Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Володимиром Кухлевським, півзахисником СКА Карпати і ще двох українських клубів 80-90-х.
На початку своєї кар’єри він був частиною юнацької збірної СРСР, яка здобула бронзу чемпіонату Європи-1977. Згодом виступав у московському ЦСКА і ташкентському Пахтакорі, що оговтувався після трагедії у небі над Дніпродзержинськом. Проте найбільш успішний період футбольного життя Володимира Кухлевського припав на Львів і місцеві СКА Карпати. Він був лідером львівських "армійців" і протягом трьох сезонів ставав найкращим бомбардиром команди у часи розквіту, а згодом витягував з дна вже кризову команду.
Деякі футболісти не люблять спілкуватися з пресою і кивають на свої голи. Мовляв, вони скажуть краще за мене. Володимир Олександрович також не належить до кола говірких футболістів. Дисципліна, армійський вишкіл і стриманий гумор – коротка характеристика Кухлевського. Однак футбольний спадок, який він залишив по собі в українському футболі, не може залишати байдужим.
"Наказ не обговорював. Зібрав речі і приїхав до Львова"
– Володимире Олександровичу, як часто згадуєте про Україну?
– Доволі часто, адже спогадів залишилося безліч. Та й не лише спогадів – у мене в Україні живуть сини. На жаль, не можу відвідати Львів зараз, але дуже хотів би. Років десять у вас не був. Зрештою, підтримую контакти з кількома одноклубниками – частенько згадуємо минуле з хлопцями.
– У 1986-му ви приїхали в Україну, яка фактично стала для вас другим домом. Про перехід у СКА Карпати рішення приймали за вас?
– Ну це ж армія! А я – армійська людина. Тому будь-який перехід погоджували "нагорі". Мені сказали про цей варіант, тому я наказ навіть не обговорював. Зібрав речі і приїхав до Львова.
– На той момент ви грали за Зірку з екзотичного Джизаку. Контраст відчули?
– Я жив у Ташкенті, а команда їздила в Джизак лише на матчі. Та треба визнати: середовище в Узбекистані справді екзотичне. Давно я так багато рису не їв. А плов там справді розкішний! Навіть сам навчився готувати. У Львові я не потребував додаткового часу на адаптацію. Коли ти приїжджаєш у новий колектив і тебе добре приймають, то почуваєшся своїм. Я почав стабільно грати і все налагодилося практично зі старту.
– Тоді ж із Узбекистану в СКА Карпати приїхав Ігор Шквирін. "У перший же день у Львові пішов у магазин і придбав 300 грамів ковбаси, молоко і хліб. Під телевізор з’їв це все за раз. Наступного дня вже взяв півкілограма ковбаси. А на третій день купив 700 грамів", – згадував він.
– (Сміється) Я віддавав перевагу домашній базарній ковбасі. Для мене Львів асоціюється передусім з архітектурою і красою вулиць. Мені подобалося гуляти центром. Там і частково мову вивчив – розумів майже все, хоча вільно не розмовляв.
– СКА Карпати не мали такої популярності, як Карпати оригінальні, однак підтримка стадіону "Дружба" все одно була пристойною?
– Так, нас завжди трибуни гнали вперед. Приємно також було, коли у місті впізнавали. Це теж свідчить, що люди люблять футбол і переживають за своїх улюбленців. У мене теплі спогади про львівську публіку.
– У команді ви мали прізвисько "Кухля".
– Так мене називали ще задовго до Львова. На самому початку кар’єри воно приклеїлося і Кухлею я був всюди, де виступав.
"Сховали у моїй сумці навчальну гранату"
– Юрій Мокрицький згадував, що найбільш авторитетними постатями в команді були ви та місцевий вихованець Іван Гамалій. Завдяки чому приїжджий футболіст може здобути такий статус?
– Незвично судити про себе. Мабуть, правильніше буде хлопців послухати і довіряти їхнім словам. Але головний мій козир – місце у старті. Практично у всіх командах я приходив і стабільно грав. Ти можеш говорити і маєш право голосу, тільки якщо виходиш на поле і демонструєш якісну гру.
– Ви та В’ячеслав Лендел були уособленням тієї команди середини 80-х. Микола Юрченко вичерпно охарактеризував ваш дует: "Кухлевський і Лендел – футболісти від Бога".
– Славка – надзвичайно обдарований хлопець. Таких у природі одиниці, вони рідко народжуються. На полі поруч з ним було комфортно і приємно. Зрештою, не лише з ним одним. У Львові тоді підібрався колектив, який мав унікальне взаєморозуміння не просто з погляду, а з напів погляду.
– Зараз усіх пам’ятаєте?
