"Футбол 24" запросив на відверту розмову 20-річного захисника донецького "Олімпіка" і обговорив із ним не тільки серйозні теми.
«Батько – хірург»
- Владісе, як ви прийшли у футбол?
- Як і всі хлопчаки, спочатку я грав у дворі – любительський рівень, багато дітлахів. А потім мій сусід, дуже хороша людина, скерував мене у школу «Чорноморця». З цього все й розпочалося.
- Від кого у спадок дістався високий зріст?
- У мене 1 метр 95 сантиметрів. Дісталося це багатство, скоріш за все, від батька. Його зріст – близько 185 сантиметрів. Не сказав би, що в нього є талант до футболу, але татову генетику я успадкував. Він – атлет, колись займався гандболом.
- Ваш батько – родом із Конго. Що його привело в Одесу?
- Транзитом через Європу (раніше побував у Франції, Італії) він приїхав в Україну. Основною його метою було навчання. Здобуваючи медичну освіту, батько познайомився із моєю матір’ю – вони навчалися у сусідніх вузах. Так у них зав’язалися стосунки. У мене є ще старша сестра, відповідно, якщо підрахувати, то батько на території України перебуває вже 26 років.
- Яка його медична спеціалізація?
- Хірург. Спеціалізується на грудному відділі. Зараз він поїхав у Конго, де отримав посаду головного лікаря. «Вживу» не бачив його вже чотири роки. Спілкуємося телефоном, скайпом.
- Що ви знаєте про свою другу вітчизну – далеке Конго? Чи навчав вас батько конголезьких традицій?
- З традиціями не знайомив, бо для мене в житті не існувало такої необхідності. Якісь штуки розповідав, але зараз про це немає сенсу згадувати. Готував страви конголезької кухні. Раніше у мене в Конго жили дідусь-бабуся, але вже їх не побачу. Вони були в такому поважному віці, що, як то кажуть, прийшов час. Не знаю, чи коли-небудь полечу туди. Окрім як для свого внутрішнього світу – там робити нічого.
- Сестри-брати у Конго є?
- Вони, в основному, у Франції. Свого часу виїхали в Європу. Зв’язку з ними немає.
- Окрім того, що ваш батько – хірург, він ще й очолює громадську організацію «Співдружність африканських біженців та імігрантів». Вас утаємничував у свою діяльність?
- Загалом я в курсі. Він займався тим, що облаштовував молодих африканців у вузах, знаходив їм належні умови для заробітку. Намагався мінімізувати їх проблеми з адаптацією в Україні.
- Які найтиповіші проблеми виникають в Україні у вихідців з Африки?
- Насамперед, як і для будь-якої людини, що приїхала в чужу країну, - це незнання мови. Плюс – це клімат. Дуже холодно, і навіть літо – далеко не таке, як у Конго. А ще – адаптація у середовищі зовсім інших людей, менталітету.
- З пошуком роботи не виникає проблем?
- В основному це – підробіток. Бо основний їх час йде на навчання в університетах, де вони також отримують стипендію. Думаю, з цим проблем не було.
- А як щодо расизму? Чи стикалися вони, ви і ваш батько із цим дикунським явищем?
- Ну що я можу сказати… Люди в Україні ментально не готові до змін. З расизмом стикалися як мій батько, так і я. Щоправда, не можу сказати, що це було аж так яскраво виражено.
- Чи помічаєте, що ситуація потроху, але все ж змінюється на краще? Можливо, українці просвітлюються в цьому плані?
- Розумієте, це питання спадковості. Того, як людей виховують. Не думаю, що в Україні зроблений великий крок у цьому напрямку. Але, тим не менше, питання расизму на місці не стоїть. Щось та й змінюється в позитивному напрямку.
«Кар’єру в «Карпатах» зіпсувала заборона на трансфери»
- У вас прізвисько Емік. Хто придумав?
- Це ще з дитинства. Еміком прозвала моя тітка. Так і пішло. У командах, де я виступав, називають аналогічно.
- Ви починали у «Чорноморці». Одразу грали захисника, чи спершу пробувались на іншій позиції?
- Так, я одразу розпочав центральним захисником. У дитинстві були певні перестановки, але незначні.
- Чому не вдалося пробитись в основний склад команди?
