Інтерв'ю "Футбол 24" з колишньою учасницею Олімпійських ігор Юлією Кревсун, а також її сином Данилом – хавбеком юнацької команди Борусії Дортмунд.
Сімнадцятирічний українець Данило Кревсун підписав контракт із дортмундською Борусією. Данило гратиме за одного з лідерів юнацької Бундесліги. Упродовж 10 місяців юний українець зміг показати свій талант у Німеччині.
Мама Данила – Юлія Кревсун – відома спортсменка. Вона учасниця двох Олімпіад – у Пекіні та Лондоні. Учасниця чемпіонатів світу та Європи. Спеціалізується у бігу на 800 метрів. Після завершення кар’єри працювала тренером із фізичної підготовки у Геліосі та Шахтарі. Батько – також професіональний спортсмен – займався боксом.
"Жінка в українському футболі – це щось із фантастичного фільму"
– Юліє, ви народилися у спортивній сім'ї. Ви з чоловіком – теж професіональні спортсмени. Чи був у Данила вибір, чим займатися у житті?
– Моє ставлення таке, що будь-яка дитина має займатися спортом до певного часу, а вже потім визначатися: піде вона у професіональний спорт чи на навчання. Спочатку для загального розвитку Данило займався гімнастикою. Але йому це не сподобалося. З шести років був у футболі.
Коли я ще була професіональною спортсменкою, він полюбляв зі мною тренуватися. Коло пробіжить, а наступне коло відпочине. Потім його перевели в основну групу академії Шахтаря, він проникся цим і все пішло.
– Дуже відомим є фото, як мама Блохіна, Катерина Захарівна, тренує свого сина. Ви робили так само?
– Ніколи не змушувала його нічого робити. Коли був маленький, то перебував час від часу зі мною на зборах. Приходив на тренування. Коли ми жили в Харкові, я працювала тренером у біговому клубі. Він ходив зі мною на тренування у неділю та бігав кроси. У нього навіть є рекорд – у 13 років пробіг 20 кілометрів за 1 годину та 46 хвилин. Десятикілометрову дистанцію за 46 хвилин. Зараз він каже, що це йому не подобалося.
Коли запровадили карантин, пов'язаний із ковідом, ми з ним ходили робити фізичні навантаження. Але спеціально цим ніколи не займалися.
– Швидкісні якості з'являються від народження, чи їх можна набути завдяки тренуванням?
– Швидкість – це від народження. Можна її розвивати завдяки силі, тренуванням. У футболі швидкість ніколи не була головною. Тут потрібна швидкісна реакція. За долю секунди можеш виграти ситуацію, якщо зреагуєш. Забіг на 30 метрів буває кілька разів за гру.
– Ви маєте величезний досвід. Щось підказуєте сину?
– Я завжди підтримую. Він для мене завжди найкращий. Перед іграми знаходжу мотиваційні слова, щоб його заспокоїти. Я його вчу професійно ставитися до спорту. Професіональний спорт – це не тільки тренування по кілька годин на день. Це режим, дисципліна. Ти повинен себе підготувати до тренування, маєш відновитися, щоб на наступний день міг працювати ще більше.
– Ви працювали тренером із фізпідготовки у футбольних Геліосі і Шахтарі. Маєте неоціненний досвід у легкій атлетиці. У чому різниця між цими видами спорту?
– У кожному виді спорту є індивідуальний підхід: розвивати якості від їхньої проблеми та слабких сторін спортсмена. У Геліосі та Шахтарі ми мали працювати індивідуально із групою гравців. У когось була проблема із витривалістю, потрібно розвивати серцевий м'яз. У когось не вистачало сили. Для мене кожен атлет – це індивідуальність. У футболі кінцевий результат не стільки від тебе залежить. У цьому головна відмінність із легкою атлетикою.
– Як ви почали працювати тренером з фізичної підготовки у футболі?
– У Геліосі – це збіг обставин. Тоді команду очолював мій друг, хрещений батько Данила – Сергій Сизихін. Ми разом навчалися в училищі. Він очолив Геліос, як виконувач обов'язків. Йому тоді було 33 роки, без досвіду. Сергій Валерійович дзвонив, запитував поради щодо фізичного плану побудови тренувань. Ми спілкувалися. Команда з 12 місця піднялася на сьоме. Сергія затвердили на посаді, після чого він запропонував мені попрацювати з командою на зборах.
