Олімпіада-1936. До Берліна приїжджають корейські стаєри, які змушені прославляти... Японію. Але вони чудово знають про своє походження і хто – ворог.
Японці могли завадити нашим музикантам грати наші пісні, вони могли закрити роти нашим співакам, вони могли заглушити наших ораторів. Але вони не могли завадити мені бігати.
Сон Кі Джон
Сон Кі Джон – національний герой у Кореї. Його біографія не надто відома за кордоном, а ось вдома про нього знають навіть діти, адже життєпис атлета вивчають у школах. Хоча Сон помер лише неповних 20 років тому, він вже встиг перетворитися на міф.
Джона можна побачити в центрі однієї з найбільш знакових фотографій в історії Олімпіад. Ця світлина була зроблена в серпні 1936 року на Олімпійському стадіоні в Берліні. На ній троє атлетів стоять на п’єдесталі пошани під час церемонії нагородження переможців марафону. Позаду – англієць Ерні Харпер. Він стоїть прямо, з високо піднятою головою. Англієць радіє, що йому вдалося взяти срібло. Перед ним стоять двоє корейських стаєрів: Сон, тріумфатор забігу, та Нам Син Рьон, бронзовий призер. Вони виглядають одними з найнещасніших людей на Землі, що вкрай незвично для атлетів, які щойно стали переможцем та призером Олімпіади.
Корейці дивилися собі під ноги і, за їхніми словами, готові були крізь землю провалитися, адже на церемонії нагородження зовсім не раділи медалям. Для них ця урочистість була "мовчазною ганьбою та приниженням". Джону виявилось дещо простіше – як переможець Олімпіади, він отримав від організаторів саджанець дуба і з усієї сили притискав деревце до своїх грудей. Нам згодом скаже, що тоді заздрив товаришу – не через золоту медаль. Рьон віддав би усе за саджанця, яким міг би прикрити ненависний японський прапор, що "прикрашав" його костюм.
Ігри 1936 року недарма називають Олімпіадою Джессі Оуенса, адже афроамериканець взяв чотири золота, чим сильно вибісив Гітлера. Перемога Сона виявилася не менш зухвалою. Щоправда, ніхто, за винятком жменьки корейців, тоді цього не розумів. У 1910 році Японія захопила Корею. Як це часто буває, "старший брат" намагався знищити мову та культуру "молодшого". Підняті прапори та гімн, який виконали на честь тріумфу Сона, були не корейськими, а японськими. Преса захоплено розповідала про неймовірний тріумф атлетів Країни сонця, що сходить. Окупанти навіть змусили нашого героя виступати під японським варіантом його імені – Сон Кітей.
Джон народився в Сінийджу (тепер КНДР) у 1914 році, через 4 роки після анексії батьківщини. У школі навчання велося японською, але він таємно вивчав рідну мову. Хлопцеві доводилося постійно бігати за хлібом до пекарні, що розташовувалася у кількох кілометрах від дому. Через кілька років Джон почне змагатися, конкуруючи зі своїми більш заможними друзями, які мчали на велосипедах. Коли вчителі побачили, що Джон часто перемагав у цих специфічних забігах, вони зрозуміли – у хлопчини талант – та відправили його на навчання в Сеул. Там Джону пощастило – він потрапив у руки Лі Сун-Іла.
Тренер почав ретельно ліпити з юнака майбутнього олімпійського чемпіона. Щоб допомогти Сону наростити м’язи та набратися витривалості, Лі змушував хлопця бігати з каменями, прив’язаними до спини, і з набитими піском кишенями. Добираючись на роботу, він ніколи не користувався громадським транспортом. Сон покладався лише на силу власних ніг та легень. Навіть під час обідньої перерви він не втрачав нагоди потренуватися. Джон постійно бігав по гірських схилах вгору та вниз, що потім суттєво допомогло корейцю на легкоатлетичних доріжках.
Каторжна праця швидко дала плоди. Сон розпочав свою легкоатлетичну кар’єру на дистанціях у 1500 та 5000 метрів, а після перемоги на 15 км спробував власні сили в марафоні. Джон одразу гучно заявив про себе. У період з 1933 по 1936 роки Джон пробіжить 12 марафонів і виграє у дев’ятьох із них (у всіх трьох програних забігах він фінішує серед призерів). У листопаді 1935 року європейські та американські ЗМІ були шоковані звісткою, яка надійшла з Японії. Нікому не відомий Сон пробіг токійський марафон за 2 години 26 хвилин та 42 секунди. Це був новий світовий рекорд. Кореєць "привіз" переможцю Ігор 1932 року – аргентинцю Хуану Сабалі – вражаючі 5 хвилин.
