"Футбол 24" максимально відверто поговорив із коментатором телеканалу "Футбол", який після півроку армійської служби на східних кордонах України отримав довгоочікувану відпустку.
«Берци! Відразу розумієш, хто перед тобою»
- Роберто, ви відпочиваєте у Трускавці. Чому саме тут?
- Я вже колись приїжджав сюди. Було велике бажання відпочити. А тут співпала можливість: у мене – відпустка, у дітей – карантин у школі, тож можна їх спокійно відірвати від навчання. Обрали оздоровчий курорт. Поруч - маленькі пункти, як от Східниця, але дітям потрібно трохи екшну. Деінде, може, і більше природи, і води кращі, але діти там би нудьгували. Хоча таки збираємося з’їздити у Східницю і, можливо, ще кудись.
- Що маєте на увазі під словом «екшн»?
- Розваги для дітей. І не тільки це. От ти йдеш вулицями і дивишся на велику кількість святкових речей, зроблених у Трускавці. Дітям потрібна візуалізація свята. У маленьких селищах теж це є, але не в таких масштабах. Якщо вже робити для дітей свято, то потрібно, щоб воно було, немов казка.
- Ви – у глибокому тилу. Чи можна з того, що бачите у Трускавці, зрозуміти, що в країні – війна?
- Є люди у військовій формі. Ми їхали сюди в потязі – знайшли квитки для того, щоб усім компактно розміститися, лише в плацкарті. Збоку сиділа пара, і я, навіть не дослухаючись до їх розмови, одразу зрозумів, що чоловік – військовий. Берци! Модняві, руді, дуже якісні. Такі видаються в армії. Плюс – обличчя, зачіска. Ти відразу розумієш, хто перед тобою.
- Що відчуваєте, коли бачите людину із фронту? Споріднення? Солідарність?
- Коли бачу таких людей, мені, як мінімум, стає цікаво. Насамперед, чи ця людина дійсно військова, бо ні для кого не секрет, що багато-хто зараз просто одягає форму і навіть вдається до жебрацтва. Цікавився цим ще до потрапляння в армію. Зараз же стало навіть цікавіше, бо маю більше інформації, аби візуально вираховувати, хто є хто. Якщо все окей, то дивишся на людину із більшою приязністю. Щось трішки та й відчувається. Все це частина життя: люди потрапляють до армії, демобілізовуються…
У Києві є місця пам’яті за загиблими, зокрема - військовими. Раніше, перед армією, ти приходив і відчував пригнічення. Ти думав: «Я намагаюся допомагати, перераховувати гроші, ще щось робити…» Але ти напряму не дотичний до цього, тож виникає дискомфортне відчуття. Зараз, проходячи такі моменти, «прибиває» психологічно вже менше – те, що можеш, і те, що маєш, ти робиш.
- Веселі і безтурботні компанії відпочивальників вас не дратують? Адже часто тим, хто повертається з фронту, це ріже око.
- Ні. Вважаю, що б там не було, це не має перетворитися на сум для всієї країни. Сум таки буде у людей, які відчувають і розуміють, що відбувається. Є ті, які не усвідомлюють, але вони й не усвідомлять. Якщо нічого не зрозуміли навіть тоді, коли в хату прийшла війна, то їх нічого не змінить. А індустрія розваг… Я не проти неї. Це частина життя. Вона може бути недолугою в деяких проявах, але я не вважаю, що повинна панувати суцільна скорбота. Життя – це радість. Свого часу мене дратувало, коли був день скорботи на всіх телеканалах. Це несерйозно, хлопці. Образ віслючка Іа на всіх телеканалах, оцей невеселий, «нічого хорошого, піду втоплюся». Трагізм ситуації в Україні – це те, що є, і воно залишається кожен день. Але це не повинно впливати на всіх, щоб всі тотально ходили сумні. Я не можу уявити собі світ із суцільним сумом. Тому мене не дратують веселі люди.
