Інтерв’ю "Футбол 24" із півзахисником Сергієм Крикуном, 24-річною зіркою польського клубу Гурнік Ленчна.
"Крикун – гравець, який, по суті, одразу впадає в око кожному, хто дивиться матч, – каже Адам Делімат, польський оглядач, який відстежує Першу та Другу ліги місцевого чемпіонату. – Він вражає своїми переміщеннями, нестандартними ходами на полі, але, перш за все, динамікою – його важко впильнувати. (…) Одразу згадую його ривок у компенсований час матчу Відзев – Ресовія, коли він увімкнув "турбо" у найбільш несподіваний момент і забив гол, вагою в три очки".
"Незважаючи на тривале перебування у Польщі (7 років – Футбол 24), він поки не має громадянства, – пише популярне видання Piłka Nożna. – Крикун – футболіст, за розвитком якого варто слідкувати".
Отож, поляки вже оцінили скілли таланта з України і, при потребі, тамтешня федерація швиденько скористається нагодою поповнити ресурс національної збірної – Кадри. Що про Сергія Крикуна знаємо ми? На моє глибоке переконання, переважна більшість українських уболівальників дізнаються про нього вперше… Тим часом його Гурнік зимує на третій позиції Першої ліги, зберігаючи хороші шанси для підвищення в Екстраклясу. У Крикуна гідна статистика сезону – 15 матчів, 3 голи.
"Краківські фанати носять ножі і мачете"
– Сергію, про вас в Україні практично нічого не відомо. Звідки ви такий взялися?
– Я з-під Луцька – Ківерцівський район, село Карпилівка. Футболом почав займатися у Цумані. Тричі мене пробували взяти у Волинь, але не зрослося. Тож я пішов у команду з Піддубців, яка виступала у чемпіонаті області.
Через якийсь час мене помітили аж у Дніпрі. Це було приблизно за рік до того, коли команда вийшла у фінал Ліги Європи. Представники Дніпра приїжджали до нас додому. Але проблема полягала в тому, що я на той момент поступив на навчання у Польщу. Батьки дали мені вибір. Після довгих роздумів таки обрав Польщу, а не академію Дніпра.
– …і поїхали у Краків?
– Ні, спочатку місто Біла Підляська. Я почав навчання, ще був неповнолітнім і взагалі не вмів розмовляти польською. Паралельно займався у тамтешній дитячій футбольній академії. Тренувався майже рік, поки не виповнилося 18. А тоді перейшов у дорослу команду Підляшшя, яка виступала у четвертому за силою дивізіоні Польщі. У першому ж сезоні виграв із ними чемпіонат та путівку в третій дивізіон, потім змагалися за другий. Лише після цього був Краків і клуб РКС Гарбарня.
– Який рівень польської Другої ліги? Стадіони, фанати, стиль футболу…
– Я пограв уже на всіх польських рівнях, крім Екстракляси, за вихід у яку зараз боремося із Гурніком Ленчна. У Третій лізі (четвертий дивізон) – напівпрофесіонали, але є клуби із традиціями, на які ходять уболівальники. Друга ліга – дуже фізична, багато боротьби і силового футболу. А ось у Першій лізі відчувається кращий рівень, є тактичне різноманіття, команди можуть дозволити собі ротацію складу, більші бюджети.
Польські стадіони – сучасні і красиві, щороку їх стає більше. У Першій лізі практично не залишилося клубів, які б грали на старих аренах. Заглембє Сосновєц через рік-півтора повинен переїхати на новий стадіон. Будується велика база для Мотора Люблін – рівня варшавської Легії. Держава не шкодує виділяти на це кошти, плюс – допомагає Євросоюз. Місцеві спонсори, звісно, також є. Але вони – не одні в цій справі.
Щодо вболівальників Гурніка, то я їх ще не встиг оцінити – через коронавірус трибуни порожні. Чув, що на домашні матчі тут приходять в середньому по 3-4 тисячі, максимум – 5. Найбільшу аудиторію поки що бачив на грі проти Відзева у Лодзі – 17-18 тисяч. Заряджали так, що на полі важко було спілкуватись. А от коли виступав за Ресовію Жешув, то там на старенький стадіон (новий ще будується) приходили переважно 1,5-2 тисячі вболівальників.
У Польщі дуже розвинена "хуліганка". Кожен клуб має свій фан-сектор. Ці хлопці регулярно тренуються у залах, часто б’ються із ворожими таборами. Навіть у Третій лізі розвинена ця навколофутбольна культура.
