Журналіст "ФУТБОЛ 24" поспілкувався на актуальні теми із колишнім футболістом "Динамо", а зараз головою контрольно-дисциплінарного комітету ФФУ Стефаном Решком.
В українському футболі знову заговорили про договірні матчі. Підстави на це дав лист ужгородського “Закарпаття”, в якому клуб визнає факт відсутності морально-вольових якостей у футболістів, що торік програли матч “Кривбасу”. Як наслідок, у позаминулому сезоні “Чорноморець” вилетів з Прем’єр-ліги...
Кореспондент сайту “Футбол 24” поговорив про підкупні матчі зі Стефаном Решком, легендарним в минулому футболістом, який нині очолює контрольно-дисциплінарний комітет ФФУ. Наша розмова виявилася дуже відвертою.
- Як ви ставитеся до вислову, що в українському футболі немає договірняків рівно так само, як в Радянському Союзі, даруйте, не було сексу?
- Ну ви мене не підставляйте такими питаннями [Сміється, — П.О.]. Я ж голова контрольно-дисциплінарного комітету ФФУ. Вірю в те, що договірних матчів немає. Принаймні йде тенденція до їх зменшення, особливо після скандалу довкола гри “Металіста” та “Карпат”.
- Прокоментуйте, будь ласка, лист керівників “Закарпаття”...
- Це щось несерйозне. Пройшло стільки часу. “Чорноморець” міг сам вирішити свої питання, якби переміг “Зорю”. А нині “Закарпаття” вибачається, нібито клуб підставив одеситів. Тому мені подобається позиція “Чорноморця”, який не піднімає галасу, бо клуб все одно повернувся у Прем’єр-лігу. Ця справа нагадує мені справу “Металіста” і “Карпат”. Все було тихо-тихо, а коли виникли фінансові питання клубу до футболістів, тоді ж випливли матеріали щодо можливої участі гравців у підкупному поєдинку. Все одно мені неприємно, що в нашому футболі говорять про такі явища.
- Чи було щось подібне у чемпіонаті СРСР?
- Сучасні футболісти неабияк відрізняються від представників мого покоління. Тоді був спорт, а тепер футбол — це бізнес. Звісно, усі також хотіли добре жити, їздити на машинах. Але для того, щоб заробити премію, треба було показати гарний футбол. Щоб купити авто, треба було не лише потрапити в київське “Динамо”, але й конче щось виграти: чемпіонат чи Кубок СРСР, медаль першості. Усі рвалися в “Динамо”, але не заради машини чи грошей. Було престижно!
- Ну а чи були договірні матчі в чемпіонаті СРСР?
- Про здачу матчу за гроші мови не було. Ми могли посприяти українським клубам лишитися у вищій лізі. Ось пригадую 1975 рік. 14 травня ми виграємо Кубок Кубків, 18 травня граємо в Києві за збірну проти Північної Ірланді. І вже 22 травня їдемо до Львова на матч з “Карпатами”. Всі втомлені й емоційно виснажені. Нас просять зіграти внічию, щоб “Карпати” лишилися в елітному дивізіоні. Ми погодилися. Своїм ми допомагали. Могли допомогти “Дніпру”, “Чорноморцю”, могли допустити щось таке на виїзді. Максимум — нічию. Про поразку ніхто й говорити не хотів.
Ми лише один раз подарували аж два очки. Це було у 1977 році. Ми достроково стали чемпіонами СРСР. Їдемо у Тбілісі, грузини нас зустрічають із хлібом-сіллю і з вишитим рушником як національних героїв. З грузинами ми завжди жили добре. Їм треба були очки для бронзи як кров з носа. Якщо не “Динамо” (Тбілісі), то московський “Спартак”. Ми порадилися і вирішили подарувати їм перемогу, щоб не пустити “Спартак” на п’єдестал. Ніхто з начальства про це не знав. Якби довідалися, то на гру поставили би дубль. Виходимо на тбіліський стадіон “Локомотив”, 40 тисяч глядачів нам аплодують і вітають з чемпіонством. “Динамо” програє з рахунком 0:1, але показує хороший футбол. Ніхто не здогадався, що ми подарували грузинам перемогу. Підкреслюю, ми подарували, а не продали матч за гроші.
- А сучасні футболісти?
- А їх не цікавлять інтереси клубу. Вони шукають кращий контракт. Це завдання номер один. Дуже мало в нас професіоналів. Взірцем для інших мають служити Шевченко, Шовковський, Тимощук. У цих хлопців на першому плані команда, а вже потім гроші. Колись також завдання номер один для футболіста було потрапити в “Динамо”. Яка ставка? Не було значення. Не було великої різниці у зарплатах. У вищій лізі гравець отримував 180 карбованців, у першій — 160. Ми віддавалися на всі сто. І вболівальники нас більше любили, аніж нинішніх гравців. Нас впізнавали по ногах, по стилю бігу. Люди на верхніх ярусах сиділи і впізнавали кожного. Телевізійна картинка також була неякісною, по ній теж нас впізнавали по ногах, а не по обличчі. Народ знав кожного героя. І поважав його.
- Невже сучасний вболівальник не поважає футболістів?
- Що й казати, коли я не можу назвати основний склад “Динамо”. Їх в команді 40 футболістів. Чимало грають в орендах. А в наші часи було 14 гравців, які воювали на всі фронти. Публіка знала всіх напам”ять. Коли я був дитиною, то знав весь склад “Динамо”. Не мав телевізора, Інтернету, жив у глухому селі. Трансляції слухав по радіо. Сучасна молодь має великий доступ до інформації, але навряд чи багато киян назве основний склад “Динамо”. У наші часи ніхто не нарікав на втому. Ми не літали чартерами на матчі. Довго добиралися на виїзди. А нинішні футболісти проїхалися 300 кілометрів до Олександрії і по телебаченні їх за це роблять мало не героями. Ми грали з командами, які набагато сильніші за “Ворсклу”, “Оболонь” чи “Олександрію”.
- Стефане Михайловичу, ви критикуєте сучасних футболістів за те, що вони шукають добротний контракт, а не амбіційну команду. Як у ваші часи відбувалися трансфери? Як ви у 1971 році переходили із “Чорноморця” в “Динамо”?
- У 1970-у році одесити вилетіли з вищої ліги. Я був капітаном. В Одесі мене попросили залишитися в команді, щоб не полишили клуб й інші гравці. У нас було завдання повернутися в еліту. Пропонували у подарунок трикімнатну квартиру. Мене усердно просить “Динамо”. Я категорично відмовляюся. Телефонує голова спорткомітету області і жаліється, що київський міністр дає всім прочухана, що одесити не відпускають Решка. Їду до Києва на зустріч з головою спорткомітету УРСР Володимиром Куликом. Їду з одним наміром: сказати йому в очі, що не хочу переїжджати до Києва.
Йду на прийом до Кулика. Чую від нього українською мовою такі слова: “Все найкраще повинне бути в столиці: художники, артисти, футболісти. Вони повинні захищати честь України в Союзі”. Він так пафосно говорив, що я погодився. Знехтував інтересами “Чорноморця й перейшов у “Динамо”, хоч там гірші були побутові умови. І зарплата однакова. Мене переконали, що це велика честь захищати кольори України. Я, хлопець із глухого закарпатського села, буду грати в “Динамо”! Це ж почесно! А зараз в “Динамо” йдуть після довгих роздумів, після того, як вивчать умови контракту. І така ситуація в усіх клубах. Самі президенти розпестили футболістів великими грошима. Хлопець ще по м’ячу не вдарив, а в нього такий контракт, що я за все життя таке не заробив.
Розмовляв Петро Оплів