Жінка в українському футболі – це щось із фантастичного фільму. Ми тоді жили у Вінниці. Як мене сприймуть хлопці? Наскільки я зможу працювати на такому рівні? Приїхала у Харків на збір. Провели два тижні і вирішили, що я залишуся у команді.
– Важко працювати жінці у чоловічому колективі?
– Спочатку це було тяжко психологічно. Особливо на зборах. Коли тільки прийшла, то відпрацювала 3-4 години і можу приділяти час родині. Але коли майже місяць на зборах у Туреччині постійно з командою. До цього потрібно звикнути.
Все минає, коли ти бачиш результат. Хлопці дуже добре мене прийняли. Я їм допомагала стати сильнішими і кращими. Серед них були футболісти з УПЛ. Усі з повагою до мене ставилися. До сьогодні спілкуємося, вітають зі святами.
– У Шахтарі ви працювали з дітьми. Є різниця?
– Звісно. З дітьми працювати – чистий кайф. У них немає жодних проблем окрім того, що вони можуть не потрапити до заявки на гру. На тренуваннях постійно веселі, мають позитивні емоції. Вони грають в одній із найкращих академій країни. А дорослий футбол – це вже гроші. У людей є сім'ї. Футболісти не заробили преміальних – і вже тиждень немає гарного настрою. Натомість у дітей все забувається швидко. Програли у неділю, а в понеділок прийшли з новими емоціями.
– Ваша співпраця із Шахтарем завершена?
– Так. Я звільнилася у серпні. Перебуваю із сином у Німеччині. Я йому зараз потрібна. А далі буде видно.
– У майбутньому бачите себе тренером із фізичної підготовки?
– Так. Я тут почала працювати у клубі, який включає багато видів спорту – легка атлетика, баскетбол, спортивні танці, футбол тощо. Працюю помічником тренера з легкої атлетики і маю дві групи футболістів – 13 та 14-річних. У них тренер українець, він у 5 років переїхав до Німеччини. Допомагає мені проводити тренування. Отримую від цього задоволення. Ставлюся до кожного заняття дуже ретельно. Це віддушина для мене зараз.
"Неможливо уявити, щоб хтось у тапках зайшов до їдальні чи з чипсами"
– Розкажіть про становлення Данила у футболі.
– Я сама із Вінниці. Вийшла заміж у Донецьку. Там народився Данило. Відвели його у філіал академії Шахтаря в 6 років. Була центральна академія та ще шість по місту і області. У центральну потрапити відразу було неможливо. Проводилися спаринги, на основі яких могли забрати у центральну. За 5-6 місяців Данила відібрали і він потрапив у команду U-8.
Потім почалася війна, ми змушені були виїхати. Опинилися у Вінниці, де жила бабуся та сестра. Ми там пробули рік, він тренувався з командою Прем'єр-Нива. Тренер сказав, що для розвитку варто їхати в кращий клуб. Це також стало додатковим фактором переїзду до Харкова, де я отримала роботу у Геліосі, а син – можливості у футболі.
Спочатку він пішов до академії Металіста, де пробув рік. Усіх, хто навчався у Металісті, довелося переводити у спецклас. Ми цього не хотіли, бо він ще був зовсім маленьким. У шостому класі діти ще мають навчатися, бути з сім'єю. Перейшли в Арсенал, потім в Арену. У цій команді почав грати серед ДЮФЛ. Він був капітаном команди.
Я опинилася у Шахтарі. Данило переїхав до разом зі мною до Щасливого. Він ходив на перегляди, але його не брали, адже пізнього розвитку – був маленьким та худеньким. Ми пішли тренуватися КДЮШ Щасливе. Рік там грав, а на черговому перегляді пройшов у Шахтар U-16.
– Хто був його тренером?
– У Шахтарі змінювалися тренери. У U-16 – Самборський та Овчинніков. У U-17 – Ситніков та Доценко. Кожного року були нові наставники, щоб не звикли. А в Данила так склалася кар'єра на дитячому рівні, коли щороку в нього були нові тренери через переїзди. Тому він вже звик до цього. Кожен наставник бачить футболіста по-своєму, щось додає. Ми вдячні кожному тренеру, який працював із нашим сином.
