Олег Старинський – 37-річний український тренер, який очолює клуб Пномпень Краун із Камбоджі. Його команда вдруге поспіль стала чемпіоном місцевої Прем’єр-ліги. Ексклюзив "Футбол 24".
"Після першого кола ми мали лише 7 очок"
– Чим цей сезон у Камбоджі відрізнявся від попереднього? Пригадую, у 2021-му були великі паузи між матчами через спалах коронавірусу. Тепер усе пройшло гладко?
– Цей сезон був набагато насиченішим і важчим. Достатньо зазирнути в турнірну таблицю і побачити, що насправді відриву, як такого, немає. Обидві команди закінчили з 52 очками, але за кращими показниками особистих зустрічей ми здобули перше місце. Початок сезону був дуже невдалим. Після першого кола ми мали лише 7 очок. Відставання на 11 тур становило 18 пунктів. Здавалося, що місія – неможлива.
– Що стало переломним моментом, після якого команда почала додавати, набирати очки і наздогнала конкурентів?
– Тут декілька факторів. По-перше, на старті сезону мені особисто, як українцеві, було дуже важко сконцентруватися на своїй роботі. Мій помічник з України – Анатолій Бондаренко. Йому також довелося тяжко після вторгнення Росії. А ще – Валерій Гришин, вихованець Шахтаря, який грає за Пномпень Краун. Його сім’я перебуває в Лимані, де ситуація була дуже важка. Це впливало.
Також існував фактор травм ключових футболістів. Четверо з основного складу перебували в лазареті. Плюс – правило, за яким кожна команда повинна виставляти двох молодих гравців, нам не посприяло. Ті хлопці 2001 року народження і молодші були неготовими грати, вони не мали досвіду виступу в еліті. Знадобився час і адаптація.
У другій половині сезону, коли відновилися травмовані лідери, а молоді гравці знайшли ту "хімію" всередині команди, ми крок за кроком наближалися до мети. Основне завдання полягало в тому, щоб потрапити в топ-четвірку, що давало право на ще шість матчів у чемпіонському раунді.
– В останньому турі ви перемогли аутсайдера – 5:0. Та все ж: вирішальна гра, із головним конкурентом йдете в ногу, то чи було хвилювання, мандраж?
– Якщо пам’ятаєте, ми зайшли у топ-четвірку на четвертому місці, і ця команда, разом з іншими, була попереду нас. Вона – одна з найтитулованіших. Перший матч зіграли внічию, але інші п’ять ігор ми виграли – з 18 розігруваних очок набрали 16, чого рівно вистачило для чемпіонства.
В останньому турі найголовніше – перемогти себе. Вийти на поле, показати свій рівень і довести, що ми – найкраща команда. Без непотрібного мандражу, але й без недооцінки суперника. Опонент не мав особливої мотивації, але, з іншого боку, не мав ніякого пресингу і міг зіграти у своє задоволення. Ми вийшли сконцентровані і до перерви вже вигравали 3:0.
– Президент Пномпень Краун – власник ігрового бізнесу. Минулоріч він не зміг відсвяткувати з командою чемпіонський титул, бо перебував у лікарні. Як зараз? Як віддячив вам за черговий титул?
– Це ще один із факторів важкого старту команди. Адже у квітні нашого президента не стало. Він боровся з раком і помер. Це трапилось незадовго до фіналу Кубка Ліги. Ми були розбиті, сумні, але зібралися і показали сильний дух, вигравши цей Кубок. Далі пішли з вірою в себе.
Бос тут багато побудував, тож гравці йому зобов’язані. Чому вони стали професіональними футболістами? Бо він інвестував дуже великі гроші – мільйони доларів. Їх взяли маленькими дітьми, 10-12 років, і під його патронатом вони росли, вчилися, здобували футбольний досвід, підписали контракти.
На цій хвилі поваги до його пам’яті вийшли на другий етап сезону. Мали мотивацію боротися далі, незважаючи на трагедії, які трапляються в нашому житті, і залишатися разом, як команда. У колективі – неймовірна атмосфера підтримки, здорова конкуренція, де кожен, навіть якщо не грає, радіє успіхам команди, наче сам забив гол і приніс цю перемогу. Чемпіонство-2022 присвячуємо президенту і його пам’яті.
