Володимир Войтюк – про найбільшу катастрофу в історії Іспанії. Громадянська війна 1936-39 років супроводжувалася дикунськими сценами розправи над духовенством. Навіть футбольні зірки найпершої величини не могли почуватися в безпеці.
21 червня 1936 року, вперше в історії у фіналі Кубка Президента Республіки (тодішня назва Кубка короля) вболівальникам подали найбільш вишукану страву – Ель Класіко. На стадіоні Месталья Мадрид провадив з рахунком 2:1, а "блаугранас" відчайдушно намагалися відновити паритет. Під завісу поєдинку Ескола завдав вбивчого удару по воротах Замори, але Рікардо витягнув цей мертвий м’яч. Голкіпер вкотре довів, що отримав прізвисько "Божественний" зовсім не за красиву воротарську амуніцію, в якій він з’являвся на полі. Цей сейв Замори вважається найкращим в історії іспанського футболу. Через кілька хвилин після цього драматичного епізоду суддя дав фінальний свисток, а щасливі вболівальники Мадрида винесли Замору з поля на руках.
У столиці, на головному залізничному вокзалі "Аточа", фанати влаштували своїм кумирам грандіозний прийом. Проте позитивні емоції тривали недовго. Всі розуміли, що Іспанія нагадує порохову бочку, яка обов’язково вибухне. Бракувало лише іскри. І вона на забарилася. 18 липня військові, яких тоді очолював генерал Еміліо Мола (час Франко прийде наприкінці вересня), влаштували заколот. Так розпочалася найбільша катастрофа в історії Іспанії – громадянська війна.
Її одразу супроводжувала жахлива хвиля вбивств, руйнувань та пограбувань. Міліцейські об’єднання політичних партій та профспілок організовували загони, котрі брали собі імена, які нагадували назви футбольних команд. Так існували "Рисі Республіки", "Червоні Леви", "Фурії", "Спартакус", "Сила і Свобода". Засновники деяких бойових підрозділів, які мали захищати Республіку, часто охрещували їх на честь всіляких полум’яних революціонерів чи лівих політичних лідерів. Членам цих загонів ніколи не бракувало ненависті. І вони, наче вампіри, завжди прагнули крові.
Різанина у Порт-Саїді: за що вбили 72 фанатів найтитулованішого клубу Африки
Лють цих лівих була спрямована в першу чергу проти церкви. З середини літа 1936 року по всій Іспанії палали костели й монастирі. Перед тим червоні, звичайно ж, не забували винести з них все цінне. А ось анархістів набагато більше приваблював сам процес, аніж перспектива тягнути додому все, що погано лежало. Вони кайфували, трощащи усе навколо. Якось у Мадриді анархісти ледь не розстріляли новобранця за те, що він замість того, щоб зламати дороге крісло, вкрав його. Варто зазначити, що в столиці влада схаменулася та врятувала церкви і монастирі від революційного натовпу. На жаль, у провінції святині залишилися беззахисними. Так, у Барселоні міг спокійно спати лише кафедральний собор. Спостерігаючи за тим, як палали святині, ревні іспанські католики діяли за давнім українським принципом: "моя хата скраю". Їх турбувало лише те, щоб полум’я з церков не перекинулося на їхнє майно. Костели, яким пощастило вціліти, використовувалися лівими як склади та сховища, про ніякі меси, звичайно, мова не йшла.
