Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олексієм Паламарчуком, голкіпером Інгульця, який подолав складний шлях від аматорів до еліти нашого футболу.
На зимову перерву Інгулець пішов у зоні перехідних матчів, випереджаючи аутсайдера, Львів, на чотири пункти. Все могло бути набагато гірше, якби не прекрасна кінцівка року. В останніх п'яти турах команда із Петрового тричі перемогла з рахунком 1:0. А її ворота у кожному з цих матчів захищав Олексій Паламарчук.
Поточний сезон Інгульця є певною мініатюрою кар'єри Паламарчука. Нині голкіперу 31, проте до цього чемпіонату в його активі був лише один матч в УПЛ. З кожною грою Олексій діяв все впевненіше і написав свою особливу історію Попелюшки. Довжелезний шлях з аматорів через Другу лігу, складна травма та дебют у Вищій лізі у 30 років. Про залізний характер та незламність – в інтерв'ю Олексія Паламарчука для Футбол 24.
"Тренер запитав: "Ти готовий?" Я відповів, що готовий вже багато років"
– Олексію, ближче до кінця року ви завоювали статус основного кіпера Інгульця. Відчули довіру і розігралися?
– Звісно, розігрався. І довіра тренера стала визначальною. З'явилася впевненість, хлопці також підтримали – я відчув легкість у грі. У попередніх матчах нам не завжди щастило. А тут обставини так склалися, що втрачати було нічого. Хотіли йти зимувати з кращим настроєм. Зараз теж далеко не все гаразд, але хоча б позитиву набралися перед паузою.
– Сезон ви розпочинали за спиною у Данила Кучера. Вірили, що зможете вибороти місце у старті?
– Схожа ситуація у мене була в Чорноморці. Не отримував шансу, ходив, злився… Грати ж завжди хочеться. Та й до Прем'єр-ліги я довго йшов, прагнув стабільно виходити на поле. В Інгульці розумів, що треба чекати на свій шанс. Врешті дочекався і закріпив це місце за собою. Звичайно, міг опустити руки, але я не з тих людей. Я битимуся до останнього.
– Ваш дебют за Інгулець відбувся у грі з Металістом. Коли дізналися, що зіграєте з перших хвилин?
– За день до гри мені сказали, що я вийду у старті. Сприйняв це з усмішкою. Тренер запитав: "Ти готовий?" На що я відповів, що готовий вже багато років. На матч виходив з холодною головою і розумінням, що треба зіграти так, як я вмію.
– Ви швидко пропустили. Це вас не надламало?
– Металіст забив нам з пенальті вже на 6-й хвилині, однак у другому таймі ми повністю переграли суперника, щоправда забили тільки один гол. Вважаю, вдалася хороша добротна гра, нехай і не переможна.
– Під кінець першого тайму ви отримали попередження за зайві емоції.
– Якщо чесно, то це трапилося випадково. Суддя вказав на кутовий, а я збирався починати атаку. Тому просто емоційно жбурнув м'яч. Арбітр підбігає і показує жовту. "Пане суддя, та я не у ваш бік", – пояснюю йому своє розчарування… Словом, через дурницю отримав жовту картку.
"В Одесі воротарем №1 був Віталій Руденко"
– Ви кажете, що довго чекали на свій шанс. Так було не лише в Інгульці, а й у кількох інших командах. У вашому житті були моменти, коли ви втрачали надію на якісну професіональну кар’єру?
– З першого дня у футболі я розумів, для чого прийшов у цей спорт. Можливо, це гучно звучатиме. Проте ще дитиною я мріяв про УПЛ і навіть про якісь європейські клуби. Хто не мріє грати за Реал чи Манчестер Юнайтед? У мене була ціль, я усе робив для її реалізації. Все починалося непогано – молодим потрапив у Першу лігу, однак у Дністрі в мене мало що виходило.
– Ви виховувалися на матчах Чорноморця?
– Звичайно! Відвідував ще старий стадіон, де вболівав за команду Семена Альтмана. В Одесі воротарем №1 був Віталій Руденко. Усі захоплювалися його грою. Я – не виняток. Ще малим ходив разом із батьком, потім відвідував стадіон сам. І завжди мріяв зіграти там.
