Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Пшеничних, колишнім захисником Ворскли, Карпат і Металіста, який завершив кар'єру і розпочав за Океаном нове життя.
Сергій Пшеничних вигравав срібло та бронзу чемпіонату України у складі Металіста. Крім того, провів понад сотню матчів за Карпати і виводив партнерів на поле з капітанською пов'язкою.
Кілька років тому Сергій вирішив розпочати нове життя та переїхав у Сполучені Штати Америки. Проте з цим переїздом змінилося лише його місце проживання. Футбол і надалі залишається для Пшеничних справою всього життя.
В інтерв'ю Футбол 24 екс-футболіст розповів про життя неподалік Маямі, особливий погляд Петра Димінського та зіркових легіонерів харківського Металіста.
Маямі, американські діти, Богуш
– У США ми вже майже чотири роки. Мешкаємо неподалік Маямі, у містечку Бока-Ратон. У мене віза O-1 Extraordinary, отримав її терміном на чотири роки, якраз займаюся продовженням.
– Працюєте тренером?
– Цю візу мені видали саме як футболісту та тренеру. Веду три дитячі групи. Навчаю хлопчиків віком від 4 до 14 років. В основному, треную їх увечері. Крім того, працюю у High school, де також треную шкільну команду.
– Ви поїхали у Сполучені Штати, коли вам та дружині вже виповнилося за 30. Довго роздумували над цим рішенням?
– Як тільки закінчився етап у Металісті, то вже почали планувати поїздку. Потім я перейшов у донецький Металург, який перетворився на кам'янську Сталь. Відіграв сезон і ухвалив остаточне рішення про завершення активних виступів. Паралельно ми шукали варіанти з переїздом, ґрунтовно вивчали англійську, я вступив на курси з отримання тренерської ліцензії.
– Які ще міста розглядали?
– Їздили у Чикаго, замислювалися над Нью-Йорком. Зупинилися на Бока-Ратоні, оскільки там вже півтора роки мешкав Едмар. Поїхали у гості до нього і просто-таки закохалися у це містечко. Воно визнане одним із найкращих міст для життя в США. Та й до Маямі рукою подати.
– Маямі – це місто, у якому завжди можна знаходити щось неповторне і небачене раніше. У туристичному плані які локації вразили найбільше?
– У Маямі практично немає некрасивих місць – усі принади поруч з океаном. Однак наші фаворити інші: Сан-Франциско, Чикаго, Нью-Йорк і Колорадо. Раніше я віддавав перевагу сонечку та воді, натомість нехтував горами. Утім після поїздки у Колорадо взимку, отримав безліч емоцій. На лижах поки катаюся не ідеально, але хочу опанувати цю справу.
– Здається, неподалік мешкає і екс-голкіпер Динамо Станіслав Богуш.
– Так, безпосередньо у Маямі. Рік тому часто їздив туди – збиралися у Маямі по вечорах і грали у футбол на одному з майданчиків. Якраз там бачилися зі Стасом. Також тут мешкають колишні футболісти збірної Росії: Руслан Нігматуллін та Дмитро Торбінський. Не знайомий особисто з ними, але чув, що вони збираються заснувати в Маямі власну академію.
– Що для вас було найважчим після переїзду?
– Напевно, мова. Коли ти вчиш її, то здається, нібито володієш непогано. Проте коли ми приїхали сюди, то зрозуміли, що це зовсім не так. До прикладу, під час матчу треба давати підказки англійською. Все має відбуватися миттєво. А поки ти подумав, переклав у голові, момент вже давно минув. Не скажу, що зараз ідеально розмовляю, але мого словникового запасу повністю вистачає для роботи.
– Навчання дітей – це завжди непросто. Чи відчуваєте різницю у менталітеті українських та американських школярів?
– У моїх вечірніх групах займаються переважно російськомовні діти. Я навіть англійську майже не використовую. Щодо High school, то діти справді мають свої особливості. Можливо, у Штатах вони менш цілеспрямовані. Багато залежить від настрою. Інколи не вистачає бажання відпрацювати певну вправу "через не можу". Трапляється, що треба переконувати, вмовляти.
Осад через збірну, Баль, Пятов
– Ви доволі близько перебували до національної збірної України. Сильно шкодуєте, що не зіграли жодного поєдинку за головну команду?
– Я виступав за "молодіжку", але до національної справді не добрався. То травма завадила, то ще якісь обставини. Звичайно, осад залишився. Мені б дуже хотілося дебютувати у збірній.
– За свою кар'єру ви змінили відносно небагато команд. Яку вважаєте головною та рідною?
– Напевно, це Карпати та Металіст, які у моєму серці займають однаково важливе значення. Можливо, віддам невелику перевагу Харкову, адже провів там шість років – на два більше, ніж у Львові. До того ж я народився у Харкові, це моє рідне місто, там мешкають мої батьки та друзі. Але і Карпати, і Металіст – головні для мене, не хочу їх розділяти.
