Відверте і колоритне інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Голяченком. Пам'ятаєте його?
Ви точно чули цю фразу: "Завжди влучайте у дев'ятку та ніколи не потрапляйте в офсайд". Нею на початку тисячоліття завершував усі випуски підсумкової тижневої передачі "Наш футбол" на Першому національному її ведучий Сергій Голяченко.
Він і сам мріяв про футбольну кар'єру. Проте через травми змушений був попрощатися зі спортом, а незабаром знайшов себе в акторській діяльності. Навіть розповідаючи про події минулого, Голяченко вправно змінює голос та феноменально підбирає інтонації. На якусь мить зависаєш не лише від самої розповіді, а й від її подачі. Театр, кіно, футбол і лампова українська журналістика на складному етапі її становлення – про все це розповідає Сергій Голяченко для Футбол 24 у першій частині великого інтерв’ю.
Починаємо нашу розмову зі справ нагальних – пан Сергій якраз повернувся додому після футбольного матчу, у якому сам брав участь.
"Циганик підказував: "Хлопці, тільки не повбивайтеся"
– Ой, болить усе. На жаль, збираємося не щотижня. Організм потребує стабільних навантажень.
– Хто серед суперників: журналісти, актори?
– Ні, прокурори. Замикав сьогодні подачу з кутового – з чотирьох метрів влучив у обличчя голкіперу. Мій кум випалив: "Сергію, ми звідси не поїдемо. Усе – підписка про невиїзд" (Сміється).
– Ваш багаторічний колега-журналіст Сергій Бондаренко характеризував вашу гру двома словами – "колотуха страшна".
– Та то було колись! Ну яке? Тепер це вже не удар. Як казав Жванецький: "Якщо мене в теплому місці притулити до рівної стінки, то зі мною ще можна поспілкуватися".
– Колись ви робили серйозні успіхи у дитячому футболі. Мріяли про велику кар'єру?
– Як не мріяв? Це була найголовніша мрія. Я народився і прожив на Салютній. До динамівської бази на Нивках 7-8 хвилин від мого будинку. Фактично вибору не мав – футбольний район. Балтача свого сина до нашої школи водив, інших зірок ледве не щодня бачив. Та що там – Анатолій Бишовець очолював нашу футбольну школу. Взагалі я перепробував усі види спорту: від боксу до спортивної ходьби.
– Бачив на фото – грали навіть у хокей.
– Який з мене хокеїст? На тих фото зображено момент, коли я вперше одягнув ковзани. Нас переодягли хлопці з київського Сокола. Я розігнався, доїхав до воріт, а як гальмувати – не знаю. Почав робити кут – не гальмує. Мене зупинили ворота – вперіщився добряче. А ми ще грали з такими ж красенями, як і самі, футболістами Динамо: Саленком, Шматоваленком…
– Теж новачки у цій справі?
– Саленко родом з Пітера, професійно займався хокеєм. Помітно, як людина їздить, володіє ключкою. А за нас грав Максим Шиленко, журналіст каналу НТН, який зараз на "плюсах". Він теж у хокеї не новачок. А я, Паша Черепін та майже всі інші вперше каталися. Роль тренера виконував "Малий", Ігор Циганик.
– Підказував трохи?
– "Хлопці, тільки не повбивайтеся. Післязавтра програма, я вас прошу". Більше реготали, ніж грали.
"Голосував за Лук’яненка, хоча розумів, що виграє Чорновіл"
– Ви навчалися в одній школі з воротарем Володимиром Циткіним. Класний кіпер, який закінчив школу із золотою медаллю.
– Його майбутня дружина викладала у мене хімію. Циткін викликався у юнацьку збірну СРСР – солідний рівень. Тоді телебачення складалося з трьох каналів. І коли ми побачили Володю по одному з них – ого, вся школа була на вухах.
– Що вам завадило вирости у професіонального футболіста?
– Травми. У мене протягом життя був 21 перелом. То струс мозку, то ще щось. Звичайно, не усе отримав на футболі. Втім один перелом якраз футбольний, дуже важкий. Я поквапився – треба було потерпіти. Однак втративши місце в основі, сівши на лавку… Хіба у 16 років таке можна витерпіти? Я футболку з шортів витягав, гетри приспускав. Так робив Платіні – я ж по телевізору бачив.
– Тренер боровся з проявами юнацької зірковості?
– Я виходив на 10 хвилин на поле і сам відчував, що моя нога скляна. Поки м'яч у мене, все добре. Але коли треба йти на загострення, лізти в рубку, я позбавляюся м'яча. Починаю його віддавати, не беру на себе гру. Страшно розлютився на самого себе і попросив заміну. Тренер перелякався: "Що, знову?" А потім образився на мене. А я на нього. Все було скінчено.
– Театр йшов паралельно з футболом у вашому житті?
