Коронавірус забрав у нас футбол – годі знайти кращий час для ностальгії. Редактори й автори Футбол 24 поринули у спогади та розповіли про свої перші знакові матчі. Заварюйте каву та насолоджуйтеся!
Олег Бабій: Динамо – Ювентус – 1:4, ЛЧ 1997/98
Я порівняно пізно зацікавився футболом – у класі п'ятому. Тоді, у 90-х, була зовсім інша реальність: не всі могли похвалитися новенькими кольоровими телевізорами, а кожна трансляція футбольного матчу – чи то Динамо – Торпедо (Запоріжжя), чи то Україна – Андорра – ставала величезною подією і святом. Мав рацію Джулай, який нещодавно написав: "Будь-який матч міг згодом набути у пам’яті ознак епічности". Чиста правда!
У моє життя футбол прийшов поступово. Батько не пропускав жодного матчу по телевізору, пильнував випуски спортивних новин, тож читаючи якусь книжку (а читати я любив понад усе), краєм вуха виловлював магічні слова – прізвища гравців, назви клубів. "Калитвинцев", "Шкапенко", "Шматоваленко", "Кальчо", "Зірка-НІБАС", "Беженар", "Таврія", "Шальке" – перелічувати можна довго. Поступово виникала зацікавленість.
Якщо брати до уваги перший переглянутий матч, який реально врізався у пам'ять, то це буде чвертьфінал Ліги чемпіонів 1997/98 Динамо – Ювентус. Навіть не матч, а трохи більше одного тайму. Добре пригадую, як батько "парафінив" Гусіна, Кардаша і ще когось, вважаючи їх найслабшою ланкою команди. Ми пропустили ще до перерви – Філіппо Індзагі з кількох метрів замкнув прострільну передачу. "Тепер нам треба забивати двічі", – трохи приречено підсумував тато.
Другий тайм Динамо розпочало рішуче. Невдовзі Ребров зіграв на добиванні та зрівняв рахунок. Крик радості, гармидер в домі! До кімнати забігає невдоволена мама і наказує мені лягати спати – завтра ж до школи! Підкорююся неохоче, але засинаю з твердим переконанням, що наша команда заб'є ще, як мінімум, одного разу і здобуде потрібну перемогу.
"Мам, ну як там вчора зіграли?" – перше запитання, тільки-но продерши очі. "Програли 1:4". – "Не може бути. Ти, напевно, щось плутаєш". Біжу до батька – на нього боляче дивитись: "Індзагі забив три, а ще Дель П'єро". Як зараз відчуваю свій шок. Шок навіть не від того, що ми програли. Для мене справжнім відкриттям стало те, що у футболі, виявляється, все може перевернутись з ніг на голову за якихось 30 хвилин.
Тарас Котів: Динамо – Барселона – 3:1, ЛЧ 1993/94
Це був той прекрасний час, коли тобі нема і 10 років, а одною з небагатьох речей, які приносять справжнє задоволення, є футбол. Він дає змогу відірватися від довбаної реальності з її рекетирами, здирниками різних мастей, державним мародерством і великою бідою більшості людей, які звикли жити чесно. Немає ніякого платного телебачення, а якби і було, хто ж тобі його замовить, якщо батьки рахують кожну копійку – їхній світ недавно розсипався на кавалки приблизно так само, як наш у блискавичну епоху коронавірусу. Усе менше роботи за все менші гроші, зате всі навколо "мільйонери" з папірцями, які абсолютно нічого не значать.
Ти тільки пізнаєш життя і зовсім не здогадуєшся, що ця Барселона настільки могутня. Хоча ні, з вирізок спортивних газет уже тоді жадібно черпаєш усю інформацію. Яскраві емоційні фото, красиві назви. Логроньєс, Компостела, Тенеріфе, Саламанка, драматичні розв'язки в традиційному дусі іспанського часу. А шалені викрутаси Ромаріо і Стоїчкова навіть показують по телебаченню – ніхто і не збирається заморочується ніякими авторськими правами на відео (хоча вони коштують копійки порівняно з 2020-м), всі крадуть у всіх, і в це віконце просочуються неймовірні голи. Та Барса грала в атаці так, ніби картини малювала. Комбінації, магічна техніка всієї команди, політ, керований пультом Кройфа.