– Тепер зрозуміло, чому польські траблмейкери перебувають у європейському топі…
– Вони на такому рівні, бо мають свої тренажерні зали і займаються на совість. Дуже серйозно до цього підходять. Але не можна сказати, що їх цікавлять тільки бійки. Вони живуть футболом, знають усіх футболістів.
Тут є такі клуби, граючи за які ти не можеш вийти кудись увечері. До тебе обов’язково підійдуть такі хлопці і нагадають: "Вже пізно, завтра – матч. Ти повинен відпочивати від тренування вдома, налаштовуватися на гру". Тобто, самі фанати контролюють футболістів своєї команди.
– Розповідаєте з власного досвіду?
– Ні, я з таким не стикався, бо в таких місцях вечорами не перебував (Усміхається). У Гарбарні, наприклад, уболівальників було мало. Це старий клуб, з історією, але на матчі приходило небагато людей – в основному ті, хто ще застав давні часи або добре обізнаний з ними. А от у Жешуві могли зачепити, знали тебе в обличчя.
– На всю Європу знамените Краківське дербі – між Віслою та Краковією. Заміси між фанатами обох таборів бачили своїми очима?
– Так. Місцеві фанати носять зі собою ножі і мачете. Виловлюють одні одних, б’ються і все в такому стилі. Дуже жорстоко. Краків, як і будь-яке місто, поділяється на райони – у деяких краще не з’являтися. Але якщо ти не фанат, а звичайна людина, тебе не зачеплять. Я жив у районі, який був територією фанатів Краковії. Вони знали, що я – футболіст Гарбарні і є нейтральним, тож жодних проблем не виникло.
– Після Кракова і Жешува ви опинилися в Ленчні. Це зовсім невелике містечко – буквально 20 тисяч осіб. Нудьгуєте?
– А я в Любліні живу, як і всі гравці команди. До бази і стадіону – близько 15 кілометрів. Доїжджаємо швидко.
– Додому – в Україну – тепер значно ближче…
– Ох, із цим важко. Додому їжджу 1-2 рази на рік. Адже така нагода випадає лише в червні та грудні. Тим паче, через пандемію ми грали у дуже щільному графіку – восени виходили на поле через кожні три дні. Я навіть у Любліні бував не так часто – постійно якісь виїзди.
"Зі мною грає Леандро – любить згадувати Кварцяного"
– Гурнік Ленчна. Наскільки це серйозний проект і які в нього амбіції?
– Команда вже виступала в Екстраклясі, але вилетіла через певні проблеми. Зараз усе нормалізувалося. Звичайно, що є намір повернути собі прописку в еліті. Місце, яке посідаємо після першого кола, – заслужене. Маємо хороші спортивні перспективи. Клуб готовий фінансово до Екстракляси. Стадіон, база – є всі необхідні умови.
– Чи розпочав Гурнік підготовку до вирішальної весняної частини чемпіонату?
– Так, ще 5 січня. Планувалося, що 27 січня вирушимо на збори в Туреччину, усе було сплановано, але через коронавірус поїздку довелося скасувати. Ми не одні такі. У Гурніка Забже також зірвалися закордонні збори. Будемо тренуватися вдома, на своїх об’єктах. Вже 16-го лютого граємо на виїзді проти Арки Гдиня у Кубку Польщі. А через півтора тижні після цього стартує ліга.
– У вас вже не перший сезон – хороша персональна статистика. На якій позиції почуваєтесь найкраще?
– Лівий півзахисник, хоча можу і на правому фланзі зіграти. Взагалі-то, мені завжди імпонувала гра Роналдо. Але не Кріштіану, а того бразильця – "Зубастика". Швидкість, техніка, а які голи він забивав!
– Стабільне фінансування притаманне всім польським клубам? Українські футболісти в Білорусі, Грузії, не кажучи вже про рідний чемпіонат, часто стикаються із тривалими затримками зарплати…
– Знаю. Я знайомий із одним українським гравцем, який приїжджав до нас у Гарбарню. Денисом його звали, а прізвище, на жаль, забув. Він – вихованець Шахтаря, потім виступав у Росії. Розповідав, що у багатьох клубах є фінансові проблеми. У Польщі такого немає, тут все добре, зарплату отримуємо вчасно.
Серед моїх одноклубників – бразилець Леандро, який колись, упродовж кількох років, грав за Волинь і Закарпаття. Він любить згадувати ті часи, Кварцяного. Тоді в українському футболі були серйозні гроші і хороший рівень. У Польщі дійсно солідні контракти існують в Екстраклясі. Але щоб перейти туди, треба спершу добре себе зарекомендувати.