– Чи змінилося щось у плані представництва українців у Пномпень Краун?
– На даний момент – ні. Ми старалися зберегти кістяк. Одного іноземця запросили з чемпіонату Фінляндії – афганського національного форварда. Він нам допоміг здобути чемпіонство, був приємним підсиленням. Українців, можливо, запросимо на наступний сезон. Подивимось. Хочеться зберегти чинний склад, тому що велику роботу було проведено, ми багато вклали в розвиток футболістів. У нас гарне порозуміння, це сприяє досягненню результату.
З українців хіба що мої батьки приїхали сюди. Тепер вони разом зі мною. І дружина з дитиною також. Це моя підтримка. Я знаю, що вони завжди поруч.
"Раніше місцеві банди на мотоциклах роз’їжджали"
– Про камбоджійський футбол ви раніше розповідали, що тут стадіони без освітлення, є проблеми з дренажем – випадає дощ і поля перетворюються на велику калюжу. Чи є просування в цьому напрямку?
– Багато чого змінилося в позитивному напрямку. Чемпіонат став більш конкурентним – у минулому сезоні було 15 команд, зараз 8 (ми грали в три кола). Ці клуби мають найкращу інфраструктуру. Лише два з них без освітлення, тож здебільшого можна грати у вечірній час, коли не так спекотно – більш інтенсивний футбол. Якість полів, у принципі, покращилася. Наступного сезону буде ще краще.
– Скільки ж заробляють футболісти у чемпіонаті Камбоджі?
– Є клуби, які можуть платити більше, є клуби, які платять менше. Пномпень Краун – не найбагатший, але верхній у турнірній таблиці. У легіонерів середній розріз – 3-4 тисячі доларів. Місцеві футболісти отримують тисячу-півтора. Гравці національної збірної мають трохи більше, залежно від статусу і кількості зіграних сезонів.
– Ви не перший рік у цій країні. Що вам імпонує у камбоджійцях, наскільки легко з ними? Розкрийте особливості національного характеру.
– Камбоджа мені дуже подобається – добрі, доброзичливі люди, безпечна країна. Я працював у багатьох місцях Південної Азії, але Камбоджа в цьому плані виділяється. Місцеві – привітні і прості. У команді майже не буває конфліктів. Футболісти – дуже працьовиті. Якщо вони тобі довіряють, як тренеру, як лідеру, то будуть на полі помирати, щоб досягнути результату. Дуже віддані.
– "Коли я йду з дому, то навіть не зачиняю двері своєї квартири", – розповідали ви.
– З того часу нічого не змінилося. Я можу залишити речі, телефон, ключ у мотоциклі біля якогось кафе – і все гаразд. Попри те, що Пномпень – столиця і буває різний контингент з різних куточків, з різним менталітетом. Чув, що раніше існував криміналітет, місцеві банди на мотоциклах роз’їжджали, було небезпечно. Вперше я потрапив сюди у 2016-му і завжди почувався безпечно. Отримував тільки підтримку та доброзичливість.
– Що у Камбоджі знають про повномасштабну війну в Україні? Як вони сприйняли 24 лютого?
– У цьому плані Камбоджа майже на 100 відсотків людей, з якими я спілкувався, підтримує Україну і засуджує російську агресію. На міжнародній арені вони завжди підтримували всі ініціативи на користь нашої держави. Сюди нещодавно приїжджав наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, спілкувався про співпрацю. Знаю, що 100 спеціалістів із розмінування відправлені в Україну з Камбоджі. Після трагічних подій тут, після Пола Пота і червоних кхмерів, залишалося багато небезпечних місць. Іноді ще долинає ехо тієї громадянської війни. Тому камбоджійці розуміються на розмінуванні.
– На фоні подій в Україні, чи цікавий вам чемпіонат світу-2022? Якщо так, то чия тренерська робота імпонує?
– Мій фокус був наведений на кінцівку нашого чемпіонату зі щільним графіком. Чемпіонат світу іноді у вільний час дивлюся просто для задоволення. З професійної точки зору він мені не дуже цікавий. Більше подобаються клубні чемпіонати. Можливо зараз, коли у нас пауза, буду дивитись Мундіаль уважніше. Наразі ж існувало багато відволікаючих факторів, серед яких і ситуація в Україні.
