Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" із генеральним директором Зорі.
"Паулінью і Форстер купилися на казки від агентів"
– Попереду – зимова пауза. Наскільки відчутні зміни очікують на Зорю?
– У Пилявського та Паулінью закінчуються контракти. Але вони не є гравцями основного складу, на поле не виходять. Тож це – невелика втрата, хоча на початку чемпіонату все було по-іншому. Є ряд гравців – Гречишкін, Сухоцький, Шевченко, Опанасенко – у них також закінчуються контракти. Ми ведемо переговори, з деким вже домовилися.
На кількох молодих гравців є попит. Приїжджали скаути та агенти, я з ними зустрічався. Зокрема, дуже сильний іспанський клуб проявляє інтерес до одного з наших футболістів. Ведуть хлопців клуби з інших країн. Їм цікаві і Караваєв, і Лунін, і Луньов, і Громов. Не думаю, що взимку відбудеться масовий відхід. Звісно, поповнимося кількома новими футболістами. Без гравців не залишимося, панікувати не потрібно.
Я вже казав: у Зорі кожні півроку – кадрові зміни. Але ми грали, граємо і будемо грати. Напевно, всім хотілося б спокійно сісти, закинути ногу за ногу і перебувати на вічному відпочинку – щоб усе робилося саме по собі. Але так жити – нецікаво. Цікаво, коли воно вирує, коли є рух. Я ніколи не займаюся самозаспокоєнням і вимагаю цього від інших: "Хлопці, давайте будемо ворушитися".
– Андрій Лунін – найбільш ласий шматок для топових клубів?
– Це так. Він справді є колоритним хлопцем, фактурним. Скажу більше: Андрій чітко знає, чого хоче – у футболі і в житті. Він мені дуже імпонує таким ставленням. На сьогодні Лунін – найбільш затребуваний футболіст Зорі. Скільки йому років? Всього лише 18! Підійматись потрібно поступово, щоб потім різко не впасти.
– Розповідали, що Паулінью зазнався. Чи реально було вчасно приборкати норов бразильця, щоб не допустити до такого сумного фіналу?
– З бразильцями – важко. У них свій особливий менталітет, який відрізняється від нашого. Великий вплив на бразильських футболістів мають їхні співвітчизники, сім’я. Рішення може приймати мама, дружина або батько – хто завгодно.
Тому за справу взялися агенти. Наскільки мені відомо, гравців активно опрацьовували на зборах у Словенії, адже там не було такого контролю, як тут. Ламати когось через коліно, повірте, не збираюся. Хоча, до речі, Паулінью ми таки поламали, він отримав своє – півроку без ігрової практики. Я подивлюся, кому він тепер буде потрібний.
Подивіться на того ж Форстера. Він зіграв лише один матч. Зараз не потрапляє в обойму з 18 гравців, хоча в Брюгге йому обіцяли ігрову практику. Але він зробив свій вибір. У голову до кожного не влізеш, не поясниш…
– Проблем із порушенням спортивного режиму у них не було?
– Ні-ні, ці хлопці – дуже режимні. Тут немає ніякого сумніву. Але проявилися недоліки в освіті і вихованні. Вони купилися на казки від агентів, мовляв, ми для вас все зробимо. Навіть українським молодим футболістам важко пояснити… От що вирішує агент? Все вирішують тренер і керівники клубу. Агент не може вимагати: став цього футболіста на матч. Просили "відпустіть" – а ми не відпустимо.
Форстера взагалі хотіли забрати безкоштовно, але ми змусили заплатити таку суму, яка нас влаштувала. І ніякий агент не зумів вплинути ні на мене, ні на президента Зорі. Завжди кажу молодим футболістам: "Прийдіть і порадьтеся". Деякі клуби, звісно, діють через батьків і навіть через коханих дівчат. От зараз ми стикаємося з такою ситуацією – увімкнені всі механізми впливу. Ну, це життя.
– Життя підкинуло Зорі дві трагедії – спершу Юрій Вернидуб втратив батька, а потім і Олександр Сваток. Якими словами ви їх підтримали?
– Розумієте, це настільки особисте та інтимне… Як можна підтримати в такій ситуації? Які слова підібрати? Це – особисте горе кожного. Можливо, у такій ситуації навіть втручатися не потрібно, натомість треба дати можливість людині побути із собою наодинці. Це – суто індивідуально: хтось вдаряється "во все тяжкие", хтось – ні. Потрібно розуміти і відчувати. Достатньо 2-3 слів – і все. Втрата батьків – це величезна трагедія. Через це і я пройшов. Моїх батьків вже давно немає серед живих.
