Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Євгеном Гудзем, всесвітньо відомим фронтменом гурту Gogol Bordello, уродженцем Київщини, уболівальником Динамо.
Євген Гудзь давно живе за межами України, однак намагається відвідувати Батьківщину хоча б з концертами. Його висловлювання насичені і багаті не лише на артистизм, містичні паузи і акторську тональність. Він у прямому розумінні використовує варіацію з російської, англійської та української. Кожного разу влучно підбирає слово, яке у даному контексті ідеально звучатиме саме тією мовою.
Доля подарувала йому багато випробувань і чимало шалених злетів. З одного боку непросте дитинство і Чорнобильська катастрофа, з іншого – тісна співпраця з Мадонною, виступ на Вемблі та великий успіх у багатьох країнах світу. Попри насичену музичну кар’єру, у житті 46-річного фронтмена Gogol Bordello Євгена Гудзя періодично відбуваються футбольні спалахи. Черговий приїзд GB до Львова, цього разу на ZAXIDFEST – відмінна нагода розпитати Євгена про них.
Гудзь і Мадонна
– Євгене, чи можна сказати, що ви зараз почуваєтеся, як вдома?
– Звичайно, сто відсотків. Хоч я і в Києві виріс, проте у мене завжди була певна емоційна ідентифікація саме із Західною Україною. І взагалі я є фанатом Австро-Угорської імперії. Це моя улюблена епоха в історії України (Усміхається).
– Поїздки на Захід залишили відчутний слід?
– Так, я частенько в дитинстві бував у Мукачево, Ворохті, Яремчі. На мене усі ці карпатські міста мали доволі сильний вплив, я багато почерпнув для себе звідти. Вони вражали особливим національним колоритом. Доволі рано я почав цікавитися рок-музикою, у мене був певний потяг до західноукраїнського фольклору.
Взяти хоча б до прикладу гуцульський танець аркан. Вся ця мелодика, у ній було щось особливе і невловимо оригінальне. Фактично тоді у мою голову було вмонтовано особливий чіп. Це мікс угорської та румунської мов, а ще різноманітні українські діалекти. У телевізорі тоді транслювали 2-3 канали, а у цих краях вирувало життя, тут я бачив свій власний Нью-Йорк. Це вже потім я переїхав у справжній Нью-Йорк (Усміхається).
– У 2009-му в рамках фестивалю "Старе місто" Gogol Bordello виступав на стадіоні Україна. Львів сильно змінився за десятиліття?
– "Вайб" проявляється все більше у бік чогось європейського. Львів завжди таким був. Місто і раніше мало таку специфіку. Мене це тішить. Це та Україна, з діаспорою якої я часто контактую за Океаном. Більшість мого тамтешнього оточення – вихідці з Галичини.
– Колись ви казали, що відкрили б у Львові свій бар. Якою була б його тематика?
– З радістю відкрив би! Він був би пов'язаний з музикою і я б хотів поєднати треп і рок-н-рол. Як на мене, це найбільш потужний мікс музичної мови. Ті люди, які захоплюються роком і панком, але не знають треп-музики, рано чи пізно прийдуть до цього стилю. І навпаки. Думаю, наш заклад користувався б популярністю в місті.
– У 2013-му ви опублікували фотографію на підтримку Євромайдану у Києві. Взагалі ви уважно слідкуєте за тим, що відбувалося тоді в Україні?
– Безперечно. "Слідкувати" – це understatement, тобто применшення. Це неправильне слово, я не просто слідкував. У нас була власна позиція і ми пережили все це разом з усіма.
– Періодично у вашому житті з’являється футбол. Яка його теперішня роль для вас?
– Найбільш відчутно він був у моєму житті, коли я мешкав у Бразилії та Аргентині. Звичайно, що футболу було також багато, коли я жив тут, в Україні. Хоча я не приховую цього – це не головне моє покликання. У Бразилії я по-особливому поглянув на футбол. Там він для багатьох є головною можливістю вирватися з фавел, зруйнувати кастову несправедливість, змінити життя своєї сім’ї.
– Свого часу ви не приховували, що київське Динамо – ваш улюблений клуб.
