Інтерв’ю "Футбол 24" із знаменитим грузинським екс-форвардом Таврії та Кривбаса, яскравим персонажем українського чемпіонату минулого десятиліття.
"У той час договірні матчі грали скрізь"
– Васіл, вже 6 років, як ви закінчили ігрову кар’єру. Чим займалися увесь цей час?
– Вивчився на тренера. Отримав ліцензію категорії А. Зараз працюю помічником головного тренера Торпедо (Кутаїсі).
– За Україною скучили?
– Дуже, дуже сильно скучив.
– Ваше Торпедо швидко закінчило виступи у Лізі Європи, двічі розгромно програвши словацькому Тренчину. Різниця в класі?
– Я б не сказав, що різниця в класі. Різні були фактори. Наприклад, у нас коротка лава запасних.
– Зате у чемпіонаті Грузії Торпедо посідає другу сходинку, програючи 8 очок тбіліському Динамо. Наздогнати столичний клуб ще реально?
– Чому ж, звісно, що реально. Попереду у нас домашній матч проти Динамо. Якщо переможемо, а динамівці ще десь втратять очки – інтрига відродиться. Паралельно змагаємося за Кубок Грузії. Вийшли у чвертьфінал. Дванадцятого вересня зіграємо із Шевардені. Минулого року Торпедо потрапило у фінал, де обіграли Мерані – 2:1.
– Серед ваших підопічних є один українець – Володимир Коробка. Чому він нечасто з’являється на полі?
– Довго відновлювався після травми. До речі, колись ми із Коробкою разом виступали за Таврію. Торпедо на нього розраховує.
– У чемпіонатах Грузії 90-х років ви виступали як гравець, зараз – як тренер. Чи помітили розвиток національної першості, рух вперед?
– У нас кожен клуб спонсорує держава. У футболі з’явилися гроші, тож прогрес обов’язково буде. Він вже й зараз відчувається з кожним роком.
– Грузія 90-х. Якою вам пригадується рідна країна?
– Була велика скрута. Зараз у футболістів значно кращі умови, ніж тоді. У 90-х нам не виплачували зарплату. Заборгованість сягала 4-5 місяців.
– Відомий грузинський голкіпер Акакій Девадзе нещодавно пригадував: люди не мали що їсти; траплялися випадки, коли відчайдухи озброювалися автоматами і вирушали грабувати продуктові магазини…
– Це відбувалося у 1991-92 роках, я тоді ще малим хлопчаком був. Якихось яскравих спогадів у мене немає. Але, звичайно, чув про такі випадки.
– До речі, проти Девадзе вам доводилося грати?
– Проти Девадзе я не грав, але кілька разів перетинався з ним у збірній Грузії.
На фото: Акакій Девадзе потрапив у смертельну "коробочку". Скула голкіпера роздробилася на 18 частин
– Девадзе кілька разів пережив клінічну смерть, тому що завжди хоробро йшов на м’яч і потрапляв у страшні зіткнення. Ви ще десь бачили таких голкіперів?
– Думаю, що ні. (Після паузи) Нещодавно, півтора роки тому, у Девадзе настав дуже важкий період. Підвело здоров’я – він перебував на межі життя і смерті.
Йому допомагали друзі і навіть федерація футболу Грузії – відправили на лікування в Туреччину. Там Девадзе трансплантували печінку. Зараз його життю нічого не загрожує.
– За клуби Рцмена та Іберія ви забивали на рівні голеадора, хоча грали під форвардами. Залітало усе?
– У дитинстві я був форвардом, тому навички стали в нагоді. Хоча коли розпочав професіональну кар’єру, то діяв на позиції півзахисника. Потім приїхав в Україну, у Таврію, і мене знову перевели в напад. Зробив це тодішній тренер сімферопольського клубу Олександр Іщенко.
– Перед Таврією ви трохи пограли за тбіліське Динамо, яке тоді очолював відомий голландець Йохан Боскамп. Що найбільше здивувало у його методах?