– Академію Шахтаря очолював Хорхе Раффо. Як вам працювалося з аргентинцем?
– Він прихильник дисципліни. Приходив о сьомій ранку, йшов о сьомій вечора. Неможливо уявити, щоб хтось у тапках зайшов до їдальні чи з чипсами. Контролював тренувальний процес. При відборі він був прихильником фізики та антропометрії. Тридцять хвилин фізпідготовка до тренувань, та тридцять – після тренувань. У дитячому спорті завдяки цим якостям можна здобувати перемоги.
– За які команди ваш син вболівав, хто з футболістів йому подобався?
– Я не бачила, щоб від когось фанатів чи дивився одну команду. Не було постерів у кімнаті.
"До Дортмунда добиралися 52 години"
– Як ви зустріли 24 лютого та як опинилися в Німеччині?
– 24 лютого Данило був в академії Шахтаря. Ми винаймали квартиру в Щасливому. Це 600 метрів один від одного. Він подзвонив о 6-ій годині ранку та кричав, що почалася війна. О 10-ій годині ранку було зібрання в академії. Усі були наляканими. Прийняли рішення, щоб усіх дітей забирали. Ті, кого не могли забрати, залишалися. В академії було приміщення оупенспейс у напівпідвалі. Діти перебували там, поки батьки їх забрали.
Мій чоловік працює на правому березі за містом. Ми поїхали до нього та тиждень провели разом. Коли почалися бої в Київській області, вирішили їхати у Вінницю до моєї родини.
Ще з 24 числа мені почала писати моя суперниця по змаганнях – німкеня Яна Хартман. Вона цікавилася, чи не хочу виїхати, адже її родина готова нас прийняти. І ми 4 березня виїхали. До Дортмунда добиралися 52 години. На 10 годин зробили перепочинок у Варшаві, бо перші 32 години проминули без сну.
З 6 березня живемо в Німеччині. Яна тут відома спортсменка. У неї зв'язки. Вона домовилася, щоб Данило тренувався із Борусією Дортмунд. Спочатку тиждень, потім сказали, що може працювати далі. Займався до червня. Тренери наголошували, що потрібно мати ігрову практику, багато часу минуло без ігор. Виник варіант із клубом Мюнстер.
– Цей клуб – із системи Борусії?
– Ні, це окрема команда. Місто розташоване на відстані 80 кілометрів від Дортмунда. Нам пропонували команду Хомбург. Там виступає ще один українець Іван Матвійчук, який теж був у системі Шахтаря. Але ми відмовилися. Данило хотів грати на рівні юнацької Бундесліги.
– Як вам у Німеччині? Адаптувалися?
– Я дуже сумую. Вже хочу додому – працювати. Це все важко, коли ти в Україні був особистістю, професіоналом, а тут просто мама. Данилу легше. Він ходить в інтеграційний клас. Тут є хлопці із Шахтаря – Антон Русо, Ваня Матвійчук. У нього є спілкування. Команда, де він отримує емоції.
– Ваш чоловік залишився в Україні?
– Так. Він у Києві. Ми жодного разу не бачилися. Кожен день по відеозв'язку говоримо.
– Син щодня їздив у Мюнстер?
– Так, потягом. Є прямі рейси, є з пересадками. На це йшло дві години. Тренування починалися о сьомій вечора. Додому він повертався о 23:00.
– Як Данило навчається?
– У них інтеграційний клуб. Одні українці навчаються. П'ять предметів – математика, гігієна, англійська, німецька та інтеграція у німецьке життя. Йому подобається ходити до школи. Оцінок у них немає.
– Яке у Німеччині ставлення до біженців з України?
– Коли ми приїхали у березні, всі несли подарунки, якісь смаколики. Усі дуже ввічливі, допомагали. Зараз цього менше. Немає такого ажіотажу навколо українців. Офіційно у Дортмунді живуть 6 тисяч наших співгромадян.
– Чи буваєте на матчах сина та іграх Бундесліги?
– Їздила на кожну синову гру – і в Україні, і тут, у Німеччині. Ходили на матч Борусії. Дуже гаряча підтримка фанатів! Яна допомогла з квитками. Люди збираються за дві години до матчу. Сидять з їжею, напоями. Дві години їдять, п'ють, спілкуються. Після гри все так само. Такого в Україні я не бачила. На поєдинку була 81 тисяча глядачів.
