Інтерв'ю "Футбол 24" із колишнім форвардом Дніпра, Шахтаря та національної команди, наставником збірної України U-16, експертом "Профутболу".
Сергій Нагорняк більше відомий, як експерт на телебаченні, хоча й має майже 5-річний досвід тренерської роботи. Останній рік вже самостійно працював із юнацькою збірною України 2004 року народження.
"Ідеї Маркевича були мені близькими"
– Сергію Миколайовичу, наскільки свідомим стало для вас рішення піти у тренери?
– Якщо сказати, що я відразу хотів стати тренером – то це точно не так. Кілька років після того, як завершив кар’єру, перебував, так би мовити, у пошуку. Почав займатися бізнесом, але потім настав 2008 рік – фінансова криза. На якомусь етапі зрозумів, що це не моє. Все життя у футболі, тож хочу залишитися у цьому виді спорту надалі.
– Чи стало несподіванкою, що Мирон Маркевич запросив вас у тренерський штаб Дніпра?
– Так, це десь було несподіванкою для мене. Ми зналися з Мироном Богдановичем раніше, але не так вже й близько. Свого часу він мене запрошував до Карпат, але не склалося. Отож, я вже працював на телебаченні, робив нову кар’єру. Запрошення до Дніпра стало багато в чому вирішальним у плані тренерської роботи.
– Наскільки Маркевич близький вам, як тренер?
– Перед початком співпраці відбулася зустріч із Маркевичем. Мирон Богданович розповів про методи роботи, власне бачення розвитку команди, свою тренерську філософію. Всі ці ідеї були близькими мені.
– У чому полягали ваші обов'язки в штабі Маркевича?
– Належало працювати у багатьох аспектах тренувального процесу. Але більше працював із гравцями групи атаки.
– З молоддю не працювали?
– Звичайно, що працював. Намагався моніторити всіх перспективних гравців, які були у системі клубу. Це не тільки футболісти "дубля", але й команди U-19. Взимку на збори поїхав цілий ряд молодих гравців: Євген Чеберко, Єгор Назарина, Богдан Лєднєв, Данило Кучер, Максим Луньов, Владислав Кочергін, Денис Баланюк, Юрій Вакулко. Їм довелося важко у першій команді, але вони повинні були зрозуміти рівень, до якого мають прагнути.
– У Дніпрі щороку з'являється цікава та талановита молодь. У чому феномен? Це – наслідки роботи іспанців з академією?
– Сьогоднішній помічник Сергія Реброва у Ференцвароші – Альберто Босх – вибудував хорошу систему роботи академії Дніпра. Він працював разом із Жорді Гратакосом (зараз Гратакос очолює академію Барселони у Москві – Футбол 24).
Можливо, велике значення мало й те, що Дніпро тоді був змушений звертати увагу на своїх молодих гравців. Якщо у першій частині сезону в нас майже не було травм, то потім із цим почалися проблеми. Весною основа більше грала у Лізі Європи. У чемпіонаті давали можливість проявити себе молодим гравцям. Не все вдавалося, але це були перші кроки у дорослому футболі. Звичайно, такі можливості пішли на користь багатьом молодим футболістам.
З ними належало регулярно спілкуватися. Заспокоювати, допомагати самоствердитися, пояснювати, що на перших етапах не все виходить, що всім доводиться важко. Гравцям було тоді по 17-18 років. Ми з Єзерським завжди підтримували молодь, намагалися приділити їм більше часу. Я дуже радий, що Чеберко, Кочергін та Лєднєв зараз успішні у Зорі.
– Баланюк та Вакулко яскраво починали, але потім загубилися. Чому?
– Вони обидва – дуже хороші хлопці. Юра зараз повернувся в СК Дніпро-1. У школі вчився на одні п'ятірки, інтелігентний хлопець. Думаю, що тут справа в агентах, які закрутили юнакові голову. Вони ж іще молоді обоє – їм тільки по 22 роки. Я у такий час лише розпочав свою кар’єру футболіста.
– Кочергін став одним із лідерів Зорі. Заговорили, що ним цікавляться клуби із топ-чемпіонів. Ви здивовані?
– Думаю, що Влад – потенційно гравець рівня збірної України. До кожного футболіста має бути індивідуальний підхід. Тоді він зможе показати свій потенціал.
