Про вина, двомовність та найкурйозніший пенальті в історії.
Верона – транспортний вузол та останній форпост Італії. Саме на цих територіях у давні часи відбувалися битви між італійськими та алеманьськими племенами. І тут же розпочинається дорога до гірського перевалу Бреннеро/Бреннер, котрий з’єднує чи розділяє Італію з Австрією. Але зіткнення відбувається раніше – у Південному Тіролі або у Альто-Адідже, тобто верхів’ї річки Адідже, – назва регіону залежить від ідентичності того, хто про нього розповідає. Уже у потязі видно, що це інший, організованіший, чистіший та багатший світ, а з мовлення пасажирів починає зникати милозвучність…
Ці землі були анексовані Італією у 1919 році у результаті Першої світової війни. Як ви знаєте, італійці вчасно змінили союзників і кинулися в бій проти Австро-Угорщини, таким чином, опинившись на переможній стороні. На той момент 90% жителів Південного Тіролю спілкувалися німецькою, але уже в 1922-ому розпочалась нова ера – фашистське двадцятиріччя з інтенсивною італьянізацією аж до повної заборони німецької та зміни прізвищ на італійські відповідники. Відомий захисник німецькомовних Гітлер не допоміг і, за договором з другом Муссоліні, запропонував тірольцям, які не хотіли відмовлятися від рідної мови та культури, мігрувати до Третього Рейху.
Після Другої світової державна приналежність цих територій не змінилася, зате пам’ять про репресії залишилися. Та й боротьба за власні права не завершилася, адже після об’єднання Південного Тіролю з переважно італійськомовним Трентіно не дозволили німецькомовній меншості реально брати участь у управлінні регіоном. Далі – Комітет визволення і тероризм, що змусило підняти питання Тіролю на міжнародному рівні. У 1972 році Альто-Адідже отримав широку автономію, але для впровадження усіх реформ і остаточного закриття теми знадобилося ще 20 років. 20 років! Спеціально підкреслюю для тих, хто думає, що обираючи зміни сьогодні уже завтра матиме новий світ. Так не буває.
Познайомитися з регіоном з такою історією у такий складний для України час дуже цікаво. Хоча не буду приховувати, що у першу чергу мене цікавило смачне вино, яке тут виготовляють. У долині поміж гір проходить дорога, слідуючи якою від села до села, насолоджуєшся неймовірними краєвидами ніби з картинки та дегустаціями найкращого доробку місцевих виноробів… Термено/Трамін, де я вирішила зупинитись, – це батьківщина ароматного гевюцтрамінеру, але місцеві винарні Elena Walch, Tramin, Hofstätter продукують як інші автохтонні сорти (скьява, лагрейн), так і з міжнародним визнанням, зокрема вибагливо-незбагненно-різноманітний піно-нуар. Заради нього й я заїхала так далеко. Чому? Щоб краще зрозуміти, рекомендую подивитись фільм «На узбіччі» («Sideways»).
Екскурсію у Elena Walch – до речі саме їх піно-нуар/блаубургундер Ludwig минулого року був визнаний найкращим в Італії! – проводили одночасно німецькою для австрійських хлопців та італійською для мене – перехід з мови на мову у співробітниці винарні виглядав природно як дихання. У таких селах як Термено/Трамін майже усі говорять німецькою, як я жартувала, тут італійську можна почути лише по радіо, але на звернення чужою мовою відповідають без проблем. У готелі навіть посміялися, коли я спочатку спробувала заговорити англійською: «Та ми ж тут усі італійці!» Звичайно, але проблемна вимова звуку «р» відразу видає справжніх тірольців. У порівняно великих містах на кшталт Больцано/Боцен чи Мерано/Меран італофонів більше, а взагалі по регіону зараз статистика така: 63% проти 23% (ще 4% належать рідкісній ладинській мові з групи ретороманських). Ці факти підтверджують, хто є корінним населенням, а хто прийшлим. Винарні, сади, будинки – майже усе це належить тірольцям. Італійці – це карабінери, військові, вчителі, одним словом, держслужбовці.
Отож, як сказала мені дівчина у Elena Walch, їй немає різниці, якою мовою говорити. І не подобається практика, згідно якої, щоб влаштуватися на роботу, треба мати документи з обраною рідною мовою. Але довелося – і вона вибрала німецьку, оскільки навчалася нею у школі. Щодо можливості референдуму про приєднання до Австрії, то, незважаючи на наявність радикалів, шансів на його успіх небагато. Бо прагматизм переможе: навіщо віддавати податки Відню, якщо статус автономії у складі Італії дозволяє зберігати 90% заробленого усередині регіону і створювати собі найкомфортніші умови життя? Навіть італійці відчувають свої права обмеженими у порівнянні з тірольцями. До того ж, це Європа, де межі між державами давно перетворилися на умовність…
А як же футбол? Немає тут коли возитися з м’ячем – треба врожаї винограду та яблук збирати! Жартую – ось хоча б таке фото, яке підтверджує, що навіть поміж гір можна грати у м’яч…
Насправді, жодних значних успіхів у місцевих клубів зафіксовано не було. Трентіно-Альто-Аджідже належить до четвірки регіонів Апеннін, які ніколи не були представлені у Серії А разом з Базілікатою, Молізе та Валле-д’Аостою. Навіть у Серії В мають лише один сезон клубу «Больцано» у далекому 1947 році. У сезоні 2013-14 найвищу позицію займає клуб «Сюд Тіроль Альто-Адідже» знову ж таки зі столиці Больцано/Боцен: п’яте місце у Лізі Про 1.
Проте у 2011 році тут трапилася настільки неймовірна історія, що привернула увагу усіх шанувальників футболу до скромних любителів. У вирішальному матчі між командами «Термено» та «Дро» за збереження місця у дивізіоні Еччелленца справа дійшла до серії пенальті. Після удару Мікаеля Пальма м’яч влучив у поперечину, і поки голкіпер Лоріс Анджелі біг до товаришів святкувати, скакав по газону та… закотився у ворота! Арбітр продовжив серію, де неочікувану перемогу здобув «Термено», котрий декілька хвилин тому встиг пережити крах сподівань. Після усіх обговорень та апеляцій матч усе-таки вирішили переграти – але й цього разу сталася серія, яку знову виграв «Термено»! Бо від долі не втечеш.
Отже, найкурйозніший пенальті усіх часів з Південного Тіролю: