"Футбол 24" – про буремне життя Сергія Скаченка, казаха з українським паспортом.
Сергій Скаченко – футболіст унікальний. Народився він у Казахстані, прийняв українське громадянство і зробив вдалу кар’єру в нашій збірній. У середині 1990-х саме він був на вістрі атаки національної команди разом з Андрієм Шевченком і Сергієм Ребровим.
На клубному рівні Скаченко встиг пограти майже в усіх куточках планети. Казахстан, Україна, Росія, Франція, Швейцарія, Корея, Японія, Азербайджан – ось перелік країн, де виступав цей нападник. Закінчивши кар’єру активного футболіста, Сергій перебрався до Москви, де готував кадри для столичного Торпедо. Це був 2007 рік…
"За три тури до фінішу зламав руку"
На початку 90-х, після харківського Металіста і московського Торпедо, перспективний форвард несподівано для багатьох опинився у провінційній Шепетівці. Місцевий Темп – команда-одноденка – якраз закріпився серед команд Вищої ліги.
"1994 року цю команду очолив тренер Леонід Ткаченко, під орудою якого я грав у харківському Металісті, – розповідав Сергій автору цих рядків. – Він запросив мене з Москви, щоб я допоміг Темпу у Вищій лізі. Саме тоді мій контракт із Торпедо вже закінчувався, тож вирушив на Хмельниччину. У команді були дуже гарні умови і хороший президент. Того сезону я міг стати найкращим бомбардиром чемпіонату – забив 14 голів. Але за три тури до фінішу зламав руку, тож про лаври переможця можна було забути. Тоді найкращим бомбардиром став динамівець Віктор Леоненко".
Реваз Дзодзуашвілі: У Шепетівці Маркевич мене "кинув". "Блатні" йому за це ледь не відрізали вух
Ударний сезон не залишився непоміченим у столиці – Скаченка запросили в Динамо. "Спогади про перебування у Києві найприємніші, – зізнається форвард. – Двічі з динамівцями ставав чемпіоном України, один раз здобув Кубок. Довелося пограти і в Лізі чемпіонів. Колектив був боєздатний, у команді панував чудовий мікроклімат. Тоді Динамо тренував Йожеф Сабо, дуже принципова людина. Та він ніколи не мав до мене серйозних претензій".
"Матч століття"
За національну збірну України Скаченко зіграв 17 матчів, забив 3 голи. Найпам’ятніший з них, безперечно, стався 5 вересня 1998 року, коли "синьо-жовті" на заповненому вщерть Олімпійському обіграли Росію. Це був перший тур відбіркового циклу Євро-2000.
"У збірну я потрапив ще тоді, коли був футболістом шепетівського Темпу, – конкретизує Скаченко. – Дебютував у товариському матчі проти Білорусі, яку ми переграли з рахунком 3:1. Виступаючи за збірну, я забив найпам’ятніший гол у своїй кар’єрі.
Гадаю, ще ніхто не забув поєдинок проти росіян тої теплої осені 1998 року. Як зараз пам’ятаю неймовірний ажіотаж довкола матчу. Тоді Україна та Росія були на ножах. Політика і спорт переплелися в одному клубку. На перемогу нас налаштовували найвищі державні чини. Не поскупився на підбадьорливі слова й Григорій Суркіс. Ми розуміли, що матч надпринциповий, тож перемогу слід здобути за всяку ціну. І тут у першому таймі Попов відкриває рахунок, а через якийсь час мені вдається закріпити нашу перевагу, відправивши м’яч у ворота Харіна. Сплеск емоцій був неймовірний! Трибуни просто шаленіли від щастя.
Ми й далі грали на куражі, але ледь не випустили перемоги зі своїх рук на останніх хвилинах матчу… Та все ж втримали рахунок 3:2 на користь України.
Приємно було обіграти надпринципового суперника. Шкода, що на Євро-2000 ми тоді так і не потрапили – недооцінили словенську збірну. Прикро, що футболісти мого покоління жодного разу не виступили на чемпіонаті світу чи Європи".