– У Харкові ви починали займатися футболом під керівництвом Євгена Ривкіна, тренера, який ставав чемпіоном України з футзалу і виводив нашу збірну у чвертьфінал Євро.
– Євген Семенович тоді лише завершив навчання і фактично розпочинав тренерську кар'єру. Влітку ми тренувалися на траві, а взимку грали у футзал. Це була звичайна ДЮСШ. Ми навіть робили певні успіхи у футзалі, посідали призові місця. З часом Ривкін повністю перейшов у цей вид спорту і досягнув чималих успіхів.
– Ваша перша професіональна команда – полтавська Ворскла. У рідному місті виникли труднощі?
– Я був на перегляді у Металісті, однак в команду не потрапив. Тоді поїхав на оглядини у Ворсклу. Іван Шарій, тренер дубля, залишив мене та мого товариша Максима Берлізєва. Коли тільки підписав контракт із Ворсклою, до батьків одразу приїхали представники Металіста: "Чому ви поїхали у Полтаву? Нехай син повертається". Було надто пізно.
– В елітному дивізіоні ви дебютували у 19 в матчі з Шахтарем. Пережили особливі емоції?
– Сергій Морозов випустив мене на заміну. Я добряче переживав, як і усі молоді хлопці. Сильно допомогли тренер та старші партнери. Згодом провів кілька поєдинків за Ворсклу і отримав запрошення у молодіжну збірну України.
– Незабаром полтавців очолив Андрій Баль.
– Це хороший тренер і справедлива людина. Подобалося те, що він був дуже виваженим, ніколи не кричав, не був вибуховим. У тренувальному процесі почувався впевнено, з ним було цікаво працювати. Взагалі у нас була хороша команда з непоганими легіонерами, яких клуб міг запрошувати завдяки фінансовій підтримці Нафтогазу: Ібанда, Окодува, Молонго, Меркадо, Дедіч, Павловіч… Важливо те, що у колективі не було поділу на своїх та чужих.
– Ви пам'ятаєте молодого Андрія Пятова. Могли повірити у те, що він стане легендою українського футболу?
– Андрій молодший на три роки за мене. Його швидко залучали до тренувань з першою командою. Одразу було помітно, що це воротар з чудовими даними. А ще ми часто виходили у місто, проводили час разом, рубалися на приставці. Та й зараз ми товаришуємо. Наприклад, він кілька разів приїжджав до нас у Бока-Ратон.
Чеський професіоналізм, Дячук-Ставицький, бійка в поїзді
– У 2003-му ви стали гравцем чеської Опави. Як виник нетиповий на той час переїзд?
– Нафтогаз придбав команду в Швейцарії та частину акцій чеської Опави. Кілька молодих хлопців, зокрема і я, поїхали у Чехію. Півтора роки в Опаві сильно допомогли мені, я здобув важливий досвід.
– На той час за Опаву виступав Вільям Роша Батіста, який незабаром переїхав у Карпати.
– Батіста ще в Чехії виглядав потужно. Людина постійно націлена на ворота, чіпляється за всі м'ячі, знає, де наступної миті опиниться м'яч. У Карпатах бразилець неодноразово доводив свій рівень і ставав тільки кращим.
– Опаву очолював Павел Гапал, екс-гравець Байєра та Тенеріфе, який тільки-но закінчив кар'єру футболіста. Почерпнули щось цікаве для себе?
– Насамперед навчився професіоналізму. Крім того, наш тренер заряджав команду впевненістю: "Ви все можете, ви хороші футболісти". Молодість Гапала була перевагою, адже він часто брав участь у спільних тренуваннях. Виходив на поле, завжди зберігав зарядженість, боровся за кожен м'яч і просто перебував у порядку. Ти дивишся на головного тренера і береш приклад, розумієш, що не можеш не викладатися в кожному моменті.
– Незабаром ви переїхали до Львова, та, мабуть, не очікували, що проведете за Карпати понад сто матчів і станете капітаном команди. Що згадуєте про той період насамперед?
– Місто і вболівальників. Фанати там одні з найбільш відданих, яких мені доводилося бачити. Звичайно, якщо у Карпат не все вдавалося, то з трибун могли і покричати. Втім підтримка у Львові – на найвищому рівні. А ще у мене залишилося багато друзів з тієї команди.
– Через специфіку позиції ви забивали нечасто, але вже у третьому поєдинку в зелено-білій футболці відзначилися голом. Пам’ятаєте, за яких обставин це сталося?
– Таке не забувається. Я вийшов на заміну в дербі проти Газовика-Скали. Рахунок 0:0, не можемо забити. Зламали опір суперника лише у компенсований час – мені пощастило забити переможний гол. На "Україні" була величезна радість, пригадую свої шалені емоції. Хоч це і Перша ліга, але всередині все просто переверталося.