«Я не став супербойовиком»
- Що вам кажуть родичі та друзі, з якими певний час не бачилися? Чи змінилися ви в армії?
- Я дуже серйозно змінився – схуд на 14 кілограмів! (Сміється). Це не означає, що я голодую. Навпаки – з цим проблем в армії немає. Це лише ознака того, що я перед військом набрав забагато. В армії їжі багато, але тобі не завжди вдається поїсти, бо, по-перше, ти чимось зайнятий. По-друге, якщо не в наряді, то ніч використовуєш для сну. Плюс – ми все-таки в полі стоїмо, тож щоб поїсти, треба сходити і нормально помити руки, а це - набагато більше зусиль, ніж вдома. Але, за великим рахунком, все нормалізувалося з харчуванням.
- Яких побутових благ вам найбільше бракує у війську?
- Багатьох речей не вистачає, тож просто переналаштовуєшся. Перед відпусткою найбільше бракувало душу, лазні. Там у нас є можливість ходити в сауну. Все дуже добре, якісно, але - раз на тиждень. Звичайно, хочеться частіше. Можна щось компенсувати вологими серветками, але це життя в полі, яке для мене не стало одкровенням. Свого часу неодноразово бував в археологічних експедиціях. До всього можна звикнути.
- Чого вас навчила армія?
- У 40-річному віці навряд чи можеш знайти для себе щось абсолютно нове, окрім специфічних навичок. Наприклад, вперше в житті взяв у руки автомат – це можна вважати навичкою. З іншого боку – я не став супербойовиком, не навчився екстракласно стріляти. Далася взнаки специфіка військ – зенітно-ракетні.
- У чому полягає ваша служба?
- Пильную за небом, щоб не була застосована авіація з ворожого боку, а також безпілотники. Авіація ще не застосовувалася, але не тому, що хтось звідти не хоче цього робити. Просто з нашого боку кількість військ – більш, ніж достатня. Це основний наш обов’язок. А ще є проста банальна функція – охороняти місце, де знаходиться техніка і все інше.
- Українці можуть спати спокійно? Небо в надійних руках?
- Ми пильнуємо. Не варто при цьому піддаватися ілюзіям і вважати, що у нас надсучасна армія. Хоча вона різна. Я спілкуюся з багатьма людьми і знаю, що в різних видах військ і підрозділах ситуація відрізняється. Є підрозділи, де технічна база серйозно оновлюється. У нас із цим набагато важче. Але свою функцію ми виконуємо. Якщо, врешті-решт, у цій війні ворог не досягнув успіху (заявлена «Новоросія» не те, що не створена, а її й близько немає), то це говорить, що армія у нас є – це по-перше. По-друге, по той бік барикад – аж ніяк не грізна суперармія. Тобто, у нас пострадянська армія і в них пострадянська армія.
«Люди виривалися в місто і напивалися – о-йо-йой»
- Ви неодноразово розповідали про таке ганебне явище в нашому війську, як пияцтво. Чи є у вас ідеї, як боротися із цим?
- Системність може дати більший результат, ніж є зараз. Маю на увазі системність в кожному підрозділі, при якій людина знатиме: якщо вона напилася, то з вірогідністю 90 відсотків отримає покарання. В першу чергу – матеріальне. Пияки не вельми бояться «ями» чи ще якихось таких речей – перетерплять. А от якщо оформити дисциплінарні і фінансові покарання – це вже інше. Після кількох таких випадків йде адмінсправа, а потім і виклик до суду. Але потрібно розуміти й інше: повністю змінити людей з такими вадами не вдасться. Якщо людина пиячила роками – це вже сформований алкоголік. Це проблема суспільства, армії не під силу це змінити.
Щодо системності наведу один приклад. Були ми в учебці у Полтаві. Людей випускали на вулицю у військовій формі, хоча доцільніше це робити у «гражданці». Хоча б тому, що коли людина нап’ється, то ніхто не зверне уваги – алкаш є алкаш. А ось по формі сприйматимуть недобре. Люди виривалися у місто і напивалися – о-йо-йой! Незважаючи на те, що у формі.