– Ви народилися у молдовських Бендерах.
– Мама розповідала мені, що поїхала туди у гості до своєї мами, моєї бабусі, яка мешкала у цьому місті. І я просто вирішив раніше терміну з'явитися на світ. Мабуть, хотів стати молдованином в душі (Сміється). Хоч і народився у Бендерах, однак усе життя провів в Одесі.
– Свій другий матч за Інгулець ви зіграли у рідному місті. Кращого налаштування бути не може?
– Хлопцям у роздягальні одразу сказав, що гратимемо у мене вдома і я викладатимуся з подвійною енергією. Зіграли внічию, нічого страшного… Чорноморець – моя колишня команда. Ще й через цей факт мотивація була підвищеною. Та й взагалі емоції приємні, коли граєш на такому красені-стадіоні. Уявляю, що відчував би, якщо б на трибунах були глядачі.
– Якою є ваша історія вибору місця у воротах?
– Я починав польовим – спочатку грав у нападі. У нашій школі було три склади. За перший я грав у атаці, за другий – в захисті, а за третій – у воротах. Коли сформували загальну збірну хлопців 1991-го року народження, я зосередився на воротарській діяльності. Можливо, спершу трохи шкодував. У полі ти побігати можеш, а голкіпер більше втомлюється емоційно, ніж фізично.
– Одеська ДЮСШ-11, школа імені Бєланова, ДЮСШ "Зелений Гай" у Вознесенську. Де ви повноцінно сформувалися як футболіст?
– Мабуть, у школі Ігоря Бєланова в тренера Ігоря Семенова. Згодом я працював з його братом Олегом Семеновим. Також любов до футболу прищепив мій перший тренер Віталій Сторожук. У кожній зі своїх шкіл я почерпнув щось важливе.
"У грі з Вересом нормально поплавав у болоті"
– Висловлю виключно свою думку. У грі візуально ви нагадуєте воротаря старої школи з усіма брутальними характеристиками та ознаками.
– Можливо, є щось таке. Ну на відсотків 70 точно… Хоча я стежу за сучасними воротарями, намагаюся здобувати нові знання та навички. Насправді у дитинстві я чимало пройшов – мені байдуже, де падати: на траву чи на болото. Думаю, в останній грі з Вересом це було помітно. Я там нормально поплавав у болоті (Сміється) Змалечку доводилося вчитися на полях зі щебеню та каміння. "Галіки" повивертати там – звична справа.
– Мріяли про Мадрид, однак розпочинали в одеському Реалі разом із нинішнім партнером по Інгульцю Дмитром Поспєловим.
– Так, ми цілу купу років знайомі. Також зі мною починали Максим Булганін та Сергій Платунов. Потім ми разом перейшли в овідіопольський Дністер. Але спершу виступали за Реал на аматорському рівні.
– У Дністрі ви грали разом з Олександром Лавренцовим, старшим за вас майже на 20 років. Крім того, в Овідіополі виступали й інші ветерани: Косирін, Полтавець… Ідеальні умови, щоб набиратися досвіду?
– Лавренцов навчив мене напористості та впертості. Раніше на тренуваннях я трохи психував, злився. Олександр Сергійович казав: "Забуваємо про біль і працюємо. Хочеш грати – треба терпіти". Самі розумієте, що такі речі загартовують молодий характер. Щодо польових гравців, то зірок дійсно вистачало: Косирін, Полтавець, Ткаченко, Білозор, Опря… Це все легенди. Я міг підійти до будь-кого і запитати усе, що цікавить. Щасливий, що грав з такими людьми.
– З Анатолієм Опрею ви потім багато років грали за Балкани. Загалом у самобутній команді із села Зоря ви пройшли шлях з аматорів до Першої ліги.