– До армії я всього двічі відвідував театр – обидва рази з класом у якості обов’язкової програми. У 8-му класі захопився гітарою, створив свою групу. Потім вступив до технікуму. Почав писати авторські пісні та виступати, як бард. Моє покоління виховувалося на таких, як Висоцький. А потім була армія, яка минула у Німеччині. Я там теж зібрав людей, почали грати рок. Усвідомив – якщо не футбол, то хочу займатися саме цим. Але де на таке вчать?
– Почали шукати щось з акторським спрямуванням?
– Спочатку пережив шок, коли дембельнувся. У Києві побачив якісь палатки, протести. То було 1 грудня 1990-го. Через рік я зрозумів – не скажу, що все – проте дуже багато. Чому це відбувається і до чого все йде. Почав писати про бунтівні процеси відновлення Незалежності, збирати зали. Навіть якісь люди почали мене слухати: 20, 100… Це було гостро і актуально.
– Ви не боялися, що зміст ваших пісень може бути неприйнятним для тогочасного суспільного ладу?
– У 20 років і боятися? Та я їх знаєте, де бачив… Я не розумів, наскільки це може бути серйозно. Минув рік, 1 грудня 1991-го я пішов на вибори та референдум. Обирав унітарну незалежну Україну. І президента. Голосував за Левка Лук’яненка, хоча розумів, що виграє В'ячеслав Чорновіл. У кого не запитував у себе на районі – всі за Чорновола. Тим дивніше було почути результати – переміг Леонід Кравчук. А ще я кожного дня слухав радіо – відчував азарт, коли дізнавався про нові країни, які визнали нашу незалежність. Це була величезна радість.
"Висоцький не писав українською? Значить прибираємо Висоцького"
– Поступово ваша музична творчість переросла в акторство?
– Передусім я мав довчитися у технікумі. Мій фах – майстер холодильників. Де я, а де холодильники? Всі кудись вступали і мені батьки сказали. Навіщо? Куди? Чого? Зрештою, я провів веселі студентські роки. Та за фахом не працював жодного дня. Потім довчився після армії. Згодом постала дилема – треба працювати. А я не хочу. Не хочу ремонтувати холодильники. Почав цікавитися питанням, де вчать мистецтву. Консерваторія? Для цього треба було у дитинстві вчитися музиці. Допоміг випадок. Син знайомої моєї мами закінчив інститут Карпенка-Карого. Це був відомий поет Сергій Губерначук. Дотепер зберігаю його збірки – більшість видані після Сергієвої смерті.
– Губерначук порадив вам спробувати себе у театральному?
– Запитав, що я можу підготувати для іспитів. Я зупинився на Висоцькому, на монолозі Хлопуші з "Ємельяна Пугачова": "Проведите, проведите меня к нему…" Сергій мене миттєво зупинив: "По-перше, прибираємо російську. Російської тут нема" – "Висоцький не писав українською" – "Значить прибираємо Висоцького". Почали шукати репертуар і готуватися до шести номінацій: монолог, уривок прози, вірш, байка, пісня і танок.
– Зі всім впоралися?
– Вперся в останню номінацію. Уявіть собі футболіста у балетному трико. Ці ноги… Куме, це не гумор, це сатира. Колись я займався східними єдиноборствами. Придумали з Сергієм під футуристичну музику якийсь танець з елементами кунг-фу. А серед екзаменаторів легенди: народна артистка СРСР, професорка Валентина Зимня, Михайло Резнікович, інші відомі актори та режисери. Прийшов на іспит, даю касету, прошу поставити фонограму. Відповідають, що у них магнітофона нема. Мовляв, зіграють на роялі.
– Зіграли?
– Так, але не моє. "А вшкварте нам польку!" У голові виключно одна думка – а як цей танець виглядає? Жодного руху не знав. По телевізору якісь танці бачив, от і почав їх відтворювати. А потім почався мікс гопака і мазурки. Бракувало тільки падеграсу і полонезу. Комісія лежала від сміху. Врешті-решт, я вступив і закохався в театр на все життя. Кіно навіть поруч не стоїть.
– Чому так?
– Театр – первинне мистецтво. Там не скажеш, що не вийшло. Не попросиш другий дубль. У залі сидять живі люди. Ти виходиш і показуєш, що ти можеш. Тебе видно, як на рентгені. Якщо в душі мат, то і на сцені буде мат. Текст буде Шекспіра, а твій текст – мат. Мені пощастило бувати на виставах Еймунтаса Някрошюса та Романа Віктюка, спостерігав за творчістю Роберта Стуруа, яка просто вражала. Це суцільна насолода.
– Коли відбувся ваш театральний дебют?