– У вашому дивізіоні виступають кілька українців: Артем Путівцев – за лідера, Термаліку…
– О, так, Путявцев! (Усміхається, вимовивши на польський манер) Є ще Радіонов, Фарід Алі. Із Фарідом, який виступає за Ястшембе, ми добре знаємося. Із Радіоновим (МКС Пуща, – Футбол 24) – ні. У Сандеції нещодавно був Дудік із Волині.
"Збірна Польщі? Мені важко відповісти"
– Мабуть, найвідомішим українцем у Польщі був Тарас Романчук – ваш земляк, ковельчанин. Знайомі?
– Пам’ятаю, коли мені було 13-14 років і я бігав за Цумань, ми грали проти Ковеля, де виступав Романчук. Потім він виїхав до Польщі і дійшов до Ягеллонії. Там закріпився, став капітаном. Тарас набагато старший від мене, персонально ми не знайомі. До того ж, наші команди грали в різних лігах, тож не було нагоди з ним перетнутися.
– Свого часу Романчук змінив громадянство і навіть дебютував за Кадру. Ви припускаєте таку можливість, що настане момент, коли місцева федерація і вам запропонує виступати за збірну Польщі?
– Ну, я підходжу до цього питання з позиції, що немає речей неможливих. Побачимо, як розвиватиметься моя кар’єра. Не хочу забігати наперед.
– Але ви б не відмовилися?
– Гм, зараз мені важко відповісти, як би я вчинив (Усміхається). Побачимо.
– Чому запитую… Нещодавно про вас написало авторитетне польське видання Piłka Nożna. Це серйозна заявка – отже, гравець має перспективу і вартий уваги. Як щодо інтересу від клубів, сильніших за Гурнік?
– Перед переходом до Гурніка мав варіанти з Екстракляси. Але дуже важливо будувати свою кар’єру під персональний розвиток. Що з того, що я піду у команду, де на моїй позиції виступає добрий гравець? Грати в Екстраклясі по 10 хвилин? Просидіти рік у запасі, щоб потім знову повернутися до Першої ліги? Рухатись потрібно поступово, крок за кроком. Мій польський агент поділяє мою точку зору.
– Українські клуби вами не цікавились?
– Якось Кварцяний хотів бачити мене у Волині. Я тоді виступав за Підляшшя і вже не забажав повертатися з Польщі. Знав про фінансові проблеми луцького клубу. Це ж теж дуже важливо – мати стабільний заробіток, а не отримати сьогодні певну суму, а потім жити за неї півроку. Краще заробляти менше, але стабільно.
Через пандемію, наприклад, деякі польські клуби знизили зарплату на 25 відсотків. Ресовія, за яку я на той момент виступав, заморозила 30 відсотків. Але коли чемпіонат відновився, нам усе виплатили до останньої копійки.
А, повертаючись до Волині, виділю ще такий момент. Перший раз я їздив у Волинь, коли мав 10 років, – там мене забракували. Після 9-го класу, пішовши у військовий ліцей, знову опинився у Волині. Але почув, що я "замаленький". Словом, жодна із трьох спроб не увінчалася успіхом. Для дитини це велике розчарування, яке відкладається у пам’яті. І згодом, коли тебе вже хочуть у цьому клубі, ти бачиш ситуацію по-іншому. Це не образа, а скоріше – недовіра.
– Ви розмовляєте вже із відчутним польським акцентом. Як настільки швидко та глибоко опанували мову цієї країни?
– Коли тільки приїхав, то взагалі нічого не міг сказати польською. Але заговорив буквально через два місяці. Зараз щодня розмовляю польською, до того ж моя наречена – полячка. Я тут живу вже близько семи років. В Україну їжджу раз або двічі на рік – на кілька днів. Тому, щоб "перемкнутися" і нормально розмовляти українською, мені необхідно трішки часу.
У Польщі ти ближчий до Європи, ніж в Україні. Я отак дивлюся: є серед українських футболістів таланти, їх багато, але за них починають "качати" такі гроші, що вони залишаються вдома і талант марніє. Хіба що Шахтар і Динамо більш-менш продають у Європу.
– Екстракляса, Бундесліга чи інша серйозна європейська ліга? Де ви себе бачите років через 5?
– Хочу покроково розвинути свою кар’єру якнайвище. Для мене головне, щоб я ставав кращим з кожним роком. Німецька ліга чи якась інша – все залежатиме від того, до якої форми ти себе підведеш.