- Я часто залучався в першу команду – на тренувальні процеси, товариські матчі. Але у мене контракт підходив до завершення. Я поспілкувався із головним тренером і ми вирішили розійтися – без будь-яких конфліктів. Я прийняв для себе рішення рухатися далі і поїхав у львівські «Карпати». До Львова потрапив завдяки агенту, який спілкувався з головним тренером Ігорем Йовічевічем. Він мене пам’ятав по матчах команд U-19 і дав згоду на те, щоб я приїхав і показав себе.
- Чи було вам відомо про непрості стосунки між ультрас «Карпат» і «Чорноморця»? До Євромайдану вони влаштовували жорсткі заруби за межами, а іноді і в межах стадіону.
- Так, я знав про це. Як «Карпати», так і «Дніпро» - принципові суперники «Чорноморця». Але це навколофутбольна тема, особиста справа вболівальників. Мене це не стосувалося. Ніхто мені не дорікав переходом у «Карпати». Все було спокійно.
- Які спогади про період, проведений у Львові?
- Чесно кажучи, я не так довго там перебував. «Карпатам» якраз заборонили трансфери і це все зіпсувало. Я вже збирався підписувати контракт із клубом – і тут заборона на новачків. Відповідно, мене віддали в оренду у «Ниву». З того, що запам’яталося – це, насамперед, Йовічевіч. Тренер підкорив своїм професіоналізмом і харизмою. Він дуже темпераментний і може спонукати тебе працювати на позитивних емоціях. Сподобалися умови на клубній базі – там усе було, як мінімум, непогано.
- У чому Львів та Одеса схожі?
- Напевно, колоритом. Що Одеса, що Львів – дуже інтернаціональні міста. Єдине, в чому Одеса має перевагу – це море. У плані патріотизму набагато більше можна виділити Львів.
- З Димінським бачилися?
- Ні, я його не бачив. Спілкувався тільки з генеральним директором Дедишиним.
- Коли зрозуміли, що в «Карпатах» у вас немає майбутнього?
- Все зіпсувала заборона на трансфери. Спершу я сподівався, що її, можливо, знімуть влітку. Але її продовжили. Тож я зрозумів: немає сенсу залишатися. Ми потиснули руки і розійшлися.
- Ваш найприємніший і найнеприємніший спогади про період, проведений у Тернополі?
- Знаєте, мені, скоріш за все, не вдасться виділити щось надприємне, як і наднеприємне. Це просто був період, який мені потрібно було пройти для життєвого і футбольного досвіду. Я вдячний за те, що це трапилося. Чи нудьгував у Тернополі? Не так я вже й багато часу провів у «Ниві», щоб там занудьгувати. Ми з хлопцями завжди знаходили якусь альтернативу. Посидіти, випити кави, прогулятися.
«Олімпіку» під силу фінішувати шостим»
- Скільки часу ви обдумували пропозицію від «Олімпіка»? Це були лічені хвилини, години, дні?
- У мене тоді була пауза, чемпіонат ще не розпочався. Агент шукав варіанти, які б влаштували і мене, і його. Пропозиція «Олімпіка» одразу сподобалася – Київ, столиця, можливість перебувати завжди на видноті.
- Наразі ви зіграли за «Олімпік» два матчі у Прем’єр-лізі. Чому так небагато?
- Першочергова причина – мені не вистачає досвіду, як центральному захиснику. Всі ми розуміємо, що тренер любить досвідчених захисників – це я розумію. Брак досвіду намагаюся компенсувати рухом, наявністю бажання, прагненням того, щоб тренер у мене повірив, щоб він розумів – я хочу грати. А ось сперечатися із рішеннями тренера було б неправильно. Найпростіше – підійти до нього напряму, поспілкуватися, щоб він пояснив, що і як.
- Які цілі перед «Олімпіком» на весняну частину чемпіонату?
- Наша ціль – набрати якомога більшу кількість очок. Залишилося 9 турів, тому потрібно витиснути максимум. Щоб не залишатися на 10 позиції, а піднятися вище. Тому що ми можемо закріпитися навіть на шостій позиції, нам це під силу.
- Шосте місце – це ж практично єврокубки!
- Так, згідний. Ми не відмовляємося від того, що у нас дуже амбіційна команда і керівництво. Усвідомлюємо, що це зробити нелегко і потрібно докласти дуже багато сил. Все в наших руках. Більше мені сказати щодо цього нічого.