– Він робив акцент на дисципліні. У Грузії, як і в Україні, ніхто тоді не грав "у лінію", тож Боскамп впровадив таку практику. Паралельно голландець очолив збірну Грузії. Працював недовго – через рік поїхав геть.
– У 90-х ви часто стикалися із договірними матчами?
– Якщо чесно, то я з таким ніколи не стикався. Хоча думаю, що в той час договірні матчі грали скрізь. Щось переповідати із чужих слів не буду – це некрасиво.
– Чув, що тепер у Грузії із договірняками – дуже суворо…
– Саме так. Футбольні матчі – під контролем. Плюс – виріс рівень суддівства.
"Сосо підстрахував: зважився сам і пішов ще й замість мене"
– У Таврію ви приїхали разом із рідним братом Сосо. Як склалася його футбольна кар’єра?
– Я перейшов у 2000 році, а брат – у 2001-му. Невдовзі у нього розпочалися травми. Полетіли хрестоподібні зв’язки, потім двічі порвав м’язи. Що вдієш – нефартовий. А грав він у Сумах. Зараз Сосо працює селекціонером у кутаїському Торпедо. Паралельно тренує юнацьку команду.
– Найвеселіша історія, коли вас обох переплутали?
– Була така ситуація… Ми повернулися у клуб після відпустки. Я набрав трохи зайвої ваги. Сосо підстрахував: зважився сам, а потім пішов ще й замість мене (Усміхається).
– Вам знадобилося небагато часу, щоб одягнути капітанську пов’язку Таврії. Чим заслужили таку довіру?
– Справді, я капітанив у Таврії, а в Кривбасі одягнув пов'язку одразу після переходу. Чим заслужив довіру? Не знаю. Тренеру було видніше, а я про себе говорити не люблю. Скажу тільки, що на тренуваннях і матчах віддавався повністю.
– Коли у 2003 році ви проміняли Таврію на Уралан, швидко пошкодували про такий крок?
– Я хотів, щоб Таврія заробила на мені. В Уралані умови були хороші, але невдовзі гроші закінчилися і клуб збанкрутував. Я знову повернувся у Таврію. Мені зателефонували і запросили до Сімферополя.
– Що розповісте про одіозного президента Уралана Кірсана Ілюмжинова?
– Ілюмжинова ми бачили дуже часто. Він регулярно приїжджав на матчі. Після ігор заходив у роздягальню. В Елісті сильно любили футбол. Але що вдієш – команда розвалилася.
– Чи ділився Ілюмжинов історіями про контакти з іншопланетянами?
– Не пригадую. Зате можу вам розповісти про "зірочки". Коли я переходив в Уралан, мені зателефонували з клубу і запитали, в який день я народився, і в котрій годині. Одразу зрозумів, що вони надають цьому величезне значення.
– У різний час ви могли стати гравцем московських Торпедо і ЦСКА, а також бухарестського Рапіда. Чому не перейшли у жоден із цих клубів?
– Мене справді хотіли бачити у ЦСКА, але чому цей перехід не відбувся – я не знаю. У Рапіді мною зацікавився син Мірчі Луческу – Разван, який був головним тренером. Румуни якраз пробилися у груповий етап Кубка УЄФА і шукали підсилення на позицію форварда. Я приїхав туди, щоб підписати контракт. У той час виступав за Кривбас, де виникли серйозні фінансові труднощі. Але вони якимось чином дуже швидко вирішилися. Мені зателефонував Олександр Косевич: "Повертайся, у нас з'явилися гроші". І я таки повернувся у Кривий Ріг.
– Вашою фішкою були удари з 11-метрової позначки. Пригадуєте свою найтривалішу серію реалізованих пенальті?
– Як таке забути? Я забив 19 пенальті із 19. Схибив лише з 20-го удару, коли ми приймали Чорноморець – пробив повз ворота, які захищав Руденко. Сталося це при рахунку 0:0, але до кінця матчу ми таки встигли забити єдиний переможний м’яч. Загалом же, якщо не помиляюся, у чемпіонаті України я реалізував 27 пенальті.
