Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" із головним тренером Вереса, а в минулому – знаменитим голкіпером Шахтаря, донецького Металурга і збірної України.
У 8 турі Прем'єр-ліги Верес розгромив, знищив, розтоптав Карпати на їх же полі – 6:1. За два дні до цього матчу "Футбол 24" зустрівся із головним тренером рівненського клубу, щоб поговорити не тільки про справи насущні, а, насамперед, про події із багатющої кар’єри Вірта.
Приміром, саме він захищав ворота Шахтаря, коли "гірники" дебютували у Лізі чемпіонів і одразу ж пробилися в груповий етап. Також Вірт зіграв два надважливі матчі за збірну України – не пропустив жодного голу. Продовжити кар'єру у національній команді завадила недуга…
"Водій нашого автобуса ходив селом і шукав трактористів"
– Юрію Миколайовичу, ви народилися у Львові, але ніколи не грали за Карпати. Шкодуєте?
– У 1995 році мене в Карпати запрошував Мирон Маркевич. Я зранку прийшов у клуб і готувався підписувати контракт. У той день Маркевич написав заяву на звільнення. Тренером став Журавчак. Він одразу сказав: "Юра, ти мені не потрібний". Отже, така моя доля – не зіграти за Карпати. Напевно, всі львівські вихованці мріють виступати за цей клуб. Але мене невдовзі закинуло у Донецьк, де я виступав упродовж багатьох років. Своєю футбольною кар’єрою я задоволений.
– Обрати воротарське ремесло вас надихнув Віктор Чанов?
– У дворі я грав і на воротах, і в полі – подобалося там і там. Але коли перейшов у СДЮШОР Карпати, тренер наполіг, щоб визначитися із позицією. Так я став у ворота. Київське Динамо – улюблена команда дитинства. Вони боролися за чемпіонство в СРСР, виграли Кубок кубків. Страшенно хвилювався за них.
– Якби не футбол, ким би ви стали?
– Однозначно – спортсменом. Я займався і баскетболом, і лижним спортом. До спорту мене притягувало, наче магнітом. Влітку – футбол, взимку – хокей. Грали настільки самовіддано, що ключки аж тріщали.
– Ваш перший клуб – стрийська Скала. У 1992-му році вона ледь не вибила київське Динамо із Кубка України. Що вам запам’яталося з тих історичних матчів?
– Перший сезон незалежного футболу. Скала тільки-но заявилася у Першу лігу. Ми вибили два клуби елітного дивізіону: вінницьку Ниву і Зорю. Це була справжня сенсація, адже ніхто не знав, що таке Скала. В 1/8 фіналу поїхали до Києва і вибороли нічию 1:1. Приїзд Динамо до Стрия на матч-відповідь викликав неймовірний ажіотаж. Місцевий стадіон вміщував близько 7 тисяч глядачів. Але на трибуни набилося у 2,5 рази більше вболівальників. Люди скучили за великим футболом, а тут ще й Динамо приїжджає! Нам забракло зовсім трохи, щоб пройти ще й киян – програли 1:2.
– Ви тоді не грали, адже сиділи за плечима досвідченішого Стронціцького. Чого навчилися у цього голкіпера?
– Не можу сказати, що я довго сидів за його спиною. На початку чемпіонату Стронціцький отримав травму і я зайняв місце у воротах. Звичайно, Богдан мені підказував – так і повинно бути. Тим паче, у команді тоді не було тренера воротарів. Ми самотужки тренували один одного. Щось та й почерпнув у Стронціцького – я ж був хлопцем, який тільки закінчив школу.
– Оцініть рівень першого чемпіонату. Грошей було мало, зате талановитих футболістів – предостатньо?
– У 1992 році багато команд були укомплектовані хорошими майстрами. Це вже потім найкращі футболісти почали від’їжджати у пошуках кращої долі – хто в Росію, хто в Польщу, а хто в Англію. У дебютному сезоні Першої ліги грати було надзвичайно важко, але цікаво – висока конкуренція, багато досвідчених гравців.
– Найбільший треш матеріально-технічної бази, який вам пригадується?
– Ой, та багато всього було. Наприклад, автобуси, роздягальні… Коли ми вирушали на виїзд, автобус неодноразово ламався. Ніч, дощ, село. Бідний водій ходить селом, стукає в усі двері, шукає трактористів, щоб допомогли. Тренери також ходили – випрошували запчастини. Такі були часи. Зараз, в принципі, не набагато краще – команди їздять поїздами. Донедавна подорожували лише літаками. А у 90-х пересувалися автобусами. Якщо якась команда мала "Ікарус" – це було за щастя.
