Чому українці втратили інтерес до матчів рідного чемпіонату? "Футбол 24" бере на себе невеселу місію проаналізувати кризу вболівальницького жанру.
Матчі 14 туру Прем’єр-ліги привабили на трибуни стадіонів лише 12006 глядачів – це на п’ять тисяч менше, ніж зазвичай приходить на «Лофтус Роуд», щоб переглянути домашній матч «Квінз Парк Рейнджерс» у чемпіонаті Англії. Важливе зауваження: КПР традиційно збирає найменшу аудиторію з-поміж усіх двадцяти клубів АПЛ – місткість арени не дозволяє розраховувати на щось більше. Що, стало за нас соромно?
Далі – більше. Піднімемо офіційну статистику УПЛ, поки вона ще не встигла припасти пилом…
«Олімпік» - «Чорноморець», стадіон імені Баннікова, 300 глядачів
«Металург» З – «Шахтар», «Славутич-Арена», 2000 глядачів
«Металіст» - «Зоря», ОСК «Металіст», 2811 глядачів
«Ворскла» - «Динамо», «Ворскла» ім. Олексія Бутовського, 3500 глядачів
«Карпати» - «Говерла», «Україна», 2100 глядачів
«Дніпро» - «Металург» Д, «Дніпро-Арена». 1250 глядачів
Ну і «вишенька на торті» - матч, антирекорд якого поб’ють нескоро. Дай Боже, щоб ніколи.
«Волинь» - «Іллічівець», «Метеор», 45 глядачів
Сумарний показник семи матчів – 12006 глядачів, тож у середньому на грі побувало 1715 вболівальників. Меншою популярністю користувався хіба що тур, який відбувся 15 листопада 1992 року. Тоді середня відвідуваність склала 1631 особи. Відтак, показник сьогоднішніх днів можна назвати історичним мінімумом за останні 22 роки. Чому так сталося? Цьому є, як мінімум, дев'ять тлумачень.
Зима. Холоднеча накрила Україну трохи раніше, аніж це передбачали календарні графіки. Практично всюди, за винятком Львова, випав сніг і взявся мороз. Зокрема, непереливки довелося «Металісту» і «Зорі», матч яких до болю нагадав трагічне для нас протистояння 1999-го Україна – Словенія на «Олімпійському». Снігу у Харкові намело «по коліна», футболісти зі складними метеоумовами впоралися на відмінно, чого не скажеш про вболівальників. Три тисячі для Харкова – це катастрофічно мало.
Боролися з «білими мухами» і в Полтаві. Після матчу Андрій Ярмоленко передасть «привіт» керівникам УПЛ: «Мені незрозуміло, як влітку можна грати по одному матчу в тиждень і переносити на зиму. Для вболівальників взагалі ніяких умов. Їм холодно, футболістам холодно. Дивишся - весь чемпіонат в снігу. Наче десь в Антарктиді граємо».
Грудневий футбол - хіба для екстремалів. А позаяк український обиватель полюбляє затишок і комфорт, то зрозуміло ж, що в такі дні він віддав перевагу телетрансляціям, розлігшись на теплому дивані. Мінус шість – у Полтаві, мінус 12 – у Дніпропетровську. Не до футболу…
Стадіони старого покоління. «Метеор», «Україна», «Славутич-Арена», «Ворскла», стадіон ім. Баннікова. П’ять арен із семи, на яких пройшли матчі 14 туру, не готові до прийому великої аудиторії - з другої половини осені й аж до весни. Дах там встановлений лише над окремими секторами, та навіть якщо глядачеві не капає за комірець, із флангів він повністю вразливий і перебуває під прицілом усіх вітрів. «Всі захоплюються переповненими трибунами у Бундеслізі. А чому в Німеччині на кожному матчі аншлаги? Та тому що там у кожного клубу – пристойний і затишний стадіон. Нам цього не вистачає», - каже «Футболу 24» Олег Саленко, найкращий бомбардир Кубка світу-94.
Попередні два пункти логічно підсумовує третій – недолугий календар. «Мати таку велику літню перерву – це нонсенс. Грати взимку при лише 14 командах в лізі – це нонсенс», - вважає коментатор Роберто Моралес. І має рацію. Коли влітку обгорювався календар першості, було побоювання, що 26 турів – це надто мало, щоб тримати футболістів у потрібному тонусі. Вирішили «навантажити» команди двоматчевими дуелями в Кубку України. І що? Тепер виходити на поле доведеться навіть сьомого грудня – стиснувши зуби і остерігаючись травми, в мороз, сніг, при порожніх трибунах. Хто від цього виграє? Та ніхто! Хоча Олег Саленко переконує, що наші представники у єврокубках таки мають очевидні дивіденди. «Для «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра» і «Металіста» зимові тури – це добре. Інакше б довелося днів на 10 летіти у якусь Грецію, для підтримання форми», - каже Саленко.