У своїй кампанії боротьби з опіумом для народу республіканці використовували методи, від яких кров холоне в жилах. Якось один священик у Навальморалесі (провінція Толедо) необдумано сказав міліціонерам, які прийшли за ним: "Я готовий постраждати за Христа". – "О, чудова ідея! Ми зробимо з тебе Христа. Ти помреш як Ісус", – заявили кати. Міліціонери зв’язали нещасного та почали жорстоко шмагати нагайками. Потім священика прив’язали до колоди, напоїли оцтом та коронували терновим вінцем. "Хочеш жити? Тоді богохульствуй і ми пробачимо тебе", – запропонував бос головорізів. "Це я прощаю та благословляю вас", – відповів священик. Міліціонери провели коротку нараду щодо того, як відправити полоненого на той світ. Хтось запропонував: "Він ж у нас Христос. То давайте зробимо так, як описано в Євангеліях – просто розіпнемо його на хресті". Проте бос відмовився, заявивши, що священик не вартий такої вистави. Тож його розстріляли. Священик не відрікся від власних переконань і в своєму останньому проханні звернувся до негідників: "Я хочу стояти обличчям до розстрільної команди, щоб, помираючи, я міг благословити їх".
Єпископа Хаени (Андалусія) вбили разом із сестрою, яку запросила в "гості" міліціонерка на прізвисько Веснянка. Це "шоу" зібрало двотисячний натовп злидарів, які жадали крові. Єпископів Кадіса та Альмерії змусили вимити палубу судна, яке слугувало в’язницею, після чого їх розстріляли. Єпископа Сьюдад-Реаля вбили, коли він працював над книгою про історію Толедо. Після смерті республіканці знищили його картотеку з 1200 карток. Монахиню жорстоко вбили через те, що вона відмовилась вийти заміж за одного з міліціонерів, які знищили її монастир у Мадриді. "Комітет Крові" в Ель-Пардо (неподалік від столиці) так захопився судом над парафіяльним священиком, що напився в дрова.
Напередодні розстрілів ліві часто ґвалтувати черниць. Монастирі тепер стояли повністю порожніми. Деякі дівчата із задоволенням покидали осоружні стіни, адже батьки інколи змушували своїх доньок прийняти постриг. Щоправда, визволення з монастиря часто приносило ще більше проблем. Так трапилося з однією дівчиною, яка, повернувшись у світське життя, потрапила з вогню та в полум’я. Спочатку вона хотіла прийти додому в одязі монашки, але логічно припустила, що в такому випадку може не дійти до рідного села. Щоб не провокувати червоних, дівчина зупинила свій вибір на єдиному платті, яке в неї залишилось. На її біду, воно мало глибоке декольте і було оздоблене блискітками. Коли дівчина прийшла в батьківську хату, рідні зовсім не зраділи поверненню доньки. Вони подумали, що дівчина замість того, аби піти в монастир та вести праведне життя, обрала найдавнішу в світі професію. Розлютившись, батьки забили її камінням на смерть.
Одному монаху анархісти забивали у вуха вервицю, поки не продірявили йому барабанні перетинки. Існують достовірні відомості, що кількох священиків спалили живцем. Протягом місяця республіканці влаштовували у Барселоні жахливу виставу. Ліві, вихваляючись своїми трофеями, показували жорстокій публіці ексгумовані трупи 19-ти селезіянських черниць. Очевидці стверджували, що ці страшні вистави збирали набагато більшу кількість людей, аніж домашні матчі Барселони.
Неподалік від Мадрида міліціонер-садист вирішив влаштувати оригінальну кориду. Він кинув священика на арену з биками, які швидко не залишили від бідолахи живого місця. Потім йому відрізали вухо, наслідуючи звичай, згідно з яким бика позбавляють вуха, яке вручають матадору в якості найвищої нагороди. Деяких священиків республіканці ховали живцем, попередньо змусивши їх викопати власну могилу.
Особливо багатою на монстрів видалася провінція Сьюдад-Реаль. Місцевий злочинець, який тепер очолював загін самооборони, кастрував дона Алісіо Леона Дескальсо, а відрізані статеві органи запхав йому до рота. Посіпаки цього негідника були йому під стать. Вони загнали одній невинній жінці розп’яття у рот. "Ми розуміємо, що тобі може бути боляче, але у нас немає іншого виходу, адже ти здійснила страшний злочин – народила двох негідників-єзуїтів", – пояснювали садисти своїй жертві. А лідер цього сумнозвісного загону самооборони продовжував збирати кривавий врожай. Якось він наказав скинути в шахту 800 людей, стверджуючи, що всі вони фашисти. Захоплений натовп кричав та аплодував катам. Люди, захмелілі від запаху крові, поводили себе так, наче їхня улюблена команда забила гол чи матадор загнав бика. Вони забули, що були зовсім не на стадіоні. Адже монстри вбивали невинних людей. Цих негідників лише підбадьорювали крики захоплених глядачів: "Свобода. Геть фашизм!"