– За кого вболівають камбоджійці на чемпіонаті світу?
– Номер один – це Японія. Менеджер збірної Камбоджі – це Кейсуке Хонда, легендарний футболіст, який готується до Південноазійського кубка, що стартує в середині грудня. Наразі Хонда репрезентує японців на чемпіонаті світу, як експерт-аналітик, а потім одразу повертається сюди. Голова комітету арбітрів Камбоджі – також із Японії. Вистачає і японських легіонерів. А ще популярна збірна Франції – тут тривалий час існував великий французький вплив.
– З Хондою ви вже знайомі особисто?
– Так, ми завжди спілкуємося і є, мабуть, одними з найбільших його критиків. Не все з того, що він робить, подобається. Наприклад, селекція футболістів – вважаю, що Хонда може вибирати більше наших гравців. А ще запровадження "правила двох юніорів" – ідея, з якою я повністю не згоден і критикував його за це. Вважаю, ліга не готова до цього. Юніорський футбол тут не на високому рівні, тож немає звідки брати стільки кваліфікованих виконавців. А це понизить якість гри. Десь він прислухався, бо на наступний сезон цього правила вже не буде (Усміхається).
До речі, Хонда пророкував нам чемпіонство. На той момент, коли він це сказав, ми відставали від лідера десь на 12 очок. Всі тоді його критикували і сміялися, мовляв, Хонда не дивиться чемпіонат (Усміхається). Але тепер багато хто сміється з тих людей, які сміялися з нього.
– Кейсуке – як восьминіг Пауль.
– Десь так (Сміється). Ми були його основними критиками. Але конструктивними критиками. Він, можливо, десь отримував на горіхи заслужено. І прислухався.
"Скаржилися, що Мудрик в кімнаті грає"
– Ви – людина багатьох талантів. За освітою – режисер фільмів і телепередач. Працювали у журналістиці, футбольній аналітиці. Зараз ви – головний тренер. Як дійшли до цього?
– Футбол у мене з дитинства. Мій батько – футболіст і тренер, тож я завжди був на футбольному полі. Якщо не на тренуванні, то з батьком на матчі. Він грав, а я бігав і бив м’яча. З раннього дитинства мене підключав і супроводжував – аж до мого випуску в U-19. Я грав за Білу Церкву, футбольний клуб Каменяр. Ми тоді змагалися проти Шахтаря, Таврії, Зірки, інших клубів Вищої ліги. Але насправді я себе не бачив футболістом. Може, десь був ледачим, десь розумів, що не хочу грати в Другій лізі (такі варіанти були). Усвідомлював, що на топ-левел я не вийду. Плюс – мені не подобалося, що у нашому футболі багато фізпідготовки і біганини. А я грав на позиції нападника і не любив бігати (Сміється).
Але мені подобався футбол. Відразу після цього я почав тренувати дитячі групи, допомагав тренеру. Водночас поступив на факультет кіно-телемистецтва. Мені це здалося цікавим. Робота з людьми, робота творча – це імпонувало і нагадувало тренерство. Режисер працює з акторами, готує розважальний контент. Футбол – це також створення видовища. Попрацював я і у футбольній журналістиці. Багато інтерв’ю записував і робив футбольну аналітику.
– Хто ваш найбільш топовий співрозмовник у журналістиці?
– Це перша половина 2000-х. Достатньо сильний і цікавий чемпіонат України. І з Євгеном Кучеревським я балакав, і з усіма тренерами робив інтерв’ю за підсумками сезону. Це були неймовірно цікаві розмови. Пригадується Микола Павлов – дуже відкрита людина. З Анатолієм Тимощуком – він був легендою Шахтаря, але не зараз. Майже з усіма футболістами-збірниками ми готували інтерв’ю. Вистачало приємних бесід.
– Імпульс у тренерстві вам надала, мабуть, робота в академії Шахтаря. Ви часто згадуєте Хорхе Раффо і Андреса Карраско. Чи можете назвати їх своїми хрещеними батьками у професії і чи досі підтримуєте спілкування?
