Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Василем Гуньком, оборонцем Карпат, Металіста і Прикарпаття 80-х.
Одна з найпотужніших версій Карпат датована 1979-м. Команда Іштвана Секеча з кількома рекордами виграла Першу лігу і до останнього боролася за вихід у фінал Кубка СРСР. Окрім результатів, атомна команда "левів" була багатою на гучні імена: Юрчишин, Баль, Думанський, Рац… Частиною колективу був і фланговий захисник Василь Гунько, який хоч і не виконував роль першої скрипки, але своєю надійною роботою в обороні дозволяв Карпатам працювати без значних збоїв.
Гунько каже, що цього могло не бути, якби не щасливі життєві манівці, які привели його із лісів та сопок неподалік Охотського моря до Вищої союзної ліги. Життя українців у засланні, робота на шахті та особиста трагедія – розповідь Василя Гунька для Футбол 24.
"Тата спіймали, бо він у ліс ходив, носив якісь заборонені речі"
– Підприємство "Львівводоканал" особливо популярне серед колишніх карпатівців. Дехто там працював, змінивши фах, та ви, наприклад, продовжили займатися футбольними справами.
– Я тут з 1997-го – першим прийшов з-поміж усіх карпатівців. Пізніше у "Львівводоканалі" почали працювати Сергій Квасников, Олег Гула та Анатолій Саулевич. Мене запросив туди Любомир Бек, футбольний фанат. Запропонував очолити дитячу команду – з цього все почалося.
– Хто з ваших вихованців досягнув найбільших успіхів?
– Михайло Козак пограв за ФК Львів та Олександрію у Прем’єр-лізі. Також у мене займалися хлопці, які потім у міні-футболі добре себе проявили. На "Львівводоканалі" я не лише тренував, а й сам виходив на поле. Ми тричі поспіль виграли Кубок міста. Власне, це було зробити не так уже й важко, якщо поглянути на наш склад: брати Валенки, Кухлевський, Гамалій… Спокійно могли заявлятися у Першу лігу.
Гула і Гунько
– У вас є сини. Ви мріяли про те, що вони зможуть реалізувати себе у футболі?
– Мріяв, але не склалося. Нині вони вже дорослі… Через певний час мій перший шлюб розпався, я одружився вдруге. У моєї теперішньої дружини була донька, яка мала дитину. Зараз ми її з дружиною виховуємо.
– Тобто фактично це ваша прийомна внучка?
– Можна й так сказати. Анні 22 роки, вона інвалід. Має ваду з мовленням та інші проблеми зі здоров'ям. Хоча усе розуміє. Вона для мене – рідна душа. Увесь вільний час проводимо разом. Влітку багато гуляємо. Зараз, коли на вулиці холодно, переважно сидимо вдома. Аня – моя дитина, яка мене дуже любить. Вона цього ніколи мені не казала, проте я знаю і відчуваю це. Жодного дня не шкодував, що моє життя так склалося.
– Ви – один із тисяч українців, які з’явилися на світ на Колимі. Якою є історія вашої сім’ї?
– Мої батьки родом із Львівщини: мама – з Бортятина, що неподалік Судової Вишні, тато – із Жовтанців. Але познайомилися вони вже там, у Магадані. Чому тато там опинився, достеменно не знаю. У той час про такі речі дітям намагалися не розповідати, аби не створювати зайвих ризиків. Та й потім ми про це з татом не говорили – занадто складна тема. Знаю тільки, що його спіймали, бо він часто у ліс ходив, носив якісь заборонені речі для наших хлопців. Совєти про це дізналися і відправили тата на Колиму.
– Як мама там опинилася?
– Її сім’ю також з дому виселили і конфіскували усе майно. Діда звинуватили у тому, що німцям начебто допомагав. Їх відправили товарняком далеко від дому: діда у Тайшет, бабцю також у ці краї, проте трохи пізніше.
"Яскравий спогад з дитинства на Колимі – українські пісні"
– Якщо батьки розуміли увесь жах навколишнього світу, то ви, мабуть, проживали відносно безтурботне дитинство. Які спогади у вас про ті часи?
– У мене їх багато, більше, ніж у молодшої сестри. Знаю, що тато спершу руду видобував, а потім чоботарем став. Мама працювала швачкою. Яскравий спогад з мого дитинства на Колимі – українські пісні. Наші люди їх часто співали. У тих краях наших земляків багато було. І варто відзначити, що між ними панував порядок. Умовно кажучи, не було випадків, щоб хтось крав чи ставився до інших без поваги.