І тут якесь збідоване Динамо взуває її в меншості з рахунком 3:1. Ти наминаєш бабусині вареники, яких так само мільйон, як карбованців, і просто кайфуєш. Леоненко робить дубль, але чомусь більше запам'ятовуються Шкапенко, Кутєпов, Шматоваленко, а насамперед чомусь Фоменко на тренерські лаві. І цей неймовірно крутий ракурс, на якому можна розгледіти всю тактичну побудову, розміщення і ходи гравців, забігання. Не люблю, коли футбол показують в модній нині манері зблизька – краще бачити цілісну картину згори.
Коментар Сергія Дерепи, який тоді страшно дратував, а нині сприймається з несподівано приємними нотками. То був один з найкращих матчів Динамо в моїй історії переглядів Кубка чемпіонів, про що відразу після свистка дуже довго і марно намагався розповісти чи навіть розкричати бабусі. Шкода, що завершилося це прикрим вильотом імені Кумана з його фірмовим штрафним. Не дивно, що в ті часи у наших краях на честь Рональда називали кримінальних авторитетів.
Антон Федорців: Ювентус – Реал – 0:1, ЛЧ 1997/98
Футбольні матчі мене заворожували змалку. Я з цікавістю дивився огляд зарубіжних чемпіонатів від "Поверхності", який, здається, називався "Європейський футбол", а також ходив на домашні матчі тернопільської Ниви в українській "вишці". Бачив і поєдинки київського Динамо в Лізі чемпіонів 1997/98 – ПСВ, Ньюкасл і домашнє фіаско з Ювентусом, а також гучний ляпас хорватів збірній України у плей-офф до ЧС-1998.
Проте, всі ці матчі зринають у пам'яті уривками. А ось фінал ЛЧ між Юве та мадридським Реалом дивився із насолодою. Розкішний футбол у виконанні обох команд і симпатія до "вершкових", що виникла в процесі гри. Хтозна, можливо, спричинилась до неї саме та поразка Динамо. Але Реал справді виглядав для мене по-королівськи та зумів повернути колись давно загублену європейську корону.
Гол на межі фолу та шалена радість Предрага Міятовіча не могли не зачарувати, а церемонія вручення мадридцям Кубка чемпіонів видавалася справжнім таїнством. Уже за кілька тижнів опісля був французький Мундіаль із заповненням різноманітних буклетів із турнірними таблицями, збором наклейок із профілями учасників чемпіонату світу та щотижневим ритуалом із купівлею журналу "Футбол".
А вже наприкінці того літа я відпочивав у Болгарії, й одного дня мама, яка завжди заохочувала мою любов до футболу, завела мене до місцевої крамниці з футболками. Вибір, пам’ятаю, був невеликим. "Десятка" Дель П'єро в Ювентусі, помаранчева майка збірної Бергкампа й фіолетова "вісімка" Реала. Хіба хтось мав тоді шанси проти Міятовіча?..
Ювентус – Реал: історія протистояння та найбільш пам'ятні матчі
Володимир Лесько: Вісла – Барселона – 3:4, ЛЧ 2001/02
Серпень 2001-го. Те літо мало чим відрізнялось від попередніх: канікули на кордоні, друзі, футбол до самісінької ночі, чудо польське радіо і мінімум українського телебачення, яке хоча б частково компенсовували провідні телеканали нашого західного сусіда, їх було вдосталь. Звісно, що ''підтоплювати'' за Віслу або Легію у єврокубках було чимось невимушеним і буденним. Ба більше, з грою мене знайомив легендарний коментатор Даріуш Шпаковскі. Його голос настільки гіпнозував, що ви не могли відірватись від телевізора, навіть якщо по той бік екрану не відбувалось нічого надзвичайного.