– Звичайно: Войтюк, Сашко Гій, Лендел, Кулішевич, Бандура, Гамалій, Рафальчук. Класних футболістів було дуже багато. Молодь потім з’явилася перспективна: Толочко, Гецко, Мокрицький, Зуб. Наша команда була справді потужною. На тренуваннях стелилися у підкатах, але без зайвої агресії. Той же Вадим Тищенко був фанатом своєї справи, проте ніколи не переходив межу. Користуючись нагодою, хочу передати усім теплий привіт і побажати міцного здоров’я.
СКА Карпати: Кухлевський – другий ліворуч у нижньому ряду
– Футбольний колектив – це чудове місце для жартів. Хто вважався найбільшим гумористом?
– Відзначу Ігоря Юрченка. Часу минуло багато, я не пригадую усіх веселих історій, але запевняю, що їх було чимало. Перше, що приходить на згадку – випадок в одному з аеропортів, забув, у якому саме. Вирішили з хлопцями перевірити якість роботи служб аеропорту. Хтось сховав у моїй сумці навчальну гранату. Коли мої партнери проходили контроль – їх ретельно перевіряли і "шмонали". Настала моя черга і я почув у відповідь: "Проходьте, все гаразд" (Усміхається). Сумку мою так і не перевірили.
– Великий внесок у побудову потужної команди у Львові зробив Іштван Секеч, якого ви знали ще раніше, коли працювали разом у Пахтакорі. Особливий тренер?
– Сильний психолог. Таких грамотних тренерів я теж зустрічав небагато. Дуже професійний підхід, увага до деталей, вміння налагодити комбінаційний футбол. Іштван Йожефович – це ще й чесність і порядність.
– На початку кар’єри у московському ЦСКА ви працювали з представниками старої школи: Всеволодом Бобровим і Сергієм Шапошниковим.
– Це теж видатні фахівці, але Секеч був вимогливішим за них, принаймні, мені так здавалося. У всякому разі, більших навантажень, ніж у нього, я не зустрічав.
"Страх – це явище відносне, всі ми чогось боїмося"
– У 1980-му, незадовго після авіакатастрофи Пахтакора, у Ташкент перебралися і ви. Якою була атмосфера в оновленій команді?
– Нас дуже добре прийняли і сильно підтримували. Люди ставилися добродушно і привітно. Та й ми розуміли, у яку ситуацію потрапили. Грали за себе і тих хлопців.
– У першому складі Пахтакора після трагедії виступали два українці: Сергій Страшненко з Карпат і Володимир Нечаєв із Чорноморця. Екс-кіпер львів’ян згадував, як деякі партнери боялися здійматися у небо.
– Я приїхав у Ташкент трохи пізніше. Ситуація патова: треба летіти – летимо, маємо їхати – їдемо. Куди подітися? Страх – це явище відносне, всі ми чогось боїмося.
– Через два роки ви переїжджаєте у Джизак, де працюєте під керівництвом Геннадія Красницького. Очевидці кажуть, що сильнішого удару в СРСР не мав ніхто. На тренуваннях він не демонстрував свої вміння?
– Геннадію Олександровичу на той момент вже було за 40, тому він участі в тренуваннях не брав. Але ми всі розуміли, що це легенда і величина. Красницький був вимогливим і строгим. Коли я вже залишив Зірку, то дізнався про жахливу новину – у 1988-му наш тренер наклав на себе руки. Здивування і нерозуміння – перші відчуття, коли дізнаєшся про такі речі. Це життя, складно судити про причини цього.
– Вас із ранніх років викликали у юнацьку та молодіжну збірні СРСР, де ви грали з Балем, Дем’яненком, Суслопаровим, Юрчишиним та Шенгелією. Хто вражав найбільше?
– Мені складно виділяти когось одного. Тільки можу додати у цей список Михайла Ана та Володю Федорова, які потім загинули з Пахтакором. Той же Юрій Аджем з Таврії володів неабияким талантом. У збірну Союзу пасажирів не запрошують.
– У рідному Красноярську ви провели лише один сезон, зате зустрілися з Олегом Романцевим. Усі знають його як тренера. Яким він був футболістом?
– Олег Іванович старший за мене на 5 років. Також за Автомобіліст грав Олександр Тарханов, з яким я багато у житті пройшов. Вони були досвідченішими колегами, я з ними мало спілкувався. Скоріше навпаки – почав контактувати з ними згодом. Про Романцева і Тарханова можу сказати тільки одне – порядні люди і класні футболісти.
– У своїх теперішніх інтерв’ю ви нерідко оцінюєте сучасну молодь, з якою вам доводиться працювати у Крильях Совєтов. Здається, ви, м’яко кажучи, не в захваті від захоплення молодого покоління гаджетами. Чим вбивали час футболісти вашої епохи?
