Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Войцехом Ковалевскі – польським голкіпером донецького Шахтаря початку "нульових".
Терпіння і витримка – ключові речі у журналістській діяльності. Навіть якщо 14 спроб домовитися про інтерв’ю успіхів не приносять, розчаровуватися не варто. Войцех Ковалевскі – особливий співрозмовник і своєрідна постать в історії українського футболу. Заради нього можна піти на такі жертви.
Ковалевскі більше не наводить жах на форвардів суперника, однак займається кількома важливими проектами, тому постійно перебуває у русі і має безліч турбот. Доводиться шукати дірочки у щільному графіку і домовлятися бодай про 20 хвилин розмови.
На щастя, Войцех виявляється людиною слова і замість погодженого таймінгу ми спілкуємося майже годину. Недільний вечір – ідеальний час для відпочинку і мимовільних спогадів про підступний гачок у воротах НСК Олімпійський, унікальний вихід на заміну Сергія Ателькіна і перше чемпіонство Шахтаря.
"У Донецьку я побачив зовсім інший світ"
– Донедавна ви працювали президентом польського клубу Стоміл, що представляє місто Ольштин. Цікавий досвід?
– Два тижні тому я залишив посаду президента Стоміла. Однак після цього моє життя стало ще більш інтенсивним. Взагалі попередні 9 місяців мого життя були дуже пізнавальними та енергозатратними. Адміністративна робота потребує чималої уваги і контролю. Ти повинен приймати багато важливих рішень. Особливо непросто адаптуватися до змін, які зумовила пандемія.
– Ще один проект, у який ви інвестували власні кошти – футбольна академія в рідному місті Сувалки. Яка її доля?
– Школа працює, проект розвивається. Я не мав вдосталь часу на цей напрям, тому зараз у Сувалках працюють інші люди, які володіють хорошими здібностями. Дитячий футбол також постраждав через коронавірус, та ми вже повноцінно відновили свою діяльність. У школах розпочався навчальний процес, хоча ми адаптовуємося поступово. У Польщі, як і в Україні кількість захворювань зростає, тому маємо постійно бути насторожі.
– У вас був ще один цікавий бізнес – ви придбали кафе, де колись познайомилися зі своєю дружиною.
– Якісно займатися ним у мене не було можливості, відтак справи закладу веде моя дружина. І тут знову зашкодила пандемія – лише кілька тижнів тому ми відновили роботу і працюємо з великою кількістю обмежень.
– Ви маєте хорошу нагоду порівняти дві сторони футболу, адже раніше виходили на поле, а згодом обіймали керівні посади. У якій ролі вам комфортніше?
– Відповідальність однаково велика. На полі, особливо, якщо ти воротар, то майже все залежить від тебе. Трапляються такі ситуації, що виключно ти можеш врятувати команду. Робота президента клубу чимось схожа на це, проте тут набагато більша кількість інформації. Ти повинен приділяти увагу різним сферам.
Якщо воротар привіз гол, то це бачать всі. Якщо помилився хтось із працівників клубу, то винен передусім президент. На полі ти зосереджений на футболі, а функціонер думає про економіку, менеджмент, маркетинг і комунікацію. Втім це виклик для мене і важливий досвід.
– Ви грали у складі трьох грандів різних країн: Легія, Шахтар і Спартак. Чия модель управління клубом є найбільш близькою для вас?
– Усі три клуби займають ідентичні позиції у своїх країнах. Проте період мого перебування там мав свої відмінності. Коли я перейшов у Легію, трансформація тільки розпочиналася, адже то був кінець 90-х. У Донецьку я побачив зовсім інший світ, інші умови роботи. Вони здавалися мені космічними. База, стадіон, хоч і ще не Донбас-Арена... Це інший світ.
Цікаво було і в Спартаку. Я грав на Лужниках при рекордній на той час кількості глядачів – дербі з ЦСКА відвідало понад 60 тисяч вболівальників. Тобто кожен з трьох клубів перебував на вершині футбольної уваги цілої країни.
"Не витрачаю ні часу, ні грошей на походи в перукарню"
– Ваші партнери згадували, як ви брали на себе місію командного представника у спілкуванні з керівництвом. Це прояв відчуття справедливості чи особливі комунікаційні здібності?