Андрій Шулятицький: Водій увімкнув у салоні паяльну лампу і пішов пити чай – автобус "Карпат" згорів
– Перейшовши в ФК Львів, ви зустрілися з Олегом Гарасом. Форвард виняткового таланту?
– Талант Гараса вражав. Багато забивав, мав хорошу швидкість, дриблінг, поставлений удар. Тренер Степан Юрчишин йому довіряв, підтримував – і людина зростала. Дійшло до того, що Гарас переїхав у московський Локомотив і виступав за молодіжну збірну України.
– Локомотив виклав за нього 120 тисяч доларів. У ті часи – шалена сума?
– Наша зарплата становила 100 доларів, тож можете собі порахувати (Усміхається). Якщо не помиляюся, тоді в Україні трансфери між командами коштували 15-30 тисяч доларів. А тут одразу в 5 разів більше!
– Команда відчула на своїх гаманцях притік фінансів?
– Ні. Ми розуміли, що команда тримається за рахунок однієї людини – Діденка. Він розпоряджався усіма грішми. Тому я не можу сказати, що відчули. Це були його зароблені гроші, він виплекав Гараса.
"Гроші не отримували 6 місяців – жили на картоплі і капусті"
– У 1997 році ви стали гравцем донецького Металурга. Як пережили переїзд в індустріальне місто? Як дихалося донецьким повітрям?
– Спершу я повинен був їхати у Ворсклу – вже домовився з полтавським клубом. Але зателефонував віце-президент Металурга Косевич, і за один день мене забрали в Металург. Мені було цікаво, адже команда тільки-но вийшла у Вищу лігу і продовжувала будуватися. Тим паче, я отримав запевнення, що на мене розраховуватимуть.
Поселили в гуртожиток біля металургійного заводу. Поруч був ще й наш стадіон – усе втиснулося у відстань 500 метрів. Вийшов вечеряти – як надихався того повітря! Мене "повело". Поруч були одноклубники Зав’ялов та Мінтенко – побачили, що я "пливу" і ледь не падаю. Схопили мене під руки: "Юра, що з тобою?" – "У мене голова запаморочилась", – відповідаю. Згодом, коли легені адаптувалися, стало легше.
Як я вже казав, домашній стадіон розташовувався за 500 метрів від заводу. Це була пастка для наших суперників. Команди приїжджали, вдихали важке повітря, і поки оговталися – ми 1-2 м’ячі вже встигали їм забити (Усміхається).
– Пригадую, командам було важко грати на вашому стадіоні ще й через стан поля…
– В принципі, не все так погано було. Коли Металург пробився у Вищу лігу, стадіон удосконалили, а газон застелили, привізши його десь із Голландії. Згодом спонсор – ДМЗ – відмовився від команди, грошей стало менше і поле занедбали. Раніше ми їздили тренуватися у Макіївку, Харцизьк, а потім, коли почали економити кошти, тренувалися безпосередньо на своєму стадіоні – це також впливало на якість газону.
– В 1/8 фіналу Кубка України 1997/98 Металург сенсаційно вибив Шахтар. У домашньому матчі з "гірниками" ваше поле нагадувало танкодром…
– Це ми грали у Докучаєвську. На болоті, на снігу, на тирсі. У той час наша команда була дуже сильною за підбором виконавців: Зав’ялов, Мінтенко, Мизенко, Біличенко, Севідов, Саша Венглинський, Оксимець, Доценко… На дербі з Шахтарем ми налаштовувалися по-особливому. Пригадую, за цю гру керівництво пообіцяло нам великі преміальні. Перемогою над "гірниками" ми закривали ту суму, яку могли заробити за 10 матчів у чемпіонаті. І ось результат – Металург виграв з рахунком 2:0. У гостях, щоправда, поступилися 1:3, але завдяки виїзному голу пройшли у чвертьфінал.
– Далі ставка робилася вже на вихід у фінал?
– У чвертьфіналі наша команда пройшла тернопільську Ниву, а у півфіналі розписала виїзну нічию із ЦСКА (1:1). Хороший результат! І саме в той момент у клубі розпочалися проблеми з фінансами. Перед матчем-відповіддю із "армійцями" ситуація була дуже плачевною. Ми зібралися з хлопцями і домовился: проблеми – проблемами, але шанс зіграти у фіналі Кубка України може трапитися лише раз у житті.