Там поблизу, де проходжу службу, розташовується місто, а в місті – багато військових патрулів. П’яних солдатів я не бачив у місті вза-га-лі. Тобто, виходячи туди, людина тримає себе в руках, тож чогось все ж таки боїться.
- Зрозуміло, що колектив суворих чоловіків, який перебуває в екстремальних умовах, смачно зловживає матюками. Ви також?
- Мені доводилося свого часу бувати в спільнотах, де матюкалися й більше. Я взагалі-то з промислового міста – із Запоріжжя (Сміється). Як у кожній чоловічій спільноті – так, відповідна лексика присутня стабільно. Але сказати, що у нас геть матюкливо – та ні. В умовах максимальної моральної концентрації людина має собі у чомусь давати слабинку, правильно?
- Ворог не зважає на різноманітні мінські формати і продовжує обстрілювати наші позиції. Як на це реагуєте ви і ваші побратими? Які настрої у колективі?
- Якщо серйозно підходити до питання, то настрої у різних людей – різні. Навіть у тих, які проходять службу разом. Це залежить від сприйняття дійсності. Плюс – є люди, які не навчилися сприймати інформаційний простір і вірять всьому, про що говорить телевізор. Це аномалія, яка, при наявності величезної кількості альтернативних інформаційних технологій, схожа на якусь дитячу хворобу. Я телебачення не дивився взагалі (лише спортивні і футбольні трансляції + дитячі канали, бо двоє дітлахів іноді захоплювали пульт), а зараз переглянув купу новин на різних каналах. Зрозумів, що не зважаючи на наявність хороших журналістів, операторів – це такий калейдоскоп банальності, недолугості, чого завгодно. Навіть людина із мінімальним критичним мисленням повинна це розуміти.
Я не вважаю мінські домовленості ані добром, ані злом. Коли говорять, що хтось порушує домовленості, то потрібно усвідомлювати: на жодній війні немає такого, щоб хтось стріляв, а хтось – ні. Інакше фронт проривається, правильно? Тож якщо цього не відбувається, навіть людина, далека від армії, повинна зрозуміти: «Може, все не зовсім так?» До цинізму з одного боку – не звикати. Але ніхто не збирається грати у війну джентльменів і розбійників. Розбійники – є, але ніхто з ними по-джентльменськи не поводиться. Якщо б це робили, то вже би давно була «Новоросія». Причому, в тих максимальних планах - із вісьмома чи дев’ятьма областями.
Мені не все подобається з того, що відбувається нині. Але в цілому я сприймаю ситуацію в країні або нормально, або хоча б розумію, чому це так. Загальний вектор мені подобається.
- Чи втратили ви на цій війні когось із друзів або знайомих?
- Настільки близьких людей, як друзі, - ні. Людей, яких я знав, і з якими ми приятелювали, - так.
- Випадок, який найбільше зворушив?
- Разом зі мною служать кілька вчителів. Володимиру, одному із них, стільки листів надіслали! Це окрім того, що його завалили пакунками на Новий рік – не тільки рідні, а й зі школи, де він працює. Власне, зворушили саме дитячі листи – малюнки, побажання… Більше того, у школі навіть відеокліп зняли для нього і для нас усіх.
Ще був момент, коли ми виїжджали із Херсонщини. Вся наша частина тримала курс на залізницю, щоб повантажитися. Їхали величезною колоною пізнього вечора, було абсолютно темно. Але в селах, які розташовувалися обабіч траси, назустріч нам виходили люди, щоб дуже щиро провести у дорогу.
«Якщо ти до себе підпустиш Росію – все, тобі кирдик»
- У попередньому інтерв’ю ви безкомпромісно заявили, що Росія – наш ворог і жодних примирень із «совковим вурдалакою» не може бути. Усіх росіян стрижете під один гребінець, чи все ж відокремлюєте якихось адекватних людей?
