Любомир Кузьмяк відшукав Георгія Цимакурідзе, хавбека алчевської Сталі, Зорі та Шахтаря 2000-х. Універсальний грузинський легіонер встиг пограти на всіх позиціях – навіть у воротах!
Грузинський та український народи пов'язують особливі стосунки. Тісно переплетені і футбольні світи двох наших країн. У найсильнішому українському дивізіоні виступали понад сто представників Грузії. А чи не єдиним грузином, який розпочинав свою професіональну кар’єру саме в Україні, є Георгій Цимакурідзе. Разом з алчевською Сталлю він пройшов усі можливі випробування, виступав у Другі лізі та в елітному дивізіоні.
Саме з Алчевська він отримав запрошення у Шахтар Невіо Скали. Та по-справжньому Георгій розкрився у Луганську, де застав процес зародження великого клубу. Згодом транзитом через Словаччину Цимакурідзе перебрався у Таїланд, де виступав донедавна.
Про футбольного батька Волобуєва, передчуття напередодні гри з Шахтарем та дружбу з голкіпером Манчестер Юнайтед 39-річний грузин розповів в інтерв’ю Футбол 24.
"У Грузії всі знають, що таке Росія"
– Георгію, передусім дякую вам за аватарку у соцмережах. Приємно бачити гасло "Слава Україні" на фоні нашого прапора.
– Це символ солідарності з українським народом. І найменше, що я можу зробити, щоб висловити свою позицію.
– Фото опубліковане 24 лютого. Як ви дізналися, що Росія атакувала Україну?
– Того дня я розмовляв зі своїм другом Євгеном Луценком, з яким грав за Зорю і який зараз мешкає в Україні. Він одразу мені сказав: "Георгію, у нас розпочинається щось нехороше. Це війна". Моє фото – це жест, прояв шани українському народові.
– Схожі публікації ви робили і у 2014-му.
– Україна займає особливе місце у моєму серці. Так було і тоді, так є і зараз. Я стежу за подіями у вашій країні і приблизно можу уявити, що ви відчуваєте.
– Грузія мала схожий досвід у 2008-му. Де ви перебували, коли російські війська вторглися на грузинську землю?
– На той момент я не був вдома – ще грав за Зорю. Якраз напередодні російського вторгнення моя мама вилетіла з Донецька у Грузію. Я страшенно переживав за те, що буде далі. До того ж потім мама їхала на автомобілі по дорозі з Горі у Тбілісі, коли все це активно роздмухувалося.
– Ваша домівка – містечко Чхороцку. Читав, що окупаційні російські війна перебували у вашому районі.
– Так, там стояли танки та їхні військові. У Грузії всі знають, що таке Росія. Вони воювали з Чечнею, з Грузією, з Україною. Це при тому, що я маю багатьох друзів-росіян. Точніше, мав. Багато з них притримуються думки, яка є протилежною до моєї. Я просто з ними перестав спілкуватися.
"Волобуєва інакше, ніж "батько" не називаю"
– Ви приїхали в Україну зовсім молодим. З чого почалася ваша історія?
– То був 2000 рік. Я грав за юнацьку збірну Грузії 1983-го року народження. Після матчу в Англії батько повідомив, що нас запрошує в Алчевськ тамтешній тренер Анатолій Волобуєв. Через тиждень я вже тренувався в Україні.
– Алчевськ – місто промислове. Не було важко звикнути до цього?
– Перший тиждень я не переймався – поруч зі мною був батько. Та коли він повернувся у Грузію, то почалися проблеми. Я ж навіть російської не знав. Кілька разів телефонував батькам: "Заберіть мене. Не хочу тут залишатися". На щастя, вони не піддалися і я з часом адаптувався. Відзначу роль Волобуєва, який зробив все можливе, щоб я звик до нового середовища.
– Його можна назвати вашим футбольним батьком?
– А я його зараз у телефонних розмовах інакше, ніж "батько" не називаю (Усміхається). Анатолій Іванович дуже допоміг мені на старті професіональної кар’єри. Це все завдяки йому. Взагалі інтерес до футболу прищепив мені рідний батько Єремія, який теж грав у футбол. У дитинстві я всюди був з ним: на тренуваннях, на стадіоні під час матчів. Я не знав чи стану професіоналом, проте з шести років активно займався футболом.
– Одна справа тренер, інша – партнери. Як вони вас прийняли?