– Фантастика. Як вам це вдавалося?
– Завжди підходив до позначки із впевненістю, що заб'ю. Реалізував перший пенальті, другий, третій – і пішло. В основному, пробивав щокою у верхній кут, на силу. Навіть якщо голкіпер відгадував напрямок удару – у нього не було шансів дістати м'яч.
Щойно пригадав собі матч із Металістом. У воротах стояв Горяїнов. Я заробив пенальті і сам його реалізував. А потім ми отримали право на ще один 11-метровий. Я підійшов до м'яча і знову забив. Оформив таким чином дубль.
– Хто був для вас найбільш незручним голкіпером у чемпіонаті України?
– Дуже важко було забити Шовковському. У Шахтарі і Дніпрі стояли хороші голкіпери. Ще можу виділити Горяїнова і Шуховцева.
– Найкращий тренер, з яким ви працювали в Україні?
– У мене майже зі всіма наставниками були хороші стосунки. Наприклад, з Іщенком, Петровим, Косевичем, Заяєвим. Анатолій Миколайович дуже любив футбол – справжній фанат своєї справи.
"Отримавши удар ногою в голову, втратив свідомість"
– У чемпіонаті України ви завжди симпатизували Шахтарю?
– Так. Динамо – також непогана команда, але моє серце лежало до футболу, який демонстрував Шахтар. Дрібний пас, техніка, видовище. Луческу прищепив цій команді дуже якісну гру. А от у Динамо тренерів міняли дуже часто.
– Українські гранди ніколи не цікавилися вашими послугами?
– Мене запрошували у Дніпро та донецький Металург. І це не чутки – знаю достеменно. Але Таврія забезпечила хорошими умовами. Та й уболівальники мене любили, місто також подобалося. Хочу сказати кілька теплих слів на адресу Куніцина. Це людина з великої літери. Заради футболістів він був готовий зробити все, що було в його силах.
Якщо чесно, у 2005-му я також не хотів йти з команди. Але змушений був це зробити. Коли через три роки повернувся у Таврію – то дуже зрадів. Зрештою, у Кривбасі також були хороші часи. Олександр Косевич – чудовий, душевний чоловік. Я міг тоді стати найкращим бомбардиром чемпіонату України, але в останніх турах не зіграв, хоча був капітаном команди. Так вийшло… Непорозуміння. Не хочу вдаватися в подробиці – це в минулому. Титул снайпера №1 дістався Олександру Гладкому.
– Найекстремальніша ситуація, в яку ви потрапляли на українській землі?
– Я – спокійна, неконфліктна людина, тому у якісь екстремальні ситуації ніколи не потрапляв. Але це – за межами поля. А от неприємні футбольні ситуації таки були. Якщо не помиляюся, ми тоді грали в Луцьку. Я пішов у підкаті на м'яч, а назустріч вже летів голкіпер. Отримавши удар ногою у голову, я втратив свідомість. Отямився вже в літаку – струс мозку.
Безсонов: Лікарі ж дилетанти – бачать, що поламана шия і забороняють ходити. Але я їх не слухав
Наступний матч – через 5 днів. Як буває у таких випадках, лікарі рекомендували мені відпочивати. На третій день зателефонував Заяєв: "Приїжджай. Тренуватися не будеш, просто походиш по полі". На четвертий день тренер каже: "Побий трохи по воротах". На п'ятий день – гра, Заяєв ставить мене у склад. Я вийшов на поле і забив два голи (Усміхається).
– Охтирський Нафтовик – єдина команда, за яку вам не вдалося забити ні разу. Що там трапилося?
– У той час наставник Кривбаса не бачив мене в основному складі. Клуб запропонував оренду. Зателефонували з Охтирки і забрали мене на 6 місяців. Там "не пішло" – так буває у футболістів. Потім мене запросила Таврія – втретє у кар’єрі.
– Це правда, що ви перед кожним тренуванням Нафтовика долали 80 кілометрів із Сум в Охтирку?
– Так. Щоразу – туди й назад. Моя сім'я – дружина з двома дітьми – мешкала у Сумах.