"Зате це вдалося команді Олега Блохіна!" – зауважую може й недоречно, але отримую від Скаченка неочікувану відповідь: "Я дуже уважно стежив за перипетіями Мундіалю. Не пропустив жодного матчу за участю збірної України. І не раз шкодував, що ми раніше не грали у світовій першості. Шанс у нас такий був ще за Сабо, але не склалося. Дуже жаль. Як на мене, збірна, що її очолював Йожеф Сабо, була значно сильнішою, аніж теперішня".
"Мене хотіли АЕК, Фенербахче і Сарагоса"
У 1996-му Скаченко розпочав шлях футбольного пілігрима – переїхав у чемпіонат Південної Кореї. Потім були французький Метц, швейцарські Ксамакс та Арау, японська Хіросіма…
"Скрізь було добре, – не приховує Сергій. – Чудові спогади про Францію, Швейцарію, Японію. Та, мабуть, найкраще почувався у Кореї. Корейська команда "Лакі Голд Стар" стала першою в моїй одіссеї. Після совдепії було враження, що потрапив у рай! Загалом азійських здобутків у мене значно більше, ніж європейських. У Кореї ставав віце-чемпіоном та здобував Кубок країни. У Японії разом із Хіросімою отримав бронзові медалі, хоча, коли прийшов у команду, вона була лише 13-ю у турнірній таблиці.
До речі, в Японії футбол на високому рівні. Там працює чимало бразильських тренерів і гравців. Футболісти грають на висококласних сучасних стадіонах, кожен матч відвідує велика кількість уболівальників, які творять на трибунах неповторну атмосферу".
Період 1999-2003 років, проведений у Метці, залишив суперечливі спогади. "Спочатку справи в мене там йшли непогано, – розповідає Скаченко. – Але потім керівництво команди взялося змінювати наставників, як рукавички. У кожного нового тренера було своє бачення гри. Одному ти підходиш під ігрову схему, іншому – вже ні. Так сталося, що я мав постійне місце в "основі" Метца лише під час першого сезону. По його завершенні мене у своїх лавах хотіли бачити відомі європейські команди – АЕК, Фенербахче, Сарагоса. Але я вибрав Азію".
Далекий Схід підкорив форварда не лише особливою футбольною аурою, але й… кухнею. "Поза всякою конкуренцією – найсмачніша корейська кухня, – переконаний він. – Ледь не всі страви в них дуже гострі, а я – великий прихильник такої їжі. Ще років два-три після закінчення виступів у Країні ранкової свіжості я харчувався тільки в корейських ресторанах. Японці ж більше люблять солодке. А от французькі кухарі мене нічим не здивували".
"Син може битися за честь "триколірних"
"Ми з дружиною Оленою намандрувалися планетою. Наш син народився у Франції, коли я виступав за Метц. До речі, Сергій Скаченко-молодший також грає у футбол. Йому лише шість років, сподіваюсь, він буде великим футболістом. Кольори якої збірної захищатиме? Сергій народився у Франції, тож, можливо, захоче битися за честь "триколірних". З таким же успіхом може виступати за Україну чи Росію. Зрештою, не нам робити вибір, а йому. Головне, аби він зробив ще успішнішу кар’єру, аніж його батько".
Тоді, наприкінці 2007-го, коли відбулася наша розмова, Скаченко навіть не підозрював, що насувається лихо. У травні наступного року його сина збила "Тойота" на світлофорі однієї з київських вулиць. Наскільки відомо, хлопчик переходив дорогу на зелене світло. В інститут нейрохірургії Скаченка-молодшого забрали у важкому стані, тривалий період він провів у комі, але зумів вижити.
Ще через два місяці російська армія розв’яже збройний конфлікт із Грузією, окупувавши Південну Осетію та Абхазію. Далі ж настане черга України…