"У мене був шок, коли призначили гендиректором Зорі"
– У Зорю ви прийшли у 2009-му, раніше працювали у футзальному Шахтарі. Наскільки відрізнявся рівень обов'язків та відповідальності?
– (Усміхається) Це як велосипед і хороший Merсedes. У мене був шок, коли мене призначили гендиректором Зорі. Відмовлятися не можна було. У міні-футболі – спокійно, офіс, через дорогу – Палац спорту, поруч мешкали гравці. Їздили автобусом, літака не потрібно. Не треба тренувальних полів – достатньо одного залу в "Дружбі". Словом, усе було прекрасно.
А от у Зорі – шок. Коли ознайомився з усім – сильно засмутився, злякався. Проте довелося працювати. Потім втягнувся і зараз, як бачите, чогось ми та й досягнули. Хоча багато луганських вболівальників пророкували нам провал. Ходили чутки, що команду розженуть, а на стадіоні облаштують ринок. Вистачало образливих речей і на мою адресу, і на адресу президента. Навіть Вернидубу перепадало. Вони не хотіли йти з нами крізь всі труднощі, прагнули блискавичного результату.
Ми зробили освітлення на стадіоні, підвели підігрів, облаштували тренувальні поля. Вели боротьбу за базу, але програли. Чиновники вирішили по-своєму. Нам не віддали, натомість продали комерсантам. Не вистачило часу, щоб їх побороти – розпочалася війна. Але побороли би, не сумнівайтесь. Ми б довели, що ця команда – потрібна місту, що її люблять. Що у неї, крім комп’ютерних тролів, які називають себе вболівальниками, є дійсно багато прихильників – вони мені навіть зараз телефонують, пишуть повідомлення. Ці люди розуміють, як живе футбольний клуб. Якщо ж брати до уваги тільки "програв – виграв", то це не вболівальники.
…Непросто було. Клуб Зоря дістався нам із величезними боргами. Ми їх виплатили і почали комплектувати команду, що також було непросто. Багато про нас писали, мовляв, ми беремо в оренду футболістів Шахтаря. Та ми були готові брати у кого завгодно – тільки б дали на вигідних для нас умовах. А умови полягали в тому, що ми не платили за оренду – лише виплачували зарплату. Виліт у Першу лігу став би для клубу катастрофою. Зараз ми стали самостійними. У нас лише три орендовані гравці – один із Шахтаря, два із Динамо. В оренді я нічого страшного не бачу. Якщо буде така можливість – ми й надалі орендуватимемо.
В англійському регламенті записано, що орендовані футболісти не мають права грати проти своїх команд. Нам кажуть: можете ставити, але потрібно заплатити таку-то суму. Це справедливо у співпраці обох клубів? Справедливо! Але це несправедливо щодо українського футболу, національної збірної. Усі декларують: ми за український футбол, за збірну. Але ви не даєте грати кандидатам у цю ж збірну. Це – ваші футболісти, які отримують досвід у національному чемпіонаті, єврокубках. Очевидно, своя сорочка – ближча до тіла, ніж загальні інтереси. Тоді так і потрібно казати замість того, щоб декларувати подібні речі. Повинна бути одна лінія, а не туди-сюди. У нас так всі люблять футбол, але от зіграти не дамо.
"На нашій ділянці стався викид метану"
– Не знайшов про вас статті на Вікіпедії, що трохи дивно…
– Чому ж? Про мене всі все знають.
– Я, наприклад, не вельми обізнаний із вашою біографією. Чим ви займалися до футзального Шахтаря?
– Я вам розкажу. Закінчив 10 класів школи, працював слюсарем на заводі. Потім пішов в армію, служив у прикордонних військах СРСР. Після дембеля повернувся на завод. Паралельно займався футболом, створив команду, яка виступала у чемпіонаті Донецької області. Потім працював на шахті, точніше – у шахті.
– Спускалися під землю?
– Є така професія – гірник очисного забою. Це ті люди, які займаються безпосереднім видобутком вугілля. Ходив у ремонтну зміну. Займався підготовкою механізмів. Специфічна робота – обноски, посадки… Згодом мене обрали секретарем партійної організації. Я, напевно, був першим у Союзі секретарем без освіти. Став делегатом у складі підготовки останнього з’їзду КПРС. Познайомився з усіма найвищими керівниками держави. Маю багато фотографій з того періоду.
У групу входили 70 осіб – практично всі на рівні секретарів республік. На пленумі я виступив із критикою Горбачова і мене включили в цю групу – єдиного із секретарів нижчих партійних організацій. Упродовж півроку брав участь у підготовці партійних документів, уставу партії. Зустрічався з Єльциним, Яковлєвим – бачив і розумів, до чого все йде. І говорив про це, про розвал Союзу.
– Не мали проблем через те, що розкритикували Горбачова?