– Лєднєв – відкриття сезону. Ви вже у Дніпрі бачили потенціал цього гравця?
– Свого часу його відпустили із Дніпра просто так. Тоді був такий час. Богдан зміг себе показати у Динамо в Юнацькій Лізі УЄФА. Я радий, що він крок за кроком прогресує, подорослішав. Йому ще рости і рости, але потенціал у нього дійсно великий.
– Ваш син Юрій теж був у системі Дніпра. Він ще продовжує займатися футболом?
– Ні, він вже завершив кар’єру футболіста. Було багато травм, на певному етапі зрозумів, що це не його. Каже: у мене за рік більше травм, ніж у тебе за всю кар’єру. Звичайно, що у такій ситуації важко розраховувати на успіх у футболі. Як би там не було, але це рішення сина, яке я поважаю. Він залишився у світі спорту. Зараз працює. Усе в нього нормально.
"У якийсь момент зрозуміли: Севілья не знає, що робити"
– З фіналу Ліги Європи-2015 вже минуло декілька років. Як ви зараз переосмислюєте той час?
– Мої емоції були просто неймовірними. Я ловив себе на думці, що, можливо, подібного вже не доведеться пережити. Такий футбольний драйв! Тепер розумію, що десь нам пощастило. Особливо на стадії групового раунду. Тоді Дніпро дуже важко вийшов до 1/16 фіналу. Фактично все вирішувалося на останніх секундах. Карабах забив чистий м’яч, який не зарахували.
Але потім, починаючи із перемог над Олімпіакосом та Аяксом, прийшло усвідомлення, що ця команда багато на що здатна. Гравцям не потрібно було нічого говорити. Вони самі все розуміли. Футболісти були мотивованими. Тренерському штабу важливо було не завадити їм. Це я абстрактно, звісно, але все одно – налаштування гравців було неймовірно великим.
Апогеєм цього став київський матч проти Наполі. Я багато чого віддав би, щоб знову пережити ті емоції. Можливо, після матчу вболівальники повели себе не зовсім правильно, коли вибігли на поле. Але їх можна зрозуміти.
– Чи були шанси перемогти Севілью?
– Ми могли та повинні були обігрувати цю команду у фіналі. Не знаю, яке враження виникало під час перегляду, але, сидячи біля самого поля, мав розуміння, що нічого страшного у цій команді немає. У якийсь момент ми зрозуміли, що Севілья просто не знає, що робити. На жаль, травма Матеуса, індивідуальні помилки та невезіння призвели до поразки.
Після того, як Коноплянка перейшов у Севілью, ми з ним зустрілися. Вже десь півроку минуло з моменту фіналу. Женя тоді сказав: я там тренуюся, граю і з кожним днем все більше переконуюся, що ми повинні були перемагати у фіналі. Дніпру тоді пощастило на початкових стадіях, але не пощастило у фіналі. Таке футбольне життя.
– Футбол Маркевича у Металісті та Дніпрі суттєво відрізнявся. Тренеру потрібно було змінюватися?
– Металіст грав в атакувальний, агресивний футбол. Тоді у Харкові були відповідні виконавці, які дозволяли використовувати таку модель гри. Коли ж Мирон Богданович прийшов у Дніпро, тут рівень гравців був іншим. Гіршими вони не були. Вони просто були іншими у своїх сильних сторонах. Ми всі разом зрозуміли, що футбол Металіста у Дніпрі просто не приживеться і не дасть результату. Потрібно було змінюватися.
Після поразки від Копенгагена у кваліфікації Ліги чемпіонів Маркевич зібрав нас усіх і сказав, що атакувальний футбол у Дніпрі зараз не може принести потрібного результату. Ми повинні змінитися, ми повинні грати в інший футбол. Це – рішення Маркевича. Як показав час, воно було правильним. Саме у тому сезоні Дніпро дійшов до фіналу Ліги Європи.
– Як ви зрозуміли, що Дніпро вже не має перспектив?
