Футбол 24 розповідає про легендарну школу тренерів.
Італійські тренери готуються відсвяткувати перемогу у трьох з п’яти топ-чемпіонатів Європи. Антоніо Конте веде Челсі до перемоги у Прем’єр-лізі, Ювентус Массімо Аллегрі не має конкурентів у Серії А, а Карло Анчелотті уже оформив титул з мюнхенською Баварією у Бундеслізі. Лише рік минув з того часу, як Клаудіо Раньєрі сенсаційно здобув перше в історії чемпіонство Лестера.
І список на цих славних іменах не завершується. Ренцо Улів’єрі не може втриматися, щоб не доповнити: "А ще колишній асистент Конте Массімо Каррера щойно виграв чемпіонат Росії зі Спартаком. Взагалі, наших багато по світу. І ми найкращі всюди".
На момент написання матеріалу у топових чемпіонатах Європи працює 19 італійських фахівців. Для порівняння: 15 іспанців, 11 німців і лише семеро англійців.
Ренцо Улів’єрі має повне право пишатися колегами-співвітчизниками. Він очолює Асоціацію тренерів більше десяти років, а з 2010-го його призначили на ще впливовішу позицію – директора Scuola Allenatori, Школи тренерів, у Технічному центрі Федерації футболу Італії у Коверчано.
Ренцо Улів'єрі
Кожен тренер Італії проходить цю школу. Це єдина інституція в країні, у якій можна отримати ліцензію UEFA категорії A – обов’язкову для усіх, хто планує працювати у професійному футболі, а також ліцензію UEFA категорії Pro – обов’язкову для усіх, хто працює у двох вищих дивізіонах чемпіонату.
Школа тренерів, проте, існує значно довше, ніж обидві вказані категорії. Фахівці кальчо вчилися там своєму ремеслу більше, ніж півстоліття. Коверчано – це місце, яке об’єднує усіх італійських тренерів: і тих, які зараз тріумфально крокують Європою, і тих, які були до них. Конте, Аллегрі, Каррера, Раньєрі, Анчелотті навчалися тут так само, як Арріго Саккі чи Джованні Трапаттоні.
Отже, чи, справді, навчання у Scuola Allenatori стало визначальним у їх успішній кар’єрі? І, якщо так, що у італійській моделі може бути корисним для інших? Або, коротше кажучи, у чому полягає великий секрет Італії?
* * *
Будівля Технічного центру Коверчано, яка розташована на зеленій галявині між пагорбами на схід від Флоренції, нагадує вілли часів Медічі, що домінують над місцевістю з їх блідо-жовтими стінами та червоними дахами. Вони скоріше елегантні, ніж екстравагантні – і вражаюче красиві.
Тут знаходиться не тільки Школа тренерів, а також безліч відкритих і закритих тренувальних полів та Музей футболу Італії. Тут проводять тренувальні збори національні команди усіх вікових категорій, а також базуються органи, що представляють тренерів і арбітрів.
Своєму існуванню Центр найбільше завдячує одній людині, а саме Луїджі Рідольфі, який не тільки придумав, як тут усе має бути, але й доклав зусиль, щоб проект був реалізований відповідно до його бачення.
Народившись у одній з найстаріших і найбагатших родин Флоренції, Рідольфі успадкував титул маркіза. На щастя, він був не з тих, хто обирає найлегше життя насолоди здобутками предків. Він воював на фронтах Першої світової війни, за що отримав дві медалі за хоробрість, а після повернення додому активно взявся за розвиток спортивної і музикальної культури свого регіону – Тоскани.
У 1926 році Луїджі Рідольфі заснував футбольний клуб Фіорентина, який, переживши кризу і поневіряння, знову змагається за найвищі місця у еліті кальчо. Того ж року він став президентом Федерації легкої атлетики Італії більше, ніж на десятиріччя, після чого короткий період виконував обов’язки президента Федерації футболу. У середині 1950-х його знову запросили працювати одночасно у обох федераціях: президентом у легкій атлетиці і віце-президентом у футболі.
Луїджі Рідольфі та Джузеппе Меацца
Широта досвіду Рідольфі зіграла важливу роль у усвідомленні того, що футбол може вчитися у інших видів спорту. Куратор Музею футболу Фіно Фіні підкреслює: "У ті часи футбол був найбіднішим видом спорту. І найменш розвиненим культурно. Атлетикою чи баскетболом займалися учні середніх шкіл (у той час обов’язкова освіта в Італії тривала до 14 років) і навіть університетів, а футболом – ні".
Щоб подолати цей розрив, Рідольфі задумав створити національну тренувальну базу для футболістів і тренерів, коли нічого подібного у світі ще не було. Також він хотів, щоб там могли зустрічатися атлети з різних видів. І розумів, що для цього Центр має бути привабливим не тільки для футболістів.