Одного священика протягом тижня піддавали тортурам лише за те, що він необдумано відповів на запитання: "Де твій профспілковий квиток?". Полонений щиро відказав: "Для чого він мені? Адже я священик". Пройшовши всі кола пекла, цей чоловік зійшов із глузду. Чимало інших священиків також збожеволіли, дивлячись на звірства тих католиків, які ще кілька місяців тому щонеділі приходили на месу. Фернандес де Діос навіть написав листа міністру юстиції, запитуючи, чи він може змінити своє жахливе прізвище на Бакунін, пояснюючи це бажання тим, що більше не хоче мати нічого спільного з Богом. "Невже ви досі вірите в цього бога, який мовчить, мов риба, та навіть не зміг захиститися, коли ми спалювали його зображення та храми. Визнайте, що бога не існує і що ваші священики – лише лицеміри, які вішають локшину на вуха народу та наживаються на вашому невігластві", – зверталися до плебсу ліві. Комуністи вбивали в якомусь дикому запалі. Вони бачили свою місію в тому, щоб знищити старий, прогнилий світ, а натомість побудувати новий соціалістичний рай.
Анархісти ж часто перетворювали масові страти на моторошні перформанси. Якось вони захопили прихильників Франко у Барселоні, а потім повезли за 45 кілометрів на берег моря, щоб розстріляти бранців на фоні прекрасної затоки Сіджес. В очікуванні кулі, приречені в останні свої миті дивилися на чарівний схід сонця над Середземним морем. "Бачите, яким прекрасним могло би бути ваше життя, якби ви не були буржуями і прокидалися на світанку, як це доводиться робити нам", – звернулися вбивці до своїх полонених. Деякі історики стверджують, що якби анархісти не витрачали настільки багато пального, возячи своїх жертв по найчарівніших місцях країни, та не намагались знищити всі церкви, то республіка протрималася б значно довше.
На щастя, в іспанцях не померло все людське, навіть в анархістах. Одного разу вони заарештували геніального скрипаля, відомого своїми ліберальними поглядами. "Але я ваш друг!", – закричав музикант, коли його вели на розстріл. Анархісти не повірили скрипалю, тому що їм не вкладалося в голові, як їхній товариш міг жити в оточенні буржуїв. Намагаючись втекти від старої з косою, музикант попросив катів дати йому скрипку. Ті погодились. І він зіграв так, як ніколи раніше. Божественна музика зачарувала анархістів, по їхніх щоках почали котитися сльози. І вони подарували скрипалю найціннішу винагороду – життя.
Також іспанці продовжували грати у футбол, оскільки не уявляли життя без нього. Через день після початку повстання, 19 липня 1936 року, вболівальники з галісійського міста Ла-Корунья заповнили вщерть стадіон Ріасор, щоб підтримати Депортіво у принциповому протистоянні з Сельтою. У репортажі про цей матч місцева газета Voz de Galicia писала: "В часи, коли до нас надходять страшні новини, ми з задоволенням ходимо на футбольні матчі, адже, як би це парадоксально не звучало, вони можуть заспокоїти наші розхитані нерви".
У кожному регіоні по-різному ставились до заколоту. Мадрид і Каталонія виступили проти військових, а ось Андалусія, навпаки, підтримала Франко і Кo. Галісія також стала одним з тих регіонів, в яких переворот вдався. Протягом усіх трьох років війни вона залишалася в руках націоналістів. Хоча в середині липня 1936-го в Анадалусії не було жодних серйозних бойових дій, але невдовзі там, як і на іншій території країни, іспанці почали вбивати одне одного. Як правило, причиною різанини ставали різні політичні погляди чи особиста вендета. Війна набирала обертів, карта Іспанії стала нагадувати велику шахівницю.