– У Прем'єр-лігу Карпати виводив Юрій Дячук-Ставицький. Той тренер, який не міг залишати байдужим?
– О так, це людина, яка вміла мотивувати. Юрій Михайлович не ліз за словом у кишеню. Міг збадьорити команду криком, навіть лайливим словом, мав свій підхід. Дячук-Ставицький – хороший фахівець і людина, він жив футболом і Карпатами.
– Попри те, що у команді виступало чимало місцевих футболістів, капітанську пов'язку незабаром довірили вам.
– Було дуже приємно усвідомлювати, що ти є капітаном Карпат. Особисто мені це додавало додаткової впевненості. У нас був молодий колектив, я став капітаном у 25 чи у 26 років. Карпати очолив новий тренер Олег Кононов, я півроку перебував у цьому статусі. Проте наприкінці сезону я зазнав травми, а потім довго відновлювався і не міг тримати рівень.
– В одному з інтерв'ю ваш партнер Юрій Мартищук згадував, як Карпати поверталися потягом з виїзного матчу в Охтирці і в колективі спалахнула бійка: "Я і Шуст проти Іщенка та Пшеничних. Вікно розбили у вагоні. У підсумку ми наваляли їм нормально".
– Ми тоді програли, настрій був не найкращий абсолютно у всіх. Тому не бачу нічого дивного, коли і під час тренувань футболісти б’ються, це нормальна ситуація. Чоловічий колектив, у кожного свій характер… Якщо вести мову саме про цю бійку у поїзді, то я, скоріше, намагався розтягнути хлопців. Розбите вікно? Когось штовхнули і скло вкрилося тріщинами. У нас і в Металісті таке траплялося – могли між собою зарубатися.
– Ви надзвичайно спокійна людина за межами поля. Пригадуєте момент, коли через лють не могли себе стримувати?
– В основному, я усе контролюю. Я не вершник без голови, у підкатах бездумно не стелився (Усміхається). Старався концентруватися на конкретному моменті, чисто грати у відборі. Бувало таке, що злився через призначені пенальті. Міг кричати на суддю, нервуватися – не заперечуватиму. Але ніколи не дозволяв емоціям затьмарити розум. За таких обставин ти просто не контролюєш себе.
Зламаний ніс Іщенка, Димінський у роздягальні
– У 2013-му ви заробили рідкісне для себе вилучення. У прощальному поєдинку Віталія Годуляна Маріуполь – Металіст грубо зіграли проти свого товариша Миколи Іщенка. Йшла третя компенсована хвилина.
– Останні хвилини, нічия 1:1. Ми виконували кутовий, я побіг в атаку. М'яч винесли, я першим опинився на підборі, біг спиною до воріт і намагався одразу повернути м'яч назад. Колю я не бачив, а він у ту мить головою хотів зіграти. Я з усієї сили замахнувся і влучив Іщенку в обличчя. Як виявилося потім, я зламав йому ніс. Після гри у Миколи було таке красиве обличчя (Усміхається). Насправді я щиро шкодував про завдану травму товаришеві.
– Українські судді дивували своїми рішеннями?
– Такого, щоб суддя повністю зробив гру, я не пригадую. Спірних моментів вистачало. Але зараз я вважаю, що це футбол, не варто загострювати увагу. Їхня справа судити, наша – грати.
– Карпати ви залишали через проблеми зі здоров'ям. Не маєте образи на львівський клуб?
– Тепер розумію, що для мене ця історія склалася якнайкраще. Чемпіонат закінчився, я ще мав рік контракту. Звичайно, на фоні травми я виглядав не найкращим чином. Мене та Самсона Годвіна відправили в дубль – так ми готувалися до нового сезону.
– Традиційна практика для тогочасних Карпат?
– Такі собі маніпуляції. Можливо, Димінський хотів, щоб ми підписали контракт на його умовах. Мовляв, ніякого підвищення зарплати. Усе це робилося з меседжем, типу, ви не потрібні команді. А через деякий час клуб звертався з пропозицією – ну гаразд, давай вже підпишемо, але на наших умовах.
– Новий контракт ви так і не підписали.
– З'явився варіант із Металістом. За мене заплатили певну суму відступних і я поїхав до Харкова.
– З Петром Петровичем важко спілкуватися?
– Людина складна, це правда. Особливо, коли залишаєшся з ним сам на сам. Важко висловлювати свою думку. Президент міг подивитися на тебе і сказати своє фірмове з характерною інтонацією "Ну ти розумієш, що так треба". І ти губишся відразу.
– Димінський практикував відвідини роздягальні. Це позитивно впливало на гравців?