– У той складний час ви ходили до церкви. Молитва допомагала подолати труднощі?
– Це, напевно, хтось сказав щось не те. Бо завжди, скільки себе пам’ятаю, ходив до церкви. І зараз ходжу. Я – глибоко віруюча людина.
– Ви повернулися в Таврію – і одразу Кубок Інтертото. Той матч із Ренном, коли українська команда перемогла в основний час 1:0, проте поступилася у серії пенальті 9:10, ще довго згадували?
– Перед тим ми вибили Тирасполь – виграли вдома 3:1. Із Ренном було складніше. У Франції Таврія програла з мінімальним рахунком, пропустивши на 90+1 хвилині. У Сімферополі ми відігралися – мені вдалося забити з гри. Могли уникнути серії пенальті, але не реалізували кілька непоганих моментів. Ну а в лотереї кращими були французи. Прикро… Після цього Таврію спіткав спад у чемпіонаті України.
До речі, у тому матчі з Ренном я отримав тріщину на нозі. Спершу не звертав уваги – біль майже не турбував. Зіграв 90 хвилин, плюс – овертайм. Після матчу змушений був звернутися до медиків і опинився в лазареті. Пропустив кілька наступних матчів Таврії.
"Грузини та українці – друзі по нещастю"
– Ви не вживаєте алкоголь. Що це за грузин, який не п'є вина?
– Так якось повелося ще з дитинства. Хіба іноді після матчів міг випити кухоль пива. Зараз п'ю вино – зовсім трішки – коли є поважна дата, наприклад, День народження у когось. Але це трапляється не частіше, ніж 3-4 рази в рік. Не люблю алкоголь.
– Ви – батько і чоловік. Розкажіть про свою сім’ю.
– У мене троє дітей – дві доньки і один син. Час йде дуже швидко, вони підростають. Старшій доньці – 11 років, синові – 10, найменшій – 7. Живемо у Кутаїсі. Все нормально, все добре (Усміхається).
– Хрещений батько вашої старшої доньки – Малхаз Асатіані, екс-захисник московського Локомотива, київського Динамо і збірної Грузії. Його кар'єра тривала лише 10 років. Чому так мало?
– Кожен футболіст сам вирішує, коли йому потрібно закінчити. Це – особисте рішення Малхаза. Звичайно, він міг пограти на хорошому рівні ще 4-5 років. Але – вирішив так, як вирішив.
– Асатіані прославився своїм голом у ворота збірної Росії. У Грузії цю подію згадують досі?
– Ну звичайно. Асатіані не тільки Росії забивав. У нього є ще кілька важливих м’ячів за збірну Грузії. Але той, росіянам, – найвідоміший. У нас із Росією завжди дуже принципові матчі.
– Як змінилося ставлення грузинів до росіян після війни 2008 року?
– Знаєте, це політика. А по людях сказати важко. Росіяни досі приїжджають у Грузію, як і грузини їздять в Росію. Війну пригадувати страшно і боляче. Загинуло дуже багато людей.
– Тепер війна прийшла в Україну. Крим "віджали", та й Таврія – вже не той клуб, який був раніше. Що скажете?
– Знаю. Я читаю усі новини, за всім стежу. Важкі часи, що тут скажеш. Дуже вболіваю за Таврію. Тішить те, що вони залишилися у професіональному футболі. Сподіваюся, Куніцин поверне цей клуб в елітний дивізіон і все буде гаразд.
Щодо Криму… У нас така ж ситуація сталася – із Абхазією та Південною Осетією. Це дуже болюча тема. Напевно, потрібен час, щоб усе заспокоїлося. А що буде потім – сказати важко.
– Між українцями та грузинами завжди панувала тісна дружба. Що ми знаходимо одні в одних, на ваш погляд?
– Так, ми й справді завжди товаришували. А тепер нас поєднало спільне горе – втрачені території наших держав. Ми, якщо можна так сказати, друзі по нещастю (Усміхається). Я Україну дуже сильно люблю. Передайте від мене великий привіт.