Якийсь час футбол діяв на гарячих іспанців, наче заспокійливе, а матчі були єдиними подіями під час громадянської війни, під час яких суперники ставились один до одного з повагою. Коли деякі провінції палали, в Галісії тривав місцевий чемпіонат. У ньому за титул боролися Луго, Расінг де Ферроль (клуб з міста, в якому народився Франко) та Ейрінья з Понтеведри. Поодинокі матчі також відбувалися в Севільї та інших містах, які швидко захопили націоналісти. В Іспанському Леванті під егідою республіканської влади вдалося організувати так звану Середземноморську лігу. У ній навіть брали участь такі важковаговики, як Барселона, Валенсія та Еспаньйол.
Однак невдовзі всім стало очевидно: думки про те, що футбол зможе спокійно функціонувати під час війни, не мають нічого спільного з реальністю. Мадрид зумів відбити атаки заколотників та з листопада 1936-го перебував в облозі. Уряд республіки, не бажаючи наражатися на небезпеку, переїхав у Валенсію і залишив столицю в руках комуністів та анархістів, яким допомагали численні інтернаціональні бригади. На вулицях постійно лунали сирени протиповітряної оборони, які попереджали про наближення ворожих літаків, а з гучномовців чулися заклики вступати у війська республіки, щоб "допомогти знищити фашистів". Найбільше мешканці столиці боялися звуків пострілів, які порушували тишу як в день, так і вночі. Це республіканці розстрілювали тих, кого підозрювали в зв’язках з франкістами.
З дня свого народження в 1902 році Мадрид (Реал чи просто ФК) пережив багато режимів. Команда часто опинялася між двох вогнів, проте змогла залишитись на плаву та стати однією з найпопулярніших в країні. Однак ніколи ситуація не виглядала настільки загрозливою, як під час громадянської війни. Тепер Реалу довелося відчайдушно чіплятися за життя. Членів клубу, гравців та керівництво втягнули в кривавий конфлікт. Президента Мадрида Рафаеля Санчеса-Герра, без жодних пояснень, звільнили з посади. Натомість клуб очолив робітничий комітет, в якому правили бал двоє комісарів, які не мали зеленого поняття про футбол. Згодом фігурою номер один в Мадриді став підполковник Антоніо Ортега. Але насправді він був лише маріонеткою, яка виконувала накази зелених чоловічків з Радянського Союзу, які приїхали допомогти іспанським братам по зброї.
Комуністи не сиділи склавши руки. Вони почали ретельно вивчати список членів клубу, виявляючи реальних, потенційних та вигаданих ворогів. З ними, як правило, не церемонилися, а просто ставили до стінки. Спорт, який жеврів в оточеній столиці, став одним з потужних інструментів пропаганди. На стадіоні Чамартин, який багато років був домом Реала, тепер відбувалися численні паради, на яких марширували Іспанські спортивні батальйони. Вони мали прищеплювати молоді революційний дух та дисципліну. В останні місяці облоги Мадрида всі лавки, а також паркани, які оточували стадіон, були вирвані та пішли на дрова. Цеглу й інші будматеріали розікрали, а газон давно зірвали. Так внаслідок війни король позбувся свого палацу. Один з працівників Реала Карлос Алонсо залишився на стадіоні, щоб спробувати зберегти те, що від нього ще залишилось. Він влаштував на Чамартині город, який годував не лише його, а й численних бідняків, яких війна залишила без даху над головою. Алонсо поселив цих нещасних у підтрибунних приміщеннях, які на фоні вулиці нагадували 5-зірковий готель. Карлосу якимось дивом вдалося врятувати численні мадридські трофеї, які й дотепер виблискують у клубному музеї.