Вісла – Барселона у кваліфікації Ліги чемпіонів – той матч з нетерпінням чекала не лише уся Польща, але й ваш автор, який тоді навіть не здогадувався, що писатиме ці рядки для популярного медіа. На той момент я лічені рази переглядав поєдинки за участі каталонського гранда, а спогади про погроми від київського Динамо були уривчатими. Проте магія самого імені – Барса – вабила якось по-особливому.
Команда Решака перебувала на стадії перебудови. Рівалдо, Луїс Енріке, Хаві, Клюйверт, Овермарс... і цілий ряд сумнівних персонажів, як Рошембак, Крістанваль, Андерсон або Бонано. Словом, старий добрий Чарлі сидів на ящику з динамітом, який могла підірвати найменша іскра, навіть польська. Краків'яни на чолі з видатним дуетом форвардів Журавскі-Франковскі тричі виходили вперед, але поступились 3:4. Фантастика!
Зізнаюсь, протягом 90 хвилин у мене розривалось серце. Хвилювався за Віслу, але, водночас, захоплювався комбінаційним футболом ''блаугранас''. Через тиждень не залишилось сумнівів: далі – з Барсою. Звичайнісінька поїздка до Перемишля перетворилась на справжню ейфорію. Я поспішав додому з майкою Рівалдо. Три заплановані дні перебування закордоном скоротились до одного. Презент повинні були побачити усі. Вісла – Барселона – мій знаковий матч.
Роман Саврій: Португалія – Греція – 0:1, Євро-2004
Фанатичне захоплення географією, цілі дні на вулиці з м'ячем і надмірний азарт не дали мені шансу пройти повз великі спортивні форуми. У 2004-му я вже був достатньо дорослим, щоб усвідомлено провести літо за переглядом Євро та Олімпіади. Багато матчів португальського ЧЄ отримали мою увагу, але в пам'яті чітко зберігся чомусь лише фінал турніру.
Сивий "дід" у воротах греків, перевзування капітана португальців, кумедний свист тренера Еллади, плач якогось хлопчини під 17 номером з заклеєними вухами, який виділявся на фоні всіх швидкістю, – це мої перші футбольні спогади. Звичайно, я не знав ні Нікополідіса, ні Фігу, ні Рехагеля, ні Роналду. Дивився на все виключно в контексті протистояння країн.
До фіналу в моїй голові вималювалася картина: у греків немає жодних шансів. Та й навколо всі вболівали за зіркових португальців. У таких умовах симпатії 8-річної дитини були очевидним – хотілося, щоб нереальне стало реальним, щоб звинувачена у "неправильному футболі" Греція всіх обламала.
Так і сталося. Гол Харістеаса застав зненацька навіть мене – якраз вибігав за чаєм. До фінального свистка від напруги затерп живіт, а потім мною потрушувало так, що чашку в руці тримати не міг. І брала гордість, ніби це Україна виграла Євро. Повторний перегляд того матчу через 15 років дав усвідомлення, що не таким вже й Голіафом була Португалія, не таким вже й Давидом була Греція. Але тоді все сприймалося гіперболізовано. Відчуття казки наяву остаточно прив'язало мене до футболу.
Незабаром у житті з'явилася АПЛ з МЮ (яка ж була радість, коли я усвідомив, що той заплаканий хлопчина з фіналу грає за моїх "дияволів") та повне занурення у світ футболу зі стосами списаних зошитів. Вже до деталей пам'ятаю, як восени 2004-го дивився з дідусем матч збірної України проти чинних чемпіонів Європи, розказуючи все, що вдалося "нарити" про Нікополідіса та Рехагеля. До греків я так і не прикипів, а от герр Отто прочинив двері в німецький футбол і навчив насолоджуватися оборонними перфомансами.