– У мене неймовірно позитивні відчуття від роботи у структурі клубу. Я дуже вдячний Хорхе Раффо за те, що запросив мене в академію, що прийняли мене в свою сім’ю. Працював я і з Андресом Карраско, чудовим спеціалістом – топ-рівень, школа Барселони. Досі підтримуємо зв’язок – він привітав мене з чемпіонством. Працював у збірній Кувейту, а зараз – у структурі Динамо Тбілісі. Неймовірно радий за Хорхе Раффо, який працює в Ельче – також спілкуємося.
Добре, що Шахтар, попри російське вторгнення, функціонує, робить ставку на молодих футболістів і показує кваліфікований, добрий футбол. Радію з успіхів Ігора Йовічевіча. Ми, до речі, познайомилися, коли він працював тренером Динамо Загреб U-19. Коли Ігор повернувся в Україну – спочатку в СК Дніпро-1, потім у Шахтар – я був приємно налаштований на його роботу.
– Справді, Шахтар значно омолодився, змінив своє обличчя. Георгій Судаков, про якого ви давно говорили, що це "Хлопець на мільйон", "Світла голова", зарекомендував себе у цьому році ще краще…
– Це вже хлопець більше, ніж на мільйон… (Усміхається).
– Що можете сказати про його прогрес? Наскільки він додав у ціні, якості свого футболу і розумінні гри?
– Я неймовірно радий і прогресу Михайла Мудрика – наскільки він розкрився, як командний гравець, як талант і просто хороша людина. З ним мені довелося спілкуватись менше, бо він грав, в основному, за дубль. А ось із Судаковим провели більше часу – над аналізом його гри. Навідміну від Мудрика, він не кричущий талант, а більше командний гравець, бачить поле неймовірно. Авжеж, Георгій спрогресував. Найголовніше, щоб не було травм. Це тільки початок.
– Який оптимальний варіант для Мудрика за кордоном? Все-таки лондонський Арсенал?
– Я показував відео, як він працює – не тільки на полі, але й поза ним. Має чудових тренерів, які готують його фізично. Та й він сам – людина неймовірно працьовита. Пам’ятаю, як у Михайла постійно забирали м’ячі з його кімнати. І скаржилися, що в кімнаті грає, а потім неможливо після нього ті м’ячі зібрати. Відбирає, йде на поле, сам тренується. Він надихав мене і багатьох футболістів. Це дуже приємно – наскільки людина може бути мотивованою і займатись саморозвитком.
Я не радник в цьому питанні, але хочеться, щоб там, куди перейде, він грав. Це найголовніше. Щоб була практика, здорова конкуренція, щоб тренер йому довіряв. У нього дуже приємні відгуки від Де Дзербі та Йовічевіча. Важливо, щоб наступний тренер також вірив у Мудрика.
Мені б хотілося, щоб Михайло грав в Англії. Цей чемпіонат скрізь на слуху, багато вболівальників у того ж Арсенала. Для іміджу України це буде приємний крок.
– Не секрет, що своє майбутнє ви бачите у клубі УПЛ або десь у Європі. Які плани на новий сезон? Чи були пропозиції зараз? Адже тренер, який бере два чемпіонства поспіль, привертає увагу.
– Насправді я хочу сфокусуватися на наступному сезоні з Пномпень Краун. Ми будемо грати в AFC Cup. Різниця між наступним розіграшем і попереднім полягає в тому, що це будуть ігри вдома та на виїзді. Минулий сезон, через ковід, виявився "стаціонарним". Матчі відбувалися у в’єтнамському Хошиміні – доводилося грати через кожні три дні. Я не відчув смак міжнародних поєдинків у повній мірі – на кшталт Ліги чемпіонів чи Ліги Європи, де ти подорожуєш. Прагну надолужити. Не хочеться йти в якийсь середній клуб, який бореться за збереження прописки. Хочу змагатися за чемпіонство, медалі, кубки. Це більше мотивує і більше дає для резюме та особистого розвитку.
– Тобто, ще на сезончик ви залишаєтеся у Камбоджі?
– Так. Контракт ще не підписаний, але обговорюємо його.