Природно, що ні про які загальнонаціональні змагання під час війни мова не йшла. Але мадридські клуби намагалися залишитись на плаву та навіть просилися в чемпіонат Каталонії, який відбувався на територіях, які все ще контролювали республіканці. Проте Барселона, звичайно ж, не хотіла допомагати заклятому ворогу. Вона діяла за старим принципом, сформульованим Ніцше: того, хто падає – штовхни. "Блаугранас" налаштували більшість місцевих клубів проти "бланкос" та відмовили столичним гостям, посилаючись на те, що участь мадридських команд зіпсує особливий каталонський дух, характерний для цих змагань.
Можливо, Барселона згодом пошкодувала про своє рішення, коли також опинилася на межі зникнення. У 1935 році в чемпіонаті Каталонії виступали аж 20 команд. А ось під час громадянської війни клуби почали зникати, наче негренята, чи як їх тепер називають, в романі Агати Крісті. Перший чемпіонат після початку кривавої кориди закінчили лише 6 колективів. Барселона відчайдушно боролася за своє існування. На матчі приходила жменька людей, тому каталонський флагман міцно сидів на фінансовій мілині. Інколи військові приходили в клуб та просили дозволити їм зіграти на стадіоні Лес Кортс. Керівництво Барселони крутило носом, але давало добро, оскільки не хотіло гратися з вогнем. Згодом команду очолив робітничий комітет і видавалося, що вже ніщо не зможе врятувати "більше, ніж клуб". Навесні 1937 року гравці команди почали задумуватись, куди б їм втекти, адже їх вже давно чекали у військкоматах.
І тут Барселоні надійшла казкова пропозиція від екс-баскетболіста Мануеля Мас Серрано, який запросив команду в мексиканське турне. Він пропонував не лише 15 тисяч доларів, а й брав на себе усі транспортні витрати каталонських зірок та оплачував заморським гостям проживання в найкращих готелях країни. Турне пройшло фантастично. Барселона подарувала мексиканцям справжнє шоу та суттєво підлатала свій бюджет. Перед поверненням додому, секретар клубу Росендо Кальвет заїхав у Париж, але не для того, щоб помилуватися принадами найромантичнішого міста світу. Він відкрив рахунок в одному з банків, на який і поклав 15 000 зелених, без яких Барселона могла б і не вижити.
Це було слушне рішення, адже в Іспанії франкісти в будь-який момент могли б накласти свою лапу на касу Барселони. Кальвет, як і інші каталонці, вже не тішив себе ілюзіями. У 1938 році республіканці перестали роздумувати про те, чи зможе Франко взяти Барселону. Вони знали, що то лише питання часу. 8 січня 1939 року дубль "блаугранас" переміг дрібну каталонську команду Мартіненс. Це виявився останній матч в історії республіканської Іспанії. Через 18 днів війська Франко увійшли в Барселону.
Серед тих, хто марширував вулицями столиці Каталонії, був і Сантьяго Бернабеу. Найкращий президент в історії Реала також міг стати однією з численних жертв громадянської війни. Коли розпочався заколот військових, Бернабеу розумів, що залишатися в столиці для нього смертельно небезпечно, оскільки він ніколи не приховував того, що симпатизував правим. Від розстрілу дона Сантьяго врятував посол Іспанії в Парижі – Альваро де Альборноза. Він допоміг вибити другові притулок у французькому посольстві в Мадриді та організував втечу Бернабеу в Галлію.
Через кілька місяців Сантьяго повернувся на батьківщину. Він перетнув кордон в районі міста Ірун, де одразу влився у війська Франко, які штурмували це баскське містечко. Цікаво, що саме в цьому населеному пункті Бернабеу на початку 1920-х, як форвард Реала, запропонував партнерам по команді святкувати голи в ворота місцевого клубу, скандуючи "Віва Іспанія!" Згодом ці слова стануть одним з бойових гасел Франко. Також його часто використовуватимуть вболівальники Реала, а тепер його нерідко можна почути й на матчах Фурії Рохи.