– Як Данило пішов із Шахтаря?
– Клуб не бачив його в U-19. Запропонував приєднатися у кінці серпня, але у сина вже була команда тут. Він вже займався. Тому – відмовився.
– Хто у Шахтарі був серед конкурентів?
– Там багато гравців 2003 року – Хромей, Лосенко, Сігеєв. У них добрий склад. Данило – 2005 року народження. Не факт, що він мав би практику.
– Академія Шахтаря базувалася у Спліті. Вам не пропонували приєднатися?
– Пропонували. Я повинна була їхати однією з перших. Але на той час ми вже були в Німеччині. Данило перебував у Борусії. Я прийняла рішення залишитися з дитиною.
– Данило так і не отримав виклик до збірної України 2005 року народження. Чекаєте цього?
– Данило дуже б хотів, але поки запрошення не надійшло. Збірну 2005 року формували після турніру Гаваші в Ужгороді влітку 2021 року. Шахтар переміг у фіналі Динамо – 2:1. Данила визнали найкращим півзахисником турніру. Але запрошення так і не було. Потрібно ще більше працювати, щоб отримати виклик. Сподіваюся, перехід у Борусію стане вагомими чинником для запрошення до збірної.
"Ніколи не зміню свою Батьківщину"
До розмови приєднується Данило.
– Данило, на якій позиції граєш?
– У середині поля. Восьмий номер.
– Хто на цій позиції грає у першій команді?
– Джуд Беллінгем.
– Тобі зручніше з якою моделлю гри?
– Перевернутий трикутник з двома півзахисниками, які грають ближче до атаки.
– Чим відрізняється футбол в Україні та Німеччині?
– Футбол тут швидший та більш силовий, багато єдиноборств. Не так, як в Україні, – дві команди. Тільки один матч Динамо проти Шахтаря. А тут кожна гра – особлива, кожна може бути вирішальною.
– Хто із сучасних гравців подобається найбільше?
– Кевін де Брюйне.
– Ти був у Мюнстері, тепер у Борусії. Один маленький клуб, інший – великий. У чому між ними різниця?
– У Мюнстері ми більше грали через довгі передачі. Били на нападника, я забігав за спини. Тут же граємо через пас, награємо комбінації. Борусія бореться за чемпіонство, а Мюнстер бореться за виживання. Психологія інша.
– Як ти сприйняв перехід до Борусії?
– Як визнання моєї роботи над собою в матчах та тренуваннях. На шанс у такій команді потрібно заслужити.
– У Мюнстері грає інший українець – Данило Гетьман. Було простіше з ним?
– Так. Ми могли багато спілкуватися. Зараз також підтримуємо контакт.
– Ще маєш якісь контакти у Німеччині з українськими футболістами?
– Кривцов, Мартюк, Русо, Матвійчук. Був Кулінич, але він зараз поїхав в Україну на канікули. Не знаю, чи повернеться.
– Бував на матчах першої команди Борусії?
– Так, двічі. Коли тренувався із Борусією весною. А от у Мюнстері не було часу.
– Юнацьку команду очолює данський наставник Майк Тулберг. Розкажеш про нього?
– Це молодий тренер, колишній футболіст. Грав на батьківщині, в Італії, Шотландії. Завершив у Німеччині і тут залишився. Я розумію його систему, його вимоги. Мені дуже подобається працювати з ним.
– Як у плані мови?
– Намагаюся спілкуватись німецькою, але вільно можу говорити англійською. Якщо тренер хоче пояснити особисто, то робить це англійською мовою. Під час тренування домінує німецька. Я все розумію, але ще не завжди можу розмовляти.
– Багато іноземців?
– Шестеро.
– Бачиш перспективи у Дортмунді?
– Так. Мені тут усе подобається. Сподіваюся на власний прогрес і що зможу допомогти колективу. У майбутньому прагну досягти першої команди.
– Капітан збірної України Андрій Ярмоленко виступав у Борусії. Чи пам’ятають про нього?
– У Борусії про Ярмоленка не згадували. Німці, в яких ми жили, казали, що був у команді українець.
– Збірна України. Хочеш отримати виклик?
– Завжди мріяв грати за збірну.
– Якщо покличе Німеччина?
– Я ніколи не зміню свою Батьківщину.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24