– Мабуть, перший варіант. Я розумів, що хтось повинен піднімати гострі та незручні питання. Найбільше це проявлялося у Спартаку. Треба було розмовляти з керівництвом і в клубі запровадили так звану тренерську раду, куди входили Алєнічев, Тітов, Калініченко і я. Доводилося спілкуватися не лише з тренерським штабом, а й з тими, хто управляв клубом. Як на мене, це допомагає налагодити взаємодію. Завдяки цьому ти можеш довести до футболістів необхідну інформацію в потрібній формі.
– У дитинстві вам теж доводилося використовувати комунікаційні навички, щоправда, іншого характеру?
– Кулаки? Я народився у Білостоку, втім зростав у Сувалках. Траплялося всяке. Це ж двір, ніколи не знаєш, що може статися наступної миті. Змалечку я проявляв свій характер і впертість. До речі, це потім допомогло мені у спорті. Якщо ти використовуєш такі речі свідомо, то вони знадобляться навіть у буденному житті. Головне завжди думати про наслідки. На щастя, зараз я кулаки не використовую, але виклики зустрічаються різні. Це життя, постійно треба бути напоготові.
– Не всі воротарі з перших днів у футбольній секції мріють про рукавиці і "одиничку" на спині. Ви також розпочинали у полі?
– Моя кар’єра форварда тривала недовго – тренер швидко перевів мене у ворота. Це єдина позиція, на якій я міг виступати, оскільки бажаючих не знайшлося. Я прийняв цей виклик, змирився з ним і намагався знайти себе.
– Було складно?
– Спочатку так. Ці великі ворота позаду… Коли у тебе зріст 147 сантиметрів, то ти не можеш відбивати всі удари. Я повинен був терпіти і страждати. Але згодом почав додавати і відкривати у собі нові якості. Пишаюся тим, що пройшов такий шлях.
– Деякі футболісти після нервових поєдинків можуть не спати усю ніч. Як у вас із цим?
– Я спав добре. Проте постійно аналізував свої дії, шукав помилки. Наступного дня обов’язково переглядав матч. Важливо зробити висновки і виправити помилки. Як на мене, такі речі мають значення не лише для воротарів – інколи ти мусиш поглянути на себе збоку. Помилки – це боляче і неприємно, але негативний досвід – це теж досвід.
– Крім впевненої гри у воротах, ваш образ асоціюється з особливою зачіскою. Ви справді завжди мали власний перукарський набір?
– Так, постійно носив у сумці перукарську машинку.
– Зараз нічого не змінилося?
– Ні, я і надалі сам себе стрижу. Не витрачаю ні часу, ні грошей на походи в перукарню (Усміхається).
– Як часто стрижетеся?
– Приблизно раз на тиждень.
– Коли ви зрозуміли, що волосся вам заважає?
– Я підписував перший професіональний контракт із Легією. Чомусь подумав тоді, що волосся заважатиме. Відтоді не зраджував собі.
"Донецьк здався мені дуже сумним і темним"
– Якось ви зізналися, що опинилися перед вибором – мали на руках контракт із Легією і запрошення у навчальний заклад. Ніколи не шкодували, що не обрали науку?
– Рішення я прийняв миттєво. Поглянув на сертифікат з університету, а тоді на контракт Легії. Не вагався зовсім – я хотів стати професіональним футболістом. Знання та освіту можна здобувати усе життя, незалежно від віку. У цьому напрямі зараз я також працюю. Знову ж таки досвід – це теж освіта.
Деякі люди надмірно зациклюються на навчанні, а потім не можуть знайти свій шлях і місце, де це можна застосувати. Важливо приймати правильні рішення і робити висновки. Не варто боятися помилок і поразок. Нельсон Мандела недарма казав: "Я ніколи не програю. Я або виграю, або вчуся". Для мене це дуже важливі слова.
– Шахтар начебто готував трансфер вашого земляка Адама Матисека, проте першим придбанням Невіо Скали в Донецьку стали саме ви. Якими були ваші враження від нового середовища?
– На календарі був лютий, а за вікном жахлива погода: дощ, холодно і похмуро. Пригадую, як прилетів у Донецьк, мене зустрів у аеропорту адміністратор Євген Канана. Місто здалося дуже сумним і темним. Коли ми виїхали в напрямку бази, склалося враження, нібито на вулиці стало ще темніше. Я не зрозумів, куди мене везуть. Врешті-решт ми приїхали у пункт призначення. Коли зранку я прокинувся і подивився через вікно на територію бази, то зрозумів – я перебуваю там, де повинен. Відмінні умови, комфорт, затишок – це було чудово.
