Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із легендарним форвардом Аякса, Рейнджерс і збірної Грузії. Зараз Шота Юстинович очолює Халл Сіті, клуб англійського Чемпіоншипу.
У чорний для України четвер, 24 лютого, коли наша країна намагалася прийти до тями і стримувала навалу окупантів, сил українцям надавала підтримка з-за кордону. Одним з перших представників футбольного світу, який засудив дії русні, став екс-нападник Аякса та Рейнджерс Шота Арвеладзе.
Зрештою, на цьому грузинський тренер, який зараз очолює Халл Сіті, не зупинився і всіляко намагається привертати увагу до українських проблем. Публічні виступи, соціальні ініціативи та пости у соцмережах – Арвеладзе сприймає нашу біду, як власну.
– Шота, ви оперативно відреагували на події в Україні – у соцмережах висловили підтримку нашій країні у перший день повномасштабного російського вторгнення.
– Я б не назвав це першим днем, протистояння тривало роками. Слід цікавитися усім, що відбувається у світі, особливо, якщо йде мова про країну, яку ми любимо і поважаємо. Якщо зануритися в історію, то можна простежити інший момент – це не трапилося 24 лютого чи у 2008-му, як у випадку з Грузією. Воно розпочалося дуже давно, багато десятиліть тому. 24 лютого – це, скоріше, офіційна дата чергового етапу. Відчувалося, що напад відбудеться рано чи пізно.
– 26 лютого ваш Халл Сіті переміг Пітерборо, а після гри ви знову заговорили про Україну. Деякі українці так багато уваги не приділяють своїй країні, як ви.
– Мене хвилюють події в Україні, я не далекий від них, читаю та цікавлюся ними. Для нас важливий мир, для нас важливі люди. Я намагаюся зрозуміти, для чого це все? Для чого ми граємо у футбол? Для чого когось вітати з днем народження? Чи, наприклад, вітати з Великоднем. Я телефоную своїм друзям з мусульманських країн і вітаю їх із Рамаданом. Вони казатимуть мені теплі слова з нагоди Пасхи. А у цей час хтось дозволяє собі забирати чуже і бомбити мирну країну. Воно тобі не належить. І ніколи не належатиме. А потім дехто дивується, що хтось когось не любить чи не поважає. Мовляв, звідки береться ненависть.
– Можливо, це можна пояснити менталітетом та цінностями?
– Коли я був дитиною, то мене вчили: "Ніколи не чіпай чужого. Як би тобі щось не подобалося. Попри жадібність чи славу – ніколи". Все починається з малого. Моя бабуся мала дачу. У саду її сусіда росло велике дерево, вишня. Її гілля звисало над бабусиним подвір'ям. У нас, дітей, виникало величезне бажання з'їсти ці вишні. Натомість бабуся била по руках і пояснювала: "Це не наше". Як мінімум, треба було запитати, чи можна їсти вишні з чужого дерева. Це всього лиш ягоди, а тут хтось забирає чужу кров, чуже життя.
– В одному з ваших звернень є такі слова: "Я не хочу, щоб наша підтримка була схожою на підтримку тих іноземних діячів, чия слабка і неоднозначна політика спочатку привела Грузію до складної ситуації, а тепер і Україну. Світ розвивається, але людська природа залишається незмінною і на зло на кожному етапі свого розвитку потрібно реагувати відповідно". Як вам реакція України на це зло?
– Уся історія Грузії складається з воєн. Ми постійно воювали. Проте моя позиція така – нам герої не потрібні. Якщо ти потребуєш героїв, значить щось не так. Можна жити без цього. Швейцарія ж якось живе без героїв, будує державу та економіку. Або нинішня Німеччина. У них інші герої – Ейнштейн, Гете, філософи, письменники. Чи ті ж скандинави, які перетворюють свою країну на діамант. Живуть собі тихо і дбають про добробут. Невже не можна так жити? Не вигадувати різні легенди, не починати всілякі війни.
Я був би щасливим, якби Україні не потрібні були герої. Але, на жаль, у 21 столітті ми все ще потребуємо героїв. Україна – країна-герой. Ваші люди тримаються, б'ються за свою Батьківщину. І не лише за свою Батьківщину. Україна дає волю іншим. Дивитися на це боляче, та моє серце тішиться, що є така нація, яка може так завзято воювати.
– На своєму фронті воюють і українські футболісти. Шевченко, Ярмоленко, Зінченко та Миколенко у Британії роблять чимало для нашої перемоги.
– З-поміж усіх найкраще я знаю Шеву. Знайомий з представниками старшого покоління – раніше з Леонідом Буряком та іншими українцями розмовляв. Запитував, як справи, пропонував допомогу. Я знаю, як їм нелегко – у 2008-му мені теж телефонували з усього світу. Територіально я перебував за межами Грузії, в Амстердамі, однак там залишалися мої діти, батьки та брати.
– Ви намагалися повернутися додому?