Невипадково, однією з перших великих будівель, які кидаються в око, коли заходиш за ворота Коверчано, є басейн. Зразу за нею розташовані тенісні корти. Повернувши наліво, нарешті, можна добратися до найближчого футбольного поля, але навіть його оточує 400-метрова бігова доріжка.
Немає жодних сумнівів щодо намірів Рідольфі. Коверчано мав стати центром розвитку футболу, а не клубом бігунів чи ватерполістів. Але, як пояснює Фіні, "він хотів, щоб спортсмени інших видів також відвідували Центр, щоб футболісти мали можливість спілкуватися під час тренувань, у ресторані чи у коридорах з людьми вищого культурного рівня. Таким чином, світ футболу знайомився з різними аспектами інших видів спорту, а культурний рівень футболістів підвищувався".
Фіно Фіні
Мало хто міг би краще розповісти про успішність такого підходу, ніж Фіні. Він розпочав працювати лікарем національної молодіжної команди у 1958-ому, тобто у рік відкриття Центру Коверчано, а з 1962-го продовжив роботу з дорослими командами, що тривала двадцять років. Пізніше він виконував обов’язки директора Технічного центру, перш ніж перейти на таку ж посаду у Музеї футболу.
Фіні стверджує, що присутність спортсменів різних видів зіграло ключову роль у розумінні футбольними тренерами, що організм їх підопічних здатен робити, а що – ні. У кінці 1960-х професор Нікола Комуччі почав читати курс про фізичну підготовку гравців до виступів на найвищому рівні.
"Коли нас відвідував, скажемо, легкоатлет, Комуччі вивчав, як він рухається, яка у нього хода, як він біжить, – розповідає Фіні. – Він записував, яке положення займає тіло бігуна у просторі, як він високо тримає голову і дивиться вперед. Тіло футболіста може мати нахил вправо чи вліво. І його потрібно вирівняти, можливо, використовуючи спеціально виготовлене взуття. А з інших видів спорту можна навчитися правильно падати, щоб менше травмуватися. Після зіткнення можна відразу перевернутися або можна вдаритися об землю і продовжити перевертатися. Іноді падіння не уникнути, але можна уникнути травми".
Ці концепції цілком зрозумілі сьогодні, але були відкриттям у 1950-60-х, що дало змогу Scuola Allenatori перебувати у авангарді.
Отже, відкритість до нових ідей була закладена засновником Коверчано Рідольфі з самого початку. І цей принцип функціонування Центру залишається важливим до сьогодення. Чи не йому зобов’язані своїм успіхом покоління студентів Школи тренерів?
* * *
У Ренцо Улів’єрі є проста стратегія, щоб запобігти копіюванню студентами Scuola Allenatori чужих ідей. Перш за усе, не потрібно давати їм праці інших тренерів як орієнтир.
"Студенти, які приїжджають до нас на курси, не отримують жодних посібників, – пояснює він з посмішкою на вустах і пустотливим вогником в очах. – Який у цьому сенс? Якби я мав написати для них книгу, для цього мені знадобилося б два роки. Отже, до того часу, коли я зміг би показати її вам, вона б уже на два роки застаріла. Її термін давності був би вичерпаний".
В Улів’єрі немає нічого застарілого. Незважаючи на те, що у лютому 2017-го йому виповнилося 76 років, цей чоловік, котрий тренував більш, ніж 15 клубів, вражає свою енергійністю та ентузіазмом. Варто лише заговорити з ним про тренерський фах, як він забуває про усе навколо і ділиться своїм досвідом про те, як стати успішним.
"Коли люди вперше потрапляють у школу, два-три тижні вони перебувають у стані розгубленості. Так відбувається тому, що я так хочу. Потрібно зуміти переглянути базові принципи футболу, які є дуже старими і незмінними. Потрібно почати з нуля, тому що, якби я вчив футболу, якому мене навчили мої тренери, то він би був на 50 років застарілим. А я маю навчити цих хлопців такому футболу, яким він буде через 10 років. Я маю передбачити майбутнє".
Улів’єрі прагне співпрацювати зі своїми студентами, тобто усі вони мають працювати разом. Заняття, які відбуваються або у сучасному лекційному залі Коверчано з інтерактивним дисплеєм, або на навколишніх полях, є розмовами, у яких беруть участь і вчителі, і учні.
"Я постійно вчуся у своїх студентів, – каже Улів’єрі. – Коли я проводжу лекцію, це не відбувається так, що я увесь час говорю, а потім мені задають питання. Ні – мої студенти теж говорять".