– Мене забрали на третьому курсі у Малий драматичний театр на Прорізній. Відпрацював там шість років. У 1997-му я одружився і у мене народився син. Моя дружина Світлана, до речі, теж випускниця Карпенка-Карого. Незабаром я зрозумів, що мистецтво це добре, але зарплата 50 доларів або ж 100 гривень на той час – нікуди не годиться. Так не можна. Ти мужик і треба щось робити.
– Що робили?
– Оббивав пороги усіх радіостанцій, телеканалів: "Візьміть мене". Питали: "А що ви вмієте?" Повірили у мене лише на одній радіостанції – "Мюзік Радіо". На календарі червень 1998-го, чемпіонат світу у Франції. Їм виключно на місяць потрібен був журналіст. "На футболі розумієтеся?" – "Хто як не я?" – "Англійську знаєте?" – "Ідеально" – "Комп'ютером володієте?" – "На рівні програміста".
– Сміливо.
– Я не знав, де він вмикається! Це 98-й рік. Не відрізняв "Enter" від "Escape". Наступного дня прийшов і підписав контракт на три місяці. Почав робити випуски спортивних новин. Звернувся до звукорежисера Олега Яремича, попросив допомогти з компом. "Не розумію. Я ж чув вчора, що ти програміст", – здивувався той. Я дістав пляшку коньяку і ми сіли розбиратися з комп’ютером. Дружимо з Олегом дотепер.
"Під час злету літака вірмени в думках нас вже похоронили"
– Для випуску новин потрібна інформація. Звідки черпали її?
– На той момент існували півдесятка сайтів. Серед них "Динамо від Шурика". Перекладав англомовні портали або sports.ru. З першого ефіру мене затвердили. Потім я почав їздити на матчі – коментував їх по мобільному телефону. На той час мобілки мали лише мільйонери. А мені радіостанція на гру давала цей телефон, що важив десь півкілограма. Я змінював батарею тричі за матч. Оскільки це "Мюзік Радіо", то я коментував тільки щось грандіозне, наприклад, збірну. Відправляли мене за кордон. Першою була Андорра. Колеги думали, що я чийсь родич – невже "Мюзік Радіо" може потрапити у пул Федерації, де були лише знакові ЗМІ, і делегувати свого кореспондента?
– Маєте улюблений виїзд?
– Знаковим став вірменський вояж. На "Раздані" ми зіграли з вірменами 0:0. Прилетів у Вірменію, а там нема мобільного зв'язку. А мені треба репортаж вести. Бігав по "Раздану", як навіжений. Раптом наткнувся на директора стадіону: "Дорогой, идем в кабинет. Вот телефон – звони, куда хочешь". Самого матчу я не бачив. Ввімкнув телевізор, приглушив вірменський коментар і з телевізора по стаціонарному телефону коментував на Київ. Коли закінчив, то спробував уявити собі, скільки це коштує.
– Міжнародний зв'язок.
– На секундочку! Заходить директор після гри, я дякую. Підсвідомо починаю рахувати добові. Давали нам 50 доларів на добу. Я ж наговорив, мабуть, на кілька тисяч. Починаю про гроші… "Дорогой, перестань! Какие деньги? На Украину все сказал? Хорошо!" У цей момент повз кабінет проходили журналісти. Багатьох я не знав. Серед них, як виявилося, були Бондаренко та Захарченко з УТ-1.
– Потім познайомилися?
– В екстремальних умовах. Сіли у літак, почали розбіг. Не склалося. Перший раз, другий, тоді почули якийсь вибух. Почали молитися… Пам'ятаю тільки Йожефа Сабо білого, як його сорочка: "Нам повезло, потому что с нами Базилевич. Он заговоренный".
– Відсилка до Пахтакора 1979-го?
– Так. Нас евакуювали безпосередньо з літака. Довелося вмощуватися на цементній підлозі. І журналісти, і Андрій Шевченко, і функціонери. Ми перетнули кордон, назад вийти не можемо – зависли у просторі. Буфет – через 15 кроків. Давали вірменам гроші, вони приносили нам воду. На вулиці ж спека. Сиділи до ранку понад 10 годин. Там і познайомилися ближче із Захарченком та Бондаренком. Сказали мені: "Приходь, спробуємо тебе на телебаченні".
– Як врешті повернулися додому?
– Наш літак не полагодили. Валерій Пустовойтенко, прем'єр-міністр та голова ФФУ в одній особі, через супутниковий телефон домовився. Спершу у вірменський літак боялися заходити. Стюардеса переконувала: "Не бойтесь. Наши самолеты не взрываются". Прилетіли до Києва, а там усі говорять про нашу катастрофу. Я перелякався – хоч би мої рідні телевізор не вмикали. Потім вірмени нам казали, що під час другого злету літака і подальшого вибуху вони в думках нас вже похоронили. У нічному небі це реально виглядало, як авіакатастрофа. На щастя, пілоти не пройшли точку неповернення при розбігу.
Далі буде.