- Я не вважаю, що в будь-якій країні усі – погані чи хороші. Просто говорю про загальну тенденцію саме Росії щодо України. Якщо подивитися не тільки зараз (хоча зараз – це найголовніше), а й більш ранні епохи, то бачу не просто негатив, а агресію, зневагу, все що завгодно.
Простий приклад: Україна ніколи не нападала на Росію. Це не розмова про те, що Україна – хороша, а Росія – погана. Є факт! Таке в України було і з іншими державами, але зараз ми говоримо про минуле і сьогодення. Ворог один - Росія. Щодо того, що в Росії можуть бути прекрасні геніальні люди – з цим ніхто не сперечається. Але на сьогодні мені Росія ні в якому вигляді не-пот-ріб-на. Історична тенденція, сьогодення – все підтверджує: якщо ти до себе підпустиш Росію – все, тобі кирдик.
Я наголошую саме на совковості, бо Росія – спадкоємець СРСР. Вони самі того захотіли. У нас совкової ментальності більш ніж достатньо, але хоча б вже є чимало людей не просто не совкових, а антисовкових. Є кроки, зроблені, щоб відірватися від того. Якщо б цього не було – не стався б ані перший, ані другий Майдан. Вже сформовані покоління, які нарешті, на щастя відірвалися від совкового мислення. Відірвалися від комунізму. Я людина не релігійна, у диявола, як і в Бога, не вірю, але те, що комунізм – це абсолютне зло – для мене один з головних постулатів життя.
- А яким є ваше ставлення до наших футболістів, що поїхали у чемпіонат Росії, коли тут повним ходом вже йшла війна?
- Як мінімум – скептичне. Не знаючи людей, не маючи поняття, чим вони керувалися, ухвалюючи це рішення, не буду думати про них погано. Але це показник того, що вони над деякими речами не замислюються. Їм це неважливо. Добре, їх вибір. Але так само кожен має право ставитися до цих футболістів (публічних осіб) не зовсім добре. Не через спортивні результати, звісно, а через те, що люди обрали місцем роботи країну-агресора. У них як мінімум дитяча свідомість. Напевно, якщо їх запитати: «Як так сталося, що ти поїхав туди?», відповідь буде приблизно такою: «А що? Я нічого…» Навіть діти бувають з більшим рівнем відповідальності і мислення.
- В Олега Лужного була пропозиція депортувати тих, хто поїхав грати в російські клуби…
- Щоб депортувати їх, потрібне відповідне законодавство. Його немає, тож я не бачу можливості. Нікого не потрібно депортовувати. Ставлення – цілком достатньо. Ці футболісти вчинили дуже сумнівно. Можливо, хоча б інші тепер замислюватимуться перед тим, як обирати Росію продовженням своєї кар’єри. Людей не можна змусити бути більш свідомими. Але можна до них відповідно ставитися. Особисто я вже ніколи не вважатиму їх повноцінними громадянами України.
- ФІФА активно очищується від корупційних елементів, а Росія економічно підупадає. Чи дає це підстави припускати, що ЧС-2018 там може не відбутися?
- Коли розпочиналися ці всі розбірки, я вважав, що крайній термін, коли можна відібрати чемпіонат світу – це за три роки до його початку. Тому що величезну комерційну подію навіть економічно розвиненим країнам не так і просто підхопити. Передові країни, на відміну від країн авторитарних (або таких, як Україна, яка взяла чемпіонат Європи, не думаючи про наслідки, і серйозно на цьому програла в грошах), завжди думають про гроші – щоб їх заробити, а не втратити.
Але процеси зараз пішли дуже активно. Ті ж санкції – це не просто так. За динамікою подій, які відбуваються скрізь, я б сказав, що вже майже не вірю у проведення чемпіонату світу в Росії. Хтось вважатиме, що це позиція антиросійська, але тут якраз мій погляд базується на речах, які відбуваються де завгодно – від ООН до ринку нафти. Ми зараз бачимо речі, які неможливі без домовленості між величезною кількістю світових економічних гравців.
