Почати мабуть варто з того, що виїзд у Молдову я не планувала, не чекала його з нетерпінням і не рахувала дні. А коли друзі запропонували туди поїхати то в голові була одна думка Це ж…Молдова!
Що можна робити в Молдові?. Мабуть тому і погодилась їхати. Футбол був єдиним приводом, і жодної ініціативи їхати в цю країну я б потім не проявляла.
Їхати вирішили машиною, наперед купили квитки на матч, забронювали квартиру, спакували речі та добрий шматок оптимізму, і посеред ночі вирушили в дорогу. Якщо це дорогою назвати можна… Українські дороги це ще та пригода. Щоб не збрехати, бували і приємні шматки відстаней, особливо у цьому плані запам`ятався Підкамінь (не той, де щороку фестиваль проходить).
До кордону з Молдовою ми приїхали вже зранку, відповідно втішились, що зможемо побачити всю красу країни, у котрій ще не були. Машин на кордоні стояло небагато, на деяких виднілись українські прапори, і люди в футболках збірної ходили біля своїх машин. Така картина радувала зір і навіювала приємний ажіотаж, тим більше матч обіцяв бути переможним, усі їхали за перемогою, це було видно по обличчях. Щоб заплатити якийсь податок на кордоні ми обміняли гривні на молдовські леї. Я звернула увагу, що не лише ми вирішили що купюри трохи нагадують валюту в грі "Монополія", а я успішно почала називати леї принцесами (ну куди ж без Зоряних війн). На усіх купюрах різного номіналу було зображення Стефана Великого (про те що Ştefan cel Mare означає Стефан Великий ми дізнались лише згодом, до того часу успішно називали його cel Mare, з різними інтерпретаціями вимови).
Особисто я мало що знала про Молдову, чи тим більше бачила або чула про пам`ятки, дива архітектури та інші цікавинки. Але після того як ми проїхали більше ста кілометрів від Кріви і так і не помітили жодного великого населеного пункту, наш ентузіазм поволі почав гаснути. Ми були голодними, навколо були одні поля, час від часу зустрічались на дорозі машини, частіше люди на велосипедах чи тракторах. Дороги у Молдові, доречі, стабільніші ніж у нас, в Україні. Стабільніші у тому плані, що однакової якості, і можна впевнено їхати за межами міст не очікуючи на раптові ями чи горби.
Добравшись до Балті (на карті воно було виділеним жирнішим шрифтом, як місто з тих більших) ми невиспані і голодні шукали обмін валют. Або доля з нас знущалась, або у Балті таки важко поміняти валюту в п`ятницю опівдні. Один банк був зачинений на обід, інший взагалі зачинений, з обміном валют у супермаркеті теж було щось не те. Нам сказали щось у стилі "Уходите, приходите позже". З обідом чомусь вийшла до болю схожа історія. Топові відповіді у закладах громадського харчування в які ми заходили, це: "А вы есть хотите? Мы не готовим, кухня закрыта" і "Мы только 2 дня назад открылись, мы еще не определились что мы готовим". В результаті обідали ми місцевими йогуртами із супермаркету. Також мене щиро здивувало сміливе поєднання функцій перукарні і ксерокса в одному приміщенні. І це не було одиничним випадком, потім зустрічала таке ж і у Кишиневі.
Кишинів можна було впізнати одразу, і ще здалека. Це перше справді місто на нашому шляху Молдовою. Після усього пережитого я просто хотіла побачити вказівник про звичний і рідний McDonald`s, і наїстись там досхочу, точно знаючи що кухня працює і що вони визначились з тим, що готують.
Кишинів зустрів нас нормальною погодою, і у нас ще було трохи часу перед матчем ввечері). Ми звичайно ж заблукали, шукали квартиру, стояли у корках в центрі міста, GPS успішно відправляв нас на вулиці з одностороннім рухом, звичайно ж, у непотрібному нам напрямку. Моментами складалось враження що люди у Молдові їздять за своїми чудернацькими правилами дорожнього руху, але до кінця того ж дня наш водій навчився їздити так само, вписуватись у обстановку, і проблем більше не виникало.
"Зімбру" не вразив помпезністю, але був приємним, доглянутим. Вхід на стадіон одразу при дорозі, і він нічим не відмежований чи відсторонений від житлової забудови. Чимось "Зімбру" нагадував стадіон "Авангард" у Луцьку. З балконів високого житлового будинку можна було дивитись футбол як із VIP місць.
Ми прибули за півгодини до матчу і спостерігали за розминкою.
До вашої уваги фотографії з нашого, гостьового сектора. Можливо ви побачите на них і себе…
Підтримка була хорошою, шкода що результат не втішив. Під час матчу один із фаєрів потрапив на поле. Тимощук намагався дорікнути хлопцям за подібну поведінку, на що у відповідь почув те ж і у свою сторону.
Після футболу не було ні сил, ні особливо позитивних вражень. Прийшла пора нарешті відіспатись з дороги.
Одразу біля стадіону знаходився приємний ресторан з молдовською їжею, який ми вирішили відвідати наступного дня.
В суботу падав дощ і спали ми дуже довго, тому побродили по місцевому торговому центру. Жіночка з тамтешнього обміну валют одразу спитала нас чи не на футбол приїжджали, сказала наших, з України, багато вже у неї грошей поміняло. Можна зробити висновок що не лише ми вирішили затриматись після матчу на вихідні у Кишиневі.
Вивчення Кишинева припало на наш останній день у Молдові, неділю, яка, за збігом обставин, виявилась і днем міста. Все було за стандартним сценарієм під час таких дійств, сувеніри, розваги, велика сцена для концерту, перекритий центр, національні пісні. Місця, в котрих ми хотіли побувати в Кишиневі, досить компактно розташовані одне біля одного, відповідно перекриті дороги не принесли нам незручностей, а святкова атмосфера вихідних і дня міста піднімала настрій. Здивувала незрозуміла конструкція, котра функцією нагадувала парадний вхід на дійство, оздоблений килимами.
А одним із незвичних змагань під час святкування було, наскільки я зрозуміла, змагання в часі висіння на турніку.
Відвідані пам`ятки:
Не дочекавшись концерту ми поїхали додому. Не можна сказати що поїздка була марною, ми підтримали команду, хлопці на полі вели себе невпевнено, відповідний і результат. Наша збірна не перестає дивувати злетами і падіннями, нестабільністю, але від того вона не стає менш НАШОЮ. Навіть якби я знала результат наперед, то все одно поїхала б на цей виїзд. І, впевнена, не лише я так думаю. Як кажуть в таких випадках, не все так буде.