– Ви народилися в Усть-Таскані. На карті цей населений пункт нічим не відрізняється від тих, що його оточують на березі Охотського моря. Суцільна зелень і мінімум благ цивілізації.
– Народився я в Усть-Таскані, та невдовзі ми переїхали у сусіднє селище. Спершу ми мешкали у хатинці на дві сім'ї. Потім збудували власний будинок. У тих краях усюди мінімум цивілізації. Лише ліси і сопки навколо. Хоча електрика вдома у нас була. Чи переймався я відсутністю належних умов? У дитинстві про таке не думаєш. Саме там я вперше побачив футбольний м’яч.
– У школу пішли там же?
– У сусідньому Ягідному. Нас навіть на автобусі возили до школи, адже відстань була чималою. У перших класах ревматизм мені дошкуляв. Що тільки мама не робила… В Україну ми повернулися 1963-го. Добиралися додому довго: Магадан – Хабаровськ – Москва – Львів – Бортятин. Пригадую перші враження від села – почувався, як дикун, який ніколи кози та корови не бачив (Усміхається).
– Врешті-решт ваша сім’я опинилася у Червонограді?
– Ми кілька разів переїжджали, та згодом маминому батькові запропонували там роботу – він нас у Червоноград й перетягнув. Спершу мешкали у бараках, потім доробилися до квартири. Паралельно я почав у футбол грати. Також влаштувався у газову котельню. Саме під час роботи у котельні я потрапив у халепу. На бетонному паркані червоноградського стадіону хтось написав фразу "Долой диктатуру Брежнева".
– У цьому вас звинуватили?
– Пам’ятаю, як одного дня колега сказав: "Васю, за тобою приїхали". Я навіть не встиг нічого зрозуміти – кілька людей почали шукати у приміщенні якісь книги, потім посадили мене у "воронок" і повезли у невідомому напрямку. На допиті слідчий дістав з кишені мій лист. А я товаришував з одним хлопцем із Бортятина. Він пішов служити і ми періодично обмінювалися листами. Так от цей кагебешник дав мені аркуш паперу і наказав писати – хотів перевірити почерк. Я нічого не приховував, то був дійсно мій лист.
– Ви писали товаришу про якісь секретні речі?
– Нічого надзвичайного. В одному з речень написав щось на кшталт "ну що там, большевічки?" Їх це найбільше розлютило. Потримали мене там трохи і відпустили. Я прийшов додому увесь білий та переляканий. Зізнався мамі про свої пригоди. Вона порадила навіть татові не розповідати. Я й нічого не казав.
– А що з тим написом?
– Не знаю, чи вдалося їм щось відкопати. Утім такі написи у нашому місті – не дивина. Червоноград був особливим містом, адже саме там першими у Союзі знесли пам’ятник Леніну.
"Оганесян прийшов з банкою чорної ікри"
– Червоноград – шахтарське місто. У вас був досвід роботи під землею?
– Так, мене це теж не оминуло. Хоча я відвідував шахту лише двічі на тиждень. Спускався у забій, знаю, яка це важка робота. Шум, гам, усе тріщить… Страху в мене не було, проте одного разу ми вирішили з товаришем скоротити шлях. Замість звичайного проходу взялися повзти на колінах. Та ну його! Ледве не застрягли там. Більше я такого не робив.
Василь Гунько – у нижньому ряду другий праворуч (1978 рік)
– Чому пішли звідти?
– У футболі почалися певні успіхи. Виступав за Шахтар, ми виграли Кубок "Спортивної газети". Якось до нас приїхали Карпати, зіграли виставковий матч. Наш тренер порадив мене Борису Рассихіну, який свою тренерську кар’єру розпочинав якраз у Червонограді. А тоді він асистував Ернесту Юсту в Карпатах.
– Ви поїхали до Львова?
– Спочатку на оглядини. Потім мене взяли у дубль на виїзні матчі у Свердловськ та Кемерово. За Кузбас грав швидкий нападник Олександр Дубина. В одному з епізодів я випередив його, розвернувся на 360 градусів і м’яч забрав – той Дубина завалився поруч. А на трибунах вся основа на чолі з Юстом.
– Вразили своїм трюком?