– Таке не забувається. Ще до Балкан я замислювався про те, що варто закінчувати з футболом. Принаймні, такі думки з’являлися. Вчасно поспілкувався з тренером Балкан Андрієм Пархоменком: "Давай до нас. Годі займатися дурницями". І в Балканах я затримався на 7 років. Той період – суцільне захоплення. Хоча сам перехід у Балкани був непростим кроком – з професіоналів довелося понизитися у рівні до аматорів. Якщо відверто, то було незвично.
– Балкани грали на колоритному стадіоні імені Бориса Тропанця на півдні Одещини. Там завжди панувала своя атмосфера?
– Село Зоря Саратського району – це щось особливе. Коли приїжджали туди на ігри ще у часи аматорів, то складалося враження, ніби ми зірки, які приїхали на найкращі стадіони світу. Ми – звичайні хлопці, футболісти-любителі, а нас так зустрічають. Що казати – у матчеві дні місцеві мешканці швидше завершували робочі справи. У них робочий день до 18:00, а наші поєдинки починалися о 16:00. І люди приходили на стадіон, палко вболівали. Ніколи не забуду цей болгарський колорит… Навіть після поразок вболівальники підтримували. Сумний прямуєш у автобус, а тобі кажуть: "Дякуємо вам! Нічого страшного, наступного разу виграєте". Дуже душевні люди у Зорі. До речі, це стосується і місцевих екс-партнерів по Балканах.
"Якщо до Шуховцева заходиш, то обов'язково каву питимеш"
– Традиційне уявлення про аматорський футбол – це бійки, жорсткі підкати та усі похідні наслідки футбольної трясовини.
– До розмахування кулаками на моїй пам’яті не доходило, але під час матчу керівники клубів не раз вибігали на поле. Це звична справа. Суддя не так свиснув – починають наїжджати. Кожен реагував по-своєму. Не знаю, як зараз, та раніше різниця з професіональним футболом була дуже відчутна.
– У часи виступів за аматорські Балкани ви зосереджувалися лише на футболі чи мали додаткову роботу?
– Паралельно тренував дітей у дитячій академії ФК Одеса. Займався з воротарями. Коли ми переходили у професіонали, тренер Балкан сказав: "Треба робити вибір". Я відповів, що мій вибір є очевидним, а робота з дітьми – це, скоріше, хобі для себе.
– Утім вже зараз ви знаєте, чим займатиметеся після кар’єри футболіста?
– У всякому разі категорія С у мене є, тому не виключатиму того, що повернуся у тренерство. Але поки здоров'я вистачає, хочу грати на найвищому рівні. Сил багато, а бажання ще більше. Головне, щоб здоров’я дозволяло.
– В одному з матчів за Балкани проти новокаховської Енергії ви серйозно травмувалися у зіткненні з Дмитром Шасталом.
– Дмитро ненавмисно так зіграв. Ми потім у Києві зустрічалися, розмовляли – все гаразд. Шастал підштовхнув нашого захисника, а той влетів у мою шию. Це не був умисел, та я пошкодив остисті відростки шийних хребців, як потім лікар пояснював – з четвертого по сьомий. На щастя, нічого не роздробив. Два місяці лежав зі спеціальним ошийником, який фіксував шию. Спати було незручно, але я відновився, наполегливо закачував шию з індивідуальним тренером. І через місяць вже був у загальній групі.
– У 28 років після балканської епохи вас запрошують у команду-мрію з дитинства. Перехід у Чорноморець сприймали, як шанс усього життя?
– То було приємне здивування. Мені зателефонував Остап Маркевич, також я поспілкувався з тренером воротарів Ігорем Шуховцевим, якого чудово знав. Пам'ятаю, як з цією новиною прийшов додому, на радощах дружині розповів… Виступи за Чорноморець – це мрія. Прикро, що коронавірус нам трохи все зіпсував, сезон вийшов обірваним, але за шанс я намагався схопитися.
– Ігоря Шуховцева ви знали ще з аматорів?
– Ми працювали у Балканах. Ігор Вікторович дуже багато мені дав – він справжній професіонал. Починаючи від своїх знань та досвіду аж до безлічі історій та посиденьок за кавою. Ми дотепер на зв'язку, тісно спілкуємося. Ви запитували про мою брутальність. Шуховцев – ось хто справжній брутал! Його боялися і свої, і чужі. На полі він злий, та у житті – дуже добра та позитивна людина.