– Я зібрався замовляти чартерний рейс, але рідні мене почали відмовляти. Я все-таки поїхав, вирушив через Трабзон. Тому, як ніхто, розумію, що відчуває кожен українець. Щоденні переживання, читання новин… Нас теж бомбили, теж із літаків стріляли, теж міста знищували, окупували 25% країни. Можу лише побажати, щоб війна завершилася якнайшвидше і вашою перемогою. Вся Грузія сильно переживає за Україну, нам всім дуже боляче. Переживаю я, переживають мої батьки, яким 75 років, переживають мої діти. Мені складно про це говорити і просто збоку за цим спостерігати.
– У 2010-му Дік Адвокат запрошував вас у свій штаб для роботи в Росії, та ви відмовили. У 2018-му ви принципово проігнорували чемпіонат світу в Росії. Після того, що пережила Грузія, компроміс із власною совістю був неможливим?
– Я би не став багато розмовляти про це. Існують певні речі, які ти просто не робиш. Це мої вчинки, я так вважаю за потрібне. Кожен діє так, як йому підказує серце. Це не героїзм, не треба показово демонструвати принциповість. Утім це той випадок, коли ти сідаєш, занурюєшся у свої думки і кажеш собі: "Ні, я цього не зроблю".
– Ви неодноразово грали проти збірної України, зокрема у виїзних поєдинках. Що найбільше запам'яталося з ваших візитів в Україну?
– Пригадую, як у 2004-му у Львові ми програли 0:2. А мене та Шеву визнали найкращими гравцями матчу. І йому приз вручили, і мені. Я був такий засмучений, що ту нагороду забув у роздягальні. Взагалі Львів мене здивував. Перед грою ми прогулювалися вулицями міста і я чув від місцевих лише українську мову. Раніше я бував у Києві і помітив, що там чимало російську мову використовують.
– Вашим підопічним є іранець Аллах'яр Сайядманеш, який донедавна грав за Зорю. Обговорювали з ним ситуацію в Україні?
– Ні, чесно кажучи, цю тему не підіймали. Чомусь у мене це вилетіло з голови, що він мешкав в Україні і грав за Зорю. Аллах'яр – хороший хлопець, молодий, талановитий, він ще себе проявить.
– Українське питання залишається важливим у багатьох країнах світу. Чи не найбільше уваги ми отримуємо від англійців. Осторонь не залишається і ваш Халл Сіті.
– В Англії про події в Україні говорять ледве не з ранку до вечора. У всіх людей спільне бачення – не можна брати чуже. Знаєте, що дивує – росіяни навіть не мають сміливості назвати те, що роблять в Україні, словом "війна". Яка спецоперація? Не буває операцій дво– чи тримісячних. Операція – це максимум годину, дві. Хрін з ним, 24 години. А тут питання місяців. Вони навіть не можуть сказати світові, що вони розпочали війну. Це найгірше. Скажіть відверто, якщо ви такі круті.
– Ваш дядько – Вахтанг Кікабідзе, великий друг України. Як він сприймає збройну агресію Росії проти нашої держави?
– Вахтанг Костянтинович давно відмовився від тих нагород, які йому вручали в Росії. Він також відмовився їздити у Москву і багато років ігнорує цю країну. Це людина, яка багато пам'ятає з минулого: і поганого, і хорошого. До позитивного з радянського періоду, напевно, належить культура спілкування людей зі сфери театру, музики, кінематографу. Взяти до прикладу Лію Ахеджакову, яка виходить і публічно критикує владу. Звичайно, в Грузії це робити легше. Вахтанг Костянтинович – ще той критик, дістається і грузинській владі. Наскільки знаю, він близький товариш вашого президента, завжди із задоволенням приїздить до Києва.
– Україна щоденно страждає, та чинить гідний спротив. Ви вірите у нашу перемогу?
– Я знаю, що правда тільки одна. Знаю, що ваш народ продовжуватиме боротьбу. Можна програти якийсь елемент цієї війни, зазнати локальної невдачі. Та я не сумніваюся, що ви переможете. Не може програти народ, який так любить свою країну, свою землю. Ви є країною з великим традиціями. Києву ж понад тисячу років, він має велику спадщину. Його символом для мене є позолочені куполи Києво-Печерської Лаври. Це така ж святиня, як грузинські Собор Свєтіцховелі, Джварі чи Гелатський монастир…
Просто знайте, що ми, грузини, бажаємо вам лише найкращого. Я б хотів, щоб вже наступної хвилини не було ніякої війни. Ми всі молимося за Україну. У Тбілісі систематично відбуваються мітинги на проспекті Руставелі. Це волевиявлення звичайного грузинського народу. Ми приймаємо біженців, ми усім раді, ми з вами. Проте більше б хотілося, щоб українці приїжджали до нас у якості туристів і мирно жили у своїй країні. Бог з вами. Бажаю всім українцям миру, здоров'я, сили та терпіння.