Виліт від посереднього Сенегалу поставив крапку на виступах збірної України на чемпіонаті світу U-20. "Футбол 24" пояснює, чому навіть із прикрої поразки не варто робити трагедії.
Напевно, неважко знайти паралель до того, що пережила сьогодні наша молодіжна збірна на чемпіонаті світу U-20. Приблизно те саме переживає шкільна відмінниця, яку спиняє екзаменаційна комісія й каже: "Сідайте, шановна. Задовільно. Не плачте так – вивчите наступного разу…". Їй, "відмінниці", і так важко – а тут іще й друзі, родичі смикають і нагадують про фатальну помилку. Так недовго й до нервового зриву. А чи варте воно того?
Давайте розбиратися.
У 2001 та 2005 роках наші збірні на аналогічних турнірах також спинилися на стадії 1/8 фіналу. Колись було більш боляче, іншим разом – менш. Але варто чітко зрозуміти одну річ: юнацькі та молодіжні турніри – це як шкільний табель та випускний. Безсумнівно, важлива частина життя, однак нема нічого жалюгіднішого, ніж шкільна відмінниця, яка до кінця життя носиться цим прохідним досягненням.
Головний іспит свого життя хлопці здаватимуть не в Новій Зеландії, не на молодіжному чемпіонаті світу. Повернувшись із цікавої літньої подорожі кожному з них належить розібратися зі своїми клубними справами, а їх ох як багато! Ми недарма тільки й чули від наших фахівців, що це покоління – особливе. Вони, підопічні Олександра Петракова, і справді вирізняються на фоні багатьох "сірих" поколінь.
А найголовніше – час склався, як ніколи, сприятливо для них. Навіть уже згадані 2001 та 2005 роки не були б зручнішими – на той час якраз розпочинався неконтрольований "викид" на український ринок безіменних легіонерів, і якраз на час молодості тих же Бєліка, Шершуна, Симоненка припала несподівано велика конкуренція. Перелічені гравці справилися – вони виявилися найсильнішими та найстійкішими з того покоління, хоча відносно того ж Бєліка – його кар’єра могла бути й тривалішою, й інтенсивнішою.
Але чи відразу згадають найповерховіші вболівальники такі імена, як Хистєв, Герасименко, Пасічниченко? А це ж були досить багатообіцяючі гравці – справді здібні, справді фізично обдаровані. Існує думка, яку важко заперечити як в силу гіпотетичності, так і в силу фактажу – якби збірники Крощенка народилися кількома роками раніше й прийшли в чемпіонат, де легіонерів було всього лише кілька, то це покоління виявилося б не менш продуктивним, ніж динамівське 1975-76 р.н. Іще один ракурс молодіжного Мундіалю 2001 року – на тому турнірі не було однолітка перелічених футболістів Ротаня. І що ж такого? Визрів, досягнув свого рівня трішки пізніше – і відбувся. Не в юнацькому визнанні щастя – це лише початок, ліфт до успішної дорослої кар’єри.
Інший розріз – "яковенківці" 1985 р.н. Багато хто докоряє цьому проекту за "штучність" – мовляв, "академклас" перекрив шлях до футболу як хлопцям 1984 р.н., так і багатьом 85-річникам, серед яких – приміром, Башлай та Іващенко-молодший. Але, разом із тим, "академіки" Яковенка сповна скористалися своїм шансом, і навіть при величезній конкуренції з боку доросліших та легіонерів уже в молодому віці багато хто з цієї збірної грав у Прем’єр-лізі, єврокубках, навіть національній збірній.
Тож головне – не зациклюватися на результатах юності, і хай якою прикрою б не була поразка від сенегальців – не "спускати всіх собак" на гравців та їхнього тренера. Набагато важливіше зрозуміти, в чому ґандж психології молодих українських футболістів. Для чого нам потрібні нічиї з Новою Зеландією та Сенегалом, і чому ми можемо налаштовуватися як на матч всього життя лише на суперників із гучним іменем. Адже, склалося таке враження, в мотиваційному плані стартова нічия з новозеландцями зіграла свою роль – після неї наші забігали, завелися й знищили всуху М’янму та США. А ось після нічиєї з африканцями йшла слідом не наступна гра, а серія післяматчевих пенальті, і в цій лотереї нашим не вдалося виграти не лише у суперника, але й у власних нервів.
І ось що важливо. Хороші, треба сказати, й наші вболівальники. Коли команда Петракова проходила Росію й Англію, змагалася в тяжкій групі чемпіонату Європи, де були всі ви – нинішні критикани? Чому на наші молодіжні команди пересічний фанат звертає увагу лише в двох випадках – або щоб поблажливо поплескати по плечах після епічної перемоги, або щоб змішати з болотом після епічної поразки?
А суть-то не в цьому. Якщо з нинішнього покоління вийде майбутній найкращий бомбардир чемпіонату України – це вже буде непогано. Якщо хлопці в майбутньому не лише повторять, а й перевищать недавнє досягнення свого колеги Лучкевича – буде ще краще. Якщо ж у цієї збірної нерви виявляться достатньо міцними, і хлопці дружно перейдуть на рівень молодіжної збірної U-21, а за тим доростуть і до національної збірної – от це буде саме те, чого ми від них чекаємо.
19-річним притаманне як самозвеличування, так і самобичування – це особливість формування дорослої свідомості. І тому цим дійсно талановитим хлопцям слід за літні канікули добряче відпочити, подумки проаналізувати недоліки новозеландського вояжу й узятися до справи з подвійною енергією. Тому що головний свій бій команда Петракова прийме уже в дорослому футболі – кожен поодинці, ці юні футболісти будуть боротися за своє місце під сонцем. І як приємно буде згадувати цю гірку сторінку, якщо хоча б кілька з них стануть справжніми зірками. Ми сміючись будемо згадувати і цю трикляту серію пенальті, і це дурне непорозуміння оборони, і цей нефарт наших лідерів, які були настільки класними в минулих матчах, але дали слабину в матчі зі статусом "гри на виліт".
Артур Валерко