– Футболісти згадують про особливий зв'язок команди і Ріната Ахметова. Як це проявлялося?
– Президент часто відвідував тренування. Він спілкувався з гравцями, у тому числі, індивідуально. Я не раз із ним розмовляв, та найбільше запам’яталася наша остання бесіда. Я довго відновлювався після травми, клуб придбав Стіпе Плетікосу, тому я розумів, що майже не маю шансів на повернення у склад. Відтак попросив Ахметова про зустріч і розповів, що хочу піти в оренду.
– Президент погодився з вашими аргументами?
– Я хотів грати, а не сидіти на лавці, я прагнув розвиватися далі. Ахметов зрозумів мої амбіції і пішов назустріч. Вдячний йому за це. Цей крок став дуже важливим у моїй кар’єрі. Хоча я почувався щасливим, адже був частиною того Шахтаря – ми виграли перше чемпіонство і Кубок України.
"Вже після розминки я стікав кров’ю"
– Фінал 2002-го певною мірою змінив вашу кар’єру. Злі язики кажуть, що ви травмувалися не випадково – мовляв, перед матчем до воріт підійшов Парамон, фанат Динамо. Ви вірите в магію?
– То була серйозна травма, яка вплинула на усе моє життя. Я не вірю в такі речі. Хоча дійсно я бачив Парамона поруч з воротами перед грою і навіть відігнав його звідти. Він щось там чудив…
– Вас замінили на 16-ій хвилині при мінімальній перевазі Шахтаря.
– У підсумку команда вирвала перемогу 3:2 в додатковий час. Той фінал мені запам’ятався також завдяки фантастичному виходу на заміну Сергія Ателькіна. Він оформив гольову передачу і забив гол. У Сергія за два дні до матчу помер батько – добре пам’ятаю його стан, усі хлопці підтримували партнера. Ателькін віддячив феєричною грою. Надзвичайно прикро, що Сергія вже немає з нами. Розмовляв з ним буквально три тижні тому.
– В епізоді з травмою ви зазнали подвійного удару: пошкодили голову і травмували руку.
– Все виглядало так – на лівому фланзі гравець Динамо виконував навіс. Я помітив, що під цю передачу відкривається футболіст суперника, тому зробив мінімальний крок вперед – змінив позицію. Однак м’яч дивним чином зрізався і я побачив, що траєкторія змінюється, а подача направляється у мої ворота.
– Довелося відчайдушно стрибати?
– Хоч я і стрибнув, але м’яча не торкнувся – він пролетів поруч зі штангою. Зате я приземлився на металеву штангу. Спочатку вдарився головою – відчув, що розрізав шкіру. Коли лікарі навели лад із кров’ю на голові, то вказали на мою руку, яка була сильно розрізана. Металевий гачок зі штанги врізався у руку. Я ж нічого не відчував. Але і це ще не все – той удар також травмував мій хребет – я дуже довго відновлювався, втратив місце у старті. Не міг тренуватися протягом чотирьох місяців.
– Нагородження ви пропустили?
– Весь другий тайм мене зашивали безпосередньо на стадіоні. Проте вже в екстратаймі я перебував поруч із командою. Я був на святковій церемонії, але зізнаюся – то була не найкраща мить для мене. Усе боліло: рука, голова, хребет. Трохи гасила цей біль радість від завоювання трофею.
– Руку, здається, зашивали кілька разів?
– Слідом за фіналом Кубка ми провели ще кілька турів, значення яких складно переоцінити. Невіо Скала сказав, що розраховує на мене. Але це було нелегко – вже після розминки, що передувала кожній грі, я стікав кров’ю – весь рукав був червоним. Лікарі зупиняли кровотечу, я виходив на поле, а після матчу руку знову зашивали.
"На початку травня ми поступалися Києву у 5 чи 7 очок"
– В останніх двох турах ви допомогли "гірникам" перемогти по 1:0 Дніпро і Закарпаття.
– Нерідко нам доводиться платити своїм здоров’ям, та це справді важливо. Хлопці впоралися із завданням. Ми потішили вболівальників у Донецьку і загалом в Україні – Шахтар вперше став чемпіоном. Особисто для мене це надзвичайно важливе досягнення. А те, що це відбулося з такими труднощами – це спорт. Ми маємо жертвувати чимось.
– Золотий матч в Ужгороді складно назвати красивим через величезну ціну помилки. Однак Олексій Бєлік забив, а ви не пропустили.