А також студенти пишуть. Однією з останніх перепон, яку студенти мають подолати, щоб отримати ліцензію UEFA Pro, – це подання письмової роботи на обрану ними тему. Така вимога є тільки в Італії. У будь-якій іншій країні Європи можна отримати вказану кваліфікацію без подання дисертації.
І це не якась жорстока вигадка Улів’єрі, щоб помучити студентів, а скоріше давня традиція, яка виникла значно раніше, ніж кваліфікаційні рівні УЄФА. Аж до 1998 року ліцензуванням тренерів займалися місцеві футбольні федерації. До того, протягом більш, ніж 20 років, усі, хто прагнув працювати на найвищому рівні в Італії, були змушені пройти дуже складну навчальну програму, яка відома під назвою Supercorso, Суперкурс.
Студенти повинні були відвідати 900 годин лекцій і семінарів – що майже у чотири рази більше, ніж потрібно для того, щоб отримати кваліфікацію UEFA Pro. Було так складно логістично втиснути цю програму у 12 місяців, що, в решті решт, прийняли рішення проводити Суперкурс протягом двох років.
А вимога про написання повноцінної дисертації була введена не відразу, а поступово – ця правда відкривається лише під час відвідування невеликої бібліотеки Коверчано. Там, між полицями з книгами, які Улів’єрі ніколи б не дозволив своїм учням прочитати, можна знайти копії робіт, поданих усіма тренерами перед отриманням кваліфікації.
І, як ми можемо побачити, дисертація Клаудіо Раньєрі від 1990 року, насправді, не є повноцінною науковою роботою, а скоріше нагадує детальний щоденник, у якому описані усі вправи, котрі він виконував з футболістами Кальярі під час передсезонної підготовки. Для порівняння, 16 років потому, Антоніо Конте підготував цілий трактат на 38 сторінок під заголовком: "Роздуми про схему 4-3-1-2 та використання відео з дидактичною метою".
Дисертації Антоніо Конте та Клаудіо Раньєрі
Листаючи вищезгадану роботу, легко зрозуміти, чому вимога про написання дисертації може бути корисною для молодого спеціаліста. Конте розглядає переваги і недоліки схеми 4-3-1-2 до найменших деталей, демонструючи як вона працює при володінні та при втраті м’яча, а також у безлічі різних ігрових ситуацій.
На одній з сторінок він розмірковує про три різних стилі пресингу, які можуть бути використані у різних ситуаціях матчу, а також подає п’ять міркувань, які допоможуть вибрати відповідний стиль – включаючи турнірне положення, стан поля та психо-фізичні кондиції команди. І, як і більшість думок, виражених автором, його слова всюди супроводжуються схематичними малюнками.
Улів’єрі вважає, що цінність дисертації полягає у тому, що вона допомагає потенційному тренеру розвинути власні думки у процесі написання. Але футбол – це гра, яка постійно розвивається, тому він також радить своїм студентам якомога частіше дивитися матчі різних команд на стадіоні і не обмежуватися чемпіонатом своєї країни.
* * *
Футбольні тренери, як і кожен з нас, можуть бути засліплені яскравою особистістю. Нещодавні випускники Коверчано впевнено розповідають про те, чому їх навчання було успішним.
"Улів’єрі добре робить свою роботу, – ділиться Філіппо Індзагі, який нещодавно виграв Кубок Італії Ліги Про з Венецією. – Його курс дуже допоміг мені довести до ладу мої ідеї".
Заслуги Улів’єрі очевидні, однак, зрозуміло, що усе набагато глибше. Він працює у Scuola Allenatori лише шість з половиною років, тому, навряд чи, варто говорити про його особистий вклад у успіх Анчелотті чи навіть Конте.
Потрібно копнути ще трохи глибше, щоб зрозуміти, що Улів’єрі та усі, хто викладає разом з ним, просто продовжують традиції, які існували до них. Традиції, яка сприяють співробітництву, відкритості та нестримному бажанню розвиватися, а також відсутності страху застрягти у вивченні найменших дрібниць щодо того, як функціонує футбольний матч.
Цей дух прекрасно уособлює Елізабет Спіна. Вона стала першою жінкою-тренером в Італії, яка набрала максимальну кількість балів (110) на екзамені на отримання ліцензії UEFA категорії A.
Елізабет Спіна
"Про Коверчано можу сказати, що там важко знайти людину, яка не вписується у середовище, – каже Спіна. – У всіх викладачів однакове прагнення, що не завжди трапляється у футболі: ретельно розглянути кожен аспект і переконатися, що вони йдуть до правильної мети".
"Іноді, коли доводиться працювати з великою кількість людей, доводиться мати справу з розбіжностями у думках. З поглядами, що не відповідають вашим. І саме через такі моменти групі не завжди вдається досягти найкращого результату. Але у нас на курсі було не так. Кожен був готовий кидати виклик самому собі, планувати набагато вперед і вивчати найменші деталі".