– Андрій Баль після гри підійшов і каже: "Ну ти з нього клоуна зробив!" Все б нічого, якби тоді з-під мене два голи не забили (Усміхається). Зрештою, я залишився у тій команді Юста. Там що не ім’я, то зірка: Юрчишин, Баль, Думанський, Суслопаров, Броварський, Батич… Згодом Карпати очолив Іштван Секеч і 1979-го ми вийшли у Вищу лігу.
Гунько, Тищенко, Секеч
– Як складалися стосунки з новим тренером?
– Не можу сказати, що відчував цілковиту довіру. На зборах перед сезоном Секеч жартував: "Васю, купи собі шкіряні штани, щоб на лаві їх протирати". Однак ми добре стартували в Кубку-1979, я гарно відіграв. Стали першими у своїй групі, обіграли Арарат, Памір, івано-франківський Спартак. В контексті Арарата пригадується, як після того поєдинку до нас прийшов Хорен Оганесян з банкою чорної ікри. Броварський запросив усіх в номер, добре посиділи тоді.
"Ну, сынок, я тебе урою!"
– Сезон 1979-го ознаменувався виходом Карпат у півфінал Кубка СРСР і рекордними 42 голами Степана Юрчишина у чемпіонаті.
– Дуже прикро, що ми зупинилися за крок від фіналу. Московському Динамо програли у додатковий час. Щодо Степана, то саме з ним я товаришував у Карпатах чи не найбільше. Спочатку він запропонував мені переїхати до нього, коли я тільки-но став гравцем Карпат. Юрчишин – феномен, унікальний футболіст. У нього було все: гольове чуття, удар, пас, дриблінг…
– У тому сезоні Карпати до останнього туру претендували на вихід у Вищу лігу і дивом не виконали завдання.
– Якби не судді… Усі знають про матч у Мінську, коли арбітр вилучив Юрчишина за дрібницю на самому початку гри. На Кавказі теж творився безлад. Хоча навіть судді не могли завадити нам, як це трапилося в Орджонікідзе. Ігор Мосора відзначився і рефері змушений був зафіксувати гол.
– Мосора згадував: "Коли я забив, то мені здалося, що стадіон почав руйнуватися. З трибун в буквальному розумінні зійшла лавина". Знавіснілий натовп кинувся на поле?
– Ігор та Володя Дикий організували швидкий випад і Мосора відправив м'яч у сітку – ніякого порушення правил. Що тоді почалося! Пляшки з трибун полетіли, ми ледь встигли сховатися у роздягальні. Сиділи там, поки не прийшов місцевий чиновник і попросив нас вийти на поле. Щоб не провокувати публіку, на табло вирішили рахунок не писати. У підсумку Карпати виграли 1:0.
– 1982-го влада вирішила об’єднати Карпати і СКА. Як виглядав цей процес зсередини?
– Команда розлетілася. Шестеро футболістів поїхало у Кишинів, я вирушив у Харків до Євгена Лемешка. Мене туди покликав Ростислав Поточняк, місцевий улюбленець. Там теж колектив підібрався солідний. У Лемешка не можна було грати у пів сили. Пригадую, як у першому матчі проти Дніпра я зрубав Олександра Даміна. Так влетів у нього, що аж шорти розірвав.
– Щось почули на свою адресу?
– "Ну, сынок, я тебе урою!" Я навіть нічого не відповів, бо розумів, що неправий. Та надміру жорстким захисником я не був. Вилучали мене, здається, лише одного разу. У боротьбі з Валерієм Петраковим, який за Локомотив виступав, я влетів у суперника ногою. Суддя одразу показав червону картку.
– У Харкові ви надовго не затрималися.
– Мене покликали до Львова у СКА Карпати, я повернувся. Зараз розумію, що треба було залишатися у Металісті. 1984-го я переїхав у Прикарпаття до Бориса Рассихіна. Так трапилося, що з ним я починав у великому футболі і фактично з ним закінчував. В Івано-Франківську мене дискваліфікували – некрасива історія через автомобіль трапилася. Я ще у Хмельницький їздив, однак Поділля не змогло мене заявити. Довелося за аматорів грати.
– Шкодуєте через це?
– Інколи ми робимо вчинки, якими не дуже пишаємося. Так було у мене в Прикарпатті. Але загалом я задоволений кар’єрою. Якщо пригадати, як і де я починав… А тоді потрапив у великі Карпати, Вища ліга, Металіст… Якби мені хтось сказав, що я досягну таких висот і гратиму поруч із такими класними футболістами, то не повірив би.