– Колектив був єдиним цілим. Мені допомагали усі: Манько, Полушин, Цвік… Навіть складно когось виокремити. У Сталі не було індивідуалістів. Якщо я щось не розумів чи мав побутові проблеми – хлопці завжди були поруч.
"Мною цікавилося Динамо, та я перейшов у Шахтар"
– У Сталі ви проявили себе відмінно і невдовзі отримали запрошення у Шахтар. Несподівано?
– Донеччан тоді очолював Невіо Скала. Ми грали з ними в Кубку України і перемогли 3:1. Очевидно, за мною стежили. Це вже я потім дізнався, що приблизно у той час мною також цікавилося Динамо, яке тренував Валерій Лобановський. Він начебто щодо мене розмовляв з Волобуєвим. У підсумку я перейшов у Шахтар, не закріпився там, однак ні про що не шкодую.
– За "гірників" ви зіграли два матчі в Кубку України.
– Навіть тренування у такій команді, як Шахтар – це великий привілей. Я розумів, куди приїхав. Треба було ще більше працювати, ніж в Алчевську. На жаль, у єврокубках ми програли Брюгге, невдовзі Невіо Скалу замінив Бернд Шустер, а мене та Адріана Пуканича відправили в дубль. Ми все ще тренувалися з основою, але грали за Шахтар-2.
– Друга команда теж була потужною – звідти вийшли Дмитро Чигринський та Сергій Кравченко.
– Я мешкав разом із Пуканичем та Чигринським. Через багато років я знову зустрівся з Адріаном вже у Грузії – з такими футболістами завжди приємно грати. Щодо Чигринського, то я здивувався, коли він переїхав у Барселону. Хоча футболістом Дмитро був чудовим. Прикро, що не всі з тієї команди змогли себе реалізувати.
– Вже після повернення з Донецька в Алчевськ ви навіть забили Шахтарю. Гол на останніх хвилинах приніс Сталі історичну нічию. Вперше і востаннє Сталь не програла "гірникам". Якось ви сказали, що напередодні мали особливі передчуття.
– Таке дійсно було – відчував, що заб'ю. Якраз перед цим я забив запорізькому Металургу. А потім на ходу вийшов і на Шахтар. Взагалі мій гол донеччанам – певною мірою випадковий. Я перебував на штанзі, Кіріце бив по воротах. М'яч летів повз, а я скористався моментом. Навіть подумав, що пробив неточно. Коли побачив, як на мене летять радісні партнери, то все зрозумів. М'яч у сітці!
"Пенальті Реві? Я ніколи нікого не слухаю, коли виконую удар"
– За Сталь ваших часів виступали екзотичні легіонери: від Самуеля Окуново з Барселони до конголезця Бурнеля Окана-Стазі. Останній в інтерв'ю згадував про святкування вашого дня народження: "Мене довго переконували і я таки спробував горілку. Як наслідок, без упину танцював чотири години, а вранці мені було так погано, що більше я вашого народного напою не пив".
– (Сміється) О, ми товаришували з Бурнелем. Потім зустрілися у Таїланді. Я вже звідти поїхав, а він і надалі там грає. Мій день народження? Чесно, не пригадую. Якщо Окана-Стазі пам'ятає горілку і все таке – значить, щось було. Але я справді не пригадую. Якщо він того вечора пив, то йому було добре (Усміхається).
– У 2006-му в Алчевськ завітав і тренер-легіонер Тон Каанен. Як вам працювалося?
– Мій відхід зі Сталі – це наслідок непорозумінь з Кааненом. Якщо Волобуєв був для Сталі усім, то наступний тренер змінив ситуацію на 90 відсотків. Почалися якісь нові цілі, нові завдання, нові порядки. Мені було важко звикнути до Каанена та його вимог. Людина розмовляла нефутбольною мовою. Просто було складно з ним і все.
– Ще один тренер, з яким ви працювали згодом – Олександр Косевич. Щоправда, було це вже у Зорі.
– Олександр Олександрович хотів мене ще зі Сталі забрати. Тоді він тренував Кривбас і спілкувався з Волобуєвим щодо мого трансферу. Як тільки виник варіант з переїздом у Зорю до Косевича – я одразу поїхав. Щоправда, спочатку був травмованим, а повернувся на поле в матчах з київським Динамо. Спершу з дублем, а наступного дня – з основою.
– Коли ви грали у Маріуполі, один з матчів дублюючих складів проти Динамо завершився великим скандалом. Бразилець Діого Рінкон вдарив вас в обличчя. "Він думав, що перебуває у рингу. Я професіонал, тому не став відповідати кулаками", – розповіли ви після гри.
