюки? Робсон дуже багато їх знав. Засвоїв у першу чергу. Хлопці постаралися, навчили (Сміється).
- Хто був головним приколістом у колективі?
- Покійний Ілля Цимбалар. Він міг дозволити собі приколотися з усіх без винятку. Був душею команди. Вася Баранов теж там брав участь з Робсоном.
- У старих інтерв’ю ви самі ж зізнавалися, що порушували у "Спартаку" режим. У чому конкретно це виявлялося?
- Кожен футболіст в тому чи іншому випадку порушував режим. Хто скаже, що не порушував режим, - той обманює. З мого боку теж траплялися порушення режиму, не сперечаюся. Це проявлялося, наприклад, у спізненні на тренування. У Москві спізнитися дуже просто. Можеш заїхати на базу за годину, 40 хвилин, а можеш і за три години не дістатися.
Коли почалася серія травм – це косило, діяло на мозок. Не можеш вилікуватися, не розумієш, що робити. Всі грають, тренуються, а на тебе криво дивляться. Травмований, травмований, травмований. Ну от неспроможний вилікувати ті ахілли! Це впливає на психіку, ти зриваєшся… Пояснити це важко. Зрозуміє лише той, хто сам у професійному спорті мав справу з травмами.
- А ще писали, що вас знайшли абсолютно п’яним на цвинтарі. Потім ваш брат, начебто, розшукав автора цієї інформації. Що ви з ним зробили?
- Ви знаєте, дуже багато дурниць пишуть. Я знаю, з якою метою це було написано, але не хочу заглиблюватися. Стільки нісенітниць надрукували! Я читав і думав: «Звідки таке можна взяти, щоб це все написати?» В основному ж люди вірять прочитанному і думають: «Ага. Так воно і було». Спочатку дратувався через це, лютував. А зараз махнув рукою. Що було, те було. Пройдений етап.
- Ходили легенди про те, як до вас після нетривалого етапу в «Аразі» приїжджали в Україну серйозні азербайджанські хлопці на розбірки. Невже справді все було, як у бойовику?
- Це було, але я б не хотів згадувати такі речі. В «Аразі» відбулася незрозуміла історія, пов'язана з контрактом. Азербайджанці розтиражували свою версію, але не написали про те, чого вони не виконали. Це дуже довга історія. Якщо б ми з вами розмовляли на цю тему дві години – нам би і їх не вистачило.
«Війна серед братів і сестер»
- У 90-х ви змінили громадянство і зіграли за збірну Росії. Уявляєте, яка могла б бути реакція, якби це сталося в наші дні?
- Так, я розумію, що могло б бути.
- А що тоді казали у ФФУ? Чи не робили спроб заграти вас за збірну України?
- Я цього не знаю. Підписав контракт із «Спартаком» - і мене одразу в юнацьку збірну Росії запросили, потім у молодіжну. От воно і пішло так. Пам'ятаю, як на базі Валерій Володимирович Жиляєв, начальник команди, вручив мені російський паспорт.
- Чи продовжуєте їздити в Росію? Колись у вас була прописка в Московській області…
- Так. Живу в Україні, а періодично їжджу в Росію, тому що мені потрібно перетинати кордон. Чи складніше це робити зараз? Та ні, як було раніше, так і є. Не виникає ніяких нюансів.
- Як у людини, що так тісно пов'язана з Україною і Росією, не можу не запитати про війну на Донбасі: хто винен і що робити?
- Цікаве запитання. Тут у кожного є своя думка. Думок дуже багато. Тут, як і про Азербайджан, можна розмовляти годинами. У вас своє бачення, у мене – своє, у мого батька – інше, в дружини – ще інше.
- Яка сторона від цієї ситуації виграла, чи всі у програші?
- На мій погляд, Україна тут – не в виграші. Цим виграшем не попахувало навіть.
- У вас підростає Артем-молодший. Піде футбольним шляхом?
- У нього невелика проблема зі здоров'ям, йому не можна було тренуватись. Трішки у батька не вдався. Він би вдався, якщо б здоров'я не підвело.
На фото: Артем Безродний-молодший
- Які три основні цілі ставите перед собою у майбутньому?
- Хотілося б залишитись у футболі, тому що без нього взагалі нереально прожити. Футбол для людини – це наче друге серце. По-друге, хочеться, щоб взагалі не було цієї війни серед братів і сестер. Тому що ви ж знаєте, скільки сімей в Україні і Росії розділила війна. От хто б міг сказати п'ять років тому, що настане така ситуація? А ще я мрію бути тренером. На аматорському рівні в нас команда була. Ми її створили, але згодом вона розвалилася, бо не стало фінансування. Я там грав, а потім звільнили головного тренера, призначили мене. І молода команда заграла! З семи матчів ми не програли жодного. Чотири рази перемогли. Я зрозумів, що здатний знайти з хлопцями спільну мову, можу поставити тренувальний процес.
Олег Бабій, Футбол 24
Читайте також:
Андронов: Рано чи пізно Україні і Росії таки доведеться зіграти