– Чи не перша асоціація з Шуховцевим – його пристрасть до кави. Мали нагоду під час посиденьок випити фірмовий напій?
– Ігор Вікторович навіть на збори кавоварку брав. Пригадую, як заходив до нього у кімнату. Перше запитання, яке чув: "Каву?" Варіантів не було – якщо до Вікторовича заходиш, то обов'язково каву питимеш. Не знаю секрет рецепту, але кава у Шуховцева завжди смачна. А ще на виїздах у нас існувала фішка. Перед кожним походом у магазин я отримував настанови: "Олексію, мені еспресо і два цукри". Приносиш йому одну каву, а потім він п'є ще одну і ще…
– В одному з інтерв’ю Ігор Вікторович шокував своєю денною нормою – 15-20 філіжанок. Це реально?
– Ну до вечора горнят 10 доходило – це точно.
– Яким є ваш максимум?
– Одна чашка, не більше (Усміхається).
"Недарма кажуть, що воротарі розцвітають пізніше за польових гравців"
– Ваш дебют в УПЛ відбувся у 30 років. Однак у тому матчі проти Зорі ви пропустили дуже швидко – на 75-й секунді.
– Нічого страшного не трапилося. Я хотів одразу від цього відійти, хлопців підтримати. Треба було далі грати, руки не можна опускати. Хоча Чорноморець мав дуже молодий склад… Пропустили, помилилися – буває. Та й тодішня Зоря виглядала прекрасно.
– Як вам працювалося з динамівською молоддю в Одесі?
– Хороші хлопці! Мені складно когось виокремити. Я добре спілкувався з усіма. Недавно грали проти Динамо – розмовляв з Владом Ванатом. Після Зорі також говорив з Миколою Михайленком. Словом, зараз радий бачити кожного з екс-партнерів. Зустрічаємося, згадуємо, як на тренуваннях працювали разом.
– На початку року перебралися у першоліговий Гірник-Спорт. Все змінило 24 лютого.
– Я вже перебував на зборах у цій команді, була домовленість, що мене залишають. Однак відбулося повномасштабне вторгнення Росії, ми повернулися додому, ніхто не розумів, що далі. І тут одного дня мені зателефонував Богдан Шуст, тренер воротарів Інгульця. Я порадився з представниками Гірник-Спорту, розповів про варіант в УПЛ. Вони запевнили, що я можу їхати, мовляв, конкретики у Горішніх Плавнях немає. Тому я вирушив у Петрове, залишився там і тепер я – гравець Інгульця. Принагідно хотів би подякувати Збройним силам України. Завдяки нашим воїнам ми маємо можливість грати у футбол і жити звичним життям.
– У поточному сезоні Інгулець змінив багаторічного наставника Сергія Лавриненка на Младена Бартуловіча, який робить перші тренерські кроки. Не проситиму вас їх порівняти, але якими є ваші загальні враження від роботи з обома тренерами?
– Воротарі у тренувальному процесі суттєвих змін не можуть відчувати. Більше скажуть польові гравці. Можу запевнити, що Лавриненко – фанат своєї справи. Зранку на базі тільки очі відкрив, приходжу до кавової машини, а там вже Сергій Дмитрович, готовий до роботи та до спілкування. Те саме з Младеном Бартуловічем. Мені з ним комфортно та цікаво. З нетерпінням очікую на другу частину сезону.
– Один з найстарших гравців Першої ліги 38-річний Андрій Гітченко з Полісся жартував, що секрет його футбольного довголіття у тому, що він пізно розпочав. Ваша історія схожа?
– Хай там як, я хочу грати якнайдовше. Розумієте, у воротарів своя специфіка. Недарма завжди казали, що вони розцвітають трохи пізніше за польових гравців. Тому я повністю сконцентрований і щасливий у своїй нинішній команді. Треба тільки працювати та прогресувати.