– Я особливо над цим не задумувався. У моєму житті є певні принципи. Мирон Богданович мене запросив. Напевно, правильним рішенням було піти разом із ним. У мене була відпустка у Вінниці. Сиділи з Ігорем Гатауліним, дивилися матч Нива Вінниця – Поділля. Надійшла звістка, що Маркевич подав у відставку. Я відразу зателефонував генеральному директору Дніпра Андрієві Стеценку і сказав, що теж покидаю команду.
– Маркевич радився зі своїм штабом перед тим, як прийняти рішення про відставку?
– Ні. Це було його особисте рішення.
"Граю роль хорошого поліцейського"
– Як ви опинилися у системі молодіжних збірних України?
– Володимир Єзерський працював із 2002 роком народження. Каже: приїжджай, подивишся, а далі буде видно. І так воно пішло – мені стало цікаво працювати із молодими гравцями. Взяли помічником Володимира Івановича.
– Ви навіть керували цією командою, коли Єзерський був відсутній через сімейні причини...
– Це була його збірна, він відповідав за результат. Моя робота полягала в тому, щоб асистувати головному тренеру. Так склалися обставини, що Володимир Іванович не зміг бути присутнім. Належало брати відповідальність на себе.
Коли у футболі тандем – це провал. Має бути відповідальність однієї людини. Єзерський радився зі мною, але всі рішення приймав сам. Якщо буде потрібною моя допомога, я завжди готовий стати у нагоді цій команді, бо дуже добре за час роботи познайомився з гравцями, знаю команду зсередини.
– Як формуєте вже свою команду 2004 року народження? Це просто найкращі гравці Динамо та Шахтаря?
– Годі заперечувати, що у Динамо та Шахтарі зібрані одні з найкращих молодих гравців свого віку. Але не хочеться зупинятись тільки на двох клубах. У мене є представники інших команд – Карпати, Дніпро. Офіційні матчі – тільки в жовтні. Маю час, щоб переглянути якомога більшу кількість гравців. Це не мають бути просто тренування. Мова – про матчі, де буде видно якість футболіста.
Зараз їдемо в Туреччину без гравців Динамо та Шахтаря. Планую переглянути якнайбільше гравців. Моніторив центральний регіон країни, зараз збираюся більше переглянути західний регіон. Там чимало цікавої молоді.
Кожному футболісту кажу: якщо я не викликаю на наступний збір, це не означає, що я поставив на ньому хрест. У такому віці не можна бути категоричним. Зараз хтось виглядає краще, через півроку все може змінитися.
– Що найголовніше, коли працюєте із 16-річними хлопчаками?
– Психологія. Потрібно багато спілкуватися. Я граю роль хорошого поліцейського, намагаюся підтримати молодих гравців. Хоча трапляється, особливо у перерві матчу, що можу бути більш категоричним. Гравці такого віку мають бачити у тренері старшого товариша, який завжди прийде на допомогу. Багато чого залежить від індивідуального підходу. Зараз вони всі – ще керовані. Хочу, щоб такими залишалися й надалі.
– Ви відкрили Еріка Шуранова, який грає та живе у Німеччині. Діти деяких українських заробітчан роблять за кордоном помітні успіхи у футболі. Наскільки важливо стежити за ними?
– Думаю, що за цим точно варто слідкувати. Із Шурановим вийшло так, що агент чи знайомий зателефонував Єзерському і запропонував звернути увагу на Еріка. У нас тоді був лише один форвард – Владислав Ванат із Динамо. Ми одразу зрозуміли, що Шуранов потрібний команді.
Він – дуже професіональний гравець, який допоміг нам із відбірковим циклом у Боснії та Герцеговині. Йому байдуже: вийшов на заміну, чи грає із перших хвилин. Підготовка та концентрація – максимальні. Зіграв так, що запитань більше не виникало. Хоча спершу йому було важкувато. Життя в Німеччині та Україні серйозно відрізняється.
– Чи важливий результат на юнацькому рівні? Той же Ігор Йовічевіч стверджує, щоб без перемоги у кожному епізоді, на кожному тренуванні, нереально виховати чемпіонів.
– Я погоджуюся. Якщо ми хочемо до цього йти, то маємо вчитися перемагати. Так би мовити, формувати психологію чемпіона ще в юнацькому віці.
– В Україні багато талановитих футболістів, але значно менше тих, хто переходить у дорослий футбол. У чому проблема?
