Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Автанділом Гвіанідзе, хавбеком тернопільської Ниви на зламі тисячоліть.
Грузинські футболісти в історії тернопільської Ниви залишили по собі особливу спадщину. Безперечно, усі пам'ятають братів Капанадзе – Автанділ і Таріел творили у Тернополі магію. Однак у футболці Ниви було ще два грузини з іменем Автанділ. І якщо нападник Сіхарулідзе грав за тернополян недовго, то захисник Гвіанідзе став у Ниві своїм та навіть залишився у Тернополі після завершення кар'єри.
Порятунок із Шахтарем, гол-примара з Динамо, схожість Батумі та Тернополя, а також грузинська діаспора у Ниві – про усе це в інтерв'ю Автанділа Гвіанідзе для Футбол 24.
"Перші 3-4 місяці на будові було нестерпно важко"
– Автанділе, наприкінці серпня ви святкували 49-й день народження. Як все минуло?
– Того дня я працював, тому не до святкувань було. Сіли в кінці зміни з пацанами, випили по келиху – ось і все. Я зараз у Лондоні мешкаю, тут і працюю. Якщо точніше, займаюся будівництвом.
– У Лондоні мешкає та працює у суміжній сфері Валентин Грегуль, ще один екс-гравець Ниви.
– Так, ми перетиналися. Якось я навіть грав з Валентином за тутешню команду, основу якої становлять вихідці з України.
– Як давно ви за кордоном?
– Виїхав 14 місяців тому. До великої війни я мешкав у Тернополі та тренував дітей у приватній школі "Чемпіон". Років шість, мабуть, працював там. Паралельно грав за ветеранів, а також брав участь в обласних та районних змаганнях. Після 24 лютого почалися фінансові проблеми – футбол занепадав, нам скоротили зарплати. Я не збирався нікуди їхати, думав, все налагодиться. У мене грузинський паспорт та посвідка на постійне проживання в Україні. Вирішив, що треба щось змінювати.
– У такому віці це робити набагато складніше?
– Я знав, куди я їду. Коли тобі 49, а ти нічим іншим, окрім футболу, у житті не займався – це дуже непросто. Перші 3-4 місяці на будові було нестерпно важко. Хоч я є професійним спортсменом, та у фізичному плані на будівництві дуже складно.
– Повертатися в Україну плануєте?
– Безперечно. Я не збираюся тут залишатися. Чимало тутешніх знайомих вже осіли у Британії, перевезли сім'ї. А я – ні, не хочу.
"У Тернополі любив пройтися поруч з озером"
– Чому ви так прикипіли до України?
– Я приїхав до вас 1998-го. Звичайно, я думав, що період у Ниві буде нетривалим. Пограю трохи і поїду далі. Проте не все стається так, як ти очікуєш. За Ниву я відіграв чотири роки, потім команда вилетіла у Першу лігу. Мене запросили у Болгарію, звідти я повернувся у Грузію. Але після цього знову вирушив у Тернопіль.
– Нива грала у другому дивізіоні.
– Президент клубу Олександр Кривий взявся відроджувати Ниву. Для мене то був виклик, я хотів допомогти клубу повернутися на попередній рівень. На жаль, у нас нічого не вдалося і Нива у Вищу лігу не вийшла. Мене ще тоді кликали у Луцьк, в Запоріжжя. Поки я тренувався з Нивою, паралельно почав грати на область. Їздив у сусідні чемпіонати: на Львівщину та Хмельниччину. Мав здоров'я та азарт – чому ні?
– У грузинів та Тернополя виникла взаємна любов і для багатьох Нива асоціювалася саме з вами та вашими земляками. Якими були ваші перші враження від міста?
– Коли я приїхав, то за Ниву вже грали брати Капанадзе та Автанділ Сіхарулідзе. Ще кількох співвітчизників я у місті пізніше зустрів. Це спростило мою адаптацію. Мені одразу сподобалося у Тернополі. Клуб орендував мені квартиру у центрі міста – там дуже красиво.
– У вашому рідному Батумі є море, а у Тернополі – озеро.
– Розумію, що ти маєш на увазі. Так, це різні речі. Проте мені дуже імпонують будь-які водойми. Мабуть, це спогади з дитинства. Я ж виріс на морі. Мій дім у Батумі розташований за 100 метрів від моря. Тому у Тернополі я також любив пройтися поруч з озером. Інколи знайомий запах відчував. Здавалося, що у Тернополі морем пахне.
"Заяєв дивувався: "Капанадзе точно щось вживають"
– Ви розпочинали у рідному Батумі, у провідній команді міста – Динамо. Однак повноцінно дебютували у дорослому футболі в Шукурі, команді з сусіднього Кобулеті. Чому?
– В основу батумського Динамо взяли трьох найперспективніших хлопців: мене, Левана Хомерікі, який забив понад 140 голів і є другим бомбардиром в історії грузинського чемпіонату, а також Автанділа Глонті, який також непогану кар'єру провів. Нам усім було по 16. Я теж міг досягнути більшого, але на тренуванні серйозно травмував гомілку. Пропустив пів року, багато втратив. Потім пішов у Шукуру, де й зіграв на рівні елітного грузинського дивізіону.
– З братами Капанадзе ви познайомилися вже в Україні. Валентин Грегуль називав Таріела та Автанділа "бездоганними людьми". Які спогади у вас?