«Чужі» команди. Війна залишила без рідної домівки п’ять клубів Прем’єр-ліги – «Шахтар», «Металург» Д, «Олімпік», «Зорю» та «Іллічівець». Вихідці із Донбасу знайшли прихисток деінде, проте для місцевої публіки вони були і залишаються «чужинцями». До прикладу, «гірники» у Львові збирають в чотири рази меншу публіку, ніж зазвичай на «Донбас-Арені». Футболісти «Зорі» неодноразово скаржилися на те, що не відчувають підтримки у Запоріжжі. А що вже казати про «Іллічівець», на матч якого у Дніпропетровську проти «Волині» прийшло чотири десятки глядачів! Зрозуміло, що якби усі ці клуби мали змогу грати в рідних стінах, статистика відвідуваності була б значно оптимістичнішою.
Фінанси. У дні, коли містер Долар особливо імпульсивно стрибає вгору, українці як ніколи рвучко хапаються за гаманець, а хтось – за серце. Перед перспективою важкої зими завбачливі родини заготовують провіант і запроваджують чіткий сімейний бюджет, де на рахунку кожна гривня. Багато хто не забуває при цьому щедро жертвувати на потреби армії. Тому абсолютно зрозумілі мотиви, наприклад, львів’ян, які відмовляються від походу на матчі «Карпат», адже найдешевший квиток, як і раніше, коштує 30 гривень.
Загроза теракту. Зовсім нещодавно харківська міліція вмила руки, порекомендувавши відмовитися від проведення матчу «Металіст» - «Чорноморець». Мовляв, існує висока ймовірність теракту. В наші дні якась, Боже борони, бомба на тій чи іншій арені – цілком реальна. І якщо МВС не повідомляє про високий ризик у Києві чи Львові, це ще не означає, що небезпеки не існує. Автор цих рядків на власні очі пересвідчився в тому, що на поєдинок «Карпати» - «Шахтар» можна було пронести усе, що заманеться. На щастя, пронесли тільки фаєри і алкоголь. Береженого Бог береже – ось правило, якого дотримується чимало обивателів, чи то пак «кузьми». Значно безпечніше – натиснути на кнопку пульта і переглянути трансляцію.
Депресія. Це тільки на перший погляд здається, що від кровопролиття на Сході потерпають лише наші солдати, а також мешканці Донбасу. Насправді ж жертвами є ми всі. Безперечно, порівняння буде абсолютно некоректним, адже над нами не свистять «гради» і ми маємо що їсти та де спати. Однак щоденний інформаційний потік, який споживаємо, а також переживання за долю своїх рідних чи близьких, які на фронті, залишають глибокі борозни на нашому психологічному здоров’ї, вганяючи у депресію. Багатьом – не до футболу. А хтось не відвідує матчів із почуття солідарності: «Як це – вони гинуть, а я розважатимуся?»
Перенасичення. Рік добігає свого закінчення. Українці пережили чемпіонський фініш минулого сезону, старт збірної у новому відбірковому циклі, перше коло УПЛ, єврокубкові матчі тощо, тощо, тощо. І як би ти не любив футбол, настає момент, коли його – забагато. Кортить перемкнутися на що завгодно. Наприклад, біатлон. Новий сезон якраз набирає обертів.
«Ми – не спортивна країна». Ця фраза Роберто Моралеса особливо глибоко вкарбувалася у пам’яті після нашої вівторкової розмови, і з нею важко посперечатися. «Коли я виступав за «Рейнджерс», нам якось довелося грати першого січня, у жахливу холоднечу, - пригадує Олег Саленко. – І нічого страшного: увесь стадіон у Глазго був забитий битком. Таку ж картину спостерігав і в Іспанії. Там футбол – це культ, релігія. Він у них в крові».
Перед тим, як сказати щось подібне про нас, українців, згадайте спершу грандіозні «залисини» на секторах стадіонів у Полтаві, Ужгороді, Луцьку, Запоріжжі, тому ж таки Львові чи Одесі. Причому, у будь-яку пору року. Перед цими апокаліптичними картинами майже всі перелічені вище аргументи, які, здавалося б, виправдовують пасивність нашого вболівальника, тьмяніють і втрачають силу.
«Хто хоче – шукає можливості. Хто не хоче – шукає причини». Сократ.
Олег Бабій, Футбол 24