– Цікаво те, що Петро Петрович не кричав. Просто підбирав потрібні слова. Часто виразом обличчя і навіть поглядом міг додатково мотивувати. Звичайно, звучали і речі про підвищені преміальні. Нерідко його поява у роздягальні перевертала гру.
– Матч між Карпатами та Металістом у 2008-му дотепер залишається чорною сторінкою у ваших спогадах?
– Звичайно, це некрасива гра. Але вже як сталося… Не хочу навіть про це згадувати. Вона залишилася у минулому – там їй і місце.
Капризи Тайсона, агонія Металіста, опіка Ярославського
– У Металісті ви опинилися незадовго до 28-річчя. У зрілому футбольному віці все одно навчилися чимало нового у Мирона Маркевича?
– Це один з найкращих українських тренерів. Я реально отримував задоволення від тренувань під його керівництвом. Маркевич правильно координував усі процеси в колективі. Особливо, коли був мікс українців та іноземців.
– Якісні харківські легіонери також змусили подивитися на футбол по-іншому?
– На початковому етапі легіонерів у команді було лише кілька. Через рік картина змінилася – на збори приїжджали талановиті хлопці з Аргентини та Бразилії. Я дивився на Клейтона Шав’єра, Сосу, Алехандро Гомеса, Тайсона, Марлоса і переймав нові навички. Відчував, що зростаю. Кожен день з ними, кожен новий епізод на тренуванні – це нові знання. Ти вчишся, як оборонятися проти таких хороших хлопців зі швидкістю та технікою. Люди могли забити гол фактично без моменту.
– "Я дійсно багато страждав у Металісті. Ми не могли купатися через брудну воду, у дружини була депресія і випадало волосся. Ми навіть не могли нормально готувати, чистити зуби, навколо був невідомий світ і війна". Це слова Алехандро Гомеса, які дивують і обурюють. Примхливим іноземцям часто щось не подобалося? І як давав собі раду з цим Маркевич?
– До фінансових проблем і втечі Курченка з країни все було гаразд. У колективі це жодним чином не відображалося. Не пригадую, щоб хтось скаржився на побут, це просто виключено. Тому мене ці слова Папу Гомеса здивували. Так, інколи по-особливому поводив себе Тайсон. Були певні капризи, як у маленької дитини. Але після розмов і роз’яснень він повертався і тримав рівень.
– Інша справа – Едмар?
– Він був своєрідною ланкою, яка пов'язувала українців та бразильців. Ми спілкувалися за межами поля, збиралися у ресторанах всією командою. Жодного невдоволення і негативу.
– Хто був найбільш незручним суперником на тренуваннях?
– Непросто було з Марко Девічем. Він просто відчував, куди відскочить м'яч. Важко було впоратися зі швидкістю Тайсона. Вражали технічні навички Марлоса. Ти начебто м'яч відібрав, та він все одно якось робив так, що той повертався і відскакував назад до нього. Не можу не згадати Крістальдо чи Сосу, швидких і потужних гравців. Або Жажу – коли він приймав м’яч і на швидкості бив, цьому запобігти майже нереально.
– Той розкішний Металіст пробився до чвертьфіналу Ліги Європи. Збоку здавалося, що вам зовсім трохи не пощастило.
– Думаю, так, ми мали всі умови для півфіналу. На виїзді зі Спортінгом провалилися трохи, програли 1:2. А потім не змогли виправити ситуацію у Харкові. Не забили пенальті. Якби не це нещастя, то повинні були проходити. Ми виглядали краще за португальців, розривали їх на контратаках.
– Ви були одним із небагатьох представників того великого Металіста, який бачив агонії клубу у 2015-му. Що ви відчували у той момент?
– Було боляче. Такий клуб створили, а він валиться. Спершу поїхала одна група іноземців, потім інша. З кожним днем ставало дедалі важче. Здавалося, що команда зникала і танула на очах.
– Зараз Олександр Ярославський відроджує Металіст. Які спогади у вас про власника клубу?
– Олександр Владиленович дуже любить Металіст. Пригадую, як він майже щоденно приїжджав на тренування. Людина заходить у їдальню, з кожним обіймається. Помітно, що він живе футболом, поважає кожного футболіста. Ярославський завжди був у центрі подій, знав усе про команду. У мене залишилися виключно добрі спогади. Не сумніваюся, що нинішній Металіст відчуває таку ж опіку, як ми тоді. Думаю, що незабаром ми побачимо сильний відроджений Металіст.
– Рішення про завершення кар’єри ви ухвалили доволі швидко. Вам 34 роки, серйозних проблем зі здоров’ям не мали. Не вважаєте, що поквапились?
– Так, я ще міг пограти. Просто рівень чемпіонату почав знижуватися, навколо панувала нестабільність. Я керувався цими обставинами і налаштувався на переїзд. Розумів, що затягувати не треба. Хотів будувати нове життя за Океаном. Зараз вважаю, що все зробив вчасно.