Наступного року, у кваліфікації до Олімпіади, Джон фінішує лише третім, поступившись, зокрема, Наму. Японці мали наполеонівські плани на Берлінські Ігри. Вони мріяли про третє місце в медальному заліку. Представники Імперії небезпідставно сподівалися, що корейські атлети допоможуть їм суттєво поповнити медальну скарбничку. Перед стартом Ігор на Сона чекав ще один марафон. Він провів 12 днів у поїзді, добираючись до столиці Третього Рейху. Джон не мав жодного бажання виступати під японським прапором та у японській формі. Але він обожнював бігати та хотів стати олімпійським чемпіоном.
Сабала вважався фаворитом забігу. Аргентинець одразу очолив гонку. Після 5 кілометрів Сон відставав на 90 секунд і спробував наздогнати Хуана. Як тільки кореєць почав набирати темп, він почув за спиною крик Харпера: "Вгамуйся. Нехай Сабала біжить сам. Невдовзі він здохне!" Хоча Джон не розмовляв англійською, проте трішки її розумів, тож усвідомив зміст сказаного суперником і погодився, що той має рацію. Наступні 23 кілометри він біг поряд з Харпером. На позначці у 28 км Сабала спіткнувся та впав. Джон та Харпер промчали повз нього. Шкутильгаючи, аргентинець продовжив забіг, однак через 4 кілометри зійшов з дистанції.
Харпер почав страждати від пухирів, а в його кросівках плавала кров. Журналіст Manchester Guardian Евелін Монтегю (до речі, учасник Олімпіади 1924 року) згодом напише: "Останні 10 хвилин забігу Ерні з перев’язаною ногою та пухирями, разом із тріумфами Оуенса, я б назвав найкращими перфомансами на Іграх". Сон продовжував битися, останні сили покидали його, але він вперто стукав важкими ногами по асфальтованій доріжці. "Людське тіло здатне на багато. Але ваше серце та дух можуть набагато більше", – стверджував кореєць. Вони й допомогли Джону випередити Харпера та фінішувати першим.
Як і всі атлети, що завершують забіг, Сон подивився на табло. На жаль, він не побачив там власного імені, а лише його японську транслітерацію, і поряд з ним не прапор рідної країни, а стяг завойовників. Коли Харпер фінішував, то повалився на землю. До нього одразу кинулися кілька людей. Проте жоден із них не знав англійської, а тому вони не одразу віднесли Ерні в роздягальню, де були британські спортсмени. Коли до Харпера зрештою підійшов кореспондент Assoсiated Press, то атлет, який працював шахтарем, запитав у писаки: "У вас не буде закурити?"
"Японія подарувала нам трьох сильних стаєрів: переможця марафону Сона, бронзового призера Нана та Кохея Муракосо, єдиного атлета, який зумів дати бій фінам на 5 та 10 кілометрах", – написав Монтегю наступного дня після вікторії Джона. Папараці трішки помилився, адже двоє "японців" насправді були корейцями. У Берліні наш герой намагався підкреслити свою національну ідентичність, але всі його зусилля виявилися марними. Сон писав власне ім’я корейськими ієрогліфами, і часто поряд з автографом малював контури рідної країни. Після фінішу марафону Джон спробував достукатися до журналістів: "Не називайте мене японцем, я кореєць". Проте товмачі, приставлені до нього окупантами, звичайно ж, відмовлялися перекладати ці репліки.
Помилка Монтегю ширилася світом зі швидкістю лісової пожежі. Усі захоплено писали про неймовірну вікторію "японця". Щоправда, одне маленьке, але горде видання наважилося написати правду. Корейська щоденна газета Dong-A Ilbo, яка й досі існує, опублікувала на першій шпальті світлину Сона із заретушованим японським прапором. Японці блискавично відреагували. Вони не лише на дев’ять місяців закрили видання, а й кинули за ґрати вісьмох працівників газети. У в’язниці їх піддали вишуканим тортурам (у цьому японці завжди могли дати фору всій планеті). Ходять чутки, що один із хоробрих журналістів не витримав катувань та помер.