Її остання репліка, насправді, дуже важлива. Як би ми не любили романтизувати тренерську професію, її великі дуелі з емоційною риторикою і тактичною майстерністю, реальність така, що успіх від провалу у елітному спорті сучасності відділяє дуже тонка грань – здатність зреагувати на долю секунди швидше чи обрати один-єдиний правильний пас у ключовий момент.
Говорячи про практичну частини курсу, Спіна згадує про базові принципи футболу, які, за словами Улів’єрі, завжди є незмінними. Наївно можна подумати, що мова йде про певні цінності, які можна написати на плакаті, а потім прикріпити на стіні роздягальні. Але, якщо запитати про них у самого Улів’єрі, то він не візьметься перерахувати усі, оскільки їх багато і вони надто очевидні. Наприклад, у ситуації, коли гравець з м’ячем зустрічає опонента, принципи футболу дуже прості: або він пробує обійти його за допомогою дриблінгу, або віддає передачу. Тобто мова не про принципи як цінності, а про принципи функціонування футболу.
Найскладнішим у роботі тренера, на думку Улів’єрі, є допомогти гравцям приймати правильні рішення частіше, ніж неправильні.
"У матчі гравці постійно мають справу з розумовими викликами. Тому, крім тренування тіла, потрібно тренувати мозок".
Як цього досягти – ось у чому питання. Але відомо з чого починати – з готовності постійно кидати виклик самому собі. Спіна додає: Під час курсу Улів’єрі завжди казав, що продовжувати розвивати закінчену думку дуже виснажливо, але тільки так можна досягти успіху. Неможна зупинятися тільки на тому, що видно з першого погляду.
Цю концепцію потрібно мати на увазі при вивченні Коверчано. З першого погляду, наприклад, не видно, що шибки у тренувальному залі виготовлені зі спеціального кристалу, який витримує удари м’ячем. Чи що підлога у тій же будівлі містить залізні стрижні, які надають їй еластичності як на футбольному полі з природним газоном.
Обидві технології були встановлені ще за наказом Луїджі Рідольфі, який до початку будівництва Технічного центру у Коверчано об’їздив усю Європу, щоб ознайомитися з найсучаснішими науковими розробками. Тому, якщо виникає відчуття, ніби прагнення до досконалості вплетено у тканину цього місця, то так воно і є насправді.
* * *
У Музеї футболу є стіна, присвячена перемозі Скуадри Адзурри на чемпіонату світу 1982 року. Там можна помилуватися синіми футболками, у яких виступали такі чемпіони, як Марко Тарделлі чи Бруно Конті. Проте поряд з ними, однак, є не менш цікавий експонат: піджак у сіро-білу смужку з краваткою темного кольору посередині. Нижче є пара чорних штанів.
Цей костюм носив тогочасний тренер збірної Італії Енцо Беарзот. Мабуть, у цьому музейному куточку також можна угледіти справжнє ставлення країни до футболу. Фігура тренера є не менш важливою, ніж гравці, а, може, навіть більше. Також тут є декілька світлин Беарзота і його улюблені люльки для паління.
Чи сприяло існування Центру Коверчано та Scuola Allenatori шанобливому ставленню до цієї ролі, яку італійці з любов’ю називають Mister, Містер? Важко сказати. Улів’єрі вважає, що одержимість тактикою і стратегією глибоко укорінена у національному характері італійців.
"Така природа італійців, – каже він. – Це наше мистецтво. Мистецтво італійське або навіть краще сказати неаполітанське, мистецтво знаходити вихід… Це питання соціальної справедливості. І політики. Слабкий може перемогти сильного. Завдяки тактиці іноді таке трапляється. Якщо завжди перемагатимуть сильніші – футболу кінець".
У часи, коли Ювентус готується відсвяткувати шосте поспіль скудетто, останню фразу варто сприймати не без скептицизму. Проте, немає жодного сумніву, що Італія дуже пишається тим, що з цієї країни походить ціла когорта визначних тренерів. У місцевій пресі регулярно з’являються матеріали про Конте, Анчелотті, Раньєрі і компанію.
Отож, чи є великою таємницею Італії Центр у Коверчано, заснований людиною, яка випереджала свій час і вірила, що диявол, який ховається у деталях, не страшний? Чи це Школа тренерів, яка, по суті, є фізичним втіленням невгамовної любові італійців до тактики?
Зрештою, усе зводиться до старої дилеми про курку і яйце. У той час, як усі інші зайняті пошуком відповідей, Улів’єрі і його команда невтомно працюють, щоб і наступні покоління їх випускників продовжували домінувати.
Переклад і адаптація – Яна Дашковська, за матеріалом Паоло Бандіні для Bleacher Report