21 грудня 1938 року народилася газета Marca, спершу вона виходила щотижня, а згодом стала щоденною. Перед цим виданням націоналісти ставили дві головні мети: стати офіційним спортивним таблоїдом Франко та знайти шлях до сердець мільйонів уболівальників футболу, який не залишав байдужими ні правих, ні лівих. В оформленні дебютного номера газети Marca відчувається рука нацистів, які на початку війни озброїли франкістів, а згодом допомогли людьми й технікою. З першої сторінки новонародженої на нас дивиться харизматична блондинка, яка вітає фашистським салютом всіх іспанських спортсменів та спортсменок. Marca віддавала належне лише тим гравцям, які зробили "правильний" вибір та підтримали Франко. А ось тих, хто мав талант від Бога, але покинув Іспанію, ручні журналісти правих звинувачували в усіх смертних гріхах. Найбільше діставалося баскам, які поїхали у своє легендарне турне Старим та Новим світом і не мали жодного бажання повертатися на охоплені війною Піренеї.
А ось із Сантьяго Бернабеу Marca почала ліпити святого. "Він приніс Реалу велику славу. Спершу як футболіст, а згодом, як директор. Коли розпочалася священна війна, він подав у відставку, щоб боротися за нашу Справу". Marca також додала кілька яскравих подробиць до того, як Сантьяго вдалося вирватися з лап червоних. "Він змушений був переховуватися в посольстві (автор статті забув додати, що притулок Бернабеу дало французьке посольство, а допоміг йому врятуватися не франкіст, а завзятий соціаліст). Сантьяго довелося кілька днів прикидатися хворим, щоб відлежатися в лікарні, поки його розшукували червоні орди. А одного разу його врятувало лише диво. Бернабеу переховувався в курнику, аж раптом побачив комуністів, які наближалися до його криївки. В останню мить Сантьяго помітив люк в підлозі, в якому й перечекав загрозу" (дивно, що переслідувачі не здогадалися відкрити люк).
На завершення своєї статті автор додав: "Якщо ми можемо знайти серед вболівальників Реала таких зразкових людей, як наш сьогоднішній співрозмовник, то клуб блискавично відродиться". Автором цього панегірика був "журналіст" Рікардо Замора. Божественний воротар ледь не загинув у перші дні війни. Якось на вулиці на нього напав анархіст з ножем в руках. Замора потім згадував, що вже подумки почав молитися. Аж раптом анархіст заховав ножа та почав обіймати голкіпера. "О! Це Ви, Рікардо. Вибачте, я Вас спершу не впізнав. Я давно вболіваю за Мадрид і хотів Вам подякувати за всі ті численні трофеї, які Ви допомогли здобути нашому клубу".
Хасінто Кінкосес, наріжний камінь оборони Мадрида, в липні 1936-го записався у війська націоналістів, а після завершення трирічної різанини повернувся в рідний клуб. Стовідсотково розпрощався б із життям Пауліно Алькантара, який забив 369 голів за Барселону (цей рекорд поб’є в 2014 році іншопланетянин з Росаріо). Після завершення кар’єри форвард став лікарем та членом Іспанської Фаланги (фашисти). З початком заколоту військових над Пауліно висів дамоклів меч. Довідавшись про те, що потрапив у розстрільні списки, які склали республіканці, Алькантара зрозумів, що не можна гаяти жодної секунди. І миттєво втік з Барселони у Францію.
Згодом Пауліно повернеться в Іспанію та воюватиме на боці Франко. У січні 1939 року він, як і Бернабеу, промарширує вулицями переможеної Барселони. Невдовзі дон Сантьяго очолить Реал та збудує своєму улюбленому сину нове гніздо, яке замінить старий Чамартин, котрий після завершення війни радше нагадував город, а не стадіон.
У 1956 році конкістадори повернулися в Мадрид з вухатим футбольним Граалем. Так Реал став найкращим послом Іспанії в світі, а Бернабеу виправдав ставку, яку на нього зробив Франко.
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24