– Такі речі ніколи не забуваються. Внаслідок цього я зазнав важкої травми. На два місяці вибув. Проте це частина футболу. Напевно, людину, яка перебуває у важкому емоційному стані, можна зрозуміти… Утім сам епізод настільки неприємний, що взагалі не хочеться згадувати. Все ж ми тоді потиснули руки та розійшлися.
– У 2009-му ви стали учасником ще одного незвичного епізоду за участю команди з Києва. Тоді воротар Арсенала Віталій Рева парирував від вас пенальті. "Перед тим, як Цимакурідзе виконав пенальті, я запитав у нього, куди він збирається бити. Він сказав, що праворуч. Я попросив його, щоб м'яч летів праворуч від мене. Суперник послухався і пробив туди, куди я його попросив", – ділився секретом голкіпер.
– Я ніколи не слухаю нікого, коли збираюся виконувати пенальті. Сам вирішую ще до удару – куди і як бити. Так, ми щось там говорили… Але не скажу, що Рева вплинув на мене. Можливо, він знав мій стиль – зазвичай я цілив у правий кут. Рева щось теж про це сказав, але я своє рішення не змінював. До речі, я вже й забув, як той епізод завершився. Мені здавалося, що я забив тоді.
"Взяв відповідальність на себе і 90 хвилин відіграв у воротах"
– Уже через місяць після того пенальті Реві ви покинули Зорю. Спонтанно після третього туру поїхали у Словаччину. Чому?
– Фактично усе вирішили без мене. У Зорі були проблеми, на початку 2009-го року помер президент – клуб мав фінансові труднощі. Жиліна запропонувала непогані гроші, мене навіть не запитували, чи хочу я кудись їхати. Насправді мене все влаштовувало у Луганську і я не хотів нікуди переходити – мені вже було 27 років. "Ти маєш їхати у Словаччину", – поставили мене перед фактом. Я й розвернувся та поїхав.
– У Жиліні ви застали молодого Мартіна Дубравку, нинішнього воротаря Манчестер Юнайтед. Пригадуєте його перші кроки?
– Коли я приїхав, то Мартін вважався запасним кіпером Жиліни. На тренуваннях Дубравка працював наполегливо, залишався на додаткові заняття. Я дуже щасливий за нього – ця людина дійсно заслужила на таку футбольну винагороду, як виступи в АПЛ. Пригадую, ми навіть мешкали поруч і на тренування їздили разом. Мартін – чудовий хлопець.
– Свою кар’єру ви закінчували у Таїланді. Що спонукало обрати екзотику?
– Під час чемпіонського банкету у Жиліні ми розмовляли з президентом клубу. Він знав, що мої відносини з чеським тренером далекі від ідеалу, я не отримував довіри від наставника Жиліни. Президент повідомив мені, що є варіант із Таїландом. Мовляв, якщо хочеш, то можемо організувати трансфер. На той момент я уявлення не мав, який там рівень.
Спершу сприйняв це скептично і прагнув повернутися у Зорю. На жаль, клуби не домовилися, тож довелося їхати у Таїланд. Потім з'їздив у тбіліське Динамо, а тоді знову вирушив у Таїланд, де загалом провів 6 чи 7 років.
– За час активних виступів ви проявили себе як універсал. Виступали на всіх позиціях, окрім воротарської?
– І у воротах теж грав (Сміється). Минулого року виступав у третій грузинській лізі. Приходить перед грою наш воротар і каже: "Хлопці, мене нога болить. Сьогодні я не зможу зіграти". Другого голкіпера ми не встигли у заявку внести. Що робити? Я був капітаном команди, тому взяв відповідальність на себе. І 90 хвилин відіграв у воротах.
– І як зіграли?
– Виграли 5:1! Усі навколо сміялися: "Тепер ти офіційно грав на усіх позиціях".
– Вам нещодавно виповнилося 39. Вирішили для себе, що далі?
– 10 місяців тому я остаточно попрощався з футболом. Зараз перебуваю в Німеччині у справах. Влітку хочу розпочати тренерську кар'єру. Збираюся стартувати у Грузії. Але час покаже. Можливо, колись приїду тренувати в Україну. Я провів там чудовий період як футболіст. Чому б не спробувати себе у якості тренера? Хай там як, Україна та Грузія – особливі для мене і завжди перебуватимуть у моєму серці, де б я не був.