Захисник харківського Металіста 80-х Віктор Камарзаєв видав полум'яний спіч на адресу окупантів. В інтерв'ю "Футбол 24" він запевнив: стрілятиме у випадку прямої загрози.
Лютневе вторгнення рашистів в Україну стало своєрідним вистрілом у ногу для натхненників та виконавців "спеціальної операції". Своїм рішенням вони знищили та розвіяли ілюзії навіть у тих українців, які до останнього вірили у братерство із сусідньою державою. Замість квітів та овацій лише ненависть і відправка за маршрутом "русского воєнного корабля".
Легенда харківського Металіста Віктор Камарзаєв грав у фіналі Кубка СРСР і був ключовим оборонцем у команді Євгена Лемешка 80-х. Уродженець Росії більшу частину кар'єри провів в Україні, а Харків став для нього домівкою.
Телефонний дзвінок застав Віктора Володимировича на шиномонтажі. Попри періодичні обстріли Харкова, життя продовжується і "перевзування" автомобіля – річ невідкладна. Нашу розмову Камарзаєв розпочинає з цитування Саїда, героя фільму "Біле сонце пустелі".
"Куди бігти? Від самого себе?"
– Вікторе Володимировичу, як ваші справи?
– Коли Саїда в пустелі запитали, як він тут опинився, той відповів "Стріляли". Так і у нас – стріляють. Зрештою, місто живе своїм життям і ще й як живе! Варто похвалити нашого мера Ігоря Терехова, який організовує усі необхідні процеси. Комунальні служби очищують вулиці – інколи здається, що деяких вибухів і не було. Про це нагадують тільки зруйновані будівлі. У більшості районів є і світло, і газ – відповідні відомства працюють. Хоча ту ж Салтівку та Рогань пошматували сильно.
– Харків – це не лише заводи та промислові об’єкти, а й красивий центр міста з архітектурою Олексія Бекетова. На жаль, він теж зазнає відчутних руйнувань.
– Я у ці місця не наважився виїжджати, тому тільки чув про руйнування і лише по фотографіях знаю, як усе виглядає. У нас ледь не щогодини тривоги, вибухи, постріли… На вулканізацію вибрався виключно тому, що вона розташована за метрів 100 від мого будинку.
– В укриття встигаєте ховатися?
– Вирішив нікуди не бігати. Лише 24 лютого одного разу пішов у бомбосховище. Там гнітюча атмосфера, у психологічному плані складно. До того ж в укритті переховуються діти, жінки, літні люди, коти, собаки. Подумав собі, що краще нехай вони там сидять, ніж я займатиму чиєсь місце. Сподіваюся, що рідні стіни допоможуть. Зрештою, чому бути того не минути. При народженні Господь нам вже написав на зворотному боці чола, скільки нам судилося.
– Варіант із евакуацією з міста не розглядали?
– А куди бігти? Від самого себе? Перебувати на чужині, не у рідному місті чи в іншій країні – це не для мене. Нехай там комфортніше, але все одно почуватимешся чужинцем. Порадилися з дружиною і навіть не розглядали цей варіант. Рано чи пізно все це закінчиться.
– Правила двох стін хоча б вдома дотримуєтеся?
– Ви знаєте, ми вже звикли до обстрілів і розпізнаємо, що і як летить, тому діємо по ситуації. До того ж я сам служив у артилерії, певні знання залишилися.
"Цей мудак Путін, сам, сука, обжирається, а про народ взагалі не думає! Кінчений!"
– Парадокс ситуації в тому, що у вас була відстрочка від армії. Пішли добровольцем?
– Так, я прийшов у військкомат і поцікавився чи можна цю відстрочку ліквідувати. "Жодних проблем, синку", – сказали там і поставили штамп. "Йди до матері з повісткою. Зустрінемося через 10 днів на призовному пункті", – додали на прощання. Я пройшов всі етапи від зеленого пацана до "старика". Чотири роки провів у Німеччині, виступав за збірну ГРВН під керівництвом Валентина Афоніна, учасника чемпіонатів світу у складі збірної СРСР. Колектив у нас підібрався солідний: Плахетко, Янець, Полікарпов, Долгов, Форкош. Кожен мав серйозне військове звання. Тільки я був звичайним рядовим солдатом.
– У радянській армії закладали базові принципи людяності? Ви можете уявити, що вам довелося б стріляти по житлових будинках та лікарнях, як це роблять російські солдати?
– Це питання неодноразово обговорював з дружиною за останні півтора місяці. Я дивлюся російський канал "Полювання та риболовля". Так от там вони стріляють у косуль, лосів… Вбивають красивих тварин і отримують від цього кайф. Не розумію таких людей. Як можна вистрілити у живу істоту? За натурою я є жорсткою людиною, але ніколи у житті не вбив тварини. А тут вони йдуть на людей. Це ж такий гріх… Для нас не гріх – ми захищаємо свою землю. Я їх не зустрічатиму з хлібом-сіллю, теж стрілятиму у випадку прямої загрози. Мені байдуже, хто вони за національністю – візьму автомат і буду шарашити. Яка гостинність?
– Крім знищених міст та вбивств цивільного населення, російські покидьки чинять звірства, про які навіть важко читати.
– Ми чули, як росіяни розповідали казки, мовляв, вони добре живуть. Ми бачили їхні віддалені населені пункти – жодних побутових умов, туалет на вулиці. Нещасні люди! З такими природними багатствами, як у Росії… Цей мудак Путін, сам, сука, обжирається, а про народ взагалі не думає! Кінчений! Виставив нас ворогами. Допомагає нам? Та ми самі розберемося. Ми – господарі цієї землі. Так, мені теж не все подобається в Україні, маємо свої недоліки. Але ми самі все владнаємо. Не треба приходити сюди. Це допомога? Розстрілювати будівлю з дітьми та жінками… Вони навіть статуту війни не дотримуються. Стріляють по цивільних. А у Маріуполі? Мовне питання у них…
"Хто там розповідав, що львів'яни погано на російську реагують?"