«Снилося, що коментував якийсь матч у Бразилії»
- Як у вас виглядає дозвілля, коли ви не в наряді?
- Дозвілля солдата – це, в основному, телефон. Переглянути інформацію, прочитати статті. З друкованою продукцією в армії не зовсім зручно, хоча все ж примудрився прочитати кілька книжок не в електронному, а класичному вигляді: «Самотність у мережі» Вишневського, «Солодку Дарусю» Матіос, а також історичну книгу іспанською мовою.
- Як часто вдається переглянути футбольну трансляцію, перебуваючи у війську?
- Час не завжди дозволяє. Можу іноді чемпіонат України побачити і наші команди в єврокубках. Люди у нас самі проявили ініціативу робити ставки під ці матчі. Суми невеликі, але це заводить. Часто перемагають ті, хто абсолютно далекий від футболу. Фартові (Сміється). Саме футбольних вболівальників я зустрічав мало. Це, до речі, відображення суспільства. Бо що б там не говорили, у нас не настільки популярний футбол. Він спорт №1, бо суттєво переважає всі інші види, а не тому, що ним дуже-дуже захоплюються.
- Всі вже знають, що ви – коментатор?
- Так. Коли стикаються із таким незнайомим екзотичним прізвищем, як у мене, то одразу запитання: «Хто це? Де це?». Доводиться розповідати.
- Влітку – дембель. Що в планах? Повернетеся на ТК «Футбол»?
- Так, робоче місце зберігається згідно законодавства. Час від часу спілкуюся з колегами із телеканалу. Коли буде дембель – можу тільки припускати. Липень – це орієнтовно, а там можна і переслужити. Таке трапляється. Демобілізація – це наказ президента, і якщо недобрали певної кількості новобранців, то люди утримуються довше. Якихось великих планів не будую. Є сьогодення – його треба сприймати в першу чергу.
- Коментаторський пульт вже сниться?
- Ти знаєш, ні (Сміється). Зате снився сам процес коментування – це був якийсь абстрактний матч у Бразилії.
- Кузьма армійські спогади виклав у всім відомій книзі. Можливо, відчуваєте, що у вас вже достатньо матеріалу для власних мемуарів?
- Не знаю, чи достатньо буде спогадів для повноцінної книжки військових мемуарів, але певні враження і спостереження є. Конкретних планів нема, але все може бути.
- За вашими відчуттями скільки ще часу до нашої повної і безапеляційної перемоги?
- У мене тоді зустрічне запитання: а як визначити повну безапеляційну перемогу?
- Принаймні, поверненням всіх анексованих територій.
- Дуже і дуже нескоро. Це питання на довгі роки. Сьогодні просто взяти і забрати їх фізично… Ніхто не готовий до таких втрат людей і техніки. Людей – у першу чергу, звичайно. Плюс – не готові до такої акумуляції війни. До того ж, мало повернути собі контроль, потрібно ще й відновлювати там усе, розміновувати.
У 2005-му я був у Сараєво. З часів війни тоді минуло вже достатньо, але люди казали: «В нас є все для розвитку гірськолижного курорту, та все заміновано». Щоб розмінувати потрібні величезні кошти. Повірте, на Донбасі заміновано значно більше, до того ж військові технології мін пішли набагато далі, ніж у 90-х. Але це лише частинка усіх проблем, які отримаємо, повернувши свої території.
Зараз це непомірна ноша для України – держави, яка лише стає на ноги. Від здобуття Незалежності і до подій зими 2013-14 років – це був період мікроскопічного, мінімального розвитку. Становлення ж України відбувається на наших очах.
Олег Бабій, Футбол 24
Читайте також:
Роберто Моралес: Сьогодні прийняв присягу на вірність народові України