– Ніяких, абсолютно. У нас тоді настала чергова "весна". Ви можете піти в бібліотеку, підняти в архівах газети і знайти цей виступ. Після нього мене запрошували на телебачення, зокрема – на центральне.
Опісля я повернувся на шахту. Там була футбольна команда, яка називалася "Вуглик". Ми виграли Кубок області. А потім шахти почали закриватися. Нашу шахту також закрили. Певний період був безробітним – аж поки мене не запросили в Укрсплав. Належало допомогти Євгену Борисовичу Геллеру на виборах.
Я мав великий досвід, займався виборами, ми перемогли. Тут пригадали про моє футбольне минуле і призначили начальником міні-футбольного Шахтаря. Згодом зайняв пост віце-президента клубу. Коли ж Геллер став власником футбольного клубу Зоря, мене перевели туди. По-моєму, ця інформація не є закритою (Усміхається). Пройшов шлях від автослюсаря, шахтаря до генерального директора Зорі.
– У шахті потрапляли в екстремальні ситуації?
– Так. Пригадую два моменти, один – із смертельною розв'язкою. (Зітхає) На нашій ділянці стався викид метану, а ми були без саморятувальників. Я поповз по лаві в один бік, а двоє гірників – туди, куди не належало. Один гірник загинув. На пошуки кинувся гірничий майстер і, на жаль, також задихнувся. Його саморятувальник був старий і неперевірений…
Другий випадок. Потрібно було пролізти через гезенк (вертикальна підземна гірнича виробка, – "Футбол 24"), його затиснуло. Я був тоді значно худіший, ніж зараз, але застряг там і дуже сильно злякався. На щастя, мене витягнули за ноги. Загалом я переконаний, що у всіх трагедіях відіграє роль людський фактор – пильність шахтарів притуплюється. З іншого боку – вічне: "Давай-давай!" Ось два фактори, які призводять до смертельних випадків на шахтах.
"МЮ на нашому матчі заробив 5 мільйонів фунтів"
– Спілкуванням і співпрацею із якими європейськими та українськими колегами ви залишилися задоволені? Хто є професіоналом своєї справи?
– Найбільш професіональним у ставленні до футболу є, звісно ж, Шахтар. Робота в цьому клубі побудована за найкращими європейськими зразками. Ми гостювали в МЮ, Фейєнорда, Фенербахче… Манчестер – це культура футболу. Але в Шахтарі нічим не гірше, ніж у манкуніанців, а в деяких аспектах, можливо, навіть краще. Найвищий світовий футбольний професіоналізм!
Не думаю, що в Східній Європі ще є щось подібне. Недаремно в Шахтар приїжджають вчитися з усього світу. Організація – так, але є трохи і нашого національного – нікуди від цього не подітися. Маю на увазі деякі моменти, які не завжди можуть вирішуватися на футбольному полі.
Щодо закордону, то це – МЮ. Надзвичайно багатий клуб! Неймовірний стадіон. Кажуть, що гроші не грають у футбол. Але ЗА гроші грають у футбол – від їх кількості залежить якість.
– У Європі цікавилися, завдяки яким ресурсам функціонує Зоря?
– Безперечно. Всі клуби дивуються з того, як ми живемо, а потім дивуються ще більше, побачивши нашу гру. Зараз я так само можу подивуватися Естерсунду. Запитують: "Скільки ви витрачаєте на проведення матчу?" – "200 тисяч". – "А скільки отримуєте?" – "20 тисяч". Це їх спантеличує: "А навіщо вам це потрібно?"
От президент Герти – спокійний. Він отримує 80 мільйонів від телебачення. Їхній річний бюджет, думаю, близько 140 мільйонів. Плюс – вболівальники. Плюс – когось продали. Все, вони живуть. А ще ж реклама, спонсори…
У Більбао кажуть: "У нас узагалі немає проблем з грошима". Проблема лише зі складом, адже вони дотримуються традицій і випускають тільки своїх. Зараз, щоправда, роблять винятки: якщо одружився на баскській дівчині або живеш там довго – можеш грати за Атлетік. Стадіон вміщує 48 тисяч глядачів, на матч було продано 40 тисяч квитків. Мінімальна вартість – 35 євро. От і порахуйте. МЮ на нашому матчі заробив 5 мільйонів фунтів. На одному матчі! Не з Ліверпулем, а з Зорею! От це економіка!
Дік Адвокат, наставник Фенербахче, скаржився: "Як я можу зіграти з МЮ, якщо у них бюджет – втричі більший?" У нас же бюджет – у 100 разів менший, ніж у Фенербахче. І ми граємо, ніхто не плаче (Усміхається).