У роздягальні Сона чекав неприємний сюрприз. Японські журналісти влаштували йому овацію. А один із них заявив: "Ми чекали нашої перемоги на марафоні з 1912 року, відтоді, коли ми дебютували на Олімпіадах. Нарешті досягнуто мети. Це найвеличніший момент у спортивній історії Японії". Сон чудово розумів, що зараз якраз той випадок, коли краще мовчати, ніж говорити. Кореєць лише віддав належне Харперу: "Передайте йому, що він прекрасна людина. Без його підказки не гнатися за Сабалою, мені б не бачити золота, як своїх вух". Після Ігор Сон та Ерні повернуться в Берлін на запрошення Лені Ріфеншталь, яка увічнить герць корейця та британця у своєму шедеврі "Олімпія".
Ерні Харпер і Сон Кі Джон
"На прес-конференції Сон намагався донести до присутніх журналістів, що він кореєць, і хотів розповісти про окупацію батьківщини японцями. Однак спортивні оглядачі не проявляли жодного зацікавлення цією темою, їх вабив лише спорт", – пише дослідник історії олімпійського руху Девід Валлечинський. Невдовзі після завершення марафону японські спортсмени влаштували вечірку з нагоди перемоги Сона. Щоправда, ні Джона, ні Нама там не було. Замість цього ненависного для них святкування, стаєри пішли в гості до Ан Бонг-геуна, відомого діяча корейського націоналістичного руху. Саме там Сон вперше побачив заборонений корейський прапор. До кінця життя Джон не міг собі пробачити те, що в Берліні його змусили носити японську символіку.
Мун Ю Сок, який написав сценарій для документального фільму про Сона, так розповідав про значення перемоги атлета: "Це був важкий період для корейців. Тріумф Джона подарував нам надію на незалежність і довів, що ми кращі за японців. Навіть ті, хто опустив руки, продовжили свою боротьбу". За однією з версій, наступного дня після перемоги, кореєць спілкувався з Гітлером: "Хотів сказати фюреру, що я – людина без батьківщини. Але потім вирішив стриматися. Не думаю, що він зрозумів би мене, до того ж, сумнівно, що його цікавили подібні речі".
За перемогу в марафоні японці хотіли зробити "своєму" атлету оригінальний презент. Одна з газет купила в Афінах коринфський шолом, датований VIII століттям до н. е. Однак МОК косо дивився на цю ініціативу та попередив японців: "Якщо ви вручите Сону настільки цінний подарунок, то його можна буде вважати профі" (тоді в Іграх могли змагатися лише аматори). У 1986 році Джон зрештою отримав свій шолом. Марафонець недовго любувався цим подарунком та пожертвував його Національному музею Кореї.
Після завершення Другої світової, Сон став тренером рідної марафонської команди. У 1947 році його вихованець Су Юн-Бок виграв бостонський марафон зі світовим рекордом. Через рік, коли Південна Корея вперше буде виступати на Олімпіаді, як незалежна країна, Сон удостоїться честі нести прапор на церемонії відкриття. Хоча він давно був героєм на батьківщині, але решті світу знадобилося аж 50 років, щоб визнати свою помилку. Лише після того, як Корея стала господарем Олімпіади, чиновники МОК нарешті підняли задниці та запросили марафонця на церемонію в Калвер-Сіті (штат Каліфорнія), де національність та ім’я Джона змінили на пам’ятнику переможцям олімпійського марафону.
У 1988 році він, під овації 80 тисяч співвітчизників, принесе смолоскип на церемонію відкриття Олімпіади в Сеулі. Ці Ігри символізували перехід Південної Кореї від авторитаризму до демократії. Валлечинський так описав, мабуть, найемоційніший епізод у житті Джона: "Він був символом боротьби за незалежність. Сон пройшов через тунель зі смолоскипом, і всі глядачі чудово знали, хто він такий. Їм нічого не варто було пояснювати. Корейці привітали свого героя оглушливим ревом. Сон насолоджувався цими кількома метрами набагато більше, ніж своїм берлінським золотом".
У 1992 році на Олімпіаді в Барселоні Сон став свідком великої перемоги Кореї. В одному з найкрасивіших міст світу Хван Йон Чхо принесе країні друге в історії марафонське золото. Спортсмен настільки вичерпався, що безсило повалився на доріжку, закінчивши забіг. Цю перемогу особливо солодкою для корейців робив той факт, що Хван вирвав золото з-під носа в японця Коїті Морисіти. Чхо не хотів підкидати дрова у багаття вічного протистояння з сусідами. "Я переміг у кросівках, виготовлених в Японії", – зазначив Хван. Невдовзі Чхо віддасть свою медаль Сону, який, отримавши такий цінний презент, зауважив: "Тепер я можу спокійно померти".