– Моя відповідь однозначна. І футбольні, і людські якості братів – на найвищому рівні. Це люди без недоліків. За потенціалом вони могли грати в українських грандах. Проблема полягала тільки у віці. Коли я приїхав, то їм вже по 36 було. Якщо Автанділ ще в атаці грав, то Таріел закривав позицію правого хава. Це ж шалений об'єм роботи. Особливо у непростому українському футболі. Пригадую, Прикарпаття тренував Анатолій Заяєв. Після матчу з Нивою він дивувався: "Як вони можуть літати у такому віці? Вони точно щось вживають".
– У вашому першому сезоні в Ниві командна заявка містила у собі одразу 8 грузинів. Ви мали своє автономне угруповання, чи з місцевими теж товаришували?
– Щодо восьми грузинів не готовий сказати. Але одночасно шестеро точно було. Етнічного поділу у колективі не існувало. Я зі всіма спілкувався, грузинські хлопці також. Жодних угруповань, як це часто буває. Колектив Ниви був єдиним цілим.
– Андрій Шпак ділився своїми враженнями: "У певний момент грузини вагонами приїжджали. З-поміж усіх мені запам'яталися двоє: Кахабер Дгебуадзе та Автанділ Гвіанідзе. Це футболісти, які дійсно підсилили Ниву. Вони трохи дозволили команді забути про відсутність братів Капанадзе".
– Я б ще відзначив Шота Чомахідзе. Талановитий пацан, який після Ниви у Таврію поїхав. Нападник Кайдарашвілі добре виглядав. Щодо Кахи Дгебуадзе, то він не був дуже технічним, але свою справу робив. Мав чудову дистанційну швидкість.
– Ще одна асоціація з Нивою зразка 90-х – шалена домашня підтримка. Запальні тернопільські трибуни навіювали вам спогади про емоційних грузинських вболівальників?
– О, це було фантастично. Навіть після поразок люди ставилися до нас коректно. Тернопільські вболівальники – найкращі. Погляньте на статистику відвідування. Не важливо – дощ чи 15 градусів морозу… На Ниву ходило дуже багато людей, ми були у топ-3 в Україні за відвідуваністю. Згадую ще один особливий випадок. Років сім тому повертаюся у Тернополі з роботи. У мене борода велика, шапка натягнута на очі. Падає мокрий сніг. Назустріч наближається хлопчина років 30-ти: "Ви Автанділ Гвіанідзе? Я вас пам’ятаю. Мене батько у дитинстві завжди возив на матчі Ниви. Дякую за гру". Було дуже приємно це почути. Такі речі – безцінні.
"Ніколи не мав проблем із суддями. Жодного прізвища не знаю"
– Ми згадували про те, як ви розпочинали у батумському Динамо. А як ви взагалі у футбол потрапили?
– Спершу я відвідував гурток грузинських народних танців. Мені було 6 років, однак вже через рік я не витримав і сказав татові, що бачу себе лише у футболі. Хореограф потім приходив до нас додому і переконував батьків, що мені не варто кидати танці. Мовляв, бачив у мені потенціал. А на футбол я фанатично ходив. За усе дитинство пропустив лише декілька занять, коли хворів. Навіть, коли нога боліла, то не зізнавався нікому.
– Свої голи не хотіли відзначати танцями?
– За Ниву я тільки тричі забив, тому й не задумувався про святкування. Занадто рідко це траплялося. Раніше я грав у центрі поля, частіше йшов вперед, але згодом мене змістили в оборону. Так я взагалі останнього захисника грав.
– Це не завадило вам забити гол Шахтарю 1999-го.
– Ми програвали 0:1, тиснули, хотіли врятувати матч. Здається, у нас не було кількох гравців основи. Та ми виглядали дуже переконливо. Під час однієї з атак Геннадій Зубов вибив на кутовий. Таріел Капанадзе подав, хтось із захисників поборовся. Я зіграв на підборі за межами штрафного майданчика. Добре впіймав м'яч на ногу. Пробив сходу – м'яч залетів від штанги у ворота. Радість була шаленою, та я й кількох метрів не пробіг. Хтось мене завалив ззаду, а тоді всі налетіли.
– Через місяць ви забили ще й Динамо.
– Ні, то не я забив.
– Проте у довідниках знаходив саме таку інформацію.
– Мені було б приємно забити Динамо, але ні, то був не я. А чужих голів мені не треба (Усміхається).
– 2001-го ви забили Карпатам у Львові. На жаль, Нива вже була однією ногою у Першій лізі.
– Ми відкрили рахунок, але потім два у відповідь пропустили. Хтось вкинув аут, а я зорієнтувався найшвидше і у дальній кут воріт Тлумака влучив. У перерві мені довелося просити заміну – спину защемило. Не міг голову повернути ні направо, ні наліво.
– Чимало оборонців українського чемпіонату епохи 90-х розповідають, що у них часто виникали проблеми з суддями. Ви пригадуєте відверто несправедливі рішення?
– Я ніколи не мав проблем із суддями. Я навіть не запам'ятовував їхні прізвища і взагалі не зважав на них. Для мене було важливо вийти на поле, показати свій рівень, допомогти команді. Чесно, жодного прізвища судді не знаю. Навіщо вони мені? За увесь час виступів у чемпіонаті України у мене, здається, одна жовта картка. При тому, що я велику кількість матчів провів на позиції останнього захисника.
– Ви казали про можливе повернення в Україну. Коли саме це може трапитися?
– У світі все швидко змінюється. Залежить від того, чим я займатимуся. Поки це важка робота на будівництві. Утім я пов'язую своє життя з двома країнами: Україною та Грузією. Україна стала для мене другою Батьківщиною. Там я 22 роки свого життя провів. Не можу просто так взяти і залишити її.