Юрій Яковлєв: Барселона – Динамо – 0:4, ЛЧ 1997/98
Йшов листопад 1997-го. Я, типовий український третьокласник, зробивши домашнє завдання, допомагав бавити маленьку сестру, якій на той момент не виповнилося й півроку. Вклавши малу спати, я, мабуть, займався якимись своїми, здавалося б, важливими справами, але тут увагу привернув шум батьків та діда із сусідньої кімнати.
Дідусь, у якого якраз зламався телевізор, прийшов до нас дивитися матч Барселона – Динамо. Тоді ці назви мені ні про що не говорили, позаяк на той час я абсолютно не цікавився футболом. Але той інтерес, з яким мої рідні спостерігали за грою, змусив і мене присісти біля екрана. На той момент рахунок був 1:0 на користь Динамо, а гол забив невідомий для мене Андрій Шевченко. Буквально за кілька хвилин після того, як я почав дивитися гру, він же забив і другий гол. Крик мами та діда чули, напевне, всі сусіди – не обійшлося і без традиційних українських "по п'ятдесят".
Поки я переварював те, що трапилося, хтось із футболістів у білій футболці (як виявилося згодом, це був Шевченко) впав поблизу воріт Барселони. "Пенальті!" – закричав дід. "Хм, вперше чую таке слово. Що це?" – подумалося в ту мить. За хвилину все стало зрозуміло – Шевченко зробив рахунок 3:0. Та легкість, з якою молодий худорлявий нападник розправлявся з опонентами, зачарувала. Ще більше захоплення я відчув тоді, коли мені сказали, що цьому хлопчині лише 21 рік.
Другий тайм перетворився у суцільне домашнє свято, а після гола Реброва всі забули, що завтра потрібно рано прокидатися – кому до школи, а кому на роботу. Посиденьки тривали до пізньої ночі, а тема для розмови була лише одна – феєрія Шевченка, Реброва, Шовковського та інших динамівців.
Цікаво, що за кілька днів після того матчу в моїх руках випадково опинився номер газети "Команда", левова частка якого була присвячена феєричній перемозі команди Лобановського. Вже не пам'ятаю, де я взяв цю газету, адже батьки її не купували. Мабуть, це був знак.
Як виявилося, той матч став одним із найпам’ятніших в історії як Динамо, так і всього українського футболу. Після того в пам’яті відклалися чимало знакових поєдинків, але саме з тієї битви на Камп Ноу розпочалася моя історія захоплення Грою №1.
Михайло Юхименко: Дніпро – Брюгге – 3:2, Кубок УЄФА 2004/05
Маленький Міша із самого народження був приречений вболівати за Дніпро. Інакше й бути не могло, адже я народився в сусідньому від Дніпра місті, а "синьо-біло-блакитні" під керівництвом Євгена Кучеревського майже пройшли Марсель у Кубку УЄФА, ледь не взяли Кубок України й були базовим клубом для збірної.
Одна біда – більшість знакових матчів цієї епохи Дніпра відбулися до 2003 року, а я їх рішуче не пам'ятаю. На щастя, останній злет команди Мефодійовича прийшовся на сезон 2004/05. Його головним сюжетом особисто для мене став груповий етап Кубка УЄФА. Про це можна писати окремий матеріал, але на все життя чітко запам'яталася зустріч проти Брюгге на Метеорі. Ні, не зустріч – битва!
Дніпро ефектно забив, потім пропустив двічі в середині першого тайму, відігрався завдяки шикарному голу Рикуна перед самою перервою й дотиснув бельгійців у другому таймі. Цікаво, що разом з цими подіями на все життя запам'яталося прізвище та обличчя голкіпера Брюгге – Бутіна. Дивно, адже особливими сейвами він так і не відзначився.
Це був не тільки перший матч, який мені реально запам'ятався. Цей матч сформував мої футбольні смаки. Як повинен грати форвард? Так, як Венглинський з Брюгге. Як повинен грати атакувальний хав? Як Рикун з Брюгге. Хто має право назвати себе легендою Дніпра? Всі, хто грав з Брюгге. Яке ім’я потрібно дати сину? Точно не таке, як у форварда Насті Чеха з Брюгге.