– За десятки років в Україні у вас коли-небудь виникали проблеми через мову спілкування?
– Та за все життя в Україні я жодного разу не чув вимоги розмовляти українською. А я сам розумію, що це необхідно. Я живу тут і зобов'язаний знати мову, хоча б розуміти її. Я возив діток до Львова на турнір. Повернувся у Харків і не міг вийти із шокового стану. Хто там розповідав, що львів'яни погано на російську реагують? Я навмисно по-доброму провокував – жодного кривого слова не почув. Українською розмовляю погано, не хочу ображати та псувати мову. У мене сильний акцент, та я намагатимуся. Особливо після того, що зараз відбулося. Вони розповідають, що тут хтось російську мову забороняє. Та розмовляй і живи нормально!
– В Україні ви вже понад 40 років.
– З 1980-го. Жодних мовних проблем! І тут приходить наш "спаситель". Та нахер ти тут потрібен? Ти знищив стільки народу, стільки будівель. Місто століттями будували… Харків, як на мене, одне з найкрасивіших міст України. І тут, і в Маріуполі більшість розмовляла російською. Так чого ж ти стер їх з лиця землі? Тварюка довбана. Важко про це говорити, бо погано себе почуваю через нерви.
– Харків став для вас рідним, проте ви народилися у Росії.
– Фактично Північний Кавказ – це не Росія, там інші порядки. Я по-іншому вихований. Коли заходив у автобус, то навіть не сідав. Розумів, що зараз зайде будь-яка старша людина і треба їй поступитися місцем. Поважай оточуючих – у людей Кавказу це генетично закладено.
Віктор Камарзаєв у Спартаку Нальчик (ліворуч у верхньому ряду)
– Ваш рід походить з Кабардино-Балкарії?
– Дідусь по мамині лінії Іван Дмитрович Карпенко родом з Полтавської області. Потім він перебрався на Кубань, там познайомився з моєю бабусею. А мій батько – осетин. Мене навчили поважати ту країну, де ти живеш. Мій дім – це Україна.
– Ви мешкаєте неподалік від стадіону. Район загалом тихий?
– За 100 метрів від ОСК "Металіст". На щастя, ні арену, ні мій будинок поки не зачепило.
"Що це за нація? Росіяни приречені на поразку"
– Легендарний капітан Металіста Віктор Арістов розповідав, як ви допомагали йому у ці непрості дні – привозили корм для його кота Васьки.
– Та про це і згадувати не треба. Це поклик душі. Віктор Олександрович – дуже поважна людина, ми на зв'язку. Дуже люблю його. Він попросив корми для кота та пташок. Я що міг, те і привіз.
– У вас є домашні тварини?
– Маю вірного друга – моїй собачці вже 14 років. У нього лапки паралізовані були, ми врятували його. До речі, песик родом з Маріуполя. Колись там мешкала мама моєї дружини. Їздили туди на дачу, розташовану на морському узбережжі. Там до нас прибився песик. Незвичний ззовні: мама – вівчарка, тато – пітбуль. Можете уявити цю суміш? Один фахівець переконував не брати пса додому, адже у ньому боротимуться дві різні за темпераментом породи.
– Не послухали?
– Коли вперше побачили, то думали, що помре – таким худим був. Але пригадую, як повз нас пробігала зграя місцевих собак – він як стрибне на них! Справжній охоронець! Це при тому, що його вітром зносило – таким кволим був. "Людо, – кажу жінці. – Я його забираю". Вона погодилася.
– Яка доля вашого маріупольського будинку?
– Достеменно не знаємо, але здогадуємося. Місто усе знищили… Хай там як, заспокоюю дружину – це все дрібниці, головне людські життя.
– Пригадуєте, як для вас розпочалося 24 лютого?
– То був шок. Вибухи спровокували паніку із самого ранку. Розумів, що дружина поруч і дивиться на мене, тому не хотів показувати свої переживання. Я ж маю бути прикладом. Тому опанував себе, заспокоївся і намагався сприймати ті страшні події з холодною головою.
– Ви, мабуть, не вірили у реальність такого сценарію?
– Я треную діток 2014-го року народження. Хороша у мене команда, у всіх вигравала – талановиті футболісти. Так от батьки напередодні мене запитували, чого чекати від Росії, звідки я родом. "Не вірю, війни не буде. Це маячня, навіть не думайте. Росія ніколи не піде на нас", – щиро заспокоював батьків своїх вихованців. А Росія не те, що пішла… Скільки лиха натворила!
– Якби не захисники нашої землі, то лиха могло бути набагато більше.
– Я був шокований дурістю президента Росії, який мені колись здавався адекватним. Але коли це все почалося… Стількох своїх бійців загубив, якщо їх бійцями можна назвати. Ми ж однієї віри. Проте Україна своїм духом їх розламала. У нас мотивація яка? Захищаємо свій дім, свою землю. З нами Бог – це головне. Ми не нападали, ми не агресори, ми не вбивали. Тільки обороняємося і б'ємося за своє. Ти можеш мати мільйонне населення, але хер коли переможеш Україну! Ви лише послухайте, як вони зі своїми матерями розмовляють. Дебіли, суцільна лайка! Безкультурність та бездуховність. Якщо треба, вони матір рідну і батька вб'ють. Що це за нація? Вони приречені на поразку.