– Передусім це символ мого дитинства, того часу, коли я ще мешкав в Україні. Не вигадуватиму – я не кожного дня переглядаю новини про Динамо. Проте, якщо трапляються якісь повідомлення, то обов’язково читаю. До того ж у мене є друг, який сильно цікавиться Динамо – ось від нього чимало дізнаюся.
– Під час одного зі своїх концертів у Москві в 2011 році ви відзначилися шаленим вчинком, коли виконали пісню фанатів київського Динамо, де є рядки про віру в успіх на Лужниках. Що це було?
– Це був азарт, скоріш за все. Думаю, що правильний азарт.
– Ви планували зробити це завчасно, чи така думка промайнула спонтанно?
– Ні, вирішив вже на сцені. Сам драйв Gogol Bordello передбачає ось такий азарт. Певні незаплановані фінти, які мають резонанс. А ще я знав, що це потішить моїх друзів у Києві (Сміється).
– Про реакцію московської публіки не думали?
– Ні, не думав.
– У вашому гардеробі є футболка київського клубу?
– Я колись виходив у ній на сцені. І в принципі, у моєму гардеробі вона є. Через одного товариша чи іншого у мої руки потрапляють ці футболки. Просто під час турне все це стирається в порошок. Зазвичай наприкінці турне практично нічого не залишається, саме тому свої найулюбленіші речі я намагаюся не брати з собою. Інакше вони будуть просто знищені на сцені чи розірвані деінде.
– Ви були на фанатському секторі Динамо?
– Все це було у мої тінейджерські роки. У певний час я навіть частіше на хокей ходив. Особливо мені запам’ятався 1985-й, коли київський Сокіл здобув бронзові нагороди чемпіонату СРСР. Чудово пам’ятаю цей суперпідйом команди з Євгеном Шастіним у складі. То була велика хвиля ентузіазму, яка мене захопила. Я справді був тоді фанатом. Це відчуття кайфу і драйву, яке дало мені захоплення футболом і хокеєм.
– Існує твердження, нібито ваша сім’я переїхала з-під Києва через вибух на Чорнобильській АЕС. Це правда?
– Так, ми, як і багато інших жителів цього регіону – евакуйовані. Треба було брати ноги в руки і змотуватися. Це вже потім ми повернулися до столиці і я навіть школу в Києві закінчував.
– Ви дивилися резонансний серіал "Чорнобиль"?
– Ні. Чи хотів би? Природно, що для людей, які брали участь у цих подіях, це не дуже звеселяючий матеріал. Але я безперечно повинен його подивитися. І подивлюся. Справа в тому, що в Нью-Йорку мені пропонували зробити цілий мюзикл на цю тему. Серйозні люди з серйозним бюджетом ініціювали бродвейський мюзикл "Чорнобиль".
– Ви відмовилися?
– Звичайно. Для людей із шоу-бізнесу, американців, у яких з Чорнобилем мало спільного, для людей, які сприймають все це, ніби міф, я видаюся правильною людиною, яка може за це взятися. Разом з тим, як людина, яка була у цій атмосфері, я чудово розумію, що Чорнобиль – це не привід для бродвейського мюзиклу. На цьому питання закрите. Стригти купони? Це не dignified. Це не достойно. Такі пропозиції можуть надходити від людей, які, м’яко кажучи, не розбираються у ситуації.
– Цьогоріч Gogol Bordello відзначає 20-ліття. Для будь якої діяльності це серйозний вік. Творчі люди часто переживають відчуття вигоряння та спустошення. Як ви з цим боретеся?
– Насправді це більше стосується артистів зі сфери поп-музики. У них робота складається з надягання маски і виконання певного сценарію перед публікою. У нас трохи інакше. Гляньте на Іггі Попа чи Ніка Кейва – у них таке питання не виникає. Один у 72 роки є хедлайнером фестивалю, інший – у 61-річному віці зібрав "Медісон Сквер Гарден". Тобто вершина у цих людей завжди попереду. Ми займаємося зовсім іншою школою перфоменсу.
Я не кажу, що ми не страждаємо втомою. Ми просто на це дивимося по-іншому. Якщо ти до смерті втомлений, то робиш експресію саме цього. Ти працюєш через це, не надягаєш маску і не граєш чужу роль. Люди розуміють і відчувають, що ти граєш щось своє з душі. У цей момент люди живуть з тобою і через тебе. Але такі речі відбуваються тільки якщо ти справжній, без маски.