– Я не розказуватиму, що всі були академіками. Але книжки справді читали, у кіно ходили. Я, наприклад, любив читати. Коли ти величезну частину свого життя проводиш у літаку, то книжка – найкращий друг. Карти? Теж були любителі цієї справи. Ми всі грали потрохи.
"Про Лужного всі відгукувалися однаково"
– На другу половину сезону 1988-го вас забирають у московський ЦСКА. Знову вказівка "згори", яка не підлягає обговоренню?
– Так, це був наказ. Зате наступного сезону повернувся до Львова. Незважаючи на те, що я більшу частину кар’єри провів у футбольній армії, я не відчував цього. Жодних казарм, ніяких кирзових чобіт. Загалом армійські команди не особливо відрізнялися від звичайних. У певний момент я хотів звільнитися з армії, мав запрошення від інших клубів, проте це було непросто зробити. Певні сили втрутилися і не дозволили мені піти. Остаточно я демобілізувався тільки після розпаду СРСР.
– У вересні 1988-го СКА Карпати приїжджають до вас у Москву і сенсаційно перемагають фаворита.
– Ці 0:2 я пам’ятаю і тепер. Мені було приємно зустрітися зі знайомими хлопцями. Можливо, особливого задоволення від суперництва на полі не отримав, втім я звик грати на максимум за свою команду. На той момент я захищав кольори ЦСКА.
– Воротар Олег Береський розповідав комічну історію про ваше протистояння на полі з молодим Олегом Лужним. Ви справді запитували львів’ян "Де ви взяли цього термінатора?"
– Футбол – це не балет. Влучив у ногу, значить влучив (Сміється). Не пригадую, чи це було саме у тому матчі, коли ми зустрілися в протилежних командах. Більше відклалося у пам’яті те, як ми грали з Лужним пліч-о-пліч за СКА Карпати. Про Олега всі відгукувалися однаково – жорсткий гравець, який не шкодує ні себе, ні суперника.
– Ваш партнер Олександр Малишенко згадував: "Прикро, що СКА Карпати перебували у тіні московського ЦСКА і пробитися у Вищу лігу не змогли, в тому числі, через суддів". Зізнайтеся, відчували це?
– Не буду заперечувати, що головною армійською командою вважався ЦСКА. Зрозуміло, що всі найсильніші виконавці запрошувалися у Москву. Хоча не скажу, що це гнітило нас. Зрештою, ростовський СКА зміг же пробитися у Вищу лігу. Вважаю, що шанс мав кожен.
"Намагався цінувати здоров’я і слідкувати за режимом"
– Ваш дебютний матч за СКА Карпати видався дуже успішним: вийшли на заміну, через 20 хвилин забили гол.
– Я замінив Бандуру, вийшов відразу після перерви і віддав гольову передачу на Лендела. За кілька хвилин забив вже сам. У підсумку ми перемогли литовський Атлантас – 4:0.
– Останній сезон існування львівської об’єднаної команди СКА і Карпат виявився жахливим: стартова серія з 16 турів без перемог, 2:7 від Пахтакора, 54 вболівальники на грі з Котайком. Все це било по самолюбству?
– Усім спортсменам не подобається програвати. То був важкий період, який усі непросто переживали. Хоча таке гнітюче становище клубу мало свої причини. А матч проти Котайка з антирекордом відвідуваності я пам’ятаю ще й тому, що забив тоді гол.
– Після Львова ви добряче вивчили футбол цього регіону: Дрогобич, Комарно, Кам’янка-Бузька. Чим запам’ятався цей період?
– Особливою підтримкою. Де б я не грав, вболівальники завжди дуже добре нас приймали. Фанатично, я б навіть сказав. Хоча я продовжував мешкати у Львові, а в Комарно, наприклад, їздив виключно на матчі. Те саме було в Дрогобичі – за день до матчу поселилися у готелі, зіграли і поїхали. Але підтримку місцевої публіки я теж ніколи не забуду.
– Зараз ви живете і працюєте у Самарі, де є річка Волга. Ви – знаний фанат риболовлі. В Україні теж вивчали рибні місця?
– Аякже! З Василем Телятником і тренером Газовика Георгієм Сирбу не раз їздили на природу. Забув, звичайно, як цей львівський полігон називався, але водойми там пристойні!
– Ваша кар’єра тривала майже до 40 років. Що там казати, якщо у 36 в комарнівському Газовику за сезон ви забили 23 голи і стали найкращим бомбардиром Другої ліги.
– Я був залежною людиною – вся команда грала на форварда. Тому вдячний хлопцям, які виконували чорнову роботу. Напевно, неправильно називати мене стовідсотковим режимником. Просто я намагався цінувати здоров’я і слідкувати за режимом. Також розумів значення тренувань – якщо працюєш наполегливо і з розумом, то зможеш і до 40 років виходити на поле. Дрібниць у футболі не буває.