Ми дуже хотіли перемогти, та все ж увесь цей негатив настільки тиснув, що Металург повністю провалив гру. У підсумку програли – 1:3. Прикре фіаско. Команда дуже довго оговтувалася після цього.
– Найтриваліший період, коли вам довелося жити без зарплати? У якому клубі це було?
– От якраз у Металурзі – саме в той період, про який розповідаю. Зарплати не отримував більше 6 місяців. Як виживав? Та якось перебивався. Команда тоді харчувалася на базі – там обідали. А через кілька годин разом із Сашею Венглинським купували собі картоплю, капусту і самотужки готували вечерю. Іноді позичали гроші у футболістів Шахтаря, з якими здружилися.
"Гравці Шахтаря у той вечір були найщасливішими людьми на планеті"
– І от настав той день, коли вас запросили у Шахтар…
– До мене дійшла інформація, що Шахтар за мною стежив. Я ж перебував у не найкращому фізичному стані – якраз після операції на хрестоподібних зв'язках. Проте грав, а спостерігачі з Шахтаря приїжджали, розкладали відеокамери і мене знімали. Коли зателефонували і запросили у табір "гірників" – було дуже приємно.
Команду тоді тренував Анатолій Бишовець. Я з ним поспілкувався і отримав пропозицію підписати 3-річний контракт. Це був великий крок уперед – Шахтар ставив перед собою лише найвищі завдання. Потужна інфраструктура, міцні фінансові тили – я не вагався ні хвилини.
– Як вдалося виграти конкуренцію у Дмитра Шуткова? Адже після вашого приходу він зіграв лише 1 матч упродовж двох сезонів у Вищій лізі.
– Конкуренція була серйозною, але між нами завжди існували хороші стосунки, які тривають досі. Ми конкурували на футбольному полі, але товаришували за його межами. А кому виходити у стартовому складі вирішували головний тренер та тренер воротарів. Коли Шахтар поїхав на збори в Чехію, я відчув довіру тренерського штабу. Зіграв кілька спарингів і мною залишилися задоволені. У чемпіонаті перша гра – "на нуль", друга гра – "на нуль", третя гра – "на нуль". Відчув впевненість. Плюс – із Бишовцем були нормальні відносини.
– У 2000 році Шахтар вперше в історії пробився у груповий етап Ліги чемпіонів. Поділіться найяскравішим спогадом про той євросезон.
– Це момент, коли ми пройшли празьку Славію у кваліфікації. У столицю Чехії ми їхали після домашньої поразки 0:1. Знали, що шанси залишаються, але перший гол забили лише на 91 хвилині, перевівши гру в овертайм. А там Ателькін забив вдруге. Радості було стільки, що ви собі навіть не уявляєте. Гравці Шахтаря у той вечір були найщасливішими людьми на планеті. Раніше ж як: грали в Кубку УЄФА, один-два раунди і виліт. А тут такий історичний успіх!
Жеребкування групового етапу дивилися усією командою. Хотіли грандів – і їх отримали (Усміхається). Лаціо та лондонський Арсенал – цікаво було спробувати свої сили проти таких суперклубів. Коли звучить гімн Ліги чемпіонів, такі мурахи біжать по тілу, що це не описати словами.
У першому матчі програли Лаціо – 0:3. Великою мірою, через хвилювання. Лише рік тому дивилися по телевізору, як грає київське Динамо, і тут ти сам виходиш, коли на стадіоні 40-50 тисяч глядачів. Зіграли перші 2 тури, настала впевненість. Шахтарю вдалося здобути дві перемоги і з третього місця у групі кваліфікуватися в 1/16 фіналу Кубка УЄФА.
– Вашою грою захоплювався Девід Сімен, голкіпер Арсенала і збірної Англії. Рукавички, які він вам подарував, зберігаєте досі?
– Він зайшов у нашу роздягальню після матчу на "Хайбері" і запропонував мені обмінятися футболками. Я свою футболку вже скинув – вона лежала вкупі з іншими. Обмінялися презентами, я ламаною англійською побажав Сімену всього найкращого.
Згодом, коли я викликався у збірну України, Олег Лужний привіз мені другий подарунок від Сімена – голкіперські рукавички. Девід написав на них: "Бажаю тобі успіху!" Рукавички, як і інші мої трофеї, залишилися у донецькій квартирі. Наразі, зі зрозумілих причин, немає змоги їх забрати. У Донецьку багато людей за Україну, але всі мовчать, бо понавозили дебілів, які там воюють. А що ти вдієш проти автомата?
Далі буде.
Фото Ігоря Хомича ("Футбол 24")