– Поєдинок був нереально складним. Ми відчували, що перебуваємо максимально близько до цілі. На початку травня поступалися Києву у 5 чи 7 очок. Тоді це здавалося нереальним. До речі, у роздягальні в Ужгороді після гри наш адміністратор Євген Канана жахливо почувався, його турбувало серце. Команда підтримала його і Євген Віталійович, на щастя, повернувся до нас.
– Через кілька років у Росії ви зазнали ще однієї моторошної травми. Склалося враження, що нападник Сатурна Баффур Г'ян травмував навмисно. Наслідки були не менш серйозними?
– Складно порівнювати ті дві травми. Коли ти отримуєш такі складні удари, важливо повернутися у стрій. Хоча, як і в Донецьку, ця травма вибила мене надовго і практично перервала мій розвиток. У Шахтарі я не повернувся на попередні позиції і у Спартаку втратив занадто багато часу. Тим більше, що спочатку була підозра на внутрішньочерепну кровотечу. На щастя, цей діагноз не підтвердився, та на полі я більше не почував себе комфортно.
– Ваш старт у Шахтарі можна назвати геніальним – один пропущений гол в 9 турах.
– Колектив мене чудово прийняв. Передусім то було відображення успіху всієї команди. Я просто робив свою роботу у воротах. Шахтар набирав обертів і справедливо став чемпіоном. Далі сталося розчарування через невихід у груповий етап Ліги чемпіонів і поразка Брюгге. А на додачу ми поступилися в Кубку УЄФА віденській Аустрії. Європейський шлях виявився дуже непростим.
– Невіо Скалу звільнили після 1:5 у Відні. Можливо, варто було перетерпіти, чи італієць вичерпав себе?
– Мені складно сказати, адже я був простим футболістом і не знав усіх деталей. Таке рішення приймало керівництво. Треба розуміти, що Аустрія вважалася якісною командою, а Шахтар не прийшов до тями після невдачі в дуелі з Брюгге.
"У Протасова чудове бачення футболу"
– Вашим конкурентом за місце у складі Шахтаря був Дмитро Шутков. Та все ж, здається, між вами склалися абсолютно дружні відносини?
– Користуючись нагодою, хотів би передати теплі вітання Дмитру. Завжди згадую про нього з позитивом. Шутков – надзвичайно хороший воротар і людина. Я реально відчував від нього підтримку і Дмитро вже тоді мав певні тренерські навички. Складно стільки років віддати команді і постійно боротися з новими конкурентами, яких купував Шахтар. Шутков – легенда. Він досягнув багато у футболі ще й завдяки своїм людським якостям.
– Ви залишили Україну у 2003-му, а через кілька років перебралися в Іракліс, який тренував Олег Протасов. Які спогади залишилися про спільну роботу?
– Я почувався максимально комфортно, адже це досвідчений тренер з великим футбольними знаннями. У нього чимало корисних знань. Протасов володіє величезною культурою спілкування з футболістами і з людьми, які його оточують. У нього реально чудове бачення футболу. Тренер знав, чого він хоче від підопічних. Просто Греція є специфічним регіоном, де складно працювати тренеру. Емоційно реагують не тільки фанати, а й керівництво клубів.
– Свій останній матч за національну збірну Польщі ви провели у 2009-му, а через рік польський народ пережив велику трагедію, коли під Смоленськом впав літак з керівництвом держави. Ви згадували, що "Кадра" не раз літала саме цим Ту-154.
– Це правда, ми не раз його використовували і наша збірна подорожувала ним на виїзні поєдинки. До речі, одна із загиблих стюардес також літала з нами. Це страшна трагедія. Цьогоріч виповнилося 10 років з того моменту, однак уся Польща відчуває вплив тієї авіакатастрофи навіть тепер.
– В Україні ви нечастий гість. Чи плануєте відвідати нашу країну?
– Востаннє я приїжджав до вас у листопаді 2011-го, коли у складі польської делегації літав у Донецьк на запрошення мера і польського посольства в Україні. Ми брали участь у багатьох святкових заходах, та мені найбільше запам’яталася вечеря на новесенькій Донбас-Арені. Стадіон мене справді вразив. То була моя єдина поїздка в Донецьк з того моменту, як я залишив Шахтар. Сподіваюся, що одного дня я зможу відвідати вашу країну і обов’язково перегляну наживо матч Шахтаря.