"Не готовий у свою сім'ю впустити геїв"
– Ви побували у багатьох європейських містах. Що вам сподобалося, а що не сподобалося?
– Є там красиві місця, але багато чого мені, звичайно, не подобається. Я спеціально нікуди не ходжу, але це все впадає в очі. От якраз дискутував у Швеції з однією жінкою з приводу толерантності. Вона стверджує: "Нічого страшного, що є третя стать". Цікавлюся: "У вас є онуки?" – "Є". – "От уявіть, – кажу. – Що з ваших онуків почнуть робити третю стать – телевізійними передачами, гей-парадами і так далі. Ви цього хочете?" – "Ні, не хочу. Але вони повинні робити вибір самі". От як вони можуть зробити вибір, якщо їм розповідають, що тільки це – добре? Я ж не проти. Кажу лише одне: не потрібно пропагувати.
Бачив у Європі велику кількість жебраків, бомжів. Але цього і в нас вистачає – хіба що в очі так не впадає, бо відбувається не на центральних вулицях. Поїздив, подивився і зрозумів – люблю свою країну. Ми значно вихованіші, культурніші. У них більше можливостей в плані навчання і так далі. Але з появою інтернету ситуація вирівнюється.
Щороку я буваю закордоном. Є країни-вітрини, як от Монако. Там зібралися багатії з усього світу. Але є ж інші країни. Тому вважаю, що ми повинні самі для себе зробити в нашій державі нормальне життя, виходячи з історичних і релігійних основ та принципів.
– Минулого року вас зачепило інтерв'ю, яке Євген Левченко дав нашому сайту. Ви досі на нього ображаєтеся?
– Я? На нього? Та ви що (Усміхається). Це його ставлення. Якщо йому такі цінності ближчі з якихось кон’юнктурних або ідеологічних причин – це його право. Але говорити про мене, що я живу десь у кам'яному віці… Левченко, напевно, вже у 25-му столітті живе. Я не готовий у свою сім’ю впустити геїв. Дякувати Богу, мої діти створили традиційні сім’ї. Сподіваюся, внуків я виховаю так само.
Прихильників оцього всього я запитую: "Ви – віруюча людина?" У відповідь чую: "Віруюча". От я себе називаю православним атеїстом. До церкви не ходжу, але намагаюся жити за Божими заповідями. Потрібно жити у згоді зі самим собою – і все буде добре. Є книга – Біблія. Ну там же не написано про третю стать. Хоча, звісно, згадується про деякі збочення.
Не можу сказати, що я перечитав усю Біблію, але намагався. Можливо, ще колись дочитаю. Так ось, були Адам і Єва, від яких пішов людський рід. Ну не можуть дати життя два чоловіки або дві жінки, якщо не використовують якісь технології. Бог-творець так вирішив. Що, хіба люди мають право все це переробляти на свій лад?
– Шахтар при будь-якій можливості підкреслює свою тугу за Донецьком, прагнення туди повернутися. Чому ми не чуємо, або майже не чуємо від Зорі про Луганськ?
– Я якраз завтра туди їду. Мій дім розташований у Макіївці – там донька, онук, батьківські могили. Намагаюся бувати щомісяця. Важко… Повірте, не можу звикнути до Запоріжжя. Я дуже інертний чоловік. Надзвичайно довго звикав до Луганська – звик. А Запоріжжя – це не мій дім. Мій дім – там. Коли ми туди повернемося – запитання не до мене. Не я вирішую, і не ви. При цьому я не бачу цього вирішення у найближчій перспективі. Усе триватиме довго. Це – не наша війна.
– Якими є головні професійні принципи Сергія Рафаїлова?
– (Усміхається) Я про це не задумувався. Так склалося, що довіряю своїм працівникам. Кажу: можете навіть не приходити, робити все "по щучьему велению", але щоб робота була зроблена. Якщо завдання не виконане, усі розуміють – буде кепсько. За промахи я запитую дуже суворо. Намагаюся сам вникати у все. Можливо, це погано. Але в нас невелика структура, не маємо можливості тримати великий штат, як у Шахтарі, Динамо чи навіть Ворсклі. Але ми справляємося. Минулого року УЄФА робив нам зауваження: ви не зможете провести матч. Цьогоріч таких зауважень вже не роблять.
Завжди варто говорити чесно. Не давати марних обіцянок. Ніколи не приховую, що у нас є заборогованості. Футболісти це знають. Але кажу: "Буде ось так. За такий-то термін ми виплатимо гроші". І це виконується день в день. "Сьогодні грошей не буде. Вони будуть післязавтра". Настало післязавтра – ми заплатили.
Іноді переймаюся, коли вказую людині на її помилки. Не вмію одразу казати "ні". Але цього потрібно навчитися.