- Прапороносець «Олімпіка» - це Владислав Гельзін, президент-бомбардир, рекордсмен чемпіонатів України. Чим він вам імпонує?
- Останнім часом мені він сподобався тим, що на Європейських іграх став найкращим бомбардиром. Напевно, вся команда цим дуже задоволена. Приємно, що у нас є така людина, яка настільки любить футбол, яка тримає наш клуб на своїх плечах. Звичайно, у Прем’єр-лізі йому вже важкувато грати, бо там виступають люди, краще готові фізично. Тим не менше, завдяки бажанню та азарту він все ще грає і хоче грати надалі.
- «Олімпік» змушений виступати далеко від рідного дому. У деяких командах із Донбасу звикли скаржитися, мовляв, ми зіграли невдало, бо нам бракувало своїх вболівальників. Чому таких скарг ми практично не чуємо від «Олімпіка»?
- Знаєте, наш головний тренер - людина принципова і вперта. Він не може собі дозволити такі відмовки: «Поле не в найкращому стані», «Вболівальників немає», «Далеко від дому»… Програли – то програли. Отже, десь недопрацювали, десь помилилися. Перемогли – молодці. Безперечно, є бажання грати на своєму полі. Нехай я там і не був, у Донецьку, але все ж хотілося б при своїх вболівальниках, трибунах, базі. Будемо працювати так, як є змога, і адаптуватися до реалій. Тренер в цьому плані великий молодець.
«Футбол – поза політикою, це 100 відсотків»
- Ви б могли продовжити кар’єру в російському клубі? Зважилися б на такий ризикований крок?
- Щоб їхати в Росію, потрібно мати відповідний хороший рівень – це по-перше. По-друге, я вважаю, що футбол – поза політикою, це 100 відсотків. Футболісти, які вирішили поїхати в Росію – це суто їх рішення. Ніхто не має права критикувати їх за це. У них є власна думка, у них є власні сім’ї, за які вони відповідають. Вони повинні бути мужчинами, які забезпечують свою сім’ю. Їм ніхто не може сказати: «Ти – зрадник». Щодо себе, то я не знаю, чи поїхав би. Просто наразі не володію таким рівнем майстерності, щоб вигукнути: «Чемпіонат Росії, вітай мене!»
- Чи намагалися вас переманити у збірну Конго?
- Так, мені пропонували поїхати у молодіжну збірну, U-23, а потім – навіть за національну команду. Але все так туманно, далеко і незрозуміло, що я навіть не розглядав ці варіанти. Не відкидаю свого бажання грати за збірну України. Я тут народився і дуже хочу грати у національній команді.
- Підкоривши які висоти ви зможете назвати свою кар’єру успішною?
- Я хочу грати в єврокубках – це першочергова ціль. Прагну досягнути значних висот. Не знаю, наскільки вони у підсумку будуть серйозні, але зроблю максимум, щоб бути собою задоволеним.
- Українки ще мають шанс позмагатися за вашу симпатію?
- Вважаю, що це буде дуже важко, бо я – досить перебірливий хлопець (Усміхається). Поки що не готовий до стосунків. Футбол для мене на першому місці.
- Наприкінці – мінімальна анкета. «Динамо» чи «Шахтар»?
- «Шахтар».
- Хачеріді чи Ракицький?
- Ракицький. Мені він імпонує своєю холоднокровністю і, безперечно, тим, як веде гру: підключається до атаки, активний, у нього чудові діагональні передачі, довгий пас – на найвищому рівні.
- «Реал» чи «Барселона»?
- «Барса»! Ви тільки подивіться, який рівень футболу показує ця команда! Я не уявляю, як можна не захоплюватися «Барселоною». Здавалося б, люди вже досягнули всього у цьому житті, але вони виходять на кожен матч вмотивованими і доводять, що можна досягати більшого.
- Луческу чи Ребров?
- Ребров мені імпонує тим, що дає змогу проявити себе українцям, молодим футболістам. Хоча останнім часом і Луческу підтягує молодих гравців до першої команди. І все ж Ребров більшого досягнув у цьому плані. Тому мій голос – на його користь.
- Зідан чи Гельзін?
- Ну це ж президент клубу! Тому звісно, що Гельзін (Сміється).
Олег Бабій, Футбол 24