– Нещодавно відбувалося нагородження гравців, які влітку виграли молодіжний Кубок світу. Я їм побажав, аби через 10 років про них написали, що вони футболісти високого рівня, грають у хороших клубах та захищають кольори збірної. Мотивація має бути дуже високою. Вони не повинні зупинятися на перших успіхах чи славі. Треба постійно шукати можливість стати кращим і прагнути більшого.
"На лавці Спартака сидіти не хотілося"
– Ваш шлях у професіональному футболі був доволі непростим...
– Майже у 22 роки я закінчив військове училище. Спочатку думав, що загубив 4 роки, насправді ж отримав дуже серйозний життєвий досвід. Став гравцем вінницької Ниви. Дуже рано одружився. У мене були відповідальність, стимул грати і розвиватися.
– Наскільки ви реалізувалися як футболіст?
– Точно міг би досягти більшого. Єдине, про що шкодую – так і не вдалося пограти в чемпіонаті Англії. Ми з агентом Шандором Варгою вже були в Англії. Але в останній момент не склалося. Загалом кар’єрою задоволений. Я – простий хлопець із Вінниці, який почав грати не дуже рано, але багато чого досягнув у футболі.
– У московському Спартаку у вас не склалося. Програли конкуренцію?
– У Спартаку тільки-но почав завойовувати місце у складі, як повернулися Юран, Шмаров і Кульков. Виграти конкуренцію у них було дуже важко. А на лавці сидіти не хотілося.
– У Китаї ви працювали з Борисом Ігнатьєвим, знаменитим асистентом Юрія Сьоміна. Цей тренер відомий своєю роботою з молоддю. Щось почерпнули у нього?
– Він майже все життя працював із юнацькими командами. Людина-душа. Імпульсивний дядько. Просто золотий чоловік.
– Хто з ваших тренерів справив найбільше враження?
– Мені пощастило із тренерами. Звичайно, що перший вплив – це дитячий тренер, він змушував грати через пас. Потім – В'ячеслав Грозний у Ниві. Працював з Олегом Романцевим, Берндом Штанге, Валерієм Яремченком, Віталієм Кварцяними, Валерієм Непомнящим. Кожен залишив щось своє.
– Юнацькі збірні – це можливість тільки для гравців, чи й для тренера, щоб перейти у дорослий футбол?
– Це можливість проявити себе не тільки для гравців, але й для тренерів.
– Які у вас тренерські амбіції?
– Великі. Є бажання згодом працювати на клубному рівні.
– В Україну приходять різні футбольні ідеї. У Шахтарі була нідерландська система. У Динамо та Дніпрі – іспанська. Що, на вашу думку, найкраще для нас?
– Я думаю, що і іспанська, і нідерландська системи. Схема гри 4-3-3. Це найкраще, що є на сьогодні.
– Шахтар виходив у фінал Юнацької Ліги УЄФА, Динамо також має успіхи у цьому турнірі. Наскільки такий досвід є важливим для молодих гравців?
– Вони повинні звикати до такої відповідальності. В Україні явно бракує хороших матчів. Адже навіть на юнацькому рівні Динамо та Шахтар отримують серйозні випробування тільки в іграх один з одним.
– Які маєте симпатії у європейському футболі?
– На сьогодні – Ліверпуль. Раніше була Барселона. Футбол не стоїть на місці.
– У чому особливість тренера Клоппа?
– Не буває чогось окремо. Тільки – у комплексі. Головне – у нього прекрасний діалог із гравцями. Вони розуміють тренера, а він розуміє гравців. Потрібно бути для команди старшим товаришем, навіть якщо це гравці топ-рівня.
– Молодим тренерам потрібно вчитися. Де ви стажувалися?
– Ніколи не стою на місці. Намагаюся постійно шукати можливості. Проходив стажування у Севільї та Вільяреалі. Маю схожі плани й надалі.
– Наскільки часто граєте у футбол зараз?
– Із колишніми футболістами постійно збираємося на стадіоні Баннікова. Це вже стало традицією.
– Кілька слів про власну сім'ю...
– Маю дружину та двох дорослих дітей. Доньці – 28, синові – 21. Вони вже давно самостійні, живуть своїм життям.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24